Рішення

від 12.07.2022 по справі 640/2534/21

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 липня 2022 року м. Київ № 640/2534/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Іщука І.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 до проАпарату Верховної Ради України визнання протиправною бездіяльності, стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку, зобов`язання вчинити дії,ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Апарату Верховної Ради України, в якій просить суд (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 03.03.2021 (вх.від 05.03.2021 №03-14/34704/21):

- визнати протиправою бездіяльність Апарату Верховної Ради щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 04.05.2000 по 29.08.2019;

- стягнути з Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 грошову комппенсацію за невикористану відпустку в сумі 596 979, 42 грн.;

- зобов`язати Апарат Верховної Ради України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за невикористану частину щорічної відпустки з 01.03.2001 по день фактичного розрахунку, з 14.05.2002 по день фактичного розрахунку, з 25.05.2006 по день фактичного розрахунку, з 23.11.2007 по день фактичного розрахунку, з 29.08.2019 по день фактичного розрахунку.

В обгрунтування позовних вимог позивач зазначила про те, що при звільненні з посади помічника - консультанта вона мала право на грошову компенсацію за невикористану відпустку, втім відповідачем у її виплаті було відмовлено, з підстав відсутності коштів. Позивач вважає, що такими діями відповідач порушив її право на отримання частини своєї заробітної плати, в яку включається також компенсація за невикористану відпустку, а поновлення такого права можливо шляхом зобов`язання відповідача вчинити дії по її виплаті.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.02.2021 позовну заяву залишено без руху. Позивач у встановлені судом строки усунула недоліки позовної заяви.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.03.2021 прийнято до розгляду, відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі № 640/2534/21 та визначено, що справа буде розглядатись без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.03.2021 прийнято до розгляду заяву позивача про збільшення розміру позовних вимог в адміністративній справі №640/2534/21 та запропоновано відповідачеві протягом 15 днів з дня вручення даної ухвали надати відзив на позовну заяву з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог.

Через канцелярію Окружного адміністративного суду міста Києва 19.07.2021 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого останній вважає позов безпідставним та необгрунтованим, оскільки Апарат Верховної Ради України лише здійснював документальне та фінансове обслуговування трудових правовідносин між позивачем та його роботодавцями - народними депутатами України III скликання: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ; народним депутатом України IV скликання ОСОБА_4 ; народним депутатом України V-VI скликань ОСОБА_5 ; народним депутатом України VII-VIII скликань ОСОБА_6 та народним депутатом України VIII скликання ОСОБА_7 . Відповідач зауважив, що здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України можливе виключно в межах наявних коштів, виділених бюджетними призначеннями, а Апарат Верховної Ради України не має право брати на себе фінансові зобов`язання щодо помічників-консультантів народних депутатів України, які не передбачені Законами України про Державний бюджет України на відповідний рік.

У відповіді на відзив від 02.08.2021 позивач наголосила на тому, що чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв`язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України. Беручи до уваги те, що позивач був прийнятий та звільнений з посади помічника- консультанта народного депутата України розпорядженнями керівника Апарату Верховної Ради України, на думку позивача, вона перебувала у трудових відносинах саме із відповідачем, а не із народним депутатом України, а тому видатки з виплати позивачу грошової компенсації має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України. При цьому, відсутність бюджетного асигнування не звільняє відповідача від виплати гарантованої законом компенсації при звільненні.

Частиною п`ятою ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Оскільки клопотань у розумінні вказаної статті до суду не надходили, розгляд даної справи здійснюється за наявними у ній матеріалами.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд,-

ВСТАНОВИВ:

Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України від 18.07.2000 №1605 позивача з 04.05.2000 було зараховано на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень без надання статусу державного службовця та встановлено заробітну плату в сумі 260,00 грн. на місяць на підставі подання народного депутата України ОСОБА_2 від 13.07.2000 та заяви позивача від 13.07.2000.

Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України від 19.02.2001 №297 позивача з 01.03.2001 було звільнено з посади помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 за власним бажанням, про що свідчить заява позивача від 16.02.2001.

Розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України від 03.04.2001 №765 позивача з 20.04.2001 було зараховано на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_3 на час його депутатських повноважень та встановлено заробітну плату в сумі 120,00 грн. на місяць на підставі подання народного депутата України ОСОБА_3 від 20.03.2001 та відповідної заяви позивача б/н.

Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України від 07.05.2002 №856 позивача з 14.05.2002 звільнено з посади помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_3 на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України та пункту 1.1 статті 4.5 Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 року № 379/95-BP.

Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України від 23.05.2002 №978 позивача з 15.05.2002 зараховано на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_8 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про Державну службу» із присвоєнням сьомого рангу державного службовця, встановлено заробітну плату в сумі 1200,00 грн. на місяць на підставі подання народного депутата України ОСОБА_8 від 14.05.2002 та заяви позивача від 15.05.2002.

Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України від 01.03.2004 №417 позивачу встановлювалась заробітна плата в сумі 1200,00 грн. на місяць на підставі подання народного депутата України ОСОБА_8 від 19.02.2004.

Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України від 19.05.2006 №1340 позивача з 25.05.2006 звільнено з посади помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_8 на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України та пункту 1.1 статті 4.5 Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 року № 379/95-ВР.

Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України від 25.07.2006 №4361 позивача з 01.06.2006 зараховано на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_5 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про Державну службу» із збереженням раніше присвоєного сьомого рангу державного службовця, встановлено заробітну плату в сумі 4000,00 грн. на місяць на підставі подання народного депутата України ОСОБА_8 від 01.06.2006 та заяви позивача від 01.06.2006.

Відповідно до Розпорядження Керівника Апарату Верховної Ради України від 18.06.2007 №3656 та підставі подання народного депутата України ОСОБА_5 від 14.06.2007 та заяви позивача від 14.06.2007 останній з 14.06.2007 була надана частково оплачувана відпустка по догляду за дитиною до досягнення трьохрічного віку. Згідно з випискою з особового рахунку працівника за 2007 рік позивачу виплачена компенсація за невикористану відпустку у розмірі 8118,65 грн.

Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України від 10.12.2007 №8611 ОСОБА_9 з 25.05.2006 звільнено з посади помічника-консультанта народного депутата України п`ятого скликання ОСОБА_5 за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України, про що свідчить заява позивача від 23.11.2007. Відповідним розпорядженням зазначено провести виплату компенсації за 44 календарні дні невикористані основної щорічної відпустки у межах фонду, встановленого народному депутату України.

Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України від 18.12.2007 №9226 позивача з 26.11.2006 зараховано на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_5 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про Державну службу» із збереженням раніше присвоєного сьомого рангу державного службовця, встановлено заробітну плату в сумі 6000,00 грн. на місяць на підставі подання народного депутата України ОСОБА_5 від 26.11.2007 та заяви позивача від 26.11.2007.

Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України від 23.05.2011 року №2693 ОСОБА_9 в усіх справах значиться як ОСОБА_1 , про що свідчить заява Позивача від 17.05.2011 року.

Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України від 21.12.2012 №5879 ОСОБА_1 з 13.12.2012 зараховано на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_10 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про Державну службу» із збереженням раніше присвоєного сьомого рангу державного службовця, звільнивши від виконання обов`язків помічника-консультанта народного депутата України шостого скликання ОСОБА_5 , встановлено заробітну плату в сумі 5000,00 грн. на місяць на підставі подання народного депутата України ОСОБА_10 від 12.12.2012 та заяви ОСОБА_1 від 12.12.2012.

Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України від 11.12.2014 №7949 ОСОБА_1 з 28.11.2014 зараховано на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_10 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про Державну службу» із збереженням раніше присвоєного сьомого рангу державного службовця, увільнивши від виконання обов`язків помічника-консультанта народного депутата України сьомого скликання ОСОБА_10 , встановлено заробітну плату в сумі 4808,00 грн. на місяць на підставі подання народного депутата України ОСОБА_10 від 27.11.2014 та заяви ОСОБА_1 від 27.11.2014.

Розпорядженням Керівника Апарату Верховної Ради України від 23.01.2015 №472 ОСОБА_1 з 14.01.2015 зараховано на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_7 на час його депутатських повноважень з поширенням дії Закону України «Про Державну службу» із збереженням раніше присвоєного сьомого рангу державного службовця порядком переведення, звільнивши від виконання обов`язків помічника- консультанта народного депутата України ОСОБА_10 , встановлено заробітну плату в сумі 8000,00 грн. на місяць на підставі подання народного депутата України ОСОБА_11 від 14.01.2015 та заяви ОСОБА_1 від 14.01.2015.

Розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України від 15.07.2016 №2648-к ОСОБА_1 з 30.06.2016 було переведено на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_7 на час його депутатських повноважень без поширення дії Закону України «Про державну службу» (патронатна служба), встановлено заробітну плату в сумі 20000,00 грн. на місяць на підставі подання народного депутата України ОСОБА_7 .

Розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України №1305-к від 27.08.2019 помічників-консультантів народних депутатів України восьмого скликання, повноваження яких достроково припинено, звільнено із займаних посад 29.08.2019 у зв`язку із закінченням строку трудового договору.

Розпорядженням Першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України від 30.08.2019 №1476-к ОСОБА_1 з 03.09.2019 зараховано на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_10 на час його депутатських повноважень (патронатна служба, встановлено заробітну плату в сумі 20000,00 грн. (двадцять тисяч гривень 00 коп.) на місяць на підставі подання народного депутата України ОСОБА_10 та заяви ОСОБА_1 від 30.08.2019.

Згідно наявної в матеріалах справи довідки Апарату Верховної Ради України від 30.12.2020 №20-26/1698 позивач працювала на посаді помічника-консультанта народних депутатів України з наступною кількістю календарних днів невикористаної щорічної основної та додаткової відпусток:

- ІІІ скликання ОСОБА_2 з 04 травня 2000 року до 01 березня 2001 року - 25 календарних днів;

- ІІІ скликання ОСОБА_3 з 20 березня 2001 року до 14 травня 2002 року - 34,5 календарних днів;

- IV скликання ОСОБА_12 з 15 травня 2002 року до 25 травня 2006 року - 81 календарних днів;

- V скликання ОСОБА_5 з 01 червня 2006 року до 23 листопада 2007 року - 44 календарних днів;

- VI скликання ОСОБА_5 з 26 листопада 2007 року до 12 грудня 2012 року - 151,5 календарних днів щорічної основної відпустки та 5 календарних днів додаткової відпустки (всього 156,5 календарних днів);

- VII скликання ОСОБА_13 з 13 грудня 2012 року до 27 листопада 2014 року - 59 календарних днів щорічної основної відпустки та 16 календарних днів додаткової відпустки (всього 75 календарних днів);

- VIII скликання ОСОБА_13 з 28 листопада 2014 року до 13 січня 2015 року - 4 календарних днів;

- VIII скликання ОСОБА_7 з 14 січня 2015 року до 29 червня 2016 року, з 30 червня 2016 року до 29 серпня 2019 року (патронатна служба) - 139 календарних днів.

Позивач звернулася до відповідача з заявою від 17.12.2020 про виплату їй компенсації за невикористану відпустку, втім листом від 25.01.2021 №15/26-2021/ НОМЕР_1 позивачу відмовлено у задоволенні її заяви в частині виплати зазначених коштів у зв`язку з відсутністю коштів.

Вважаючи таку бездіяльність протиправною, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 04.05.2000 по 29.08.2019, остання звернулася до суду з даним позовом щодо виплати грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 04.05.2000 по 29.08.2019 та середнього заробітку за весь час затримки виплати компенсації за невикористану частину щорічної відпустки з 01.03.2001 по день фактичного розрахунку, з 14.05.2002 по день фактичного розрахунку, з 25.05.2006 по день фактичного розрахунку, з 23.11.2007 по день фактичного розрахунку, з 29.08.2019 по день фактичного розрахунку.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд зазначає наступне.

Умови діяльності та особливості регулювання трудових відносин, оплата праці помічника-консультанта народного депутата України, визначені статтею 34 Закону України "Про статус народного депутата України" та Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженим постановою Верховної Ради України від 13 жовтня 1995 року №379/95-ВР (далі - Положення).

Частиною першою статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що народний депутат може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим та іншими законами та прийнятим відповідно до них Положенням про помічника-консультанта народного депутата, яке затверджується Верховною Радою України.

Відповідно до частини третьої статті 34 Закону України "Про статус народного депутата України" помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.

Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.

Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.

Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк.

Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов`язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.

Суд зазначає, що згідно з положеннями статті частини першої статті 21 Кодексу законів про працю України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Статтею 23 Кодексу законів про працю України передбачено, що трудовий договір може бути: безстроковим, що укладається на невизначений строк; на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Пленум Верховного Суду України в постанові № 9 від 06 листопада 1992 року роз`яснив, що договір вважається укладеним, якщо видано наказ про призначення та фактично допущено працівника до роботи.

Таким чином, строковий трудовий договір це угода, яка визначає взаємні права та обов`язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.

Згідно з частиною сьомою статті 1.1 Положення помічники-консультанти народного депутата України, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.

Частина восьма статті 1.1 Положення визначає, що помічник-консультант народного депутата України у своїй роботі керується Конституцією України, законодавством України, а також цим Положенням.

Відповідно до частини другої Положення на помічників-консультантів народного депутата України, які прикріплені для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України, поширюється дія розділів III, VI та VII Правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників Апарату Верховної Ради України.

Згідно із статтями 3.1, 3.2 Положення персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень.

Помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.

Народний депутат України самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, які встановлюються йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України.

Відповідно до статті 4.1. Положення розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України.

У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.

За правилами частини першої та третьої статті 4.4 Положення помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законодавством не передбачено інше.

За наявності підстав помічнику-консультанту народного депутата України, який працює за строковим трудовим договором на постійній основі, надаються додаткові відпустки, передбачені статтею 4 Закону України "Про відпустки".

Щодо застосування до спірних правовідносин норм Кодексу законів про працю України та Закону України "Про відпустки", суд зазначає, що відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної у рішенні від 07 травня 2002 року №8-рп/202 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) правове регулювання Конституцією України (254к/96-ВР) та спеціальними законами України статусу, зокрема Прем`єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України та інших посадових осіб (частина перша статті 9 Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 року № 3723-XII) (3723-12) не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.

Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у тих випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

За наведених обставин, до правовідносини у сфері проходження патронатної служби і які стосуються виплати компенсації за невикористану відпустку помічнику-консультанту народного депутата України підлягають застосуванню відповідні норми Кодексу законів про працю України та Закону України "Про відпустки".

Так, державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи встановлені Законом України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР).

Згідно із частиною третьою статті 2 Закону №504/96-ВР право на відпустки забезпечується: гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом; забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.

Відповідно до частини першої, четвертої статті 24 Закону №504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому, тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.

Положення частини першої та четвертої статті 24 Закону №504/96-ВР кореспондуються із положеннями частин першої та четвертої статті 83 Кодексу законів про працю України.

Статтею 3 Закону № 504/96-ВР передбачено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.

У разі звільнення працівника у зв`язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.

Отже, як слідує з системного аналізу вищенаведених положень чинного законодавства, підставою виплати помічнику-консультанту народного депутата України грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, є звільнення особи з вказаної посади.

При цьому, суд звертає увагу на те, що виплата роботодавцем працівнику грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, закріпленою на законодавчому рівні нормами Закону № 504/96-ВР та Кодексу законів про працю України та не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.

Окрім того, суд зазначає, що згідно з підпунктом першим пункту першого Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769 Апарат Верховної Ради України (далі - Апарат) є постійно діючим органом, який здійснює правове, наукове, організаційне, документальне, інформаційне, експертно-аналітичне, фінансове і матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України, її органів та народних депутатів України.

Підпунктами першим та другим пункту десятого Положення про Апарат Верховної Ради України визначено, що Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.

Таким чином, враховуючи наведені норми законодавства України, а також беручи до уваги те, що позивач була прийнята на посаду та звільнена із посади помічника-консультанта народного депутата України розпорядженнями Апарату Верховної Ради України, суд дійшов висновку про те, що позивач перебував у трудових відносинах саме із Апаратом Верховної Ради України, а не із народними депутатами України Верховної Ради України ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_12 , ОСОБА_5 , ОСОБА_13 та ОСОБА_7 .

Отже, видатки з виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.

Вказана позиція суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 27 березня 2019 року у справі № 757/9144/16-ц.

За таких обставин, посилання відповідача на те, що роботодавцем по відношенню до помічника-консультанта народного депутата України є народний депутат України, як на підставу для невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України є необґрунтованими та відхиляються судом.

При цьому, суд зауважує, що відсутність бюджетних призначень на оплату праці не може бути підставою для невиконання вимог закону.

Так, у відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, що здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України можливе виключно в межах наявних коштів, виділених бюджетними призначеннями, проте, Законами України "Про Державний бюджет України на відповідний рік" такі бюджетні призначення не були передбачені.

З цього приводу, суд звертає увагу відповідача на те, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 08 листопада 2005 року у справі "Кечко проти України" (заява №63134/00) зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними (пункт 23 рішення). Також Суд не прийняв аргумент Уряду України щодо відсутності бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Отже, реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.

Відповідно до частин першої, другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Таким чином, обмежене фінансування жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на отримання виплати грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України.

Крім того, як вже було зазначено судом вище, грошова компенсація за невикористану щорічну відпустку при звільненні з роботи є однією із основних державних соціальних гарантій працівників, така гарантія імперативно закріплена на законодавчому рівні в нормах Закону України "Про відпустки" та Кодексу законів про працю України, а відтак, не може ставитись в залежність від наявності фонду оплати праці.

З огляду на наведене, посилання відповідача на відсутність у Законах України "Про Державний бюджет України на відповідний рік" бюджетних призначень на здійснення фінансового обслуговування помічників-консультантів народних депутатів України, як на підставу для невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України суд оцінює критично та відхиляє їх.

Разом з тим, відповідно до наявної у матеріалах справи копії довідки Апарату Верховної Ради України від 30.12.2020 №20-26/1698 позивача мала наступну кількість календарних днів невикористаної щорічної відпустки:

- з 04.05.2000 по 01.03.2001 - 25 календарних днів щорічної основної відпустки;

- з 20.03.2001 по 14.05.2002 - 34,5 календарних дні щорічної основної відпустки;

- з 15.05.2002 по 25.05.2006 - 81 календарний день щорічної основної відпустки;

- з 01.06.2006 по 23.11.2007 - 44 календарних дні щорічної основної відпустки;

- з 26.11.2007 по 12.12.2012 151,5 календарних днів щорічної основної відпустки та 5 календарних днів додаткової відпустки;

- з 13.12.2012 по 27.11.2014 59 календарних днів щорічної основної відпустки та 16 календарних днів додаткової відпустки;

- з 28.11.2014 по 13.01.2015 - 4 календарних дні щорічної основної відпустки;

- з 14.01.2015 по 29.06.2016 та з 30.06.2016 по 29.08.2019 - 139 календарних днів щорічної основної відпустки;

З аналізу вищенаведених норм чинного законодавства та встановлених обставин справи слідує, що невикористані позивачем дні основної щорічної та додаткової відпустки підлягають компенсації.

Однак, як вбачається зі змісту листа Апарату Верховної Ради України від 25.01.2021 №15/26-2021/17474 така компенсація не була виплачена позивачу у зв`язку із відсутністю на момент звільнення (станом на 14 травня 2002 року, 25 травня 2006 року, 23 листопада 2007 року, 12 грудня 2012 року, 11 листопада 2014 року та 29 серпня 2019 року) економії фонду оплати праці помічників-консультантів народних депутатів України ОСОБА_3 , ОСОБА_12 , ОСОБА_5 , ОСОБА_13 , ОСОБА_7 , якого було недостатньо для здійснення виплати компенсації за невикористану основну щорічну відпустку в повному обсязі.

Беручи до уваги викладене, суд звертає увагу на те, що нормами Закону України "Про статус народного депутата України" визначено право народного депутата визначати порядок виплат і розмір заробітної плати помічників-консультантів, проте, не надано права позбавляти їх соціальних гарантій, що встановлені законом.

Отже, чинним законодавством не передбачено обмеження у виплаті компенсації за невикористану відпустку у зв`язку із відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України або отримання згоди народного депутата України.

Таким чином, з огляду на вищенаведені норми законодавства та встановлені обставини справи, суд дійшов висновку, що відповідач безпідставно не виплатив позивачу при звільненні грошову компенсацію за невикористані дні основної щорічної відпустки, а відтак, позовна вимога про визнання протиправною бездіяльності Апарату Верховної Ради щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 04.05.2000 по 29.08.2019 підлягає задоволенню.

За вказаних обставин, з урахуванням належного способу захисту прав позивача, суд вважає за необхідне, позовну вимогу про стягнення з Апарату Верховної Ради України на користь ОСОБА_1 грошової комппенсації за невикористану відпустку в сумі 596 979, 42 грн. задовольнити у спосіб зобов`язання Апарату Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 559 календарних днів щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 04.05.2000 по 29.08.2019.

Вказаний спосіб захисту порушеного права позивача узгоджується з правовою позицією Верховного суду, викладеною в постанові від 26.02.2020 року по справі № 826/8319/16.

При цьому, визначення конкретної суми грошової компенсації за невикористані 559 календарних дні щорічних відпусток, яка підлягає нарахуванню та виплаті позивачу, то, суд зазначає, що вказане є дискреційними повноваженнями відповідача.

Перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Отже, завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного судочинства є контроль легальності. Перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі завдання адміністративного судочинства.

Отже, під дискреційним повноваженням розуміється таке повноваження, яке надане певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один із кількох варіантів рішення.

Суд є правозастосовуючим органом, тобто, не створюючи нових правових норм, не підміняючи собою органи виконавчої та законодавчої влади, на підставі закону у встановленому процесуальним законодавством порядку вирішує справи.

В постанові Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 за №13 викладено позицію щодо неможливості суду підміняти собою органи владних повноважень, згідно якої суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймаючи замість рішення, яке визначається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

Отже, визначення суми компенсації на отримання якої має право позивач належить виключно до повноважень відповідача і тому суд не може зобов`язати виплачувати конкретну її суму, а має зобов`язати саме здійснити нарахування та виплату такої компенсації.

Також, суд зазначає, що в порядку адміністративного судочинства підлягають захисту лише порушені права, однак, суд позбавлений можливості задовольняти вимоги на майбутнє для захисту прав особи від можливих негативних дій суб`єкта владних повноважень у подальшому, оскільки, на час розгляду справи таких не існує.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Відповідно до п. 10.3 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 7 "Про судове рішення в адміністративній справі" резолютивна частина рішення не повинна містити приписів, що прогнозують можливі порушення з боку відповідача та зобов`язання його до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє.

Таким чином, вимоги позивача в частині визначення ним конкретної суми, що підлягає до виплати до задоволення не підлягає.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної відпустки по день фактичного розрахунку, суд зазначає наступне.

За частиною першою статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні.

Так, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Як встановлено судом у день звільнення позивача 29.08.2019, відповідачем не було виплачено всі суми, що підлягали виплаті при звільненні, а саме грошова компенсація за невикористані дні щорічної основної відпустки.

У зв`язку з чим, у відповідача виник обов`язок відшкодувати позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Згідно з пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24.12.1999 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення або в разі його відсутності в цей день - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не позбавляє його відповідальності. У разі непроведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.

Закріплені у статтях 116, 117 Кодексу законів про працю України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом в постанові від 31.10.2019 р. (справа №825/598/17).

При цьому, суд звертає увагу на те, що аналіз наведених норм матеріального права дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом в постанові від 06.02.2020р. (справа №806/305/17).

Крім того, у постанові від 15.09.2015р. (справа №21-1765а15) Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені ст.116 КЗпП. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Суд також звертає увагу на те, що Конституційний Суд України в рішенні від 22.02.2012р. № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст.ст.117, 237 КЗпП України, вказав на те, що згідно зі ст.47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки, є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, суд зазначає, позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Однак, стягнення такого середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є можливим за наявності двох умов, а саме - факту невиплати належних працівникові сум при звільненні та факту проведення з працівником остаточного розрахунку.

Як вбачається з матеріалів справи, станом на час звернення позивача до суду з цим позовом, остаточного розрахунку із позивачем ще не було проведено, тобто відповідачем не було виплачено позивачу грошову компенсацію за невикористані нею 559 днів щорічної основної та додаткової відпустки.

В той же час, згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеної у постанові від 24.10.2011 у справі № 6-39цс11, для визначення розміру середнього заробітку при звільненні мають враховуватись такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Також Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначила, що визначаючись щодо розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати зокрема: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Вказані висновки застосовані Верховним Судом і у адміністративній справі №816/1640/17 (постанова від 20 травня 2020 року).

Отже, для проведення розрахунків належної до виплати суми компенсації втрати частини доходів суд має, зокрема, встановити розмір недоплаченої суми, визначити істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника та період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості.

Водночас, суд зазначає, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Таким чином, суд, вважає, що позовні вимоги в частині стягнення з Апарату ВРУ на користь позивача середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні, за відсутності факту проведення із позивачем остаточного фактичного розрахунку, є передчасними, а тому задоволенню не підлягають.

У відповідності до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Оцінюючи подані сторонами докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням обставин зазначених вище, суд прийшов до переконання про часткове задоволення позовних вимог.

Щодо стягнення судового збору суд зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, при зверненні до суду з даним позовом позивачем сплачено судовий збір у розмірі 908,00 грн., що підтверджується квитанцією від 03.02.2021 №0.0.2001836973.1.

Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Враховуючи часткове задоволення позовних вимог, на користь позивача судовий збір підлягає стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача у розмірі 454,05 грн.

Керуючись статтями 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, cуд,-

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправою бездіяльність Апарату Верховної Ради щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 04.05.2000 по 29.08.2019.

3. Зобов`язати Апарат Верховної Ради України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані 559 (п`ятсот п`ятдесят дев`ять) календарних днів щорічної основної та додаткової відпустки за період роботи з 04.05.2000 по 29.08.2019.

4. В іншій частині позовних вимог відмовити.

5. Стягнути з Апарату Верховної Ради України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 5, код ЄДРПОУ 20064120) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 454,05 грн. (чотириста п`ятдесят чотири гривні п`ять копійок).

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України, із урахуванням положень пункту 15.5 Перехідних положень (Розділу VII) Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Іщук І.О.