Постанова

від 29.08.2022 по справі 914/1658/15

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 серпня 2022 року

м. Київ

cправа № 914/1658/15

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Багай Н. О. - головуючого, Дроботової Т. Б., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Письменна О. М.,

за участю представників сторін:

позивача - Стиранка М. Б. (адвоката, в режимі відеоконференції),

відповідача-1 - Коляновського Т. М. (адвоката, в режимі відеоконференції),

відповідача-2 - Наумець А. О. (самопредставництво, в режимі відеоконференції),

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - не з`явилися,

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача-1 - Кухарської О. В. (адвоката, в режимі відеоконференції),

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Львівський автоцентр КАМАЗ"

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 10.05.2022 (колегія суддів: Скрипчук О. С. - головуючий, Марко Р. І., Матущак О. І.) у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Львівський автоцентр КАМАЗ"

до: 1) Приватного підприємства "Львівський автоцентр КАМАЗ", 2) Львівської міської ради,

за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях,

за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-1 - Товариства з обмеженою відповідальністю "Старк Індастріс Україна",

про визнання недійсними ухвали Львівської міської ради від 15.12.2011 №1057, договору оренди земельної ділянки від 28.12.2011 №3-1891 та визнання права постійного користування земельною ділянкою,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Львівський автоцентр КАМАЗ" (далі - ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ") звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до Приватного підприємства "Львівський автоцентр КАМАЗ" (далі - ПП "Львівський автоцентр КАМАЗ") та Львівської міської ради про визнання недійсними ухвали Львівської міської ради від 15.12.2011 № 1057 (далі - ухвала від 15.12.2011 № 1057) і укладеного на підставі цієї ухвали від 15.12.2011 № 1057 договору оренди земельної ділянки від 28.12.2011 № 3-1891 (далі - договір оренди), який зареєстрований 23.01.2012 у Державному реєстрі земель, а також про визнання за позивачем права постійного користування земельною ділянкою площею 4,1 га за адресою: Львівська область, м. Львів, вул. Конюшинна, 4 (далі - земельна ділянка) згідно з державним актом на право користування землею від 1990 року серії Б № 083115 (далі - державний акт).

1.2. Позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що йому належало право постійного користування земельною ділянкою згідно з державним актом як правонаступнику Обласного автоцентру КАМАЗ м. Львова. За твердженням позивача, у період з 2008 до 2014 року ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ" зазнало незаконного усунення директора Львова Ю. Ю. від виконання посадових обов`язків та неправомірної зміни учасників товариства, що призвело до незаконного відчуження його активів та позбавлення права користування, зокрема, земельною ділянкою. ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ" зазначало, що позбавлення позивача права користування земельною ділянкою відбулося внаслідок неодноразового продажу об`єкта незавершеного будівництва, який розташований на земельній ділянці. ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ" наголошувало, що ухвалою від 15.12.2011 № 1057 було припинено право користування виробничої фірми "Камазавтоцентр" земельною ділянкою площею 1,504 га на вул. Конюшинній у м. Львові та передано ПП "Львівський автоцентр КАМАЗ" земельну ділянку площею 2,9668 га на вул. Конюшинній, 4 у м. Львові в оренду терміном на 10 років для завершення будівництва та обслуговування будівель та споруд за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення за функцією використання - землі комерції. На виконання вказаної ухвали від 15.12.2011 № 1057 між відповідачами укладено договір оренди. Позивач вважав, що земельна ділянка на вул. Конюшинній, 4 у м. Львові неправомірно передана в оренду ПП "Львівський автоцентр КАМАЗ", без належного її вилучення у позивача, без проведення будь-яких аукціонів та без виготовлення технічної документації. ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ" стверджувало, що ухвала від 15.12.2011 № 1057 прийнята з порушенням вимог статті 123 Земельного кодексу України, оскільки проект земелеустрою на передану земельну ділянку не виготовлявся. Позивач зазначав, що укладений договір оренди не відповідає суті ухвали від 15.12.2011 № 1057, оскільки на земельній ділянці відсутні об`єкти нерухомого майна.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Господарського суду Львівської області від 02.12.2021 (суддя Бортник О. Ю.) позов ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ" до ПП "Львівський автоцентр КАМАЗ" та до Львівської міської ради за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача-1-Товариства з обмеженою відповідальністю "Старк Індастріс Україна" задоволено повністю. Визнано недійсною ухвалу від 15.12.2011 № 1057 "Про користування ПП "Львівський автоцентр КАМАЗ" земельною ділянкою на вул. Конюшинній, 4". Визнано недійсним договір оренди, укладений 28.12.2011 між Львівською міською радою та ПП "Львівський автоцентр КАМАЗ", який зареєстровано в управлінні Держкомзему у місті Львові, про що в державному реєстрі земель вчинено запис від 23.01.2012 за № 461010004000712, та зареєстрований у Львівській міській раді 28.12.2011 № 3-1891, про що у книзі записів реєстрації договорів оренди землі 3-3 вчинено запис. Визнано за ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ" право постійного користування земельною ділянкою згідно з державним актом. Розподілено судові витрати зі сплати судового збору.

2.2. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивач є правонаступником Львівського обласного автоцентру КАМАЗ. До позивача як до правонаступника Львівського обласного автоцентру КАМАЗ (Обласного автоцентру КАМАЗ м. Львова), створеного у березні 1998, законно перейшло й право безстрокового (постійного) користування земельною ділянкою, посвідчене державним актом. Суд зазначив, що позивач таке право відповідно до положень пункту 6 розділу Х Земельного кодексу України не переоформив, проте відсутність факту переоформлення державного акта не спростовує факт правонаступництва позивачем майнового права на земельну ділянку. Суд зауважив, що аргументи відповідача-1 про припинення права постійного користування позивача земельною ділянкою у зв`язку з укладенням ним 29.10.2009 договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва, розташованого на земельній ділянці, не є підставою для відмови у позові. Посилаючись на обставини, встановлені у рішеннях Господарського суду Львівської області у справах № 914/1660/15, № 24/123, суд зазначив, що відсутні підстави для висновку про те, що об`єкт незавершеного будівництва вибув із власності позивача 29.10.2009 на законних підставах, відповідно до його волі, оскільки договір купівлі-продажу цього об`єкта укладено від імені позивача особою, яка незаконно здійснювала представництво його інтересів. Суд зауважив, що у матеріалах справи немає доказів прийняття Львівською міською радою ухвали від 15.12.2011 № 1057 відповідно до вимог статті 116 Земельного кодексу України за результатами аукціону. Крім того, суд, посилаючись на положення статті 123 Земельного кодексу України, зазначив, що у матеріалах справи немає доказів встановлення в натурі (на місцевості) станом на 15.12.2011 меж земельної ділянки площею 2,9668 га, якої стосується ухвала від 15.12.2011 № 1057; у матеріалах справи немає проекту землеустрою чи технічної документації щодо відведення земельної ділянки площею 2,9668 га на вул. Конюшинній, 4 у м. Львові, виготовленого та затвердженого відповідно до вимог статті 123 Земельного кодексу України. Що стосується дотримання відповідачем-2 вимог статті 149 Земельного кодексу України щодо вилучення земельної ділянки, то суд наголосив, що згідно з поясненнями представника Львівської міської ради станом на дату прийняття ухвали від 15.12.2011 № 1057 юридична особа - позивач була припинена; відповідач-2 пунктом 1 ухвали від 15.12.2011 № 1057 вилучив земельну ділянку площею 1,504 га у юридичної особи, в підпорядкуванні якої перебував, на думку відповідача-2, позивач. Суд звернув увагу, що встановлені судом обставини свідчать про те, що відповідачами не визнається та порушено майнове право позивача, а також його інтерес до переоформлення в майбутньому права постійного користування земельною ділянкою. Так, суд зазначив, що позивач не зможе переоформити у подальшому своє майнове право на земельну ділянку площею 4,1 га відповідно до вимог Земельного кодексу України на право власності чи право оренди такої ділянки за відсутності у нього права постійного користування нею. З огляду на викладене суд дійшов висновку, що вказане право, як і інтерес позивача до його переоформлення, підлягають захисту в судовому порядку, оскільки ухвала від 15.12.2011 № 1057 та укладений на її підставі договір оренди порушують право позивача, не відповідають закону; договір оренди не відповідає вимогам, які встановлені статтями 203, 215 Цивільного кодексу України. Суд зауважив, що обставини, які стосуються позивача, мали місце з 06.06.2008 до 11.04.2014 (дата вчинення реєстраційної дії № 14159990027013332, якою скасовано раніше вчинену реєстраційну дію № 14151110017013332 про державну реєстрацію припинення юридичної особи в результаті ліквідації), тому дійшов висновку, що позивач не пропустив строк позовної давності.

2.4. Постановою Західного апеляційного господарського суду від 10.05.2022 рішення Господарського суду Львівської області від 02.12.2021 у справі № 914/1658/15 скасовано, прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ" відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

2.5. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції зауважив, що в цьому випадку суд першої інстанції, здійснюючи розгляд справи, не з`ясував питання та не встановив обставин стосовно ефективності способу захисту, обраного позивачем. При цьому суд апеляційної інстанції зазначив таке:

- ухвалою від 15.12.2011 № 1057 Львівська міська рада, зокрема, вирішила припинити право користування Виробничою фірмою "Камазавтоцентр" земельною ділянкою площею 1,504 га на вул. Конюшинній, 4 у м. Львові та передати ПП "Львівський автоцентр КАМАЗ" земельну ділянку площею 2,9668 га на вул. Конюшинній, 4 у м. Львові в оренду терміном на 10 років для завершення будівництва та обслуговування будівель і споруд за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення за функцією використання - землі комерції;

- позивач у суді першої інстанції наголошував, що Виробнича фірма "Камазавтоцентр" не була землекористувачем земельної ділянки площею 1,504 га на вул. Конюшинній, 4, у м. Львові;

- станом на 12.05.2011 у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців були відсутні записи про такі юридичні особи як Виробнича фірма "Камазавтоцентр" та Обласний автоцентр КАМАЗ.

- позивач не переоформив право землекористування на земельну ділянку площею 4,1 га на вул. Конюшинній, 4, у м. Львові.

З огляду на встановлені обставини суд апеляційної інстанції зазначив про відсутність підстав вважати, що ухвалою від 15.12.2011 № 1057 припинено позивачу право користування земельною ділянкою. Суд апеляційної інстанції також звернув увагу на те, що на підставі ухвали від 15.12.2011 № 1057 між ПП "Львівський автоцентр КАМАЗ" та Львівською міською радою було укладено договір оренди від 28.12.2011, за яким передано в оренду сформовану земельну ділянку кадастровий № 4610136300:05:018:0005, загальною площею 2,9668 га. Договір був укладений на строк до 15.12.2021. Тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання недійсними ухвали від 15.12.2011 № 1057 і укладеного на підставі цієї ухвали договору оренди не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у його користування земельної ділянки, відшкодування шкоди.

Щодо позовних вимог про визнання за позивачем права постійного користування земельною ділянкою, то суд апеляційної інстанції, посилаючись на положення частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України, пункту "а" частини 3 статті 152 Земельного кодексу України, зазначив, що позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою, або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. Враховуючи положення статті 92, пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України, суд наголосив, що стаття 92 Земельного кодексу України не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках. Раніше видані державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними та підлягають заміні у разі добровільного звернення громадян або юридичних осіб. Тому суд апеляційної інстанції визнав необґрунтованими твердження суду першої інстанції про те, що у цій справі право позивача щодо переоформлення документів підлягає захисту в судовому порядку. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовна вимога про визнання за позивачем права постійного користування земельною ділянкою площею 4,1 га згідно з державним актом задоволенню не підлягає, оскільки є передчасною. Суд апеляційної інстанції зауважив, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, тому суд не надає оцінки іншим аргументам сторін.

3. Короткий зміст касаційної скарги та заперечень на неї

3.1. ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 10.05.2022 та залишити в силі рішення Господарського суду Львівської області від 02.12.2021.

3.2. Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувану постанову скаржник вважає незаконною та необґрунтованою, ухваленою з порушенням норм матеріального та процесуального права. ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ" вважає, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26.01.2022 у справі № 908/846/19, від 20.05.2018 у справі № 923/466/17, від 15.02.2022 у справі № 906/621/19, від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц, від 31.01.2019 у справі № 914/839/18, від 02.09.2020 у справі № 918/194/19, від 15.02.2022 у справі № 906/707/19, від 15.01.2020 у справі № 925/361/19, від 20.10.2021 у справі № 686/2846/17-ц, від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17, від 30.07.2019 у справі № 926/3881/17, від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц. Скаржник зазначає, що ефективність обраного ним способу судового захисту відповідає і практиці Верховного Суду (зокрема, висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 30.11.2021 у справі № 910/256/20, від 20.10.2021 у справі № 686/2846/17-ц, від 02.02.2021 у справі № 922/4209/19).

3.3. ПП "Львівський автоцентр КАМАЗ" у відзиві на касаційну скаргу просить постанову Західного апеляційного господарського суду від 10.05.2022 залишити в силі та відмовити у задоволенні касаційної скарги ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ".

ПП "Львівський автоцентр КАМАЗ" зазначає, що позивач добровільно здійснив відчуження об`єкта незавершеного будівництва, проте згодом ініціював позов про витребування цього майна (справа № 914/1660/15), після незадовільного результату у справі № 914/1660/15 звернувся з цим позовом, що, на думку відповідача-1, є свідченням недобросовісного використання позивачем своїх прав.

3.4. Львівська міська рада у відзиві на касаційну скаргу просить відмовити у задоволенні касаційної скарги ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ", а постанову Західного апеляційного господарського суду від 10.05.2022 залишити в силі. Львівська міська рада зазначає, що позивач як продавець здійснив продаж об`єкта незавершеного будівництва, розташованого на земельній ділянці площею 2,9668 га на вул. Конюшинній, 4 у м. Львові, тому ПП "Львівський автоцентр КАМАЗ" мало всі правові підстави отримання в користування земельної ділянки для завершення будівництва недобудованого об`єкта. Львівська міська рада вважає, що ухвалою від 15.12.2011 № 1057 не було припинено право користування земельною ділянкою (4,1 га вул. Конюшинній, 4 у м. Львові), оскільки позивач не переоформив право користування цією ділянкою та не звертався до компетентних органів для такого оформлення. Львівська міська рада вважає, що земельна ділянка на момент її розпорядження перебувала у комунальній власності, розпорядником її була Львівська міська рада.

3.5. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "Старк Індастріс Україна" просить постанову Західного апеляційного господарського суду від 10.05.2022 залишити в силі та відмовити у задоволенні касаційної скарги ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ". ТОВ "Старк Індастріс Україна" вважає, що обраний позивачем спосіб захисту права не відповідає змісту права, не призводить до його належного відновлення. ТОВ "Старк Індастріс Україна" вважає себе належним відповідачем у справі, оскільки вимоги позивача прямо впливають на його права та обов`язки, а задоволення касаційної скарги фактично призведе до безпідставного та незаконного порушення права ТОВ "Старк Індастріс Україна" на володіння та користування своїм майном та земельною ділянкою, необхідною для завершення його будівництва та подальшого обслуговування.

4. Обставини справи, встановлені судами

4.1. Господарські суди попередніх інстанцій установили, що в 1990 році Обласному автоцентру КАМАЗ м. Львова було видано Державний акт № 083115 на право безстрокового користування землею площею 4,1 га на території радгоспу "Львівський" Пустомитівського району Львівської області. Земля надана для будівництва автоцентру з обслуговування автомобілів. Цей акт видано виконавчим комітетом Пустомитівської районної ради депутатів трудящих та зареєстровано в книзі записів державних актів на право користування землею від 1990 за № 444.

4.2. 17.02.1998 Регіональне відділення Фонду державного майна України та громадяни України в кількості 29 осіб уклали Установчий договір про створення та діяльність ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ".

4.3. Відповідно до пункту 1 Установчого договору учасники створили Товариство з обмеженою відповідальністю "Львівський автоцентр КАМАЗ" шляхом реорганізації (перетворення) Львівського обласного автоцентру КАМАЗ. До цього підприємства в порядку правонаступництва переходять права та обов`язки Львівського обласного автоцентру КАМАЗ. Аналогічні за змістом положення містяться і в пункті 1.1 Статуту ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ", зареєстрованого 19.03.1998 за № 320-3 представником Реєстраційної палати в Залізничній районній адміністрації м. Львова.

4.4. 17.02.1998 Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області видало наказ № 169 "Про створення ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ", відповідно до якого вирішило стати співзасновником спільного підприємства у формі ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ" з внеском у статутний фонд підприємства у розмірі 115 596 грн, що становить 15,5 % статутного фонду підприємства, у вигляді основних засобів, незавершених капітальних вкладень та невстановленого устаткування, перерахованих у додатках № 4, № 6 до аудиторського висновку від 28.11.1997 на предмет перевірки бухгалтерської звітності станом на 01.10.1997 Львівського автоцентру КАМАЗ, виданого Аудиторською фірмою "УкрЗахідАудит".

4.5. За змістом преамбули наказу від 17.02.1998 № 169 Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області його видало відповідно до Закону України "Про господарські товариства", враховуючи рішення Арбітражного суду Львівської області від 28.09.1995, та на підставі аудиторського висновку від 28.11.1997 на предмет перевірки бухгалтерської звітності станом на 01.10.1997 Львівського автоцентру КАМАЗ, виданого Аудиторською фірмою "УкрЗахідАудит".

4.6. Суд апеляційної інстанції зазначив, що в матеріалах справи міститься рішення Арбітражного суду Львівської області від 28.09.1995 у справі № 3/530 за позовом Львівського автоцентру "КАМАЗ" до Львівського регіонального відділення Фонду державного майна України про визнання недійсним акта оцінки вартості майна Львівського автоцентру "КАМАЗ" та спонукання Львівського регіонального відділення Фонду державного майна про створення товариства з обмеженою відповідальністю та виділення представника Фонду в керівний орган товариства, яке відповідно до положень статті 75 Господарського процесуального кодексу України містить преюдиційні обставини.

Цим рішенням Арбітражного суду Львівської області від 28.09.1995 у справі № 3/530, Львівський обласний автоцентр "КАМАЗ" було створено Камським виробничим об`єднанням "КАМАЗ" і Львівським обласним виконавчим комітетом згідно з протоколом від 29.08.1980. Наказом від 15.09.1989 № 388 Виробничої фірми "Камазавтоцентр" Камського об`єднання "КАМАЗ" Львівський обласний автоцентр "КАМАЗ" було переведено на орендний підряд і 13.09.1989 між Виробничою фірмою "Камазавтоцентр" та трудовим колективом Обласного автоцентру "КАМАЗ" м. Львова укладено договір про встановлення орендних відносин. Арбітражним судом встановлено, що Виробничою фірмою "Камазавтоцентр" було передано в оренду частину майна та коштів; однак більшість майна Львівського автоцентру "КАМАЗ" було придбано за рахунок коштів трудового колективу. Тому суд вирішив, що частка державної власності в майні Львівського автоцентру "КАМАЗ" в порядку правонаступництва становить 567 млн 600 тис. крб та зобов`язав Львівське регіонального відділення фонду державного майна України вирішити питання про створення і перереєстрацію ТОВ Автоцентр "КАМАЗ" та виділити свого представника в його керівний орган. Під час задоволення вимоги про створення ТОВ "Автоцентр "КАМАЗ" суд керувався наказом Фонду державного майна України від 12.02.1993 № 69 "Про порядок перетворення суб`єктів підприємницької діяльності із змішаною формою власності у господарські товариства", зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 21.04.1993 за № 28.

4.7. Суд апеляційної інстанції зауважив, що позивач стверджував, що ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ" було створено на виконання рішення Арбітражного суду Львівської області в порядку перетворення Львівського автоцентру "КАМАЗ" як суб`єкта підприємницької діяльності із змішаною формою власності, створеного за участю державних підприємств, в господарське товариство, тому позивач вважав себе правонаступником вказаного суб`єкта підприємницької діяльності, про що і зазначено в установчому договорі та його статуті.

4.8. Рішенням Господарського суду Львівської області від 23.07.2004 визнано ТОВ "Львівський автоцентр "КАМАЗ" власником збудованого приміщення автоцентру, що знаходиться на вул. Конюшинній, 4 у м. Львові літ "П" та літера "Л".

4.9. 29.10.2009 позивач (в особі директора Подвисоцького О. В.) уклав із громадянином ОСОБА_1 договір купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва, який зареєстровано в реєстрі за № 9055.

4.10. Відповідно до умов зазначеного договору позивач продав, а гр. ОСОБА_1 купив об`єкт незавершеного будівництва, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та складається з адміністративного будинку, готовністю 6%, позначеного за планом земельної ділянки літ. "П" та складу-навісу, готовністю 8%, позначеного за планом земельної ділянки літ. "Л". Площа земельної ділянки 41 000,00 м2. Об`єкт незавершеного будівництва належить продавцеві на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою серії Б № 083115, виданого 20.08.1990 виконавчим комітетом Пустомитівської районної ради народних депутатів та зареєстрованого в книзі записів Державних актів на право користування землею за № 444, та рішення Франківського районного суду м. Львова від 23.07.2004, справа № 2-10377/04, зареєстрованого 17.07.2006 обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та Експертної оцінки" в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно, реєстраційний № 15413704, про що 19.07.2006 виданий витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 11269007 на бланку серії ССА № 268085.

4.11. Право власності на об`єкт незавершеного будівництва було зареєстровано за гр. ОСОБА_1 , що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 30.10.2009 № 24305064 та витягом з Реєстру прав власності на нерухоме майно від 11.11.2009 № 24420621.

4.12. Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02.02.2010 у справі № 2-2689/10 було затверджено мирову угоду від 02.02.2010 між гр. ОСОБА_1 та громадянкою ОСОБА_2 , згідно з якою право власності на згадані об`єкти незавершеного будівництва перейшли до ОСОБА_2 .

4.13. 17.03.2010 громадянка ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу відчужила ці об`єкти незавершеного будівництва ПП "Львівський автоцентр КАМАЗ".

4.14. Суд апеляційної інстанції встановив, що ці договори є чинними і недійсними в судовому порядку не визнавались.

4.15. Суд апеляційної інстанції зазначив, що рішенням Господарського суду Львівської області від 08.08.2011 у справі № 5015/3156/11 зобов`язано Львівську міську раду на найближчій сесії розглянути заяву ПП "Львівський автоцентр КАМАЗ" про надання в оренду земельної ділянки у м. Львові на вул. Конюшинній, 4 площею 2,9668 га, та прийняти щодо неї рішення відповідно до вимог закону.

4.16. На виконання зазначеного судового рішення Львівська міська рада прийняла ухвалу від 15.12.2011 № 1057.

4.17. Ухвалою від 15.12.2011 № 1057 "Про користування ПП "Львівський автоцентр КАМАЗ" земельною ділянкою на вул. Конюшинній, 4" Львівська міська рада, зокрема, вирішила припинити право користування Виробничою фірмою "Камазавтоцентр" земельною ділянкою площею 1,504 га на вул. Конюшинній, 4 в м. Львові та передати ПП "Львівський автоцентр КАМАЗ" земельну ділянку площею 2,9668 га на вул. Конюшинній, 4 в м. Львові в оренду терміном на 10 років для завершення будівництва та обслуговування будівель і споруд за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення за функцією використання -землі комерції.

4.18. На виконання цієї ухвали від 15.12.2011 № 1057 між відповідачами у справі укладено договір оренди земельної ділянки від 28.12.2011 № 3-1891, який 23.01.2012 зареєстровано в Державному реєстрі земель.

4.19. За змістом довідки Управління Держкомзему у м. Львові від 21.09.2010 № 40/01-15/3835 про правовий статус земельної ділянки (довідка є складовою Технічної документації із землеустрою, щодо складення документів, які посвідчують право ПП "Львівський автоцентр КАМАЗ" на земельну ділянку на вул. Конюшинна, 4), земельна ділянка площею 1,504 га, право користування на яку було припинено ухвалою від 15.12.2011 № 1057 та яка була надана в оренду відповідачу-1, входить у межі наданого державного акта на право користування землею площею 4,1 га, виданого Обласному автоцентру КАМАЗ.

4.20. Спір виник у зв`язку із наявністю чи відсутністю правових підстав для визнання недійсними ухвали від 15.12.2011 № 1057, договору оренди та визнання за позивачем права постійного користування спірною земельною ділянкою.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзиві доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з огляду на таке.

5.2. Предметом позову в цій справі є матеріально-правові вимоги ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ" про визнання недійсними ухвали від 15.12.2011 № 1057, договору оренди та визнання права постійного користування земельною ділянкою. Позовні вимоги мотивовані невідповідністю ухвали від 15.12.2011 № 1057 вимогам статей 123, 141 Земельного кодексу України, невідповідністю договору оренди суті цієї ухвали від 15.12.2011 № 1057 і порушенням прав та охоронюваних інтересів позивача неправомірним, на думку позивача, наданням в оренду земельної ділянки ПП "Львівський автоцентр КАМАЗ". Посилаючись на незаконне відчуження активів ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ", позивач стверджував про позбавлення його права користування земельною ділянкою, яке належало ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ" як правонаступнику Обласного автоцентру КАМАЗ згідно з державним актом.

5.3. Відповідно до частини 1 статті 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом (частина 2 статті 95 вказаного Кодексу).

5.4. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.11.2019 у справі № 906/392/18 зазначила, що Конституційний Суд України у своєму рішенні від 22.09.2005 № 5-рп/2005 вказав, що стаття 92 Земельного кодексу України не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках. Раніше видані державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними та підлягають заміні у разі добровільного звернення осіб (постанова Кабінету Міністрів від 02.04.2002 № 449 (чинна до 23.07.2013)).

Таким чином, право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні. Право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним.

5.5. Пунктом 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України від 2001 року визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01.01.2005 переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Разом із цим обов`язок переоформлення права користування земельною ділянкою у певний строк, передбачений пунктом 6 Перехідних положень Земельного кодексу України від 2001 року, визнаний неконституційним на підставі рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками).

Так, Конституційний Суд України дійшов висновку, що пункт 6 Перехідних положень Земельного кодексу України від 2001 року через відсутність встановленого порядку переоформлення права власності або оренди та унеможливлення безоплатного проведення робіт із землеустрою і виготовлення технічних матеріалів та документів для переоформлення права постійного користування земельною ділянкою на право власності або оренди в строки, визначені цим Кодексом, суперечить положенням частини 4 статті 13, частини 2 статті 14, частини 3 статті 22, частини 1 статті 24, частин 1, 2, 4 статті 41 Конституції України. При цьому Конституційний Суд України вказав на те, що юридичні особи на цій підставі не можуть втрачати раніше наданого їм права постійного користування земельною ділянкою. Таким чином, документ, яким посвідчено право постійного користування земельною ділянкою (державний акт на право постійного користування землею), виданий відповідно до законодавства, яке діяло раніше, є дійсним та залишається чинним.

5.6. Отже, право постійного користування земельною ділянкою, набуте у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не припиняється навіть у тому разі, якщо особа, яка за чинним законом не може набути таке право, не здійснить переоформлення цього права в інший правовий титул. Право постійного користування зберігається і є чинним до приведення прав та обов`язків щодо такої земельної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства й переоформлення права постійного користування у право власності чи оренду.

Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц, Верховного Суду від 31.01.2019 у справі № 914/839/18, від 02.09.2020 у справі № 918/194/19.

5.7. Верховний Суд також зазначає, що частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено обов`язок органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією, а також законами України.

5.8. Відповідно до статті 124 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття ухвали від 15.12.2011 № 1057) передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди), шляхом укладення договору оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, громадянам, юридичним особам, визначеним частиною 2, 3, статті 134 цього Кодексу, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу.

5.9. Визначальним у правовідносинах з надання земельної ділянки в оренду є волевиявлення власника землі, здійснене в формі відповідного рішення, яке в подальшому реалізується шляхом оформлення договору оренди, укладеного на підставі рішення власника землі (статті 116, 123 Земельного кодексу України). Тому в разі, якщо правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суперечить актам цивільного законодавства та порушує цивільні права або інтереси, то такий акт визнається незаконним та скасовується судом на підставі частини 1 статті 21 Цивільного кодексу України.

5.10. Згідно зі статтею 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

5.11. Отже, підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.

5.12. Правовідносини щодо визнання правочинів недійсними регулюються положеннями статей 203, 215 Цивільного кодексу України.

Згідно з частинами 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

5.13. Відповідно до частин 1, 2 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом. При цьому, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання правочину недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання договорів недійсними.

5.14. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) й настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

5.15. Частиною 11 статті 4 Господарського процесуального кодексу України та статтями 15, 16 Цивільного кодексу України визначено право на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

5.16. Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

5.17. Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Зазначені правові позиції неодноразово висловлювалась Верховним Судом, та узагальнено викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.

5.18. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

5.19. Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ вказав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

5.20. Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02).

5.21. Додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача у цих правовідносинах, позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).

5.22. Водночас ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

5.23. Водночас Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02.07.2019 у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та інших.

5.24. Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19.01.2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16.02.2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

5.25. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивач є правонаступником Львівського обласного автоцентру КАМАЗ, тому до позивача як до правонаступника Львівського обласного автоцентру КАМАЗ (Обласного автоцентру КАМАЗ м. Львова), створеного у березні 1998, законно перейшло й право безстрокового (постійного) користування земельною ділянкою, посвідчене державним актом. Суд зазначив, що позивач таке право відповідно до положень пункту 6 розділу Х Земельного кодексу України не переоформив. Проте суд зауважив, що відсутність факту переоформлення державного акта не спростовує факту правонаступництва позивачем майнового права на земельну ділянку, яке належало Обласному автоцентру КАМАЗ м. Львова (Львівському обласному автоцентру КАМАЗ). Суд зазначив, що припинення права постійного користування позивача земельною ділянкою у зв`язку з укладенням ним 29.10.2009 договору купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва, розташованого на земельній ділянці, не є підставою для відмови у позові. Посилаючись на обставини, встановлені у рішеннях Господарського суду Львівської області у справах № 914/1660/15, № 24/123, суд наголосив, що не можна зробити висновок про те, що об`єкт незавершеного будівництва вибув із власності позивача 29.10.2009 на законних підставах, відповідно до його волі, оскільки договір купівлі-продажу цього об`єкта укладено від імені позивача особою, яка незаконно здійснювала представництво його інтересів. Суд зауважив, що матеріали справи не містять доказів прийняття Львівською міською радою ухвали від 15.12.2011 № 1057 відповідно до вимог статті 116 Земельного кодексу України - за результатами аукціону. Крім того, суд, посилаючись на положення статті 123 Земельного кодексу України, зазначив, що у матеріалах справи немає доказів встановлення в натурі (на місцевості) станом на 15.12.2011 меж земельної ділянки площею 2,9668 га, якої стосується ухвала від 15.12.2011 № 1057; у матеріалах справи немає проекту землеустрою чи технічної документації щодо відведення земельної ділянки площею 2,9668 га на вул. Конюшинній, 4 у м. Львові, виготовленого та затвердженого відповідно до вимог статті 123 Земельного кодексу України. Що стосується дотримання відповідачем-2 вимог статті 149 Земельного кодексу України щодо вилучення земельної ділянки, то суд зауважив, що станом на дату прийняття ухвали від 15.12.2011 № 1057 юридична особа - позивач була припинена; відповідач-2 пунктом 1 ухвали від 15.12.2011 № 1057 вилучив земельну ділянку площею 1,504 га у юридичної особи, в підпорядкуванні якої перебував, на думку відповідача-2, позивач. Суд звернув увагу, що встановлені судом обставини свідчать про те, що відповідачами не визнається та порушено майнове право позивача, а також його інтерес до переоформлення в майбутньому права постійного користування земельною ділянкою; позивач не зможе переоформити у подальшому своє майнове право на земельну ділянку площею 4,1 га відповідно до вимог Земельного кодексу України на право власності чи право оренди такої ділянки за відсутності у нього права постійного користування нею. З огляду на викладене суд дійшов висновку, що вказане право, як і інтерес позивача до його переоформлення, підлягають захисту в судовому порядку, оскільки ухвала від 15.12.2011 № 1057 та укладений на її підставі договір оренди порушують право позивача, не відповідають закону; договір оренди не відповідає вимогам, які встановлені статтями 203, 215 Цивільного кодексу України. Суд зауважив, що обставини, які стосуються позивача, мали місце з 06.06.2008 до 11.04.2014 (дата вчинення реєстраційної дії № 14159990027013332, якою скасовано раніше вчинену реєстраційну дію № 14151110017013332 про державну реєстрацію припинення юридичної особи в результаті ліквідації), тому дійшов висновку, що позивач не пропустив строк позовної давності.

5.26. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції зауважив, що в цьому випадку суд першої інстанції, здійснюючи розгляд справи, не з`ясував питання та не встановив обставин стосовно ефективності способу захисту, обраного позивачем. При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, таке:

- ухвалою від 15.12.2011 № 1057 Львівська міська рада, зокрема, вирішила припинити право користування Виробничою фірмою "Камазавтоцентр" земельною ділянкою площею 1,504 га на вул. Конюшинній, 4 у м. Львові та передати ПП "Львівський автоцентр КАМАЗ" земельну ділянку площею 2,9668 га на вул. Конюшинній, 4 у м. Львові в оренду терміном на 10 років для завершення будівництва та обслуговування будівель і споруд за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення за функцією використання - землі комерції;

- позивач у суді першої інстанції наголошував, що Виробнича фірма "Камазавтоцентр" не була землекористувачем земельної ділянки площею 1,504 га на вул. Конюшинній, 4, у м. Львові;

- станом на 12.05.2011 у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців були відсутні записи про такі юридичні особи як Виробнича фірма "Камазавтоцентр" та Обласний автоцентр КАМАЗ.

- позивач не переоформив право землекористування земельною ділянкою площею 4,1 га на вул. Конюшинній, 4, у м. Львові.

З огляду на встановлені обставини суд апеляційної інстанції зазначив, що відсутні підстави вважати, що ухвалою від 15.12.2011 № 1057 припинено позивачу право користування земельною ділянкою. Суд апеляційної інстанції також звернув увагу на те, що на підставі ухвали від 15.12.2011 № 1057 між ПП "Львівський автоцентр КАМАЗ" та Львівською міською радою було укладено договір оренди від 28.12.2011, за яким передано в оренду сформовану земельну ділянку кадастровий № 4610136300:05:018:0005, загальною площею 2,9668 га. Договір був укладений на строк до 15.12.2021. Тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективним, оскільки задоволення вимоги про визнання недійсними ухвали від 15.12.2011 № 1057 і укладеного на підставі цієї ухвали договору оренди не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача (у разі його наявності), зокрема повернення у його користування земельної ділянки, відшкодування шкоди.

Щодо позовних вимог про визнання за позивачем права постійного користування земельною ділянкою площею 4,1 га, то суд апеляційної інстанції, посилаючись на положення частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України, пункту "а" частини 3 статті 152 Земельного кодексу України, зазначив, що позов про визнання права подається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою, або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. Враховуючи положення статті 92, пункту 6 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України, суд наголосив, що стаття 92 Земельного кодексу України не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках. Раніше видані державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними та підлягають заміні у разі добровільного звернення громадян або юридичних осіб. Тому суд апеляційної інстанції визнав необґрунтованими твердження суду першої інстанції про те, що у цій справі право позивача щодо переоформлення документів підлягає захисту в судовому порядку. Суд апеляційної інстанції встановив, що позивач не звертався до компетентного органу із заявою щодо переоформлення права користування земельною ділянкою за ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ", тому дійшов висновку, що позовна вимога про визнання за позивачем права постійного користування земельною ділянкою площею 4,1 га згідно з державним актом задоволенню не підлягає, оскільки є передчасною. Суд апеляційної інстанції зауважив, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові, тому суд не надає оцінки іншим аргументам сторін.

5.27. Касаційну скаргу з посиланням на положення пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України мотивовано тим, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права та без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 26.01.2022 у справі № 908/846/19, від 20.05.2018 у справі № 923/466/17, від 15.02.2022 у справі № 906/621/19, від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц, від 31.01.2019 у справі № 914/839/18, від 02.09.2020 у справі № 918/194/19, від 15.02.2022 у справі № 906/707/19, від 15.01.2020 у справі № 925/361/19, від 20.10.2021 у справі № 686/2846/17-ц, від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17, від 30.07.2019 у справі № 926/3881/17, від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц. Скаржник зазначає, що ефективність обраного ним способу судового захисту відповідає і практиці Верховного Суду (зокрема, викладеній у постановах Верховного Суду від 26.01.2022 у справі № 908/846/19, від 30.11.2021 у справі № 910/256/20, від 20.10.2021 у справі № 686/2846/17-ц, від 02.02.2021 у справі № 922/4209/19).

5.28. За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, передбаченої цим пунктом, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

5.29. Процесуальний закон у визначених випадках передбачає необхідність оцінювання правовідносин на предмет подібності. З цією метою суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. Такий правовий висновок викладено у пунктах 96, 97 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

5.30 Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначає, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у цьому випадку не можуть слугувати підставою для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

5.31. Скаржник зазначає, що, обмежившись покликанням на обрання позивачем неефективного способу захисту, суд апеляційної інстанції не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду у від 26.01.2022 у справі № 908/846/19, від 30.05.2018 у справі № 923/466/17.

5.32. Так, у постанові Верховного Суду від 26.01.2022 у справі № 908/846/19 за позовом Приватного акціонерного товариства "Розівський елеватор" до Оріхівської міської ради про визнання недійсним та скасування рішення від 28.03.2019 № 7 у частині внесення земельних ділянок до Переліку земельних ділянок сільськогосподарського призначення комунальної форми власності, право оренди на які планується передати на конкурентних засадах (земельних торгах), визнання права постійного користування земельними ділянками та зобов`язання провести за ПрАТ "Розівський елеватор" державну реєстрацію іншого речового права - права постійного користування земельними ділянками, суд касаційної інстанції зазначив:

"Оріхівська міська рада не визнає речові права ПрАТ "Розівський елеватор" на спірні земельні ділянки, що підтверджується рішенням від 28.03.2019 № 7, та про що свідчить позиція відповідача, викладена ним у поданих до суду процесуальних документах.

105. Наведені обставини наділяють позивача правом на судовий захист своїх невизнаних речових прав на земельну ділянку шляхом подання даного позову, і, зважаючи на встановлену законність набуття ним права постійного користування земельною ділянкою, суд повинен був захистити такі права у передбачений законом спосіб.

106. З огляду на викладене суд касаційної інстанції вважає помилковим висновок місцевого господарського суду про те, що право постійного користування вищевказаною земельною ділянкою перейшло до позивача як правонаступника ПАТ "Оріхівський комбінат хлібопродуктів" в силу закону, а тому не потребує додаткового визнання такого права."

Крім того, скаржник зазначає, що в цій же постанові Верховного Суду від 26.01.2022 у справі № 908/846/19 викладено висновок, який не враховано судом апеляційної інстанції: "Отже, право користування земельною ділянкою, набуте у встановленому порядку, не втрачається внаслідок його непереоформлення підприємством, яке за змістом чинного Земельного кодексу України не може набувати права постійного землекористування, а зберігається за ним до приведення прав і обов`язків щодо такої земельної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства, у тому числі за правонаступником такого землекористувача ." (пункт 79)

5.33. У справі № 908/846/19, на яку посилається скаржник, за обставинами, встановленими судами, позивач стверджував про те, що рішення органу місцевого самоврядування від 28.03.2019 № 7 порушує його права як законного користувача земельними ділянками, оскільки позивач набув право користування спірними земельними ділянками на підставі актів на право постійного користування ними як правонаступник усіх прав та обов`язків Публічного акціонерного товариства "Оріхівський комбінат хлібопродуктів". Верховний Суд, оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи свій висновок у справі № 908/846/19, зазначив, що оскільки за матеріалами справи Оріхівська міська рада не визнає речові права ПрАТ "Розівський елеватор" на спірні земельні ділянки, що підтверджується її рішенням від 28.03.2019 № 7, тому наведені обставини наділяють позивача правом на судовий захист своїх невизнаних речових прав на земельні ділянки шляхом подання цього позову, і, зважаючи на встановлену законність набуття позивачем права постійного користування земельними ділянками, суд повинен був захистити такі права у передбачений законом спосіб. Відтак Суд ухвалив нове рішення про задоволення позову в частині позовних вимог про визнання за позивачем права постійного користування земельними ділянками.

5.34. Враховуючи предмет та підстави позовів, фактичні обставини, встановлені у справі № 908/846/19 та цій справі № 914/1658/15, що розглядається, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що правовідносини у цих справах не є подібними у розумінні критеріїв подібності, визначених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19. Зокрема, у справі № 914/1658/15, яка розглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що оскаржуваною ухвалою від 15.12.2011 № 1057 припинено право користування земельною ділянкою площею 1,504 га на вул. Конюшинній, 4 у м. Львові Виробничої фірми "Камазавтоцентр", яка не була її землекористувачем, а договір оренди було укладено щодо сформованої земельної ділянки з кадастровим номером 4610136300:05:018:0005, загальною площею 2,9668 га. Натомість у справі № 908/846/19 було встановлено, що прийняте Оріхівською міською радою рішення від 28.03.2019 № 7 порушує права позивача як законного користувача вказаних земельних ділянок, до якого перейшло право постійного користування цими земельними ділянками внаслідок правонаступництва. Крім того, у наведеній скаржником господарській справі № 908/846/19 не було встановлено обставин вибуття земельної ділянки з володіння і користування позивача, тоді як у справі № 914/1658/15, що розглядається, фактичні обставини свідчать про те, що земельна ділянка передана в оренду іншій юридичній особі.

5.35. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 923/466/17, на яку посилається скаржник, за позовом заступника прокурора Херсонської області в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України, Херсонського державного університету до Лазурненської селищної ради Скадовського району Херсонської області про визнання недійсним та скасування рішення Лазурненської селищної ради Скадовського району Херсонської області від 20.05.2015 № 820 "Про вчинення дій на виконання суду", яким Херсонському державному університету припинено право постійного користування земельною ділянкою площею 5,1188 га під розміщення Спортивно-оздоровчого табору "Буревісник", вилучено із земель державної власності та переведено до земель запасу Лазурненської селищної ради вказану земельну ділянку у зв`язку з ухваленням рішення Скадовського районного суду від 04.11.2014 у справі № 663/2845/14-ц про визнання недійсним рішення відповідача від 24.10.2006 № 106 та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, виданого Херсонському державному університету 14.11.2006, Верховний Суд послався на положення статей 92, 95, 152 Земельного кодексу України та зазначив:

"Відновленням становища, яке існувало до порушення, є також визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування.

…75. Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права. На таку особу (позивача) не можна покладати обов`язок об`єднання вимог про визнання протиправним і скасування рішення органу місцевого самоврядування та вимог про скасування правовстановлюючих документів на земельну ділянку, укладених (виданих) на підставі такого рішення."

Суд касаційної інстанції, залишаючи в силі рішення місцевого суду у справі № 923/466/17 про задоволення позовних вимог, виходив із того, що на підставі рішення селищної ради було здійснено державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, тому вимоги про визнання недійсним рішення селищної ради як окремий спосіб захисту поновлення порушених прав можуть бути предметом розгляду в господарських судах. Оскільки оспорюване рішення Лазурненської селищної ради суперечить вимогам чинного законодавства, зокрема статті 321 Цивільного кодексу України, суд дійшов висновку, що воно в розумінні частини 1 статті 393 цього Кодексу порушує права держави в особі Міністерства освіти і науки України, Херсонського державного університету, якому належить право постійного користування земельною ділянко, тому підлягає визнанню незаконним і скасуванню.

5.36. Враховуючи предмет та підстави позовів, фактичні обставини, встановлені у справі № 923/466/17 та цій справі № 914/1658/15, що розглядається, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про те, що правовідносини у цих справах не є подібними. У справі № 923/466/17, на яку посилається скаржник, рішенням селищної ради було припинено позивачу право постійного користування земельної ділянкою, вилучено земельну ділянку із земель державної власності та переведено до земель запасу Лазурненської селищної ради, у той час, як у справі № 914/1658/15, що розглядається, згідно з встановленими судами обставинами припинено право користування земельною ділянкою площею 1,504 га на вул. Конюшинній, 4 у м. Львові Виробничої фірми "Камазавтоцентр", яка не була землекористувачем цієї ділянки, і про яку станом на 12.05.2011 у Єдиному державному реєстрі юридичних і фізичних осіб-підприємців не було запису.

Отже, оцінюючи спірні правовідносин в аспекті обраного позивачами способу захисту, слід зазначити, що правовідносини у наведеній скаржником справі № 923/466/17 є неподібними із правовідносинами у справі № 914/1658/15, що розглядається.

5.37. Крім того, скаржник, посилаючись на належність обраного ним способу захисту, зазначає, що обраний ним спосіб захисту відповідає практиці Верховного Суду, яка наведена у постановах від 30.11.2021 у справі № 910/256/20, від 20.10.2021 у справі № 686/2846/17-ц, від 02.02.2021 у справі № 922/4209/19. Втім скаржник не наводить аргументів та не обґрунтовує свої доводи з посиланням на висновки, викладені у наведених постановах, та не зазначає критерії подібності наведених справ зі справою, що розглядається.

У постанові Верховного Суду від 30.11.2021 у справі № 910/256/20 предметом позову були вимоги прокурора в особі Служби автомобільних доріг України у Київській області про визнання незаконним та скасування розпорядження державної адміністрації про передачу в оренду земельної ділянки товариству та визнання недійсним укладеного між районною державною адміністрацією та товариством договору оренди. Суд касаційної інстанції направив справу на новий апеляційний розгляд, з тих підстав, що доводи скаржника про неправильне застосування судом апеляційної інстанції загальних положень цивільного законодавства щодо позовної давності підтвердилися. Справа № 910/256/20 переглядалася Верховним Судом у межах доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і доводи щодо обрання позивачем способу захисту, його належності та ефективності у справі № 910/256/20 не наводилися.

У постанові Верховного Суду від 20.10.2021 у справі № 686/2846/17-ц предметом позову були вимоги прокурора (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог) в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Хмельницького до фізичної особи, Хмельницької міської ради про визнання незаконним рішення про передачу земельної ділянки, яка перебувала у користуванні позивача КЕВ м. Хмельницького, фізичній особі, визнання недійсним та скасування договору оренди землі, укладеного між відповідачами, визнання права постійного користування земельною ділянкою та зобов`язання звільнення земельної ділянки. Суд касаційної інстанції залишив без змін судові рішення про часткове задоволення позовних вимог. Доводи касаційної скарги стосувалися повноважень прокурора, порушень законодавства при передачі земельної ділянки та пропуску позовної давності. Справа № 686/2846/17-ц переглядалася Верховним Судом у межах доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і доводи щодо обрання позивачами способу захисту, його належності та ефективності у справі № 686/2846/17-ц не розглядалися.

У постанові Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 922/4209/19 за позовом Селянського (фермерського) господарства "Зоря" до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про визнання права користування ділянкою позовні вимоги були обґрунтовано тим, що з моменту реєстрації Селянського (фермерського) господарства як юридичної особи обв`язки землекористувача земельної ділянки несе створене фізичною особою СФГ "Зоря", а не фізична особа - засновник, на ім`я якої видано державний акт на право постійного користування землею. Доводи касаційної скарги обґрунтовувалися неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції статті 141 Земельного кодексу України та стосувалися питання щодо вичерпності підстав припинення права постійного користування, визначених нормами статей 141 Земельного кодексу України.

5.38. Таким чином, з урахуванням інших конкретних обставин у цих справах № 923/466/17, № 908/846/19, № 910/256/20, № 686/2846/17-ц, № 922/4209/19, згадані судові рішення не можуть розглядатися як такі, що містять правові висновки, котрих мав дотримуватися суд апеляційної інстанції у цій справі № 914/1658/15, що розглядається.

5.39. Скаржник також стверджує, що суд апеляційної інстанції, наголошуючи на тому, що позивач не переоформив право користування земельною ділянкою, не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 15.02.2022 у справі № 906/621/19, від 15.02.2022 у справі № 906/707/19.

5.40. Так, у постанові Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 906/621/19, на яку посилається скаржник, предметом позову керівника Бердичівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області та Житомирської обласної державної адміністрації були вимоги до Товариства з додатковою відповідальністю "Житомирське обласне сільськогосподарсько-рибоводне підприємство", зокрема, про припинення права постійного користування земельними ділянками водного фонду, межі яких визначені в державних актах на право постійного користування землею. Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні позовних вимог прокурора про припинення права постійного користування земельними ділянками водного фонду, межі яких визначені в державних актах на право постійного користування землею.

При цьому Верховний Суд дійшов таких висновків: "Конституційний Суд України вказав на наступне: пункт 6 Перехідних положень Кодексу зобов`язує громадян та юридичних осіб переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на земельні ділянки. При переоформленні права постійного користування у довгострокову оренду її строк визначається "відповідно до закону", що є неконкретним у зв`язку з невизначеністю цього закону, як і закону, який встановив би порядок переоформлення; Конституційний Суд України вважає, що встановлення обов`язку громадян переоформити земельні ділянки, які знаходяться у постійному користуванні, на право власності або право оренди, до 01.01.2008 потребує врегулювання чітким механізмом порядку реалізації цього права відповідно до вимог частини другої статті 14, частини другої статті 41 Конституції України.

…При цьому Конституційний Суд України вказав на те, що юридичні особи на цій підставі не можуть втрачати раніше наданого їм права постійного користування земельною ділянкою. Таким чином, документ, яким посвідчено право постійного користування земельною ділянкою (державний акт на право постійного користування землею), виданий відповідно до законодавства, яке діяло раніше, є дійсним та залишається чинним.

Згідно зі статтею 151-2 Конституції України рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

У зв`язку із викладеним Верховний Суд вважає обґрунтованими доводи касаційної скарги відповідача та дійшов висновку, що право постійного користування земельною ділянкою, набуте у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не припиняється навіть у тому разі, якщо особа, яка за чинним законом не може набути таке право, не здійснить переоформлення цього права в інший правовий титул. Право постійного користування зберігається і є чинним до приведення прав та обов`язків щодо такої земельної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства й переоформлення права постійного користування у право власності чи оренду.

…5.11. Отже, право постійного користування землею, яке виникло в суб`єкта господарювання до набрання чинності Земельного кодексу України від 2001 року - 01.01.2002, продовжує зберігатися у подальшому, а отже, може переходити від підприємства до його правонаступника навіть якщо чинне законодавство вже не передбачає підстав для набуття права постійного користування землею для такої особи."

Як зазначає скаржник та передбачено у постанові Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 906/621/19, подібні правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц, у постановах Верховного Суду від 31.01.2019 у справі № 914/839/18, від 02.09.2020 у справі № 918/194/19.

5.41. У постанові Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 906/707/19, на яку посилається скаржник, за позовом керівника Бердичівської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Житомирської обласної державної адміністрації та Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області до Товариства з додатковою відповідальністю "Житомирське обласне сільськогосподарсько-рибоводне підприємство" про припинення права постійного користування 8 земельними ділянками, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні позовних вимог прокурора про припинення права постійного користування земельними ділянками. Верховний Суд дійшов висновку про те, що "право постійного користування земельною ділянкою, набуте у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не припиняється навіть у тому разі, якщо особа, яка за чинним законом не може набути таке право, не здійснить переоформлення цього права в інший правовий титул. Право постійного користування зберігається і є чинним до приведення прав та обов`язків щодо такої земельної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства й переоформлення права постійного користування у право власності чи оренду."

5.42. В контексті застосування положень статей 92, 141 Земельного кодексу України у правовідносинах щодо права постійного користування на земельні ділянки приватними суб`єктами господарювання внаслідок реорганізації юридичних осіб. правовідносини у справах № 906/621/19, № 906/707/19 та у справі № 914/1658/15, яка розглядається, є подібними.

5.43. Суд першої інстанції у справі № 914/1658/15, що розглядається, встановив, що позивач є правонаступником Львівського обласного автоцентру КАМАЗ, тому до позивача, як до правонаступника Львівського обласного автоцентру КАМАЗ (Обласного автоцентру КАМАЗ м. Львова), створеного у березні 1998, законно перейшло й право безстрокового (постійного) користування земельною ділянкою, посвідчене державним актом. Суд зазначив, що до позивача перейшли усі майнові права і обов`язки Львівського обласного автоцентру КАМАЗ тому відсутність факту переоформлення державного акта не спростовує факт правонаступництва позивачем майнового права на земельну ділянку, яке належало обласному автоцентру КАМАЗ м. Львова (Львівському обласному автоцентру КАМАЗ).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції зазначив, що стаття 92 Земельного кодексу України не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках. Водночас, посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, суд зазначив, що належним способом захисту позивача буде звернення до суду з вимогами про витребування майна із чужого володіння, якщо позивач був позбавлений права володіння земельною ділянкою, або усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, якщо позивачу чиняться перешкоди в реалізації цих прав.

5.44. Отже, висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 906/621/19, від 15.02.2022 у справі № 906/707/19.

5.45. Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що наведені скаржником підстави касаційного оскарження не підтвердилися, оскільки постанова суду апеляційної інстанції не суперечить висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 906/621/19, від 15.02.2022 у справі № 906/707/19 (щодо застосування положень статей 92, 141 Земельного кодексу України), а аргументи скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20.05.2018 у справі № 923/466/17, від 26.01.2022 у справі № 908/846/19, від 30.11.2021 у справі № 910/256/20, від 20.10.2021 у справі № 686/2846/17-ц, від 02.02.2021 у справі № 922/4209/19 також не підтвердилися, оскільки зазначені судові рішення не можуть розглядатися як такі, що містять правові висновки, яких мав дотримуватися суд апеляційної інстанції у цій справі № 914/1658/15, що розглядається.

5.46. Крім того доводи скаржника зводяться до незгоди з рішеннями суду апеляційної інстанції у частині визначення способу захисту речових прав позивача. При цьому скаржник посилається на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17, від 30.07.2019 у справі № 926/3881/17, від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц щодо правових підстав для звернення до суду з негаторним позовом.

Водночас колегія суддів зазначає, що відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 925/378/17, від 26.02.2020 у справі № 210/5659/18, суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний позивачем спосіб.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної у позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина 2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України).

Cуд апеляційної інстанції зауважив, що серед способів захисту речових прав Цивільний кодекс України виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387), усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391), визнання права власності (стаття 392), відшкодування матеріальної і моральної шкоди (статті 1166, 1167, 1173). При цьому суд зазначив, що належним способом захисту позивача буде звернення до суду з вимогами про витребування майна із чужого володіння, якщо позивач був позбавлений права володіння земельною ділянкою, або усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, якщо позивачу чиняться перешкоди в реалізації цих прав.

Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що спосіб судового захисту, обраний позивачем у цій справі, є неналежним, оскільки не призведе до захисту чи поновлення прав, які позивач вважає порушеними.

5.47. Інші доводи скаржника стосуються встановлення обставин справи чи переоцінки доказів у справі, проте суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України).

5.48. Крім того, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи. У цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують правильних та обґрунтованих висновків господарських судів попередніх інстанцій.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до частин 1- 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

6.2. Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду, після подання касаційної скарги.

6.3. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

6.4. За змістом статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

6.5. З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі, не підтвердилися, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, а тому касаційну скаргу ТОВ "Львівський автоцентр КАМАЗ" необхідно залишити без задоволення.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Судовий збір за подання касаційної скарги у порядку, передбаченому статтею 129 Господарського процесуального кодексу України, необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Львівський автоцентр КАМАЗ" залишити без задоволення.

2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 10.05.2022 у справі № 914/1658/15 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Багай

Судді Т. Б. Дроботова

Ю. Я. Чумак