Рішення

від 22.02.2022 по справі 826/3140/15

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 лютого 2022 року м. Київ № 826/3140/15

Окружний адміністративний суд міста Києва в складі головуючого судді Качура І.А., розглянувши за правилами спрощеного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до1. Міністерства внутрішніх справ України 2. Головного управління МВС України в м. Києві 3. Управління Державтоінспекції ГУ МВС України в м. Києві

третя особа проКиївська міська організація Профспілки атестованих працівників органів внутрішніх справ України визнання протиправними дій, зобов`язати вчинити дії , ВСТАНОВИВ:

До судді Окружного адміністративного суду м. Києва Саніна Б.В. надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (надалі - позивач/ ОСОБА_1 ) до Міністерства внутрішніх справ України (надалі - відповідач-1/МВС України), Головного управління МВС України в м. Києві (надалі - відповідач-2/ГУ МВС України у м. Києві), Управління державної автомобільної інспекції ГУ МВС в м. Києві (надалі - відповідач-3), третя особа: Київська міська організація Профспілки атестованих працівників органів внутрішніх справ в якому просить суд про:

- Визнати протиправним та скасувати наказ Міністра внутрішніх справ України Авакова А.Б. №48 о/с від 16.01.2015 р. "По особовому складу" в частині звільнення старшого сержанта міліції ОСОБА_1 , інспектора дорожньо-патрульної служби групи дорожньо-патрульної служби відділу ДАІ з обслуговування Солом`янського району, з органів внутрішніх справ на підставі п.10 ч.2 ст.3 Закону України "Про очищення влади" №1682-VII від 16.09.2014 р. (надалі - Закон №1682-VII) та пп."а" п.62 та п.66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР №114 від 29.07.1991 р. (надалі - Положення №114).

- Визнати протиправним та скасувати наказ начальника ГУ МВС України в м. Києві Терещука О.Д. №59 о/с від 30.01.2015 р. "Щодо особового складу", в частині звільнення сержанта міліції ОСОБА_1 , інспектора дорожньо-патрульної служби групи дорожньо-патрульної служби відділу ДАІ з обслуговування Солом`янського району підпорядкованого Головному управлінню, з органів внутрішніх справ на підставі п.10 ч.2 ст.3 Закону №1682-VII та пп."а" п.62 та п.66 Положення №114.

- ОСОБА_1 поновити на посаді інспектора дорожньо-патрульної служби групи дорожньо-патрульної служби відділу ДАІ з обслуговування Солом`янського району, підпорядкованого Головному управлінню.

- Стягнути з УДАІ ГУ МВС в м. Києві на користь ОСОБА_1 (ІПН НОМЕР_1 ) грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 30.01.2015 р. по день фактичного розгляду справи судом.

- Допустити негайне виконання в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді інспектора дорожньо-патрульної служби групи дорожньо-патрульної служби відділу ДАІ з обслуговування Солом`янського району, підпорядкованого Головному управлінню, та стягнення з УДАІ ГУ МВС в м. Києві грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 03.03.2015 р. відкрито провадження у справі та призначено до судового розгляду.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 26.03.2015 р. було зупинено провадження у справі №826/3140/15 до розгляду Конституційним Судом України подання 47 народних депутатів щодо відповідності Конституції України (конституційності) ч.3 та ч.6 ст.1, ч.1, ч.2, ч.3, ч.4 та ч.8 ст.3, п.2 ч.5 ст.5, п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 р. №1682-VІІ та до розгляду Конституційним Судом України рішення Пленуму Верховного Суду України від 16.03.2015 р. про звернення Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності (конституційності) ч.3 ст.1, п.7, п.8, п.9 ч.1, п.4 ч.2 ст.3, п.2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 16.09.2014 р. №1682-VII «Про очищення влади» положенням ч.3 ст.22, ст.38, ст.58, ч.2 ст.61, ч.1 ст.62, ч.1 ст.64 Конституції України.

Не погоджуючись з вищезазначеною ухвалою суду, позивач оскаржив її до Київського апеляційного адміністративного суду.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 21.05.2015 р. апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Окружного адміністративного суду м. Києва від 26.03.2015 р. без змін.

Водночас, у зв`язку з припиненням повноважень судді Окружного адміністративного суду м. Києва Саніна Б.В., у провадженні якого перебувала адміністративна справа №826/3140/15 і не була ним розглянута, відповідно до протоколу повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями справу №826/3140/15 було передано на розгляд судді Качуру І.А.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 25 грудня 2015 року прийнято справу до провадження суддею Качуром І.А.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 06.10.2021 року поновлено провадження у справі №826/3140/15.

Позовні вимоги мотивовані тим, що звільнення ОСОБА_1 відповідно до Закону України «Про очищення влади» відбулося з недотриманням принципу презумпції невинуватості особи, за недоведеності наявності обґрунтованих підстав для його звільнення, а лише за формальними ознаками.

Оскільки відповідно до основних засад очищення влади, визначених частиною другої статті 1 Закону України "Про очищення влади" очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини , і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист, отже підстави для звільнення позивача із займаної посади щодо застосування заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади" могли бути обґрунтовані лише наявністю фактів прийняттям ним рішень, вчиненням дій або бездіяльності, вказаних у частині другій статті 1 цього Закону.

Відповідачами подані відзиви та заперечення на адміністративний позов, у яких вказали про безпідставність позовних вимог у зв`язку із тим, що у позовній заяві позивач не заперечує факт перебування його сукупно не менше одного року на посадах, що підпадають під критерії, визначені статтею 3 Закону України "Про очищення влади".

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва звертає увагу на наступне.

ОСОБА_1 був прийнятий на службу в органи внутрішніх справ України, на підставі Наказу Головного управління МВС України в місті Києві № 1222 о/с від 31.12.2008 року.

Відповідно до Наказу Міністра внутрішніх справ України від 16.01.2015 року № 48 о/с «По особовому складу» та Наказу начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 30.01. 2015 № 59 о/с " Щодо особового складу" позивача було звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил (із постановкою на військовий облік).

Звільнення відбулося, як випливає зі змісту вказаних наказів на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року № 1682 -VII та пунктів 62 «а», 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 № 114.

Не погоджуючись з оскаржуваними наказами про звільнення, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Як зазначив Конституційний Суд України, право на працю є природною потребою людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом (абзац 3 пп. 6.1.1 пп. 6.1 п. 6 мотивувальної частини рішення від 29.01.2008 №2-рп/2008).

Наведені конституційні гарантії щодо реалізації права на працю, відповідно, поширюються і на публічну службу.

Згідно з частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України закріплено, що трудовий договір припиняється з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року № 1682-VII (далі також - Закон № 1682-VII).

Законом України «Про очищення влади» визначені правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

Виходячи з наведеного вбачається, що ч.ч. 1 та 2 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» визначено базові, основоположні принципи очищення влади та надано визначення терміну «очищення влади», виходячи з яких і застосовуються інші норми цього Закону до конкретних обставин та осіб у їх системному взаємозв`язку з принципами їх застосування, тобто дотримання вказаних принципів є передумовою застосування наслідків, передбачених цим Законом.

Частинами першою та другою статті 1 Закону № 1682-VII передбачено, що очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їхньому здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України, на підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Згідно з частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Статтею 2 Закону № 1682-VII визначено, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо:

1) Прем`єр-міністра України, Першого віце-прем`єр-міністра України, віце-прем`єр-міністра України, а також міністра, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, їх перших заступників, заступників;

2) Генерального прокурора України, Голови Служби безпеки України, Голови Служби зовнішньої розвідки України, начальника Управління державної охорони України, керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, керівника податкової міліції, керівника центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, їх перших заступників, заступників;

3) військових посадових осіб Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців служби за призовом під час мобілізації;

4) членів Вищої ради юстиції, членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, професійних суддів, Голови Державної судової адміністрації України, його першого заступника, заступника;

5) Глави Адміністрації Президента України, Керівника Державного управління справами, Керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України, Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, їх перших заступників, заступників;

6) начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту;

7) посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України;

8) членів Центральної виборчої комісії, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голів та членів національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, державне регулювання у сферах зв`язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг;

9) керівників державних, у тому числі казенних, підприємств оборонно-промислового комплексу, а також державних підприємств, що належать до сфери управління суб`єкта надання адміністративних послуг;

10) інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування;

11) осіб, які претендують на зайняття посад, зазначених у пунктах 1 - 10 цієї частини.

Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону № 1682-VII.

Відповідно до ч.2 ст.3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням, зокрема до працівника правоохоронного органу, який складав та/або своєю дією сприяв складенню рапортів, протоколів про адміністративне правопорушення, повідомлень про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, обвинувальних актів стосовно осіб, звільнених від кримінальної або адміністративної відповідальності відповідно до Закону України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань» від 29 січня 2014 року № 737-VII, Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» від 21.02.2014 року № 743-VII;

Підпунктом 1 пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» визначено, що впродовж 10-ти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третьої статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

Стаття 5 Закону України «Про очищення влади» встановлює обов`язковість проведення перевірки по кожному органу, в якому працюють особи, зазначені в ст.2 Закону.

Відповідно до Інструкції про порядок проведення службових розслідувань в органах внутрішніх справ України, затвердженої Наказом МВС України від 12.03.2013 № 230 (чинній на момент виникнення спірних правовідносин) особи РНС, стосовно якої проводиться службове розслідування, мають право:

- отримувати інформацію про підстави проведення такого розслідування;

- брати участь у службовому розслідуванні, у тому числі давати усні чи письмові пояснення, робити заяви, в установленому порядку подавати документи, які мають значення для проведення службового розслідування;

- висловлювати письмові зауваження щодо об`єктивності та повноти проведення службового розслідування, дій або бездіяльності службової особи (осіб), яка (і) його проводить (ять);

- відмовлятися давати будь-які пояснення щодо себе, членів своєї сім`ї чи близьких родичів, коло яких визначено законодавством України;

- за письмовим рапортом ознайомлюватися з висновком службового розслідування, а також з матеріалами, зібраними в процесі його проведення, у частині, яка її стосується, крім випадків, визначених законодавством України;

- оскаржувати рішення, прийняте за результатами службового розслідування, у строки і в порядку, що визначені законодавством України.

Статтею 14 Закону України «Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України передбачено порядок накладання дисциплінарних стягнень, відповідно до якого з метою з`ясування всіх обставин дисциплінарного проступку, учиненого особою рядового або начальницького складу, начальник призначає службове розслідування.

Службове розслідування має бути завершене протягом одного місяця з дня його призначення начальником. У разі необхідності цей термін може бути продовжено начальником, який призначив службове розслідування, або старшим прямим начальником, але не більш як на один місяць.

Порядок проведення службового розслідування встановлюється міністром внутрішніх справ України.

Перед накладенням дисциплінарного стягнення начальник або особа, яка проводить службове розслідування, повинні зажадати від порушника надання письмового пояснення. Небажання порушника надавати пояснення не перешкоджає накладенню дисциплінарного стягнення.

Про накладення дисциплінарного стягнення видається наказ, зміст якого оголошується особовому складу органу внутрішніх справ.

Органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади», - є Міністерство юстиції України.

Міністерство юстиції України не пізніше ніж протягом місяця з дня набрання чинності цим Законом утворює дорадчий громадський орган з питань люстрації при Міністерстві юстиції України для забезпечення здійснення громадського контролю за процесом очищення влади (люстрації), до складу якого повинні входити представники засобів масової інформації та представники громадськості.

У силу ч. 1 ст. 7 Закону України «Про очищення влади», відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.

Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.

Відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною четвертою статті 1 цього Закону, оприлюднюються на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та вносяться до Реєстру протягом трьох робочих днів з дня надходження із Державної судової адміністрації України до Міністерства юстиції України наданої з Єдиного державного реєстру судових рішень електронної копії рішення суду, яке набрало законної сили. Державна судова адміністрація України надсилає до Міністерства юстиції України таку електронну копію рішення суду не пізніш як на десятий день з дня набрання ним законної сили.

У той же час, приписами п. 5 розділу ІІ Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2014 №1704/5 (надалі - Положення №1704/5), визначено, що підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є надходження до Реєстратора: обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», від органу, який проводив перевірку; відповідного судового рішення, яке набрало законної сили; відповідних документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру; інші випадки, визначені законом.

Докази, які б свідчили, що позивачем приймались рішення, вчинялись дії направленні на узурпацію влади, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, що мало бути встановлено, суду не надані, про їх існування суду не повідомлено.

Враховуючи зазначене, суд приходить до висновку про неможливість звільнення вказаних осіб без проведення службового розслідування, лише за формальними ознаками, які визначені пунктом 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади». Відтак, позивача не може бути звільнено з посади у силу лише самого факту зайняття посади на підставі вищезгаданих норм Закону України «Про очищення влади».

У взаємозв`язку з наведеним, слід зазначити наступне.

Україна є демократичною, правовою державою, у якій визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України; відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (ст. 1, ст. 3, ч. 2 ст. 6, ч. ч. 1 та 2 ст. 8 Конституції України).

Згідно зі ст. 22 Конституції України, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Україна як соціальна, правова держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, а також право на належні умови праці, своєчасне отримання винагороди; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 1, частини перша, друга, четверта, шоста, сьома статті 43 Основного Закону України).

Суд вважає за необхідне вказати, що відповідно до ч. 2 ст. 61 Конституції України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до положень ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Іншою правовою підставою звільнення в оскаржуваному наказі «По особовому складу» вказано підпункт "а" пункту 62 «Положення про проходження служби рядовим і начальницьким органів внутрішніх справ», затверджене постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 №114, відповідно до якого звільнення осіб рядового і начальницького складу зі служби провадиться у запас Збройних Сил (з постановкою на військовий облік), якщо звільнені особи не досягли граничного віку, встановленого Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» для перебування в запасі осіб, які мають військові звання і за станом здоров`я придатні до військової служби.

На думку суду, вказаною нормою врегульовано особливості звільнення зі служби в запас Збройних Сил осіб, які не досягли граничного віку, встановленого Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу" для перебування в запасі, однак ця норма не містить підстав звільнення.

Відтак, враховуючи зазначене, а також те, що під час розгляду справи в порядку виконання обов`язку, визначеного ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, з боку відповідачів, як суб`єктів владних повноважень, не надано доказів належності позивача до кола осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а також вчинення вчинків, що дискредитують звання рядового і начальницького складу, враховуючи непроведення обов`язкового службового розслідування, порушення права на працю позивача, порядку звільнення, встановленого законодавством, суд дійшов висновку, що позивача протиправно звільнено з органів внутрішніх справ на підставі пункту 10 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади» та пунктів 62 "а", 66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991 року №114.

Суд також вважає за необхідне врахувати твердження позивача щодо відсутності згоди на розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця, встановленого приписами ст. №9 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Звільнення правника, яке проведене власником або уповноваженим органом без звернення до профспілкового органу також свідчить про порушення порядку звільнення правника, встановленого чинним законодавством.

Згідно статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 установлено, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (абз.4 п.5.2 мотивувальної частини Рішення).

Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Рішенням Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 передбачено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державного органу (абз.4 п.2 мотивувальної частини зазначеного Рішення).

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року за № 7-рп/2001 вказано, що наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, та бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст.58, 61, п.1, 22 ч.1 ст.92 Конституції України) .

Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 КАС та частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно з частиною першою та частиною другою статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів № № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Відповідно до статті 2 Конвенції «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості», яка ратифікована Україною 04 серпня 1961 року, кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).

Таким чином, рішення суб`єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.

Водночас, положеннями Закону України «Про очищення влади» фактично установлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення керівника самостійного структурного підрозділу на підставі люстрації у зв`язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої статті 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Януковичем В.Ф. , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді та вчинили певне правопорушення, передбачене статтями 1, 2, 3 Закону України «Про очищення влади».

Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути в кожному конкретному випадку.

З урахуванням норм міжнародного права та положень національного законодавства є підстави вважати, що приписами Закону України «Про очищення влади» створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до частини другої статті 38 Конституції України, адже в його положеннях простежується дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду в самостійному структурному підрозділі протягом не менше визначеного Законом України «Про очищення влади» строку.

Заборона перебування на посадах керівників самостійних структурних підрозділів та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади (частина друга статті 1 Закону України «Про очищення влади») ,що вказує на ігнорування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує частину другу статті 61 Конституції України.

Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади.

Натомість без доведення вини в передбаченому законом порядку, без установленого права на оскарження Законом України «Про очищення влади» запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв`язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу. Заборона протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв`язку з цим підстави для їх звільнення із займаних посад лише у зв`язку з обійманнями цими посадовими особами цих посад у передбачений Законом України «Про очищення влади» період часу призводить до порушення принципу презумпції невинуватості, передбаченого частиною першою статті 62 Конституції України.

Фактично введена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв`язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює.

Приписами Закону України «Про очищення влади» встановлюється зворотна дія закону всупереч вимогам статті 58 Конституції України, так як вступаючи на публічну службу, особа не знала і не могла знати, що лише перебування на конкретній посаді у певний проміжок часу в майбутньому становитиме підставу для юридичної відповідальності у вигляді заборони обіймати певні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування протягом 10 років.

Наведене свідчить про встановлення додаткових обмежень для реалізації прав і свобод державного службовця (особи, яка перебуває на публічній службі) як людини і громадянина, що в жодному разі не відповідає частині третій статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів (зокрема Закону України «Про очищення влади») не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (зокрема, осіб, які перебувають на публічній службі), та статті 64 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Відповідно до пункту 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи № 1096 (1996), люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Відповідно до п. 8 вказаних принципів, дискваліфікація може стосуватися лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні. Відтак, вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації).

При цьому, суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України», в якій Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підстав Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів Януковича , не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.

Суд вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Крім того, суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана Януковича , рішення Конституційного Суду 2010 року, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв`язку між ними та тими негативними подіями.

Ключовим у позиції Європейського Суду з прав людини у рішенні по справі «Полях та інші проти України» є висновок про те, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент Янукович .

Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві, у зв`язку із чим, Суд у згаданому рішенні визнав порушення статті 8 Конвенції щодо заявників.

Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які у певний перебували на окремих посадах державної служби без встановленні причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів Януковича суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями.

У даному випадку, проведення перевірки насамперед має за мету виявити осіб, що брали участь в управлінні державними справами, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Януковичем В.Ф. , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини і результати такої перевірки підлягають викладенню у висновку, який в даному випадку є обов`язковим, як і ознайомлення з ним особи, щодо якої проводилась перевірка. Такий висновок може бути оскаржений до суду, як це передбачено у статті 5 Закону України «Про очищення влади».

Суд також зауважує, що згідно з частиною другою статті 21 та частини першої статті 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Відповідно до частин першої та другої статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12 листопада 1973 року, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.

Також, стаття 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14 вересня 2006 року, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; b) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.

Статтею 2 Конвенції № 111 від 25 червня 1958 року «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04 серпня 1961 року) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).

У цьому контексті суд зауважує, що доводи МВС України про те, що Закон України «Про очищення влади» не визначає необхідності проведення перевірки, не відміняє обов`язку відповідача приймати свої рішення керуючись принципом верховенства права, не допускаючи зі свого боку порушень прав третіх приватних осіб.

Оскільки відповідачами не доведено дотримання основоположних принципів очищення влади, визначених Законом, враховуючи недоведення правомірності застосування до позивача процедур, передбачених цим Законом, суд приходить до висновку про недоведеність правомірності прийняття оскаржуваних рішень.

Вказана правова позиція також викладена в постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №826/10460/16.

Позивачем заявлено вимогу про поновлення його на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до пункту 24 «Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ» у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов`язків, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на службі розглядається більше одного року не з вини особи рядового, начальницького складу, така особа має право на отримання грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу.

Отже, підлягає задоволенню вимоги позивача про поновлення його на посаді, з якої його було звільнено - на посаді інспектора дорожньо-патрульної служби групи дорожньо-патрульної служби відділу ДАІ з обслуговування Солом`янського району, підпорядкованого Головному управлінню., а також про стягнення з УДАІ ГУ МВС в м. Києві на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 30.01.2015 р.

Згідно зі статтею 27 Закону України «Про оплату праці», порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).

Згідно з пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року (зі змінами та доповненнями, діючими на момент виникнення правовідносин) у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Виходячи з довідки про доходи позивача, від 05.02.2015 року, середня заробітна плата Позивача, обчислена за останні 2 місяці роботи (листопад - грудень 2014року), становить 3 472,67 грн.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - на число календарних днів за цей період.

Отже, за розрахунком середньоденний заробіток Позивача становить: 161,50 грн.

Відповідно до пункту 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України № 58 від 29 липня 1993 року, днем звільнення вважається останній день роботи.

Відтак, сума середнього заробітку Позивача за час вимушеного прогулу, яка підлягає стягненню на користь Позивача становить 285 855,00 грн. (161,50 х 1770).

Згідно з частиною першою статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць (пункт 2); поновлення на посаді у відносинах публічної служби (пункт 3). Відтак, негайному виконанню підлягає рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення грошового забезпечення.

Враховуючи наведене, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд приходить до висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.

Згідно з ч. 1 статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Зважаючи на те, що при зверненні позивача до суду з даним позовом, останній був звільнений від сплати судового збору, відтак, позивачем не понесено судових витрат, з огляду на що такі судові витрати не підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідачів.

Керуючись статтями 77, 139, 245, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Міністерства внутрішніх справ (01024, м. Київ, вул. Богомольця, 10, ЄДРПОУ 00032684), Головного управління МВС України в м. Києві (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 15, ЄДРПОУ 08592201),Управління державної автомобільної інспекції ГУ МВС в м. Києві (01030, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 54), третя особа Професійна спілка атестованих працівників органів внутрішніх справ України (01601, м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 22/2, ЄДРПОУ 20055121) про поновлення на роботі, скасування наказу, стягнення за час вимушеного прогулу - задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Міністра внутрішніх справ України Авакова А.Б. №48 о/с від 16.01.2015 р. "По особовому складу" в частині звільнення старшого сержанта міліції ОСОБА_1 , інспектора дорожньо-патрульної служби групи дорожньо-патрульної служби відділу ДАІ з обслуговування Солом`янського району, з органів внутрішніх справ на підставі п.10 ч.2 ст.3 Закону України "Про очищення влади" №1682-VII від 16.09.2014 р. (надалі - Закон №1682-VII) та пп."а" п.62 та п.66 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР №114 від 29.07.1991 р. (надалі - Положення №114).

3. Визнати протиправним та скасувати наказ начальника ГУ МВС України в м. Києві Терещука О.Д. №59 о/с від 30.01.2015 р. "Щодо особового складу", в частині звільнення сержанта міліції ОСОБА_1 , інспектора дорожньо-патрульної служби групи дорожньо-патрульної служби відділу ДАІ з обслуговування Солом`янського району підпорядкованого Головному управлінню, з органів внутрішніх справ на підставі п.10 ч.2 ст.3 Закону №1682-VII та пп."а" п.62 та п.66 Положення №114.

4. Поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) з 02.02.2015 на посаді інспектора дорожньо-патрульної служби групи дорожньо-патрульної служби відділу ДАІ з обслуговування Солом`янського району підпорядкованого Головному управлінню.

5. Стягнути з Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 15, ЄДРПОУ 08592201) грошове забезпечення за час вимушеного прогулу в розмірі 285 855,00 грн. (двісті вісімдесят п`ять тисяч вісімсот п`ятдесят п`ять гривень 00 копійок) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

6. Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на інспектора дорожньо-патрульної служби групи дорожньо-патрульної служби відділу ДАІ з обслуговування Солом`янського району підпорядкованого Головному управлінню та стягнення заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць - 3 472,67 грн. (три тисячі чотириста сімдесят дві гривні 67 копійок) допустити до негайного виконання.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження.

Рішення суду може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку, встановленому ст.ст. 293-297 КАС України. Апеляційна скарга подається протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя І.А. Качур