Постанова

від 13.07.2022 по справі 761/6888/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

14 липня 2022 року

м. Київ

справа № 761/6888/19

провадження № 61-8148св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Національний медичний університет імені О. О. Богомольця,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Первинна профспілкова організація співробітників Національного медичного університету імені О. О. Богомольця,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 вересня 2020 року у складі судді Юзькової О. Л. та постанову Київського апеляційного суду від 31 березня 2021 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Національного медичного університету імені О. О. Богомольця (далі - Університет) про визнання звільнення незаконним, скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

На обґрунтування позову посилався на таке. З 1988 року він працював в Університеті. 15 січня 2019 року відповідач видав наказ № 77-л «Про звільнення», відповідно до якого того ж дня звільнив позивача з посади завідувача кафедри хірургії № 4 за вчинення аморального проступку, несумісного з продовженням цієї роботи, відповідно до пункту 3 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Із зазначеним наказом не погоджується, вважає його незаконним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.

Так, йому на день подання позову невідомо, в чому полягає проступок, який став підставою для звільнення, пояснення щодо «аморального проступку» від нього не відбиралися.

Він є лікарем - хірургом вищої категорії, лікарем кардіохірургом вищої категорії, лікарем онкохірургом вищої категорії, має непересічні звання, кваліфікацію, світове визнання, багато дипломів та міжнародних нагород.

Отже, зважаючи на бездоганну позитивну характеристику в усіх сферах життя, його звільнення, за невідомим йому самому «аморальним проступком», є абсурдним, необґрунтованим і таким, що не відповідає дійсності.

Наказ про його звільнення підписаний неповноважною особою - ОСОБА_2 , оскільки повноваження останнього були зупинені ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 вересня 2018 року і він не мав права виконувати обов`язки ректора університету.

Крім того, позивач є членом профспілки Університету, проте відповідач не отримав згоди профспілки на його звільнення з посади з підстав, визначених пунктом 3 частини першої статті 41 КЗпП України.

Також в порушення вимог частини першої статті 47 КЗпП України йому не було видано трудову книжку. Такі дії відповідача завдали йому моральну шкоду.

Позивач просив визнати незаконним та скасувати наказ Університету від 15 січня 2019 року № 77-л «Про звільнення», поновити його на роботі на посаді завідувача кафедри хірургії № 4 Університету, стягнути з Університету на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16 січня 2019 року до дня ухвалення рішення судом, стягнути з відповідача на його користь 10 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди у зв`язку із його незаконним звільненням.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 15 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від 15 червня 2021 року, в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_1 є науково-педагогічним працівником, який бере участь у навчальному і виховному процесі, участь його у подіях, які відбулись 14 січня 2019 року в ректораті Університету, дають підстави для звільнення за підстав, зазначених у пункті 3 частини першої статті 41 КЗпП України, за вчинення аморального проступку. Звільнення ОСОБА_1 відбулось з додержанням вимог трудового законодавства.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що висновки судів попередніх інстанцій не відповідають дійсним обставинам справи, оскільки такі висновки зроблені виключно на загальній оцінці ситуації, яка склалась у ректораті Університету 14 січня 2019 року та не підтверджуються жодними достатніми та належними доказами в розумінні Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Відповідачем не було дотримано вимог КЗпП України щодо отримання згоди профспілки на його звільнення за вчинення аморального проступку, несумісного з виконанням подальшої роботи, оскільки на момент його звільнення він був членом Первинної профспілкової організації Університету, а тому його звільнення мало відбуватись у спеціальному порядку, встановленому положеннями статтею 43 КЗпП України.

Суди дійшли помилкових висновків щодо наявності у ОСОБА_2 повноважень на винесення та підписання наказу Університету від 15 січня 2019 року № 77-л.

Також на порушення вимог статті 47 КЗпП України йому не видали трудову книжку. Всупереч вимогам процесуального законодавства суд першої інстанції неправомірно взяв до уваги поданий відповідачем як доказ - наказ від 14 січня 2019 року № 15 «Про службове розслідування», а суд апеляційної інстанції не вбачав у цьому порушення.

Судові рішення оскаржуються з підстав неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі

№ 6-248цс14, від 22 березня 2017 року у справі № 6-3135цс16, від 22 березня 2017 року у справі № 757/4906/15-ц; Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 327/514/18, від 27 червня 2018 року у справі № 910/21462/17, від 23 вересня 2020 року у справі № 396/1857/16-ц; встановлення обставин, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів.

У липні 2021 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Університету, в якому відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

На обґрунтування відзиву посилався на неможливості поновлення ОСОБА_1 на посаді педагогічного працівника, оскільки він брав участь у штурмі ректорату, в присутності студентів та педагогічного складу відомого медичного університету України, брав активну участь у штовханині та бійках, керував у приміщенні ректорату невідомими особами та закликав пробиватись через охорону, з метою заведення до кабінету ректора своєї раніше звільненої дружини ОСОБА_3 ОСОБА_1 скомпрометував себе перед усім ректорським складом вищого навчального закладу, перед студентами та учнями, які були членами студентського самоврядування. Зі змісту постанов Верховного Суду, що наведені заявником випливає, що застосування норми пункту 3 частини першої статті 41 КЗпП України пов`язане із доведенням самого факту вчинення позивачем аморального проступку, проте, як випливає з обставин справи, суди попередніх інстанцій надали оцінку вчиненню позивачем аморального проступку на підставі належних та допустимих доказів. Таким доказам надано оцінку в порядку, що передбачений статте 89 ЦПК України. Проте переоцінка доказів у справі, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзивів на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що наказом Університету від 14 листопада 2018 року № 120-к «Про делегування прав першому проректору з науково-педагогічної роботи та післядипломної освіти професору ОСОБА_2 » делеговано ОСОБА_2 право підпису наказів про звільнення науково-допоміжного персоналу всіх підрозділі.

Наказом Університету від 19 листопада 2018 року № 146-к «Про затвердження Порядку взаємозаміщення керівного складу Національного медичного університету імені О. О. Богомольця» затверджено Порядок взаємозаміщення ректора університету та проректорів на час їх тимчасової відсутності. Цим наказом встановлено, що у разі відсутності ректора його обов`язки виконуються першим проректором з науково-педагогічної роботи та післядипломної освіти Університету.

Заступником ректора з адміністративно-господарської роботи Університету 14 січня 2019 року повідомлено першого проректора науково-педагогічної роботи та післядипломної освіти Університету ОСОБА_2 про події, які мали місце 14 січня 2019 року у приміщенні ректорату Університету.

14 січня 2019 року відповідач виніс наказ № 15 «Про службове розслідування», яким начальнику відділу кадрів доручено провести службове розслідування за фактом порушення порядку та етичних норм поведінки завідувачем кафедри хірургії № 4 ОСОБА_1 та іншими працівниками Університету, з`ясувати причини та відібрати пояснення у завідувача кафедри хірургії № 4 ОСОБА_1 , завідувача кафедри оперативної хірургії та топографічної анатомії ОСОБА_4 , старших лаборантів кафедри хірургії № 4 ОСОБА_5 та ОСОБА_6 письмові пояснення з цього приводу.

15 січня 2019 року першим проректором з науково-педагогічної роботи та післядипломної освіти Університету ОСОБА_2 затверджено висновки службового розслідування за фактом порушення порядку та етичних норм поведінки завідувачем кафедри хірургії № 4 ОСОБА_1 .

Згідно з доповідною запискою від 14 січня 2019 року та висновком службового розслідування від 15 січня 2019 року за адресою ректорату Університету під час того, як державний виконавець почав зачитувати ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва, ОСОБА_1 надав команду невідомим особам заходити в приміщення ректорату, всупереч вимозі працівників охорони університету показати дозволяючи документи, вони під заклики ОСОБА_1 почали відштовхувати працівників охорони університету, ламаючи обмежувачі та турнікети. На неодноразові зауваження працівників охорони університету припинити протиправні дії ОСОБА_1 та невідомі особи не реагували. ОСОБА_1 кидався в бійку, штовхаючись та висловлюючись ненормативною лексикою, провокував працівників охорони університету та ректорату, порушив громадський порядок.

Під час сутички ОСОБА_1 штовхав та завдав удари старшому зміни ОСОБА_7 та пошкодив його верхній одяг. Протиправні дії були припинені працівниками поліції, які прибули за викликом охоронця.

Також у висновку зазначено про те, що з метою опитати ОСОБА_1 та відібрати письмові пояснення останній викликався до ректорату, але виклики він проігнорував, на телефонні дзвінки не реагував.

Як повідомила інженер першої категорії ОСОБА_8 , вона зробила протягом дня 6 дзвінків: 5 на мобільний телефон ОСОБА_1 та один на кафедру хірургії № 4, на жодний телефонний дзвінок відповіді не отримала.

За висновками службового розслідування: дії ОСОБА_9 суперечать загальноприйнятим нормам і правилам, порушують моральні устої суспільства, суперечать змісту трудового законодавства, дискредитують службово-виховні, посадові повноваження завідувача кафедри, є аморальним проступком (т. 1, а. с. 98-100).

15 січня 2019 року Первинна профспілкова організація співробітників Національного медичного університету імені О. О. Богомольця листом

№ 120/18-10 повідомила відповідача, що станом на 14 січня 2019 року у третьої особи відсутні заяви ОСОБА_1 про членство в профспілці.

15 січня 2019 року відповідач видав наказ № 77-л «Про звільнення» ОСОБА_1 завідувача кафедри № 4 Університету із займаної посади 15 січня 2019 року за вчинення аморального проступку несумісного з продовженням цієї роботи за пунктом 3 частини першої статті 41 КЗпП України. Підставою для звільнення став висновок службового розслідування за 15 січня 2019 року.

16 січня 2019 року працівниками Національного медичного університету імені О. О. Богомольця складено акт про те, що начальник відділу кадрів ОСОБА_10 повідомив ОСОБА_1 про його звільнення з посади завідувача кафедри хірургії № 4, також йому було повідомлено про необхідність прибути до відділу кадрів для отримання своєї трудової книжки. ОСОБА_1 відмовився ознайомлюватися з наказом під особистий підпис.

Згідно зі статтею 21 КЗпП України трудовий договір - угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до частини першої статті 54 Закону України «Про освіту» педагогічною діяльністю можуть займатися особи з високими моральними якостями, які мають відповідну освіту, професійно-практичну підготовку, фізичний стан яких дозволяє виконувати службові обов`язки.

За змістом статті 56 Закону України «Про освіту» педагогічні працівники зобов`язані постійно підвищувати професійний рівень, педагогічну майстерність, загальну культуру; настановленням та особистим прикладом утверджувати повагу до принципів загальнолюдської моралі (правди, справедливості, відданості, патріотизму, гуманізму, доброти, стриманості, працелюбства, поміркованості, інших доброчинностей); виховувати у дітей повагу до батьків, жінки, старших за віком. Така підвищена відповідальність педагогічних працівників обумовлена тим, що вони перебувають в особливих відносинах та виконують специфічні функції, які не обмежуються лише формальним виконанням трудових обов`язків вчителя, а й здійснюють виховну функцію, не властиву іншим категоріям працівників.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 41 КЗпП вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи, є підставою для розірвання трудового договору з працівником.

З підстав вчинення аморального проступку, несумісного з продовженням такої роботи, можуть бути звільнені лише ті працівники, які займаються виховною діяльністю, наприклад, вихователі, вчителі, викладачі, практичні психологи, соціальні педагоги, майстри виробничого навчання, методисти, педагогічні працівники позашкільних закладів. Звільнення не може бути визнано правильним, якщо воно проведено лише внаслідок загальної оцінки поведінки працівника, не підтвердженої конкретними фактами.

Звільнення працівника, який виконує виховні функції та який вчинив аморальний проступок, допускається за наявності двох умов: 1) аморальний проступок повинен бути підтверджений фактами; 2) вчинення проступку несумісне з продовженням роботи, що має виховну функцію. Таке звільнення допускається за вчинення аморального проступку як при виконанні трудових обов`язків, так і не пов`язаного з ними (вчинення такого проступку в громадських місцях або в побуті).

Термін «аморальний проступок» є оціночним поняттям, оскільки не конкретизований законодавцем, а тому суду, як правозастосовному органу, надано можливість на свій розсуд надавати оцінку на підставі встановлених обставин справи щодо того, чи є ті чи інші діяння аморальним проступком. Зокрема, аморальним проступком можна вважати діяння, що суперечить загальноприйнятим нормам і правилам. Порушує моральні устої суспільства, моральні цінності, які склалися в суспільстві, і суперечить змісту трудової функції конкретного працівника.

Встановивши в діях ОСОБА_1 вчинення аморального проступку, що суперечить загальноприйнятим нормам і правилам, порушує моральні устої суспільства, дискредитує службово-виховні, посадові повноваження завідувача кафедри, місцевий суд, з висновком якого погодився і апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що позивач звільнений з посади з дотриманням вимог трудового законодавства, а тому правових підстав для задоволення позову немає.

З таким висновком погоджується й Верховний Суд.

Доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-248цс14, від 22 березня 2017 року у справі № 6-3135цс16, від 22 березня 2017 року у справі № 757/4906/15-ц; Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 327/514/18, від 27 червня 2018 року у справі № 910/21462/17, від 23 вересня 2020 року у справі № 396/1857/16-ц, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-248цс14, звільнення працівника, який виконує виховні функції та який вчинив аморальний проступок, допускається за наявності двох умов: 1) аморальний проступок повинен бути підтверджений фактами; 2) вчинення проступку несумісне з продовженням роботи, що має виховну функцію.

У постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року в справі

№ 6-3135цс16 зазначено, що «з підстав вчинення аморального проступку, несумісного з продовженням даної роботи (п. 3 ст. 41 КЗпП), можуть бути звільненні лише ті працівники, які займаються виховною діяльністю, наприклад, вихователі, вчителі, викладачі, практичні психологи, соціальні педагоги, майстри виробничого навчання, методисти, педагогічні працівники позашкільних закладів. Таке звільнення допускається як за вчинення аморального проступку при виконанні трудових обов`язків, так і не пов`язаного з ними (вчинення такого проступку в громадських місцях або в побуті). Звільнення не може бути визнано правильним, якщо воно проведено лише внаслідок загальної оцінки поведінки працівника, не підтвердженої конкретними фактами».

У постанові Верховного Суду України від 22 березня 2017 року у справі № 757/4906/15-ц, зазначено, що «відповідно до пункту 3 статті 41 КЗпП України вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи, є підставою для розірвання трудового договору з працівником. До суб`єктів, які можуть бути звільнені за вказаною підставою, належать учасники навчально-виховного процесу, зазначені у статті 50 Закону України «Про освіту», а саме: керівні, педагогічні, наукові, науково-педагогічні працівники, спеціалісти. Отже, звільнення працівника, який виконує виховні функції та який вчинив аморальний проступок, допускається за наявності двох умов: 1) аморальний проступок повинен бути підтверджений фактами; 2) вчинення проступку несумісне з продовженням роботи, що має виховну функцію. Таке звільнення допускається за вчинення аморального проступку як при виконанні трудових обов`язків, так і не пов`язаного з ними (вчинення такого проступку в громадських місцях або в побуті). Зокрема, аморальним проступком є винне діяння, що суперечить загальноприйнятим нормам і правилам, порушує моральні устої суспільства, моральні цінності, які склалися в суспільстві, і суперечить змісту трудової функції, тим самим дискредитуючи службово-виховні, посадові повноваження відповідного кола осіб. Так, аморальним проступком слід вважати появу в громадських місцях у нетверезому стані, нецензурну лайку, бійку, поведінку, що принижує людську; гідність тощо».

У постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 327/514/18 (провадження № 61-4560св20) зазначено, що «звільнення не може бути визнано правильним, якщо воно проведене лише внаслідок загальної оцінки поведінки працівника, не підтвердженої конкретними фактами. Тобто факт вчинення працівником аморального проступку повинен бути документально підтверджений службовим розслідуванням, проведеним на підставі службової записки безпосереднього керівника працівника, скарги учнів, повідомлення правоохоронних органів тощо. Працівник повинен дати письмове пояснення того, що сталося. Висновки, засновані на результатах розслідування (інших аналогічних документах), повинні переконливо вказувати на несумісність скоєння працівником аморального проступку з продовженням роботи».

З урахуванням наведеного, ухвалені у цій справі рішення не суперечать висновкам суду касаційної інстанції, викладеним у зазначених постановах.

Заявник, посилаючись на зазначені висновки, акцентує увагу на не підтвердження належними доказами його аморального проступку, надання лише загальної оцінки його поведінці, яка не підтверджена конкретними фактами.

Проте ці доводи зводяться до непогодження зі встановленими судами обставинами справи та переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Суди попередніх інстанцій, надавши належну оцінку наявним у справі доказам, виходили з того, що у справі встановлено факт вчинення позивачем аморального проступку, натомість позивачем не доведено незаконності наказу від 15 січня 2019 року № 77-л «Про звільнення».

Аргументи касаційної скарги про те, що звільнення ОСОБА_1 є незаконним, оскільки проведено без отримання згоди профспілкового комітету, Верховний Суд відхиляє, оскільки ОСОБА_1 не є членом Первинної профспілкової організації співробітників Національного медичного університету імені О. О. Богомольця.

Заявник зазначає, що своїми конклюдентними діями, шляхом систематичного перерахування та прийняття його членських внесків протягом 142 місяців, відповідач і Первинна профспілкова організація фактично схвалили та погодили його членство у профспілковій організації Університету протягом 12 років.

Проте сам по собі факт вирахування із заробітної плати ОСОБА_1 профспілкових внесків, за відсутності заяви останнього про вступ до Первинної профспілкової організації, не дає підстав вважати, що звільнення ОСОБА_1 мало відбутись за наявності згоди профспілкової організації.

Відповідно до частини другої статті 7 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» громадяни України вільно обирають профспілку, до якої вони бажають вступити. Підставою для вступу до профспілки є заява громадянина (працівника), подана в первинну організацію профспілки.

Заявник не посилався на те, що він з метою вступу до профспілки подавав про це заяву.

Крім того, згідно з листом від 15 січня 2019 року № 12/18-10 Первинна профспілкова організація співробітників Університету повідомила, що станом на 14 січня 2019 року в первинній профспілковій організації відсутня заява ОСОБА_1 про вступ до неї (т. 1, а. с. 112).

Заявник також посилається на неврахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 910/21462/17, від 23 вересня 2020 року у справі № 396/1857/16-ц.

У постанові Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 910/21462/17, предметом розгляду у якій були вимоги про стягнення заборгованості, зазначено, що «прийняттям пропозиції відповідно до частини 2 статті 642 Цивільного кодексу України є вчинення особою, яка одержала оферту, відповідних конклюдентних дій (надання послуг, сплата коштів тощо). Зазначена правова норма не містить вичерпного переліку можливих конклюдентних дій».

У постанові Верховного Суду від 23 вересня 2020 року у справі № 396/1857/16-ц, предметом розгляду у якій були вимоги про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним, скасування запису про державну реєстрацію договору та повернення майна, набутого без належної правової підстави, Верховний Суд, не погоджуючись із висновком суду апеляційної інстанції про застосування до спірних правовідносин доктрини venire contra factum proprium (суперечливої поведінки), вказав, що «у праві України зазначена доктрина проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу) як волевиявлення, яке свідчить про вчинення правочину, зокрема про його схвалення».

Проте зазначені висновки не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки стосуються неподібних правовідносин.

Доводи касаційної скарги про те, що наказ про звільнення позивача є незаконним, оскільки підписаний особою, у якої були відсутні повноваження на підписання такого наказу, Верховний Суд відхиляє, оскільки наказ від 15 січня 2019 року № 77-л про звільнення ОСОБА_1 був підписаний першим проректором з науково-педагогічної роботи та післядипломної освіти ОСОБА_2 , який діяв на підставі наказу від 19 листопада 2018 року № 146-к «Про затвердження порядку взаємозаміщення керівного складу Національного медичного університету імені О. О. Богомольця на час їх тимчасової відсутності» та наказу від 13 листопада 2018 року № 374-з «Про переведення», яким ОСОБА_2 переведено на посаду першого проректора з науково-педагогічно роботи та післядипломної освіти. Зазначені накази були чинними і в установленому законом порядку не оскаржувалися.

Заявник посилається на те, що крім ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 вересня 2018 року у справі № 826/14303/18, якою зупинено дію наказу Міністерство охорони здоров`я України від 14 серпня 2018 року

№ 42-о «Про покладення обов`язків», ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 грудня 2018 року про забезпечення позову у справі № 826/14303/18 заборонено ОСОБА_2 вчиняти дії, спрямовані на виконання повноважень ректора (виконувача обов`язків ректора) Університету, визначених, зокрема, але не виключно, положеннями статті 34 Закону України «Про вищу освіту», статутом Університету, Положенням про ректорат Університету. Тобто, з 20 грудня 2018 року діяла пряма заборона конкретним особам, у тому числі ОСОБА_2 , виконувати обов`язки ректора Університету незалежно від підстав.

Верховний Суд відхиляє зазначені доводи, огляду на таке.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 вересня 2018 року, залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2018 року, у справі № 826/14303/18 заяву про забезпечення позову задоволено частково. Зупинено дію наказу Міністерства охорони здоров`я України від 14 серпня 2018 року № 42-о «Про покладення обов`язків». Заборонено Міністерству охорони здоров`я України призначати виконувача обов`язків ректора Національного медичного університету імені О. О. Богомольця та вчиняти будь-які інші дії щодо покладення обов`язків ректора Національного медичного університету імені О. О. Богомольця на будь-яку особу, окрім випадків, визначених положеннями Закону України «Про вищу освіту».

Постановою Верховного Суду від 16 травня 2019 року ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 вересня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 листопада 2018 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовлено.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 грудня 2018 року, залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2019 року, у справі № 826/14303/18 заяву про забезпечення позову задоволено частково.Заборонено ОСОБА_2 та будь-яким іншим особам, крім обраного у встановленому чинним законодавством порядку ректора Національного медичного університету імені О. О. Богомольця, вчиняти дії, спрямовані на виконання повноважень ректора (виконувача обов`язків ректора) Національного медичного університету імені О. О. Богомольця, визначених, зокрема, але не виключно, положеннями статті 34 Закону України «Про вищу освіту», Статутом Національного медичного університету імені О. О. Богомольця, Положенням про ректорат Національного медичного університету імені О. О. Богомольця.

Постановою Верховного Суду від 08 липня 2020 року ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 20 грудня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2019 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовлено.

Отже, зазначені ухвали про забезпечення позову, на які посилається заявник, визнані такими, що не відповідають вимогам закону.

Крім того, вони були постановлені на забезпечення виконання можливого рішення в іншій конкретній справі.

Наказ про звільнення ОСОБА_1 був підписаний першим проректором з науково-педагогічної роботи та післядипломної освіти ОСОБА_2 , який діяв на підставі наказу від 19 листопада 2018 року № 146-к «Про затвердження порядку взаємозаміщення керівного складу Національного медичного університету імені О. О. Богомольця на час їх тимчасової відсутності» та наказу від 13 листопада 2018 року № 374-з «Про переведення», яким ОСОБА_2 переведено на посаду першого проректора з науково-педагогічно роботи та післядипломної освіти. Зазначені накази були чинними і в установленому законом порядку не оскаржувалися.

Доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції порушив порядок отримання доказів, є необґрунтованими, оскільки поданий представником відповідача як доказ наказ від 14 січня 2019 року№ 15 «Про службове розслідування» був прийнятий судом з дотриманням вимог, передбачених статтею 83 ЦПК України.

Аргументи касаційної скарги про те, що в порушення вимог статті 47 КЗпП України позивачу не видали трудову книжку, Верховний Суд відхиляє, з огляду на таке.

Відповідно до листа від 15 січня 2019 року № 120/5-71 Національного медичного університету імені О. О. Богомольця ОСОБА_1 повідомлено про його звільнення. У листі відповідач просить з`явитись для отримання трудової книжки. Одночасно надсилає копію наказу від 15 січня 2019 року № 77-л «Про звільнення».

16 січня 2019 року працівниками Національного медичного університету імені О. О. Богомольця складено акт про те, що начальник відділу кадрів ОСОБА_10 повідомив ОСОБА_1 про його звільнення з посади завідувача кафедри хірургії № 4, також йому було повідомлено про необхідність прибути до відділу кадрів для отримання своєї трудової книжки. ОСОБА_1 відмовився ознайомлюватися з наказом під особистий підпис.

Отже, доводи заявника про те, що він не отримав трудову книжку з вини відповідача є безпідставними.

Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 15 вересня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 31 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

А. С. Олійник

Г. І. Усик