Постанова

від 01.03.2023 по справі 757/36870/20-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

01 березня 2023 року

м. Київ

справа № 757/36870/20

провадження № 61-2976св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 01 грудня 2021 року у складі судді Матійчук Г. О. та постанову Київського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Кравець В. А., Желепи О. В., Мазурик О. Ф.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним шлюбного договору, поділ спільного майна подружжя, стягнення компенсації вартості майна.

Позовна заява мотивована тим, що з 06 лютого 2010 року перебував з відповідачем у зареєстрованому шлюбі.

25 жовтня 2017 року між ними був укладений шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Парфеньок Т. Є.

Посилався на те, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 06 серпня 2018 року шлюб між ним та ОСОБА_2 було розірвано.

За період шлюбу сторонами було придбано:

- у 2013 році квартиру АДРЕСА_1 ;

- у 2014 році машиномісця №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 за тією ж адресою;

- автомобіль Volkswagen Touareg (дата придбання в позові не вказана).

Позивач зазначав, що все перелічене майно було придбано за їх спільні кошти та зареєстроване на ім`я відповідача.

Посилаючись на частини четверту, п`яту статті 93 СК України вважав шлюбний договір таким, що ставить його у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно з відповідачем.

При цьому вказав, що відповідачем було відчужено частину їх спільного майна, без його згоди, зокрема відповідач продала обидва машиномісця та автомобіль.

З огляду на зазначене вважав, що у порядку поділу майна він має право на компенсацію вартості половини відчуженого майна.

Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати недійсним шлюбний договір від 25 жовтня 2017 року, укладений між ним та ОСОБА_2 ;

- здійснити поділ майна подружжя та виділити йому та ОСОБА_2 в особисту приватну власність по 1/2 ідеальної частки квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 102,9 кв. м;

- стягнути з відповідача на його користь грошову компенсацію його частки у спільному майні подружжя за майно, що було відчужене відповідачем без його згоди, зокрема: 1/2 вартості машиномісць (гаража) № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею по 16,8 кв. м кожне, у розмірі 338 650 грн за кожен об`єкт; 1/2 вартості автомобіля Volkswagen Touareg, реєстраційний номер НОМЕР_3 , у розмірі 343 350 грн.

У позовній заяві позивачем також було заявлено клопотання про забезпечення позову у цій справі.

Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 01 вересня 2020 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 задоволено, ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 01 вересня 2020 року скасовано, заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задоволено.

Накладено арешт на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та на квартиру АДРЕСА_3 .

Постановою Верховного Суду від 19 вересня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_2 , від імені якої діє адвокат Пронін Є. І., залишено без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року залишено без змін.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 01 грудня 2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті постановою Київського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року.

Рішення районного суду мотивовано тим, що позовні вимоги в частині визнання шлюбного договору недійсним безпідставні та необґрунтовані, а вимоги позивача про поділ спільного майна подружжя та стягнення компенсації вартості майна є похідними від основної вимоги.

Суд першої інстанції зазначив, що позивачем не доведено його позовних вимог, зокрема не зазначено, в чому саме полягають надзвичайно невигідні для нього умови договору, який був ним особисто підписаний.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 01 грудня 2021 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи та вимогам матеріального і процесуального права.

Суд апеляційної інстанції відхилив доводи позивача, що оскаржуваний правочин запровадив дискримінаційну умову про безумовне передання усього майна одному із подружжя, оскільки такі спростовуються умовами шлюбного договору.

Водночас відхилено аргументи позивача щодо вкрай невигідних для нього умов при підписанні оспорюваного правочину, як такі, що спростовуються матеріалами справи та встановленими судом першої інстанції обставинами, а саме, місцевий суд, проаналізувавши шлюбний договір загалом та окремі його пункти (1.2, 2.6), дійшов правильного висновку, що за його умовами не передається у власність одному із подружжя рухоме та нерухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації, а лише визначається правовий режим такого майна, право власності на яке, на момент укладання шлюбного договору, вже було зареєстровано.

З огляду на зазначене, апеляційний суд вважав, що умови спірного шлюбного договору не суперечать вимогам статей 93, 97 СК України, оскільки перехід права власності на нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувався. При цьому судом взято до уваги, що позивачем не зазначено, в чому саме полягають надзвичайно невигідні для нього умови договору, який був ним особисто підписаний.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити судове рішення про задоволення його позовних вимог.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У вересні 2022 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи раніше визначеному складу суддів від 12 вересня 2022 року справу призначено судді-доповідачеві Черняк Ю. В.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2022 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У листопаді 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20 січня 2023 року у зв`язку з перебуванням судді Черняк Ю. В. у відпустці, пов`язаної з вагітністю та пологами, на підставі службових записок Секретаря Першої судової палати Луспеника Д. Д. справу призначено судді-доповідачеві Лідовцю Р. А.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2023 року справу призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що все майно, набуте у шлюбі сторонами та формально зареєстроване за ОСОБА_2 , було набуте подружжям у спільну сумісну власність до дати укладення шлюбного договору. Тобто до 25 жовтня 2017 року він був співвласником квартири, двох машиномісць та двох автомобілів, а після 25 жовтня 2017 року він перестав бути співвласником зазначеного майна, що вказує на передачу права власності від нього до ОСОБА_2 за шлюбним договором. Зазначене суперечить положенням статті 93 СК України.

Підставою касаційного оскарження рішення Печерського районного суду м. Києва від 01 грудня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18, від 15 травня 2019 року у справі № 522/25760/16-ц, від 25 листопада 2020 року у справі № 201/4255/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 713/1964/16-ц, від 28 квітня 2021 року у справі № 320/3970/18, та у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У жовтні 2022 року представником ОСОБА_4 - адвокатом Натхою М. С. подано відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що позивач ніколи не був співвласником нерухомого та рухомого майна, яке було придбане та зареєстроване під час шлюбу сторін за відповідачем, що підтверджується правовстановлюючими документами на майно.

Зазначає, що при укладенні оспорюваного шлюбного договору позивачеві було достеменно відомо про правові наслідки укладення такого договору, він повністю розумів та усвідомлював значення та зміст своїх дій. Факт укладення шлюбного договору свідчить про бажання позивача врегулювати майнові питання подружжя саме в такий спосіб.

Стверджує, що на підставі шлюбного договору не відбулося будь-якої передачі нерухомого або іншого майна, яке підлягає державній реєстрації, одному з подружжя, а лише було визначено правовий режим майна.

Фактичні обставини, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (до шлюбу ОСОБА_5 ) перебували у зареєстрованому шлюбі з 06 лютого 2010 року до 06 серпня 2018 року (том 1, а. с. 16, 20). -

Під час шлюбу сторонами було придбано наступне майно:

- у 2011 році автомобіль Volkswagen Tiguan, реєстраційний номер НОМЕР_4 (том 1, а. с. 46);

- у 2013 році Volkswagen Touareg, реєстраційний номер НОМЕР_3 (том 1, а. с. 47);

- у 2013 році квартира АДРЕСА_1 (том 2, а. с. 20-23);

- у 2014 році машиномісця №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 в буд. АДРЕСА_2 (том 2, а. с. 41-47).

Зазначене майно зареєстровано на ім`я ОСОБА_2

25 жовтня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюбний договір, за умовами якого:

- пункт 1.2. договору: «майно, нажите подружжям під час шлюбу, яке підлягає державній реєстрації, є особистою приватною власністю кожного з подружжя, на чиє ім`я зареєстроване рухоме чи нерухоме майно»;

- пункт 2.6. договору: «автомобілі, придбані подружжям під час шлюбу, є власністю того ж подружжя, на чиє ім`я оформлені та зареєстровані автомобілі»;

- пункт 2.7.договору: «майно, належне одному з подружжя за даруванням, спадщиною ... або у відповідності з положеннями даного договору, не може бути визнано сумісною власністю подружжя, і при відчуженні ... згода другого з подружжя не потрібна»;

- пункт 7.1. договору : «зміст статей 355, 362, 364 ЦК України та статей 92-103 СК України нотаріусом роз`яснено»;

- пункт 7.10. договору: «дія договору поширюється також на майно, що набуте подружжям за час перебування у шлюбі до набрання чинності цього договору».

Згідно з абзацем 1 шлюбного договору сторони були ознайомлені з загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину; підписуючи договір повністю усвідомлювали значення своїх дій та згідно з вільним волевиявленням, яке відповідало їх внутрішній волі, як учасників цього правочину, розуміючи його природу, а також свої права та обов`язки, маючи намір врегулювати майнові права та обов`язки подружжя, керуючись статтями 92-103 СК України уклали спірний шлюбний договір.

В примітці до пункту 7.12. договору зазначено, що сторони підтвердили, що однаково розуміють значення та умови правочину та його правові наслідки, що засвідчили правочин своїми підписами.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частинами першою, дев`ятою статті 7 СК України встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у статті 64 СК України. У частині першій цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Договір, в тому числі шлюбний договір, насамперед, є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Частина третя статті 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Отже, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Про необхідність застосування норм ЦК України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься відсилання й у статті 103 СК України.

Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу. Частинами другою, третьою та п`ятою статті 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Частинами четвертою, п`ятою статті 93 СК України передбачено обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Окрім загальних вимог щодо дійсності правочинів, встановлених ЦК України, частини четверта та п`ята статті 93 СК України встановлюють спеціальні обмеження, щодо можливих умов шлюбного договору.

Верховний Суд виходить з того, що аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що свобода договору у регулюванні майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою. Такі сторони не вправі у договорах між собою визначати такі умови, реалізація яких призводитиме до істотного дисбалансу між правами та обов`язками кожного із подружжя.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом відповідно до норм цивільного процесуального права.

Судами встановлено, що у пунктами 1.2., 2.6. шлюбного договору передбачено, що майно, нажите подружжям під час шлюбу, яке підлягає державній реєстрації, є особистою приватною власністю кожного з подружжя, на чиє ім`я зареєстроване рухоме чи нерухоме майно; автомобілі, придбані подружжям під час шлюбу, є власністю того ж подружжя, на чиє ім`я оформлені та зареєстровані автомобілі.

У абзаці 1 шлюбного договору зазначено, що сторони були ознайомлені з загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину; підписуючи договір повністю усвідомлювали значення своїх дій та згідно з вільним волевиявленням, котре відповідало їх внутрішній волі, як учасників цього правочину, розуміючи його природу, а також свої права та обов`язки, маючи намір врегулювати майнові права та обов`язки подружжя, керуючись статтями 92-103 СК України уклали спірний шлюбний договір.

Умови шлюбного договору містять взаємні права та обов`язки сторін, при укладенні сторони були попередньо ознайомлені з наслідками вчинюваної нотаріальної дії, в тому числі з вимогами цивільного законодавства щодо недійсності угод, розуміли значення та умови цього правочину, його правові наслідки, підтвердили дійсність намірів при його укладенні та те, що він не носить характеру уявного, удаваного тощо.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів вважає, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що шлюбний договір поставив його у надзвичайно невигідне матеріальне становище; зазначений договір не суперечить частині 5 статті 93 СК України, оскільки сторони не передавали у власність один одному нерухоме чи рухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації, а тільки встановили правовий режим майна, право власності на яке вже було зареєстровано за кожною із сторін, відтак, судами правомірно відмовлено у задоволенні позову.

До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 10 травня 2022 року у справі № 755/5802/20 (провадження № 61-17477св21).

При цьому встановлено, що судами попередніх інстанцій досліджено всі обставини справи, доказів того, що при укладенні шлюбного договору позивач помилявся щодо природи правочину, прав та обов`язків, які з нього випливають, матеріали справи не містять.

З огляду на зазначене, умови оспорюваного шлюбного договору не суперечать статтям 93, 97 СК України, оскільки перехід права власності на нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувався. Заразом суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що позивачем не зазначено, в чому саме полягають надзвичайно невигідні для нього умови договору, який був ним особисто підписаний.

Посилання заявника на застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18 (провадження №61-18343св19), від 15 травня 2019 року у справі № 522/25760/16-ц (провадження № 61-1692св17), від 25 листопада 2020 року у справі № 201/4255/16-ц (провадження № 61-9533св19), від 09 жовтня 2019 року у справі № 713/1964/16-ц (провадження № 61-21506св18), від 28 квітня 2021 року у справі № 320/3970/18 (провадження № 61-13223св19) та у постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14 колегія суддів відхиляє, оскільки у зазначених справах встановлено інші фактичні обставини, відмінні від справи, що є предметом касаційного провадження. Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявник намагається досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Отже, вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій з дотриманням вимог статей 263-265 ЦПК України забезпечили повний та всебічний розгляд справи, дійшовши обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

З огляду на те, що касаційна скарга залишається без задоволення, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 402, 409,410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 01 грудня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 серпня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець