Постанова

від 08.08.2022 по справі 638/19135/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

09 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 638/19135/19

провадження № 61-2756св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Харківська міська рада,

третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Десятніченко Ірина Вікторівна, ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 , в інтересах якого діє представник Циганенко Олексій Петрович , на рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 09 червня 2020 року в складі судді Аркатової К. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 13 січня 2022 року в складі колегії суддів: Тичкової О. Ю., Маміної О. В.,

Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог позовної заяви

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Десятніченко І. В., про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Позовні вимоги ОСОБА_4 мотивовані тим, що ухвалою Дзержинського районного суду міста Харкова від 26 квітня 2017 року

відкрито провадження у справі № 638/5172/17 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості у розмірі 64 765 дол. США на підставі договору позики від 27 березня 2014 року. На час відкриття провадження у справі № 638/5172/17 ОСОБА_6 на праві власності належали житловий будинок та земельна ділянка на

АДРЕСА_1 , а також інше нерухоме майно.

З метою забезпечення позову у справі № 638/5172/17 ухвалою Дзержинського районного суду міста Харкова від 27 травня 2017 року накладено заборону на вчинення реєстраційних дій щодо іншої нерухомості ОСОБА_6 , крім будинку та земельної ділянки на

АДРЕСА_1 .

Після відкриття провадження у справі № 638/5172/17 ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу від 05 вересня 2017 року відчужив ОСОБА_2 спірні земельну ділянку та житловий будинок. Станом на час укладення зазначеного договору купівлі-продажу ОСОБА_6 мав перед позивачем зобов`язання з повернення позики у розмірі 856 990 дол. США відповідно до договору позики від 10 березня 2016 року зі строком повернення не пізніше 31 грудня 2017 року, яке ним виконано не було, тому ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про збільшення позовних вимог у справі

№ 638/5172/17. Рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова

від 06 грудня 2018 року у справі № 638/5172/17, яке набрало законної сили, стягнуто з ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 25 795 510,80 грн.

Вказував, що ОСОБА_6 передбачав подальші негативні наслідки для себе у вигляді забезпечення позову, заборони відчуження та подальшого примусового виконання судового рішення у справі № 638/5172/17, зокрема, шляхом звернення стягнення на житловий будинок та земельну ділянку на

АДРЕСА_1 , тому, не бажаючи виконувати свої зобов`язаннями за договорами позики від 27 березня 2014 року та

від 10 березня 2016 року, повів себе недобросовісно, здійснив продаж спірної нерухомості, що є підставою для визнання договору купівлі-продажу від 05 вересня 2017 року недійсним.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки від 05 вересня 2017 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Десятніченко І. В.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 09 червня

2020 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що станом на час укладення договору купівлі-продажу від 05 вересня 2017 року були відсутні обмеження щодо розпорядження спірним житловим будинком та земельною ділянкою, а ухвалою суду у справі № 638/5172/17, на яку міститься посилання

у позовній заяві, заборонено відчуження (перереєстрація) квартири АДРЕСА_2 . ОСОБА_1 протягом тривалого часу розгляду справи № 638/5172/17 (про стягнення суми боргу за договором позики) мав право на звернення до суду із заявою про забезпечення позову в іншій спосіб, зокрема, шляхом накладення арешту або заборони відчуження щодо спірного майна, проте такі відомості

у матеріалах цієї справи відсутні, докази про такі дії до суду не надано.

На час укладення спірного правочину не існувало й рішення суду про стягнення боргу за договором позики. Доводи ОСОБА_4 про намагання ухилення ОСОБА_6 від виконання рішення суду та боргових зобов`язань шляхом укладення спірного правочину є безпідставними. Суду не надано доказів ухилення ОСОБА_6 від виконання існуючих зобов`язань перед ОСОБА_1 на час укладення договору купівлі-продажу від 05 вересня 2017 року.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 11 жовтня 2021 року

до участі у справі залучено Харківську міську раду як правонаступника

відповідача - ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також ОСОБА_3 як третю особу.

Постановою Харківського апеляційного суду від 13 січня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення. Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 09 червня 2020 року залишено без змін.

Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Дзержинського районного суду міста Харкова від 03 січня 2020 року у вигляді заборони відчуження житлового будинку та земельної ділянки на

АДРЕСА_1 .

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що на час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу позов у справі № 638/5172/17 був пред`явлений на суму 64 765 дол. США, а представник позикодавця вважав, що співмірним майном, яким можливо забезпечити його вимоги, є квартира АДРЕСА_2 . Вимогу про стягнення

з ОСОБА_6 , ОСОБА_8 заборгованості за договором позики

від 10 березня 2016 року у розмірі 856 990 дол. США представник позикодавця заявив лише 29 січня 2018 року, тобто після укладення спірного договору купівлі-продажу від 05 вересня 2017 року. Станом на час відчуження ОСОБА_6 житлового будинку і земельної ділянки строк повернення коштів за договором позики на суму 856 900 дол. США ще не настав.

Крім того позивачем не доведено, що ОСОБА_6 та ОСОБА_2

є пов`язаними особами, які вступили у змову з метою невиконання позичальником своїх зобов`язань за договором позики. Позивач не довів належними та допустимими доказами обставин, які б свідчили про фраудаторність договору купівлі-продажу від 05 вересня 2017 року.

При цьому ОСОБА_2 зареєструвала за собою право власності на спірні житловий будинок і земельну ділянку, замовила проект реконструкції вказаного будинку, виготовила технічний паспорт на житловий будинок на своє ім`я, 27 вересня 2017 року зареєструвала на

АДРЕСА_1 своє місце проживання та місце проживання ОСОБА_9 , 2003 року народження. Отже, договір купівлі-продажу від 05 вересня

2017 року фактично виконаний сторонами, ОСОБА_2 набула право власності на житловий будинок і земельну ділянку на

АДРЕСА_1 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги

18 лютого 2022 року представник ОСОБА_4 - Циганенко О. П. надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 09 червня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 13 січня

2022 року.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права,просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 09 червня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 13 січня 2022 року, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 06 травня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 09 червня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 13 січня 2022 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень позивач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вважає, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, Верховного Суду від 16 квітня 2018 року у справі № 910/11908/16,

від 16 січня 2019 року у справі № 521/17654/15-ц, від 28 лютого 2019 року

у справі № 646/3972/16-ц, від 13 травня 2020 року у справі № 372/3541/16-ц,

від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19.

Касаційна скарга мотивована тим, що зазначена у спірному договорі

купівлі-продажу ціна продажу відрізняється від тієї, яку відповідачі вказували під час розгляду цієї справи. ОСОБА_6 намагався уникнути відповідальності за борговими зобов`язаннями, тому відчужив спірне майно на користь ОСОБА_2 . При цьому ОСОБА_6 діяв недобросовісно

і порушив права та інтереси ОСОБА_4 , зокрема, щодо можливості

у майбутньому повернути позику за рахунок спірного майна. ОСОБА_6 свої зобов`язання за договорами позики не виконав і після ухвалення судового рішення у справі № 638/5172/17.

Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що відповідно до договору купівлі-продажу від 05 вересня 2017 року ОСОБА_6 продав ОСОБА_2 житловий будинок та земельну ділянку на АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 зареєструвала за собою право власності на спірні житловий будинок і земельну ділянку, замовила проект реконструкції вказаного будинку, виготовила технічний паспорт на житловий будинок на своє ім`я,

а також 27 вересня 2017 року зареєструвала на

АДРЕСА_1 своє місце проживання та місце проживання ОСОБА_9 , 2003 року народження. Тобто договір купівлі-продажу від 05 вересня

2017 року фактично виконаний його сторонами, ОСОБА_2 набула право власності на житловий будинок і земельну ділянку на

АДРЕСА_1 .

Суди також встановили, що ОСОБА_1 04 квітня 2017 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6 з вимогою про стягнення заборгованості за договором позики від 27 березня 2014 року у розмірі 64 765 дол. США та ухвалою Дзержинського районного суду міста Харкова від 26 квітня 2017 року відкрито провадження у справі № 638/5172/17.

Представник ОСОБА_4 - адвокат Циганенко О. П., 25 травня

2017 року подав до суду заяву про забезпечення позову у справі

№ 638/5172/17 шляхом накладення арешту на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_2 .

Ухвалою Дзержинського районного суду міста Харкова від 27 травня

2017 року у справі № 638/5172/17 заборонено здійснювати будь-які дії щодо відчуження (перереєстрації) квартири АДРЕСА_2 , яка належала на праві власності ОСОБА_6 .

У січні 2018 року Циганенко О. П. уточнив позовні вимоги у справі

№ 638/5172/17 і просив стягнути солідарно з ОСОБА_6 , ОСОБА_8 на користь ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 921 755 дол. США,

з яких за договором позики від 27 березня 2014 року - 64 765 дол. США,

за договором позики від 10 березня 2016 року - 856 990 дол. США.

Ухвалою Дзержинського районного суду міста Харкова від 24 січня

2018 року у цивільній справі № 638/5172/17 позов ОСОБА_4 до ОСОБА_6 , ОСОБА_8 на суму 921 755 дол. США був забезпечений шляхом заборони здійснювати будь-які дії щодо відчуження (перереєстрації) нерухомого майна, яке зареєстровано і належить ОСОБА_8 , а саме: квартир АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 та АДРЕСА_5 , заборонено здійснювати будь-які дії щодо відчуження (перереєстрації) цього нерухомого майна.

Ухвалою Дзержинського районного суду міста Харкова від 29 січня

2018 року позов у справі № 638/5172/17 був забезпечений також шляхом заборони здійснювати будь-які дії щодо відчуження (перереєстрації) частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Вінсето», яка належить ОСОБА_8 і дорівнює 333 900 грн.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція),

а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені

в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 16 лютого

2022 року у справі № 299/857/19.

Здійснюючи право на судовий захист, звертаючись до суду, особа повинна вказати суб`єктивне бачення порушеного права чи охоронюваного інтересу та спосіб його захисту. Вирішуючи спір, суд зобов`язаний надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 19 січня

2022 року у справі № 678/326/17.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказував, що сторони спірного правочину вчинили його з метою уникнення відповідальності ОСОБА_6 за договорами позики.

Згідно зі статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами

першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша статті 215 ЦК України).

В юридичній науці та судовій практиці договори, дії, бездіяльність та рішення органів, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору і така мета досягнута, називають фраудаторними правочинами.

Правочин, вчинений боржником у період виникнення у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину як такого, що вчинений боржником на шкоду кредиторам.

Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11.

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам, може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 07 липня 2022 року у справі № 235/6483/20.

Разом з тим відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони

є вільними в укладенні договору, виборі контрагента, визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України), обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 26 квітня

2022 року у справі № 522/23819/15-ц.

Згідно принципу диспозитивності цивільного судочинства суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно

до цього Цивільного процесуального кодексу в межах заявлених

нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи

або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Відповідно до вимог статей 12, 13, 81 ЦПК України обов`язок доказування та подання доказів покладається на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 30 травня 2022 року у справі № 344/10730/16-ц.

Обґрунтовуючи позовні вимоги щодо визнання недійсними спірних договорів, ОСОБА_1 посилався на те, що спірні правочини були укладені з метою уникнення цивільної відповідальності ОСОБА_6 за договором позики у розмірі 856 990 дол. США.

Разом з тим сам по собі момент вчинення оспорюваного правочину (до ухвалення судового рішення про стягнення коштів на погашення сплачених боргів) як обставина, що дозволяє кваліфікувати правочин як такий, що вчинений на шкоду кредитору, не може свідчити про намір приховати майно від виконання судового рішення у майбутньому.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 524/5846/17.

Встановлено, що станом на час укладення договору купівлі-продажу

від 05 вересня 2017 року були відсутні обмеження щодо розпорядження спірним житловим будинком та земельною ділянкою, а також не існувало й рішення суду про стягнення боргу за договором позики.

Вимогу про стягнення з ОСОБА_6 , ОСОБА_8 заборгованості за договором позики від 10 березня 2016 року у розмірі 856 990 дол. США, на яку ОСОБА_1 посилався в обґрунтування позову в цій справі, було заявлено лише 29 січня 2018 року, тобто після укладення спірного договору купівлі-продажу від 05 вересня 2017 року.

Станом на час відчуження ОСОБА_6 спірних житлового будинку

і земельної ділянки строк повернення коштів за договором позики на суму 856 900 дол. США не настав.

При цьому суди також встановили, що ОСОБА_2 зареєструвала за собою право власності на спірні житловий будинок і земельну ділянку, замовила проект реконструкції вказаного будинку, виготовила технічний паспорт

на житловий будинок на своє ім`я, а також 27 вересня 2017 року зареєструвала на АДРЕСА_1 своє місце проживання та місце проживання ОСОБА_9 , 2003 року народження. Тобто договір купівлі-продажу від 05 вересня 2017 року фактично виконаний його сторонами, ОСОБА_2 набула право власності на житловий будинок

і земельну ділянку на АДРЕСА_1 .

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів

є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні

(стаття 321 ЦК України).

Таким чином, вирішуючи спір щодо недійсності договору купівлі-продажу, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, установивши, що станом на час відчуження ОСОБА_6 житлового будинку і земельної ділянки строк повернення коштів за договором позики від 10 березня 2016 року не настав, вимоги за ним не були предметом судового розгляду, а позивач не довів належними та допустимими доказами існування протиправного умислу в діях сторін спірного правочину при його укладенні, дійшов обґрунтованого висновку, що позов ОСОБА_4 задоволенню не підлягає.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, Верховного Суду від 16 квітня 2018 року у справі № 910/11908/16,

від 16 січня 2019 року у справі № 521/17654/15-ц, від 28 лютого 2019 року

у справі № 646/3972/16-ц, від 13 травня 2020 року у справі № 372/3541/16-ц, від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19, враховуючи наступне.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини

є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не

будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Обґрунтовуючи вимоги у справі № 369/11268/16-ц банк вказував, що після видачі 02 листопада 2012 року виконавчого листа про стягнення з боржника коштів, останній 27 грудня 2012 року уклав договори дарування зі своїми дітьми щодо спірного майна. Залишаючи без змін оскаржувані судові рішення, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року вказувала, що боржник, відчужуючи належні йому на праві власності будинок і земельну ділянку своїм синам, був обізнаний про наявність вироку суду, що набрав законної сили, яким стягнуто, в тому числі, з нього на користь банку кошти, тому суди правильно вважали, що боржник міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання вказаного судового рішення.

У справі № 910/11908/16 банк звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця про відкриття виконавчого провадження. Залишаючи без змін оскаржувані судові рішення, Верховний Суд у постанові від 16 квітня 2018 року вказував, що судовим рішенням у справі № 910/11908/16 зобов`язано ПАТ «Фідобанк» здійснити переказ грошових коштів з поточного рахунку ТОВ «Самсон Інжинірінг» у ПАТ «Фідобанк» на поточний рахунок ТОВ «Самсон Інжинірінг» у ПАТ КБ «Приватбанк». Кошти, щодо яких прийнято рішення про зобов`язання їх перерахувати, були зараховані на поточний рахунок позивача (ТОВ «Самсон Інжинірінг»)

30 травня 2016 року та 06 червня 2016 року, тобто після введення тимчасової адміністрації в банку. Оскільки кошти, про зобов`язання переказати які прийнято рішення у справі, надійшли до банку після введення тимчасової адміністрації, то вони не підлягають включенню до ліквідаційної маси та позивач у справі не входить до кола кредиторів банку-боржника у розумінні Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Постановою Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі

№ 521/17654/15-ц скасовано рішення суду першої та апеляційної інстанцій, ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову про визнання договору купівлі-продажу удаваним та визнання права власності. Касаційний суд вважає за необхідне та доцільне застосувати положення частини третьої статті 16 ЦК України та відмовити у захисті цивільного права та інтересу, яким особа зловживала. Верховний Суд наголошував, що застосовуваний спосіб захисту цивільних прав та інтересів позивача має відповідати критерію ефективності відновлення порушеного права, що

є неприпустимим у разі запровадження істотного дисбалансу між правами та інтересами особи, яка просить застосувати такий спосіб захисту, та правами й інтересами іншої особи, стосовно якої такі примусові заходи належить застосувати.

У справі № 646/3972/16-ц позивач за первісним позовом вказував, що рішенням суду від 21 листопада 2011 року за ним було визнано право власності в порядку спадкування на 5/6 частин, а за іншим співвласником на 1/6 частину квартири; рішенням суду від 16 березня 2015 року припинено право власності іншого співвласника на 1/6 частину квартири та визнано за ним це право. Позивач за первісним позовом 29 грудня 2015 року звернувся до державного реєстратора з метою оформлення на своє ім`я 1/6 частини спірної квартири, однак отримав відмову, мотивовану тим, що 01 квітня 2015 року на підставі договору дарування право власності на вказане майно було зареєстроване за іншою особою. Оскільки відповідачам було відомо про наявність рішення суду, яким припинено право власності дарувальника на предмет договору дарування, то їх дії свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення законних майнових прав позивача за первісним позовом. Предметом зустрічних вимог в указаній справі було усунення перешкод у користуванні власністю. За результатом касаційного перегляду Верховний Суд постановою від 28 лютого 2019 року залишив рішення апеляційного суду без змін. Касаційний суд погодився

з висновками суду апеляційної інстанції про те, що оспорюваний договір

не направлений на реальне настання правових наслідків,

а спрямований на встановлення позивачу за первісним позовом перешкод

у розпорядженні спірною квартирою, тобто дії відповідачів за первісним позовом свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення власника в майбутньому законних майнових прав.

За результатом розгляду справи № 372/3541/16-ц суди встановили, що після ухвалення судового рішення про стягнення грошових коштів відповідач на підставі договору відчужив спірне нерухоме майно (земельну ділянку). Постановою Верховного Суду від 13 травня 2020 року скасовано рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалено нове судове рішення, яким позов про визнання договору дарування недійсним задоволено. Касаційний суд вказував, що поза увагою суду першої інстанції залишилося те, що відповідачу (боржнику) було відоме судове рішення про стягнення з нього грошових коштів, не зважаючи на що він уклав оспорюваний правочин. Суд апеляційної інстанції не спростував доводів позивача про те, що боржник уклав оспорюваний договір дарування

з метою приховання майна від можливого звернення стягнення на виконання в майбутньому судових рішень про стягнення грошових коштів та передачі відповідачем безкоштовно у дар своїй дружині земельної ділянки.

У справі № 747/306/19 суди встановили, що після звернення позикодавця до позичальника з позовом про стягнення заборгованості за договором позики та відкриття провадження у справі (19 квітня 2019 року), останній відчужив за договором купівлі-продажу від 25 квітня 2019 року на користь іншої особи нерухоме майно. Постановою Верховного Суду від 16 червня 2021 року скасовано оскаржувані судові рішення та прийнято нову постанову, якою визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку та скасовано запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно. Касаційний суд вказував, що у справі, яка переглядається, встановлено, що боржник, відчужуючи належне йому на праві власності нерухоме майно іншій особі, був обізнаний про невиконане ним грошове зобов`язання за договором позики. Перехід права власності на спірний будинок через вісім днів після відкриття провадження у справі про стягнення боргу за договором позики свідчить про мету приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів.

Отже, у справах № 910/11908/16, № 521/17654/15-ц правовідносини, які

є спірними у порівнюваних ситуаціях, не є подібними, відповідно, відсутні правові підстави вважати про неврахування висновків касаційного суду, викладених у постановах за результатом перегляду зазначених справах. Також відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається,

не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду у справах № 369/11268/16-ц, № 646/3972/16-ц,

№ 372/3541/16-ц, № 747/306/19, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи.

Доводи касаційної скарги, що зазначена у договорі купівлі-продажу ціна продажу відрізняється від тієї, яку відповідачі вказували у своїх відзивах

під час розгляду цієї справи, не заслуговують на увагу, оскільки за встановлених у цій справі обставин вказані доводи не можуть бути самостійною підставою для визнання спірного договору недійсним, що правильно встановлено апеляційним судом. При цьому матеріали справи не містять належних та допустимих доказів щодо відчуження спірного майна за заниженою ціною, таких обставин не встановлено і судами першої та апеляційної інстанцій.

Враховуючи викладене та встановлені у цій справі обставини, правильними є висновки судів по суті заявлених вимог. У мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень міститься обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками судів стосовно встановлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження суду апеляційної інстанції

з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною

в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Серявін та інші проти України»).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої

статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а вказаних судових рішень без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 , в інтересах якого діє представник Циганенко Олексій Петрович , залишити без задоволення.

Рішення Дзержинського районного суду міста Харкова від 09 червня

2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 13 січня

2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук