Рішення

від 18.09.2022 по справі 308/13563/14-ц

УЖГОРОДСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 308/13563/14-ц

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 вересня 2022 року місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області у складі:

головуючого судді Данко В.Й.,

за участю:

секретаря судового засідання - Бокотей А.М.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Ужгороді в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Ужгородський МВ ГУДМС України в Закарпатській області про усунення перешкод в користуванні власністю, зняття з реєстрації місця проживання та виселення

в с т а н о в и в:

І. Стислий виклад позицій учасників справи

до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області надійшов позов від ОСОБА_2 РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 (далі позивач), ОСОБА_3 РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 (далі відповідач-1), ОСОБА_4 РНОКПП НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_3 (далі відповідач-2), ОСОБА_5 місце проживання: АДРЕСА_4 (далі відповідач-3), ОСОБА_6 місце проживання: АДРЕСА_3 (далі відповідач-4), у якому позивач із урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог просив суд:

-усунути перешкоди позивачу у користуванні та розпорядженні власною житловою квартирою АДРЕСА_5 , шляхом примусового виселення відповідача-1 з квартири АДРЕСА_5 ;

-усунути перешкоди позивачу у користуванні та розпорядженні власною житловою квартирою АДРЕСА_5 , шляхом примусового виселення відповідача-2 з квартири АДРЕСА_5 ;

-усунути перешкоди позивачу у користуванні та розпорядженні власною житловою квартирою АДРЕСА_5 , шляхом виселення з квартири відповідача-3 та примусового виселення з квартири АДРЕСА_5 ;

-усунути перешкоди позивачу у користуванні та розпорядженні власною житловою квартирою АДРЕСА_5 , шляхом виселення з квартири відповідача-4 та примусового виселення з квартири АДРЕСА_5 ;

-стягнути солідарно з відповідачів на користь позивача орендну плату за володіння без достатньої правової підстави квартирою позивача, у розмірі 154000,00 (сто п`ятдесят чотири тисячі гривень 00 коп.) гривень;

-зобов`язати третю особу провести зняття з реєстрації місця проживання відповідачів у житловій квартирі АДРЕСА_5 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є власником квартири АДРЕСА_6 . Разом з тим, реєстрація місця проживання відповідачів, а також їх фактичне проживання, створюють позивачу суттєві перешкоди для здійснення та реалізації прав власника квартири, в тому числі щодо оплати комунальних послуг, можливості вселення в таку квартиру разом з членами своєї сім`ї.

Вважає, що факт реєстрації відповідачів у спірній квартирі завдає йому матеріальних збитків та створює перешкоди щодо володіння, користування і розпорядження майном, власником якого він є. Звертає увагу суду на те, що фактом проживання без належного договору найму житлового приміщення, відповідачі фактично користуються власністю позивача без належних на те підстав.

Вказує на те, що згідно з повідомлення про виселення від 06 жовтня 2014 року відповідача-1 попереджено про необхідність звільнення займаної безпідставно житлової квартири, та надано термін для добровільного звільнення строком до 20 жовтня 2014 року. Цим же повідомленням, доведено до відома відповідач і те, що в разі не звільнення займаної квартири в строк до 20 жовтня 2014 року, такій буде нараховуватись орендна плата в розмірі 3000 (три тисячі) гривень щомісячно, до дати виселення.

Відповідачі правом на подання відзиву не скористалися, що згідно з частиною 2 статті 191 ЦПК України не перешкоджає розгляду та вирішенню справи по суті за наявними матеріалами.

Третя особа правом на подання пояснень щодо позову не скористалася.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав повністю, просив суд позов задовольнити.

У судове засідання решта учасників процесу не з`явилися, належним чином повідомлені про час, дату і місце його проведення, клопотання про відкладення не подали.

ІІ. Рух справи

Ухвалою від 12.11.2014 суддя прийняв позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі.

Ухвалою від 16.12.2014 суд відмовив у задоволенні клопотання представника відповідача-1 про зупинення провадження по цивільній справі №308/13563/14-ц.

Ухвалою від 03.02.2015 суд зупинив провадження по справі №308/13563/14-ц до вирішення справи №308/15210/14-ц.

Ухвалою від 31.03.2017 суд відновив провадження по справі №308/13563/14-ц.

Ухвалами від 04.03.2019 та від 27.11.2019 суд вирішив питання про зупинення провадження у справі.

Ухвалою від 16.05.2022 суд поновив провадження у справі.

Ухвалою від 22.07.2022 суд задовольнив клопотання представника позивача та залишив без розгляду позов у частині позовних вимог про «усунення перешкод позивачу в користуванні та розпорядженні власною житловою квартирою АДРЕСА_5 , шляхом скасування реєстрації місця проживання ОСОБА_3 в названій квартирі; усунення перешкод позивачу вкористуванні та розпорядженні власною житловою квартирою АДРЕСА_5 , шляхом скасування реєстрації місця проживання ОСОБА_4 названій квартирі».

Заходи забезпечення позову та доказів, у тому числі шляхом їх витребування, не вживались.

ІІІ. Фактичні обставини справи

Всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

У провадженні Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області перебувала справа №308/15210/14-ц за первісним позовом ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_7 про визнання договору купівлі продажу недійсним та зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення грошової заборгованості.

Рішенням суду від 01.08.2016 по вказаній справі, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 08 лютого 2017 року та постановою Верховного Суду від 04.08.2021, зокрема:

-у задоволенні первісного позову ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_7 про визнання договору купівлі-продажу недійсним відмовлено;

-зустрічний позов ОСОБА_7 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення грошової заборгованості задоволено;

-стягнуто з ОСОБА_3 (ідентифікаційний номер НОМЕР_2 ), мешканки АДРЕСА_3 на користь ОСОБА_7 (ідентифікаційний номер суду невідомий), мешканця АДРЕСА_7 заборгованість в розмірі 6345/шість тисяч триста сорок п`ять/дол. США 31 центів.

Вказаним рішенням встановлено, що 01.06.2012 року між ОСОБА_3 та ПАТ «Комерційний інвестиційний банк» було укладено Договір кредиту №02-1/3к-21, відповідно до умов якого ОСОБА_3 отримала від банку кредит у розмірі 96000грн. із сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 20% на рік з кінцевим терміном повернення 31.05.2013 року.

У забезпечення виконання зобов`язання за Договором кредиту між ПАТ «Комерційний інвестиційний банк» до ОСОБА_3 01.06.2012 року укладено Договір іпотеки №02-4/4з-185, згідно якого останній надала в іпотеку банку нерухоме майно, а саме квартиру загальною площею 48,9 кв.м., житловою площею 26,8 кв.м., яка розташована за адресою АДРЕСА_3 , що належить ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності.

Зі змісту вказаного рішення суду також вбачається те, що 02.07.2014 року між ПАТ «Комерційний інвестиційний банк» та ОСОБА_7 укладено Договір про заміну сторони у Кредитному договорі №01-1/3к-21 від 01.06.2012 року.

Згідно з п.2.2 Договору про заміну сторони у Кредитному договорі №01-1/3к-21 від 01.06.2012 року право вимоги засновано на заборгованості, яка станом на 01.07.2010 року становить 174105,08 грн., з яких 96000 грн. заборгованість по кредиту, 39999,90грн. заборгованість по відсоткам за користування кредитом, 6362,30 грн. заборгованість із нарахованої пені, 3116,71грн. заборгованість з нарахованого 3%, 24000грн. заборгованість із нарахованого штрафу, 1441,17грн. відшкодування витрат по оплаті судового збору, 3185 грн. відшкодування витрат за послуги нотаріуса.

03.07.2014 року, після сплати ОСОБА_7 заборгованості за договором про заміну сторони, укладено Договір про відступлення права вимоги, відповідно до якого новим іпотекодержателем вказаної вище житлової квартири зареєстровано ОСОБА_7 .

Надалі 16.09.2014 між ОСОБА_7 як продавцем та позивачем як покупцем відповідно до ст.38 Закону України «Про іпотеку» з метою задоволення вимог ОСОБА_7 як іпотекодержателя шляхом реалізації застереження іпотечного договору про задоволення вимог іпотекодержателя у спосіб продажу предмета іпотеки від свого імені укладено договір купівлі-продажу №1041, за пунктом 1 якого позивач придбав у ОСОБА_7 нерухоме майно, а саме спірну квартиру.

Зі змісту абзацу другого пункту 1 зазначеного договору (Т.1, а.с.5) слідує, що на момент його укладення спірна квартира належала відповідачу-1 та відповідачу-2 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 25.10.2006 виконавчим комітетом Ужгородської міської ради Закарпатської області.

Згідно з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №26849940 від 16.09.2014 позивач зареєстрував право власності на спірну квартиру (Т.1, а.с.6).

Повідомленням про виселення у б/н від 06.10.2014 позивач повідомив відповідача-1 про необхідність звільнення спірної квартири в строк до 20.10.2014 з її передачею за актом прийому-передачі. Зі вказаним повідомленням відповідача-1 під підпис ознайомлено 06.10.2014.

За відомостями відділу адресно-довідкової роботи ГУДМС України в Закарпатській області ОСОБА_5 зареєстрований за адресою АДРЕСА_4 .

У свою чергу, за відомостями відділу адресно-довідкової роботи ГУДМС України в Закарпатській області відповідач-4 зареєстрованою за адресою за адресою АДРЕСА_3 не значиться.

Позивач, вважаючи, що його житлові права порушено, звернувся до суду з відповідним позовом.

ІV. Позиція суду

(1.)Вихідні положення

Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною 1 статті 316 ЦК України встановлено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно із частиною 1 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина 1 статті 321 ЦК України).

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.

Здійснюючи правовий аналіз ситуації, суд вважає за необхідне звернути увагу на те, що квартира, яка розташована за адресою АДРЕСА_3 , не була придбана відповідачем-1 та відповідачем-2 за рахунок коштів, отриманих від кредиту за договором від 01.06.2012 №02-1/3к-21, забезпеченого іпотекою.

До вказаного висновку суд дійшов, виходячи з того, що договір іпотеки, предметом якого була відповідна квартира, укладений лише 01.06.2012. Натомість, як встановив суд, право власності у відповідача-1 та відповідача-2 виникло на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 25.10.2006 виконавчим комітетом Ужгородської міської ради Закарпатської області, тобто до отримання кредитних коштів за договором від 01.06.2012 №02-1/3к-21.

(2.)Щодо виселення відповідача-3 та відповідача-4

Частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

За правилами частини першої статті 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.

У розумінні приписів статті 16 ЦК України виселення як спосіб захисту є припиненням дії, яка порушує право позивача. У вимірі спірних правовідносин суд зауважує, що позивач фактично звернувся з негаторним позовом, у якому просить усунути перешкоди у реалізації його прав власника спірної квартири.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.04.2019 у справі №924/1220/17 (провадження №12-26гс19) вказала на те, що звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

З наведеного слідує, що передумовою подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Між тим, позивач не надав жодних доказів фактичного проживання відповідача-3 та відповідача-4 у квартирі, власником якої він є, тобто не довів наявність триваючого правопорушення з боку відповідних осіб.

Суд звертає увагу на те, що об`єктом судового захисту є саме порушене право. У свою чергу, встановлення відсутності порушеного права є підставою для відмови у позові.

Поряд зцим,суд вважаєпомилковою правовуоцінку спірнихправовідносин позивачемстосовного того,що необхідністьвиселення,зокрема,відповідача-3та відповідача-4зумовлена відсутністюу нихзаконних підставдля проживанняу йогожитловій квартирі,позаяк наведеніміркування неузгоджуються ізправовим висновкомВеликої ПалатиВерховного Суду у постановах від 13.10.2020 по справі №447/455/17 та від 21.08.2019 по справі №569/4373/16-ц, за яким навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Отже, сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх.

Зважаючи на викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги у частині виселення відповідача-3 та відповідача-4 слід залишити без задоволення.

(3.)Щодо виселення відповідача-1 і відповідача-2 зі спірної квартири

Як встановив суд, іпотечний договір, предметом якого є квартира за адресою АДРЕСА_3 укладено 01.06.2012. У зв`язку з цим суд звертає увагу на приписи ЖК УРСР та Закону України «Про іпотеки», які діяли на момент укладення вказаного договору.

Так, частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» від 05 червня 2003 року №898-IV (далі Закону №898-IV) в редакції від 13.01.2012 було визначено те, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно з частиною першою статті 36 («позасудове врегулювання») Закону №898-IV в аналізованій редакції сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина друга статті 40 Закону №898-IV в редакції від 13.01.2012.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР в редакції від 19.04.2012 громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

За правилами частини третьої цієї ж статті ЖК УРСР у вказаній редакції звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Суд зауважує про те, що цитовані положення ЖК УРСР в редакції від 19.04.2012 та Закону №898-IV в редакції від 13.01.2012 діяли також у редакції ЖК УРСР від 27.09.2014 та Закону №898-IV у редакції від 06.08.2014, котрі були чинними на момент повідомлення позивачем відповідачів про виселення зі спірної квартири.

У постанові Верховного Суду від 27 січня 2021 року по справі №754/14503/16-ц (провадження №61-12738св19) зазначено, що «загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК УРСР, застосовується в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку. При звернення стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі договору виселення мешканців з відповідного об`єкта відбувається за умови дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 ЖК УРСР процедури, в разі невиконання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги».

Вказане дозволяє суду стверджувати про те, що національне законодавство, яке підлягало застосуванню до спірних правовідносин, детермінувало особливості виселення осіб з житлового приміщення в залежності від порядку звернення стягнення на предмет іпотеки.

У вимірі обставин справи, яка розглядається судом, звернення стягнення на спірну квартири здійснювалося шляхом позасудового врегулювання у відповідності до іпотечного застереження, що уможливило відчуження ОСОБА_7 спірної квартири на користь позивача. Відтак з метою з`ясування допустимості виселення відповідача-1 та відповідача-2 із квартири, яка розташована за адресою АДРЕСА_3 , виникає необхідність у дослідження процедури сповіщення позивачем згаданих відповідачів про виселення зі спірної квартири.

Як зазначав суд, релевантні приписи ЖК УРСР у відповідних редакціях та кореспондуючі їм положень Закону №898-IV визначали, що після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Аналіз правової регламентації порядку виселення осіб з іпотечного майна дозволяє суду стверджувати про те, що частина друга статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частина третя статті 109 ЖК УРСР у досліджуваних судом редакціях передбачали строк, упродовж якого особи, які мешкали в житлі, яке було предметом іпотеки, зобов`язані звільнити відповідне житлове приміщення. При цьому буквальне тлумачення згаданих правових норм, а саме частини «…протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк» зумовлює висновок про те, що місячний строк є мінімально допустимим. Тобто новий власник не вправі виселяти осіб, які проживали у житлі, на яке було звернено стягнення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, до спливу місячного строку з дня повідомлення їх про виселення. Разом з тим, новий власник та особи, які мешкали в іпотечному майні, могли погодити інший строк, зі спливом якого останні зобов`язувалися звільнити відповідне житло. При цьому погоджений період у будь-якому разі повинен бути більш тривалим, аніж один місяць.

Таким чином, якщо після звернення стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі договору особи, які проживали у відповідному житлі протягом місячного або іншого, більш тривалого, погодженого з новим власником строку, не звільняють таке житло, то вони можуть бути виселені у судовому порядку.

З обставин справи вбачається, що позивач повідомив відповідача-1 та членів її сім`ї 06.10.2014. Відтак вирішення питання про виселення відповідних осіб у судовому порядку позивач міг ініціювати не раніше 06.11.2014, тобто після перебігу місячного періоду.

Утім, як слідує зі змісту повідомлення про виселення (Т.1, а.с.7) позивач пред`явив відповідачу-1 та членам її сім`ї вимогу про звільнення спірної квартири до 20.10.2014, тобто у 2-тижневий строк. Більше того, як убачається з відмітки на конверті поштового відправлення позивач звернувся до суду з цим позовом 21.10.2014.

За наведених обставин суд констатує, що дії позивача суперечать нормативно закріпленій гарантії щодо мінімального допустимого строку для звільнення житла, яке було предметом іпотеки та на яке було звернуто стягнення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Іншими словами, позивачем порушено процедуру виселення відповідача-1 та відповідача-2, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог у відповідній частині.

Суд додатково звертає увагу на те, що сплив значного строку, тобто такого, що перевищує місяць після повідомлення про виселення під час розгляду справи, не є визначальною обставиною для вирішення спору на користь позивача, зважаючи на те, що право вимагати звільнення спірної квартири шляхом виселення відповідача-1 та відповідача-2 повинне виникнути та існувати до звернення до суду.

(4.) Щодо позовних вимог стосовно проведення реєстраційних дій по зняттю відповідачів з реєстрації у спірній квартирі

Суд повторно вказує на те, що ухвалою від 22.07.2022 суд задовольнив клопотання представника позивача та залишив без розгляду позов у частині позовних вимог про «усунення перешкод позивачу в користуванні та розпорядженні власною житловою квартирою АДРЕСА_5 , шляхом скасування реєстрації місця проживання ОСОБА_3 в названій квартирі; усунення перешкод позивачу вкористуванні та розпорядженні власною житловою квартирою АДРЕСА_5 , шляхом скасування реєстрації місця проживання ОСОБА_4 названій квартирі».

Між тим, у провадженні суду залишилися позовні вимоги про зняття з реєстрації місця проживання відповідачів у житловій квартирі АДРЕСА_5 .

У цьому контексті слід звернути увагу на те, що за відомостями відділу адресно-довідкової роботи ГУДМС України в Закарпатській області ОСОБА_5 зареєстрований за адресою АДРЕСА_4 . У свою чергу, за відомостями відділу адресно-довідкової роботи ГУДМС України в Закарпатській області відповідач-4 зареєстрованою за адресою АДРЕСА_3 не значиться.

Отже, позовні вимоги про зняття відповідача-3 та відповідача-4 з реєстрації у спірній квартирі є необґрунтованими.

Резюмуючи, суд вказує на те, що згідно з пунктом 12 статті 2 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» від 05 листопада 2021 року №1871-IX (далі Закон №1871-ІХ) реєстрація місця проживання (перебування) особи - це внесення за заявою про реєстрацію місця проживання (перебування), поданою особою в паперовій формі, до реєстру територіальної громади інформації про місце проживання (перебування) особи.

Суд вказує на те, що реєстрація місця проживання є фактом, що підтверджує місцезнаходження особи і не впливає на володіння нерухомістю, право на яке документально підтверджено в установленому законом порядку.

Відповідно до частини другої статті 4, частини першої статей 9 і 11, частини восьмої статті 18, частин п`ятої та сьомої статті 21, частини другої статті 22, частин четвертої та шостої статті 24 і частин третьої та сьомої статті 26 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 р. №265 затверджено Порядок декларування та реєстрації місця проживання (перебування) (далі Порядок №265), який визначає механізм здійснення декларування/реєстрації місця проживання (перебування), зміни місця проживання, зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), скасування декларування/реєстрації місця проживання (перебування), а також встановлює форми необхідних для цього документів.

За правилами пункту 50 Порядку №265 зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Аналіз змісту указаних норм свідчить про те, що позовна вимога про зняття з реєстраційного обліку осіб є похідною від задоволення судом позовної вимоги про виселення осіб.

Отже, оскільки у цій справі суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про виселення відповідача-1 та відповідача-2, то й позовні вимоги в частині зняття їх з реєстраційного обліку також не підлягають задоволенню.

Вказане узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 29 червня 2022 року по справі № 201/9754/17.

(5.)Щодо солідарного стягнення з відповідачів на користь позивача орендної плати за володіння без достатньої правової підстави квартирою позивача, у розмірі 154000 грн.

Надаючи правову оцінку обґрунтованості позову в цій частині, суд вказує на дефектність формулювання позовних вимог, зважаючи на те, що заволодіння майном без достатньої правової підстави свідчить про відсутність договірних відносин між певними суб`єктами. Своєю чергою, сплата орендної плати поза договірними правовідносинами є неможливою.

У вимірі спірних правовідносин суд звертає увагу на те, що зазначення у повідомленні про виселення того, що «за умови не звільнення відповідачами спірної квартири позивач здійснюватиме нарахування орендної плати» не свідчить про укладення договору та, як наслідок, про існування договірних відносин.

Цивільне законодавство не містить правових механізмів, за якими особи можуть відтерміновувати момент визнання договору укладеним, оскільки вказане не відповідатиме правовій природі договору як дво- або багатосторонньої домовленості та зумовить ситуацію, за якої договірні відносини між сторонами одночасно існують та не існують.

Отже, підписання відповідачем-1 повідомлення про виселення від 06.10.2014 не може розцінюватися як передумова укладення договору оренди житлового приміщення. За таких обставин суд доходить до переконання про те, що заявлені позовні вимоги про солідарне стягнення з відповідачів грошових коштів фактично є вимогами позивача про стягнення на його користь збитків.

За правилами статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина 1 статті 510 ЦК України).

Згідно з частиною 2 статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

Відповідно до частини 1 статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

За правилами частини 2 цитованої норми ЦК України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частина 3 статті 22 ЦК України).

Тобто під збитками слід розуміти об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ кредитора у зобов`язанні, яке пов`язане з утиском його інтересів як учасника певних суспільних відносин і що виражається у зроблених ним витратах, у втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати.

Збитки включають в себе й упущену (втрачену) вигоду, котра відрізняється від реальних збитків тим, що останні характеризують зменшення вже наявного майна потерпілого (проведені витрати, знищення і пошкодження майна тощо), тоді як упущена вигода означає, що наявне майно не збільшується, хоча і могло збільшитися, якби не правопорушення. Тобто упущена вигода відображає різницю між реально можливим у майбутньому потенційно отриманим майном та вже наявним майном.

Резюмуючи, суд вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

Як зазначено та відображено у мотивувальній частині судового рішення, позивач не надав доказів фактичного проживання відповідачем-3 та відповідачем-4 у спірній квартирі. У зв`язку з цим вимоги про стягнення з них наведених у позовній заяві сум грошових коштів є безпідставними та не підлягають задоволенню.

Стосовно стягнення збитків з відповідача-1 та відповідача-2, то на переконання суду, позовні вимоги у цій частині також не є обґрунтованими, однак у їх задоволенні слід відмовити з інших мотивів.

Як роз`яснив суд, упущена вигода є рахунковою величиною втрат очікуваного приросту в майні, що базується на доказах, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб`єктом грошових сум (чи інших цінностей), якби не було допущено правопорушення.

Обґрунтовуючи позовні вимоги в аналізованій частині, позивач посилається на довідку №18 від 20.02.2017 (Т.1, а.с.210), за змістом якої вартість оренди 2-х кімнатної квартири в АДРЕСА_8 в середньому складала: 2014 р.- 2000 грн./міс., 2015 р.- 2500 грн./міс., 2016 р. - 3000 грн./міс., 2017 р. - 3500 грн. /міс.

Вимагаючи відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, особа повинна довести, що за звичайних обставин вона мала реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу. Між тим, у матеріалах справи відсутні докази того, що позивач за умови не проживання відповідача-1 та відповідача-2 у спірній квартирі мав реальний намір і можливість здати відповідне житло третім особам в оренду.

Крім того, суд критично оцінює посилання позивача на довідку №18 від 20.02.2017, позаяк у відповідності до зафіксованої в ній інформації єдиним критерієм ціноутворення зазначено місцезнаходження житла. Між тим, очевидним є те, що сума орендної плати диференціюється в залежності від численних умов, зокрема, типу будівлі (планування), поверховості, загальної площі, меблювання тощо.

Таким чином, на переконання суду, позивач належним чином не довів розмір упущеної вигоди, про стягнення якої він просить суд.

V. Судові витрати

Відповідно до статті 141 ЦПК України з огляду на відмову у задоволенні позовних вимог судові витрати у вигляді судового збору покладаються на позивача.

VI. Висновки за результатами розгляду

Згідно з частиною 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Частиною 1 статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Підсумовуючи викладене у сукупності суд дійшов висновку про те, що у задоволенні позовних вимог необхідно відмовити повністю.

Керуючись статтями 12, 13, 18, 81, 259, 263-265 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Судові витрати у вигляді судового збору покладаються на позивача.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Закарпатського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя В.Й. Данко