Постанова

від 20.07.2022 по справі 1915/19152/2012

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

20 липня 2022 року

м. Київ

справа № 1915/19152/2012

(4-с/607/12/2021)

провадження № 61-8727св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

заявник (боржник у виконавчому провадженні) - ОСОБА_1 ,

суб`єкт оскарження - відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції

(м. Івано-Франківськ),

заінтересовані особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Омега», Товариство з обмеженою відповідальністю «Нечипорук Транспорт Сервіс»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 січня 2021 року у складі судді Ромазана В. В. та постанову Тернопільського апеляційного суду

від 15 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Шевчука Г. М., Костіва О. З. Ходоровського М. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст скарги на бездіяльність державного виконавця

(4-с/607/12/2021)

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ).

Скаргу мотивував тим, що Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області 23 квітня 2014 року видано виконавчий лист

№ 1915/15152/2012 про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Нечипорук Транспорт Сервіс» (далі - ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс») на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Приватні інвестиції» (далі - ТОВ «ФК «Приватні інвестиції») заборгованості за кредитним договором від 15 січня 2007 року № 3/К в сумі 1 667 745,23 євро, що в еквіваленті становить 16 976 122,12 грн, а також стягнення на погашення зазначеної заборгованості за кредитним договором від 15 січня 2007 року № 3/К з ОСОБА_1 солідарно

з ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс» на користь ТОВ «ФК «Приватні інвестиції» заборгованості у сумі 494 007,50 євро, що в еквіваленті становить 5 206 592,04 грн, та судовий збір у розмірі 3 219 грн.

02 лютого 2015 року старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Тернопільській області (далі - ВПВР УДВС ГУЮ

у Тернопільскій області, відділ ДВС, виконавча служба) Геличак О. М. на підставі заяви стягувача винесена постанова про відкриття виконавчого провадження № 46326926 з виконання зазначеного виконавчого документа від 23 квітня 2004 року.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільсьої області

від 16 вересня 2014 року замінено стягувача у виконавчому провадженні з ТОВ «ФК «Приватні інвестиції» на Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Омега» (далі -

ТОВ «ФК «Омега»).

26 серпня 2020 року він подав на адресу виконавчої служби заяву про закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», тобто з підстав фактичного виконання судового рішення у повному обсязі. У заяві посилався на те, що стягувач скористався своїм правом врегулювати спір в позасудовому порядку за зобов`язаннями за кредитним договором

від 15 січня 2007 року № 3/К. Проте у задоволенні зазначеної заяви відділ ДВС безпідставно відмовив.

Так, 26 травня 2016 року між ТОВ «ФК Омега», що є іпотекодержателем за іпотечним договором від 17 січня 2007 року, та ОСОБА_2 укладено два договори купівлі-продажу (кожний щодо купівлі-продажу Ѕ частини) будинковолодіння на АДРЕСА_1 , що належало ОСОБА_1 . Вартість купівлі-продажу кожної Ѕ частини у домоволодінні за договором становила 1 517 611,50 грн.

Відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» набуття права власності на предмет іпотеки, припиняє наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання, у тому числі нарахованих відсотків, а отже, зобов`язання за кредитним договором від 15 січня 2007 року № 3/К є припиненими, у тому числі за виконавчим листом.

Таким чином, бездіяльність старшого державного виконавця щодо незакінчення ним виконавчого провадження № 46326926 з виконання виконавчого листа з підстав фактичного виконання у повному обсязі рішення суду є неправомірною та незаконною.

Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 просив суд: визнати неправомірною бездіяльність головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) Лесьна Н. В. щодо незакінчення ним виконавчого провадження № 46326926 з виконання виконавчого листа Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області, виданого 23 квітня 2014 року у справі

№ 1915/19152/2012 про стягнення солідарно заборгованості з

ОСОБА_1 та ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс»; зобов`язати державного виконавця закінчити виконавче провадження № 46326926 з примусового виконання виконавчого листа № 1915/15152/2012, виданого Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області 23 квітня 2014 року про стягнення солідарно заборгованості з ОСОБА_1 та ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс» на користь ТОВ «ФК «Омега».

Короткий зміст судових рішень, ухвалених за результатами розгляду скарги

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18 січня 2021 року, залишеною без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року, у задоволенні скарги ОСОБА_1 на бездіяльність головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) відмовлено.

Ухвала суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що виконання зобов`язань за кредитним договором забезпечувалось укладеними 15 січня 2007 року з ОСОБА_1 договорами поруки та іпотеки будинковолодіння, що знаходиться в

АДРЕСА_1 , а також договорами застави значної кількості вантажних транспортних засобів, причепів, цистерн та іншого рухомого майна, яке належало ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс».

Звернення стягнення на іпотечне майно не припинило обов`язку позичальника перед стягувачем щодо погашення основного боргу, а отже, підстави для закриття виконавчого провадження відсутні.

Установивши, що у виконавчому провадженні № 46326926 із загальної заборгованості у розмірі 16 976 122,12 грн погашена сума у розмірі 3 035 223,00 грн і стягувачем було звернуто стягнення на будинковолодіння, що перебувало в іпотеці, і реалізовано його за 3 035 223,00 грн, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення скарги ОСОБА_1 на бездіяльність головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2021 року до Верховного Суду через засоби поштового зв`язку ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій,посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасуватиоскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити скаргу на бездіяльність державного виконавця.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

У липні 2021 року заявником усунуто недоліки.

Ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

30 липня 2021 року справа № 1915/19152/2012 надійшла до Верховного Суду.

08 липня 2022 року до Верховного Суду надійшов том справи

№ 1915/19152/2012 за номером 4-с/607/12/2021 за скаргою

ОСОБА_1 на бездіяльність головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Тернопільській області Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ).

Ухвалою Верховного Суду від 13 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанції не врахували висновки щодо застосування частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку», викладені у постановах Верховного Суду від 05 березня 2018 року у справі № 927/84/16, від 20 червня 2018 року у справі № 756/31271/15 (провадження № 61-4156св18), від 13 лютого 2019 року

у справі № 759/6703/16 (провадження № 61-22462св18), від 27 лютого

2019 року у справі № 643/18466/15 (провадження № 61-19014св18), від 17 квітня 2019 року у справі № 204/7148/16 (провадження

№ 61-43694св18), від 20 листопада 2019 року у справі № 295/795/19 (провадження № 61-12137св19).

Судами не враховано, що підписавши іпотечний договір, сторони обумовили його умови, у тому числі щодо позасудового врегулювання спору і погашення зобов`язань за кредитним договором, в разі використання такого способу захисту, як реалізація предмета іпотеки від імені іпотекодавця. З моменту позасудового врегулювання спору всі вимоги за кредитним договором в силу домовленості сторін, які підписали кредитний договір та договір іпотеки, вважаються погашеними.

Пунктом 5.4.2 договору іпотеки передбачено, що заборгованість позичальника за кредитним договором вважається погашеною в день отримання від покупця коштів за предмет іпотеки у повному обсязі.

Оскільки іпотечне майно, а саме: будинковолодіння, що знаходиться

в АДРЕСА_1 , було реалізоване у позасудовому порядку, то відповідно до частини четвертої статті 36

Закону України «Про іпотеку» після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.

Суди попередніх інстанцій не надали належної оцінку тому факту, що стягувач ТОВ «ФК «Омега» скористався своїм правом врегулювання заборгованості у позасудовому порядку, а отже, зобов`язання за кредитним договором від 15 січня 2007 року припинені, в тому числі і за виконавчим листом, виданим Тернопільським міськрайонним судом від 23 квітня

2014 року у справі № 1915/19152/2012 щодо стягнення боргу з

ОСОБА_1 у зв`язку відсутністю заборгованості. За таких обставин державний виконавець зобов`язаний був закінчити виконавче провадження.

У поданому до Верховного Суду відзиві ТОВ «ФК «Омега» заперечувало проти доводів касаційної скарги ОСОБА_1 та просило залишити без змін ухвалені у справі судові рішення, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.

Відзив на касаційну скаргу інші учасники справи до Верховного Суду не подали.

Фактичні обставини справи, встановлені судами за результатами розгляду скарги

15 січня 2007 року між ВАТ «Кредобанк» та ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс» (позичальник) укладено кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 1000 000 євро, для придбання та сервісного обслуговування транспортних засобів згідно з укладеними договорами, з терміном повернення кредитних коштів до 13 січня 2012 року, з відсотковою ставкою 12,00 % річних.

Виконання зобов`язань за кредитним договором забезпечувалось укладеними 15 січня 2007 року з ОСОБА_1 договорами поруки та іпотеки будинковолодіння, що знаходиться в

АДРЕСА_1 , а також договорами застави значної кількості вантажних транспортних засобів, причепів, цистерн та іншого рухомого майна, яке належало ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс» (а. с. 93-120 т. 1).

Так, на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором,

17 січня 2007 року ВАТ «Кредобанк» та ОСОБА_1 уклали нотаріально посвідчений договір іпотеки, згідно з умовами якого в іпотеку банку передано будинковолодіння, що знаходиться в

АДРЕСА_1 , яке належить іпотекодавцю на праві власності, заставною вартістю 2 218 900 грн.

Відповідно до пункту 5.4.2 договору іпотеки, у випадку набуття права звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель має право від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу з дотриманням умов, визначених Законом України «Про іпотеку».

У пункті 5.4.2 договору іпотеки вказано, що заборгованість позичальника за кредитним договором вважається погашеною в день отримання від покупця коштів за предмет іпотеки у повному обсязі.

Відповідно до договору про відступлення права вимоги від 28 грудня

2011 року № 1 право вимоги за первісним кредитним договором від 15 січня 2007 року № 3/К відступлено ТОВ «ФК «Приватні інвестиції».

Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 13 березня

2014 року у цивільній справі за позовом ТОВ «ФК «Приватні інвестиції» до ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс», ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, змінено рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 25 лютого 2013 року шляхом стягнення із ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс» на користь

ТОВ «ФК «Приватні інвестиції» заборгованості за кредитним договором

від 15 січня 2007 року № 3К у сумі 1 667 745,23 євро, що в еквіваленті становить 16 976 122,12 грн. На погашення заборгованості за кредитним договором від 15 січня 2007 року № 3/К у сумі 1 667 745,23 євро,

що в еквіваленті становить 16 976 122,12 грн, стягнуто з ОСОБА_1 солідарно з ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс» на користь

ТОВ «ФК Приватні інвестиції» заборгованість у сумі 494 007,50 євро,

що в еквіваленті становить 5 206 592,04 грн.

На виконання зазначеного судового рішення Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області 13 березня 2014 року видано виконавчі листи та державним виконавцем 02 лютого 2015 року відкрито виконавче провадження № 46326926.

02 квітня 2014 року між ТОВ «ФК «Приватні інвестиції» та ТОВ «ФК «Омега» укладено договір факторингу № 97/0, відповідно до якого первісний стягувач відступив права вимоги до ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс» за кредитним договором та усіма зобов`язаннями, що забезпечують належне виконання умов кредитного договору. Крім цього, 29 квітня 2014 року між ТОВ «ФК «Приватні інвестиції» та ТОВ «ФК «Омега» укладено договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, відповідно до якого

ТОВ «ФК «Приватні інвестиції» відступило ТОВ «ФК «Омега» права вимоги за договором іпотеки від 17 січня 2007 року, укладеним між ВАТ «Кредобанк» та ОСОБА_1 .

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області

від 17 липня 2015 року замінено стягувача ТОВ «ФК «Приватні інвестиції» за виконавчим документом № 1915/19152/2012 у виконавчому провадженні

№ 46326926 на ТОВ «ФК «Омега».

26 травня 2016 року між іпотекодержателем ТОВ «ФК «Омега» (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено два договори купівлі-продажу

Ѕ частини будинковолодіння АДРЕСА_1 , відповідно до статті 38 Закону України «Про іпотеку» та пункту 5.3 іпотечного договору, за ціною 1 517 611,00 грн кожна із Ѕ частини домоволодіння.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 129-1 Конституції України визначено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Відповідно до статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані, зокрема, на примусове виконання рішень судів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших Законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби.

Тобто, з метою забезпечення реального виконання судового рішення та ефективного захисту порушених прав, ЦПК України передбачає спеціальні форми реагування, зокрема розділом VІІ «Судовий контроль за виконанням судових рішень» ЦПК України визначено порядок судового контролю за виконанням судових рішень в цивільних справах.

Так, статтею 447 ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Відповідно до пункту першого частини першої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Частиною першою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Звертаючись до суду в порядку, передбаченому розділом VІІ «Судовий контроль за виконанням судових рішень» ЦПК України, ОСОБА_1 наполягає на тому, що зобов`язання за кредитним договором, в тому числі

і за виконавчим листом від 23 квітня 2014 року, припинені в повному обсязі відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку»

(в редакції, чинній на момент спірних правовідносин), оскільки стягувач скористався своїм правом врегулювання заборгованості в позасудовому порядку, а отже, виконавче провадження підлягає закінченню на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку»

(в редакції від 19 жовтня 2016 року) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Частиною четвертою статті 36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання

є недійсними.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням

є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог ? відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598

ЦК України).

За змістом статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

З метою захисту законних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб при укладанні договорів, насамперед інтересів кредитора, у главі 49

ЦК України визначено види забезпечення виконання зобов`язання. Інститут забезпечення виконання зобов`язання спрямований на підвищення гарантій забезпечення майнових інтересів сторін договору, належного його виконання, а також усунення можливих негативних наслідків неналежного виконання боржником взятих на себе зобов`язань. Тобто у разі невиконання або неналежного виконання умов цивільного договору на боржника покладається додаткова відповідальність, а в ряді випадків до виконання зобов`язання притягуються разом із боржником і треті особи, зокрема поручителі.

ЦК України передбачає спеціальні способи, які забезпечують захист майнових інтересів кредитора на випадок невиконання чи неналежного виконання своїх зобов`язань боржником, які є видами забезпечення виконання зобов`язання.

Відповідно до статті 546 ЦК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.

Таке забезпечувальне зобов`язання має акцесорний, додатковий до основного зобов`язання характер і не може існувати самостійно.

Чинне законодавство не обмежує право кредитора забезпечити належне виконання боржником основного зобов`язання декількома видами забезпечення. Забезпечувальне зобов`язання є додатковим (акцесорним), а не альтернативним основному. Реалізація особою права на захист певним способом не може залежати від застосування нею інших способів правового захисту.

Системний аналіз змісту наведених правових норм дає підстави для висновку, що їхнє обмежене тлумачення у вигляді припинення основного зобов`язання внаслідок звернення стягнення на один із предметів забезпечення за наявності інших забезпечень та, при цьому, неповному задоволенні вимог кредитора є несумісним з призначенням інституту забезпечення виконання зобов`язань, його правовою природою і сутністю та суперечить принципам розумності, пропорційності і рівності сторін, адже фактично позбавляє юридичного сенсу законодавчі приписи, якими передбачено право кредитора забезпечити виконання основного зобов`язання за рахунок кількох предметів іпотеки та інших способів забезпечення зобов`язання відповідно до умов кредитних договорів у разі, якщо можливість реалізації таких способів забезпечення не вичерпана.

У разі якщо належне виконання основного договору забезпечувалося різними способами чи їх сукупністю, застосування вимог частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» щодо недійсності наступних вимог кредитора можливе лише у разі реалізації кредитором своїх прав за усіма такими договорами забезпечення, якщо можливість їх реалізації не втрачена, оскільки у протилежному випадку звернення стягнення на один із предметів іпотеки унеможливлює забезпечення виконання зобов`язання за допомогою інших способів забезпечення та протирічить принципу свободи договору та рівності сторін.

Отже, у випадку забезпечення виконання основного зобов`язання декількома способами, основне зобов`язання не припиняється у разі, якщо реалізація іпотекодержателем своїх прав на звернення стягнення на предмет іпотеки не потягла повного задоволення його вимог.

Така позиція щодо застосування частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» у кредитних правовідносинах за наявності декількох видів або предметів забезпечення висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17 (провадження

№ 12-85гс20), у якій зокрема зазначено, що у випадку забезпечення виконання основного зобов`язання декількома способами, основне зобов`язання не припиняється у разі, якщо реалізація іпотекодержателем своїх прав на звернення стягнення на предмет іпотеки не потягла повного задоволення його вимог.

Буквальне застосування положень частини четвертої статті 36

Закону України «Про іпотеку» можливе виключно в тих випадках, коли належне та повне виконання основного зобов`язання було забезпечене лише одним способом забезпечення, і вказаний спосіб було реалізовано у повному обсязі в позасудовому порядку.

У постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (провадження № 14-121цс21) Велика Палата Верховного Суду наголосила, що частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у відповідній редакції) вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання саме боржником основного зобов`язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що виконання зобов`язань за кредитним договором забезпечувалось укладеними 15 січня 2007 року з ОСОБА_1 договорами поруки та іпотеки будинковолодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1 , а також договорами застави значної кількості вантажних транспортних засобів, причепів, цистерн та іншого рухомого майна, яке належало ТОВ «Нечипорук Транспорт Сервіс». ОСОБА_1 у кредитному зобов`язанні одночасно

є майновим поручителем (іпотекодавцем) за одним забезпечувальним договором - договором іпотеки, а також поручителем за іншим акцесорним зобов`язанням - договором поруки, укладеним в забезпечення основного зобов`язання та за яким з нього, як з поручителя, судовим рішенням солідарно стягнуто заборгованість і це судове рішення виконується в межах спірного виконавчого провадження.

Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків, що реалізація іпотечного майна в порядку, передбаченому статтею 38 Закону України «Про іпотеку», не припинила основне зобов`язання в цілому, оскільки у виконавчому провадженні № 46326926 із загальної заборгованості у розмірі 16 976 122,12 грн, за рахунок іпотечного майна погашена сума у розмірі 3 035 223,00 грн, тобто сума, одержана від реалізації предмета іпотеки, не потягла повного задоволення вимог, при цьому це зобов`язання забезпечено і іншими акцесорними договорами.

За таких обставин, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність у державного виконавця підстав для закінчення виконавчого провадження відповідно до пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження»,

а отже, і відсутні підстави визнавати таку бездіяльність неправомірною.

У справі, яка переглядається, установлено, що державний виконавець не допустив неправомірну бездіяльність щодо незакінчення виконавчого провадження щодо стягнення кредитної заборгованості з підстав, на які посилався заявник, оскільки реалізація іпотекодержателем своїх прав на звернення стягнення на предмет іпотеки не потягла повного задоволення його вимог, та наявні інші забезпечувальні договори, за якими кредитор не позбавлений можливості задовольнити свої вимоги.

За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні вимог скарги.

Верховний Суд відхиляє касаційну скаргу, яка є необґрунтованою та безпідставною.

Колегія суддів не бере до уваги посилання у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду від 05 березня 2018 року у справі № 927/84/16,

від 20 червня 2018 року у справі № 756/31271/15 (провадження

№ 61-4156св18), від 13 лютого 2019 року у справі № 759/6703/16 (провадження № 61-22462св18), від 27 лютого 2019 року у справі № 643/18466/15(провадження № 61-19014св18), від 17 квітня 2019 року

у справі № 204/7148/16 (провадження № 61-43694св18), від 20 листопада 2019 року у справі № 295/795/19 (провадження № 61-12137св19), оскільки висновки у зазначених справах стосуються інших фактичних обставин,

в тому числі щодо змісту умов укладених договорів, їх суб`єктного складу,

у порівнянні зі справою, що переглядається.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За змістом статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі задоволення позову покладаються на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області

від 18 січня 2021 року та постанову Тернопільського апеляційного суду

від 15 квітня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець