Постанова

від 15.08.2022 по справі 757/36870/20-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 серпня 2022 року

м. Київ

справа №757/36870/20-ц

провадження № 22-ц/824/7029/2021

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Кравець В.А. (суддя-доповідач),

суддів - Желепи О.В., Мазурик О.Ф.

за участю секретаря судового засідання - Шевчук А.В.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - ОСОБА_2

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3

на рішення Печерського районного суду м. Києва від 01 грудня 2021 року у складі судді Матійчук Г.О.

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним шлюбного договору, поділ спільного майна подружжя та стягнення компенсації вартості майна, -

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаним позовом до відповідача, в якому, уточнивши позов та відмовившись від частини вимог, просив визнати недійсним шлюбний договір від 25 жовтня 2017 року, укладений між ним та відповідачем; здійснити поділ майна подружжя та виділити йому та відповідачу в особисту приватну власність по Ѕ ідеальної частки квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 102,9 кв.м; стягнути з відповідача на його користь грошову компенсацію його частки у спільному майні подружжя за майно, що було відчужене відповідачем без його згоди, зокрема: Ѕ вартості машиномісць (гаража) № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею по 16,8 кв.м кожне, у розмірі 338 650 грн за кожен об`єкт; Ѕ вартості автомобіля Volkswagen Touareg, д.н.з. НОМЕР_3 , у розмірі 343 350 грн.

В обґрунтування позову зазначив, що з 06 лютого 2010 року перебував з відповідачем у зареєстрованому шлюбі.

25 жовтня 2017 року між ними був укладений шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Парфеньок Т.Є.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 06 серпня 2018 року шлюб розірвано.

За період шлюбу сторонами було придбано:

- у 2013 році квартиру АДРЕСА_1 ;

- у 2014 році машиномісця №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 за тією ж адресою;

- автомобіль Volkswagen Touareg (дата придбання в позові не вказана).

Зауважує, що все перелічене майно було придбано за їх спільні кошти та зареєстроване на ім`я відповідача.

Посилаючись на ч.ч. 4, 5 ст. 93 СК України вважає шлюбний договір таким, що ставить його у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно з відповідачем.

Також зазначив, що відповідачем було відчужено частину їх спільного майна, без його згоди, зокрема відповідач продала обидва машиномісця та автомобіль.

Таким чином, у порядку поділу майна вважає, що він має право на компенсацію вартості половини відчуженого майна.

На підставі викладеного позовні вимоги просив задовольнити.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 01 грудня 2021 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, 31 грудня 2021 року представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати у зв`язку з невідповідністю висновків суду обставинам справи та неправильним застосуванням норм процесуального права та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі та вирішити питання судових витрат.

Зазначає, що суд не надав оцінки тим обставинам, що все майно, набуте у шлюбі та формально зареєстроване за відповідачем, було набуте подружжям до дати укладення шлюбного договору, позивач був співвласником такого майна, що вказує на перехід права власності від ОСОБА_1 до ОСОБА_2 за шлюбним договором та суперечить ст. 93 СК України. Шлюбний договір поставив позивача у вкрай невигідне матеріальне становище.

31 травня 2022 року представник відповідача - адвокат Пронін Є.І. надіслав на адресу Київського апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Зазначає, що при укладенні шлюбного договору позивачу було достеменно відомо про правові наслідки укладення такого договору, він повністю розумів та усвідомлював значення та зміст своїх дій. Факт укладення (підписання) такого договору свідчить про бажання позивача врегулювати майнові питання подружжя саме в такий спосіб. На думку сторони відповідача, шлюбний договір повністю відповідав внутрішньому волевиявленню позивача.

06 червня 2022 року на адресу апеляційного суду надійшла відповідь на відзив від позивача ОСОБА_1 , в якій останній просить задовольнити апеляційну скаргу у повному обсязі.

09 червня 2022 року апеляційним судом отримано пояснення від представника відповідача Проніна Є.І. , в яких адвокат наголошує, що за шлюбним договором від 25 жовтня 2017 року не відбулося будь-якої передачі нерухомого або іншого майна, яке підлягає державній реєстрації, одному з подружжя, а лише було визначено правовий режим майна. Уважає, що оскільки майно, поділ якого просить провести позивач, було придбане за особисті кошти відповідача, відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про поділ майна подружжя та присудження позивачу частини в праві власності або грошової компенсації.

Представник позивача у судовому засіданні, яке відбулось у режимі відеоконференції, вимоги апеляційної скарги підтримала та просила задовольнити з підстав, наведених у скарзі.

Представник відповідача у судовому засіданні, яке відбулось у режимі відеоконференції, проти задоволення апеляційної скарги заперечувала та просила залишити скаргу без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що позовні вимоги в частині визнання шлюбного договору недійсним безпідставні та необґрунтовані, а вимоги позивача про поділ спільного майна подружжя та стягнення компенсації вартості майна є похідними від основної вимоги.

Висновок суду відповідає обставинам справи та ґрунтується на вимогах закону.

Частиною 1 статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (до шлюбу ОСОБА_2 ) перебували у зареєстрованому шлюбі з 06 лютого 2010 року по 06 серпня 2018 року (а.с. 16, 20 т. 1).

Під час шлюбу сторонами було придбано наступне майно:

- у 2011 році автомобіль Volkswagen Tiguan, д.н.з. НОМЕР_4 (а.с. 46 т. 1);

- у 2013 році Volkswagen Touareg, д.н.з. НОМЕР_3 (а.с. 47 т. 1);

- у 2013 році квартира АДРЕСА_1 (а.с. 20-23 т. 2);

- у 2014 році машиномісця №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 в буд. АДРЕСА_1 (а.с. 41-47 т. 2).

Зазначене майно зареєстровано на ім`я ОСОБА_2

25 жовтня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюбний договір, за умовами якого:

- п.1.2. майно, нажите подружжям під час шлюбу, яке підлягає державній реєстрації, є особистою приватною власністю кожного з подружжя, на чиє ім`я зареєстроване рухоме чи нерухоме майно;

- п. 2.6. автомобілі, придбані подружжям під час шлюбу, є власністю того ж подружжя, на чиє ім`я оформлені та зареєстровані автомобілі;

- п. 2.7. майно, належне одному з подружжя за даруванням, спадщиною ... або у відповідності з положеннями даного договору, не може бути визнано сумісною власністю подружжя, і при відчуженні ... згода другого з подружжя не потрібна;

- п. 7.1. зміст статей 355, 362, 364 ЦК України та статей 92-103 СК України нотаріусом роз`яснено;

- п. 7.10. дія договору поширюється також на майно, що набуте подружжям за час перебування у шлюбі до набрання чинності цього договору.

Згідно з абз. 1 шлюбного договору сторони були ознайомлені з загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину; підписуючи договір повністю усвідомлювали значення своїх дій та згідно з вільним волевиявленням, яке відповідало їх внутрішній волі, як учасників цього правочину, розуміючи його природу, а також свої права та обов`язки, маючи намір врегулювати майнові права та обов`язки подружжя, керуючись ст.ст. 92-103 СК України уклали спірний шлюбний договір.

В примітці до п. 7.12. сторони підтвердили, що однаково розуміють значення та умови правочину та його правові наслідки, що засвідчили правочин своїми підписами.

Частинами першою, дев`ятою статті 7 СК України встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками (частина друга статті 7 СК України).

Договір, в тому числі шлюбний, насамперед, є категорією цивільного права, і відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

У частині третій статті 6 ЦК України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Таким чином, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України (стаття 103 СК України).

Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу. Частинами другою, третьою та п`ятою статті 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Отже, укладення шлюбного договору, який містить умову про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України, не можна кваліфікувати як порушення заборони передання за шлюбним договором у власність одному з подружжя нерухомого майна та іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації.

Частинами четвертою, п`ятою статті 93 СК України передбачено обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Отже, окрім загальних вимог щодо дійсності правочинів, встановлених ЦК України, частини четверта та п`ята статті 93 СК України встановлюють спеціальні обмеження щодо можливих умов шлюбного договору.

Положення частини п`ятої статті 93 СК України має тлумачитись як таке, що стосується лише майна, яке на праві особистої приватної власності повністю належало одному з подружжя й передається за шлюбним договором в особисту приватну власність іншому з подружжя.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що свобода договору у регулюванні майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою. Такі сторони не вправі у договорах між собою визначати такі умови, реалізація яких призводитиме до істотного дисбалансу між правами та обов`язками кожного із подружжя.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, і ці докази повинні бути оцінені судом відповідно до норм цивільного процесуального права.

Схожий за змістом висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14.

Встановивши, що за умовами шлюбного договору не передається у власність одному із подружжя нерухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації, суд дійшов правильного висновку, що умови шлюбного договору не суперечать частині п`ятій статті 93 СК України, адже цим договором сторони встановили правовий режим майна, право власності на яке вже було зареєстровано.

Сторони правочину в договорі підтвердили, що вони усвідомлювали значення своїх дій та згідно з вільним волевиявленням, яке відповідало їх внутрішній волі як сторін правочину, розуміючи його природу, а також свої права та обов`язки за договором, перебуваючи у зареєстрованому шлюбі та маючи на меті урегулювання майнових відносин між собою і визначення взаємних прав та обов`язків, на засадах взаємоповаги один до одного, уклали цей договір. При укладенні договору відсутній будь-який обман чи інше приховування фактів, які мали б істотне значення та були свідомо приховані ними; договір не є результатом впливу тяжких для сторін обставин; договір вчинено з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним), та він не приховує інший правочин.

Ураховуючи, що правовідносини сторін і правовий режим спірного майна урегульовано шлюбним договором, суд обґрунтовано застосував до вимоги щодо поділу майна норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України.

Висновки суду у цій справі не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 606/1636/18, від 29 липня 2020 року у справі № 127/16354/17, від 25 листопада 2020року у справі № 201/4255/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 713/1964/16, від 28 квітня 2021 року у справі № 320/3970/18, від 26 лютого 2020 року у справі №755/19197/18.

Як зазначив позивач, і це підтверджено матеріалами справи, на ім`я відповідача зареєстровано: кв. АДРЕСА_1 (придбана у 2013 році); машиномісця №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 за тією ж адресою (придбані у 2014 році), а також два автомобілі: Volkswagen Touareg (придбаний у 2013 році), Volkswagen Tiguan (придбаний у 2011 році).

Пунктами 1.2., 2.6. договору передбачено, що майно, нажите подружжям під час шлюбу, яке підлягає державній реєстрації, є особистою приватною власністю кожного з подружжя, на чиє ім`я зареєстроване рухоме чи нерухоме майно; автомобілі, придбані подружжям під час шлюбу, є власністю того ж подружжя, на чиє ім`я оформлені та зареєстровані автомобілі.

Відповідно, вказане рухоме та нерухоме майно в силу шлюбного договору є приватною власністю дружини - ОСОБА_2 (п. 1.2. договору).

Доводи апеляційної скарги про те, що оскаржуваний правочин запровадив дискримінаційну умову про безумовне передання усього майна одному із подружжя, що не було враховано судом першої інстанції, спростовуються умовами шлюбного договору.

Аргументи позивача щодо вкрай невигідних для нього умов при підписанні оспорюваного правочину, спростовуються матеріалами справи та встановленими судом першої інстанції обставинами, а саме, місцевий суд, проаналізувавши шлюбний договір загалом та окремі його пункти (1.2., 2.6.), дійшов вірного висновку, що за його умовами не передається у власність одному із подружжя рухоме та нерухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації, а лише визначається правовий режим такого майна, право власності на яке, на момент укладання шлюбного договору, вже було зареєстровано.

Умови спірного шлюбного договору не суперечать вимогам статей 93, 97 СК України, оскільки перехід права власності на нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувався.

Таким чином твердження позивача про те, що за спірним договором він опинився у надзвичайно невигідному матеріальному становищі, безпідставні, позаяк норми договору не передбачали перереєстрацію майна, а лише регулювали правовий режим цього майна.

До того ж позивачем не зазначено, в чому саме полягають надзвичайно невигідні для нього умови договору, який був ним особисто підписаний.

За наведених обставин, суд дійшов вірного висновку, що позовні вимоги в частині визнання шлюбного договору недійсним безпідставні та необґрунтовані, а тому задоволенню не підлягають.

Вимоги щодо поділу спільного майна подружжя та стягнення компенсації вартості майна є похідними, а тому суд також вірно відмовив у їх задоволенні.

Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За змістом ч.ч. 1,2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з ч. 1 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

В пункті 27 постанови №2 Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз`яснено, що виходячи з принципу процесуального рівноправ`я сторін та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.

Отже, підсумовуючи викладене, колегія доходить висновку, що підстави для задоволення позову відсутні.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновку суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду попередньої інстанції.

Колегія суддів перевірила доводи апеляційної скарги на предмет законності судового рішення виключно в межах, які безпосередньо стосуються правильності застосування місцевим судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду апеляційної інстанції.

Згідно статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що підстав для скасування рішення суду першої інстанції з мотивів, викладених у апеляційній скарзі, немає, а отже, слід відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Рішення суду постановлено з дотриманням норм процесуального права, а тому підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують і на суть прийнятого рішення не впливають

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргупредставника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 01 грудня 2021 року - залишити без зміни.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено «16» серпня 2022 року.

Головуючий В.А. Кравець

Судді О.В. Желепа

О.Ф. Мазурик