Постанова

від 13.09.2022 по справі 910/14844/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 вересня 2022 року

м. Київ

cправа № 910/14844/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Омельченка Михайла Андрійовича

на рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2021 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.06.2022 у справі

за позовом першого заступника керівника Деснянської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради

до Фізичної особи-підприємця Омельченка Михайла Андрійовича

про скасування реєстрації права власності та зобов`язання вчинити дії.

У судовому засіданні взяли участь представники: Генеральної прокуратури України - Савицька О. В., Київської міської ради (позивача) - Поліщук М. В., відповідача - Солдатов А. О.

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У вересні 2021 року перший заступник керівника Деснянської окружної прокуратури міста Києва (далі - прокурор та/або позивач) в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця Омельченка Михайла Андрійовича (далі - ФОП Омельченко М. А. та/або відповідач), в якому просив суд:

- скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 02.03.2018, індексний номер 40044559, та здійснену на його підставі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності за ФОП Омельченком М. А. (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , паспорт громадянина України серія та номер НОМЕР_2 , виданий 16.10.2008, видавник: Дарницьке РУ ГУ МВС України в м. Києві) на нежитлову будівлю (адміністративно-складська) під літ. "Г-1", площею 180, 5 кв. м, опис: приміщення від № 1 по № 9, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Магнітогорська, 1, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1503178580000, з урахуванням змін до запису про право власності від 09.08.2018 внесених до реєстру (індексний номер рішення 42467590);

- зобов`язати ФОП Омельченка М. А. повернути територіальній громаді міста Києва в особі Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик 36, ЄДРПОУ 22883141) земельну ділянку площею 0,0218 га (кадастровий номер 8000000000:62:068:0241) на вул. Магнітогорській, 1 (під літ. "Г-1") у Деснянському районі м. Києва, привівши її у придатний для використання стан шляхом знесення будівель і споруд.

1.2. Обґрунтовуючи позовні вимоги прокурор зазначив, що реєстрація права власності на будівлю проведена на підставі договору купівлі-продажу, який не укладався та в силу закону є нікчемним, а також без будь-яких документів, які засвідчують право на початок будівництва та прийняття в експлуатацію закінченого об`єкта будівництва. За твердженням прокурора, ФОП Омельченко М. А. як особа яка використовує земельну ділянку з порушенням прав іншої особи (власника земельної ділянки - Київської міської ради) повинен привести спірну земельну ділянку у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків і споруд.

2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.12.2021 у справі № 910/14844/21 (суддя Баранов Д. О.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.06.2022 (Агрикова О. В. - головуючий, судді Чорногуз М. Г., Мальченко А. О.), позов задоволено повністю.

2.2. Судові рішення мотивовано тим, що Відкрите акціонерне товариство "Київхімволокно" (далі - ВАТ "Київхімволокно") не передавало та не могло передати у власність відповідача об`єкт нерухомості площею 469,3 кв. м, а в подальшому 180,5 кв. м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Магнітогорська, 1, оскільки зазначений в договорі купівлі-продажу від 07.06.2000 об`єкт нерухомості не належав ВАТ "Київхімволокно", адже такий об`єкт не будувався та не вводився в експлуатацію. Також місцевий господарський суд установив, що Київською міською радою не приймалися рішення щодо передачі спірної земельної ділянки (кадастровий номер 8000000000:62:068:0241) у власність (користування), а відтак ФОП Омельченко М. А. здійснює користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів, що в свою чергу є незаконним.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї

3.1. Не погоджуючись з рішенням Господарського суду міста Києва від 17.12.2021 і постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.06.2022 у справі № 910/14844/21, ФОП Омельченко М. А. звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову скасувати, ухвалити нове рішення, яким повністю відмовити у задоволенні позовних вимог.

3.2. За змістом касаційної скарги (нова редакція касаційної скарги від 20.07.2022) її подано на підставі положень пунктів 1, 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

3.3. По-перше, скаржник зазначає про те, що судами попередніх інстанцій не враховано положення статті 37 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", в якій визначено порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності у сфері державної реєстрації прав. Так, у тексті позовної заяви прокурор зазначає про те, що при реєстрації права власності нотаріусом допущено помилки та неправомірно зареєстровано об`єкт нерухомості. Проте, на думку відповідача, безпосередньо Міністерство юстиції України повинно реагувати на допущені помилки (приймати скарги та/або рішення), оскільки відповідно до положень частин 2, 5, 6, 7, 8 статті 7 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" саме Міністерство юстиції України контролює процес реєстрації нерухомого майна. Скарга на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав або територіального органу Міністерства юстиції України подається особою, яка вважає, що її права порушено, у письмовій формі, але прокурором та/або Київською міською радою не було подано такої скарги. Отже, на думку скаржника, оскаржувана державна реєстрація є законною, оскільки до Міністерства юстиції України не надходило жодних скарг щодо скасування такої реєстрації права власності.

По-друге, на обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник зазначає про те, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовані положення статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 53 ГПК України, а саме застосовано зазначені норми права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 28.08.2020 у справі № 913/131/19, від 20.10.2020 у справі № 915/1022/18, від 21.12.2018 у справі № 922/901/17, від 06.02.2019 у справі № 927/246/18, від 16.04.2019 у справі № 925/650/18, від 17.04.2019 у справі № 923/560/18, від 18.04.2019 у справі № 913/299/18, від 13.05.2019 у справі № 915/242/18, від 10.10.2019 у справі № 0440/6738/18.

У контексті наведених постанов Верховного Суду скаржник наголошує на тому, що тільки Київська міська рада, як орган місцевого самоврядування, може приймати рішення щодо передачі іншим органам, у тому числі прокурору, повноважень щодо управління майном, включаючи подання позовів про витребування такого майна із чужого незаконного володіння. Водночас, прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу або здійснення ним такого захисту неналежним чином. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме: подання позову або арґументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

На думку скаржника, у цьому разі акт обстеження спірної земельної ділянки від 03.06.2021 № 21-0430-03 дає підстави вважити, що Київська міська рада обізнана про порушення інтересів держави та має можливість самостійно звернутися з позовом до суду, тобто самостійно захистити свої права та інтереси.

Крім того, як зауважує скаржник, саме лише посилання в позовній заяві на те, що компетентний орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. У такому разі прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад: внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі положень статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посади державної служби в органі державної влади та здійснюють встановлені для таких посад повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо).

Скаржник звертає увагу на те, що Деснянська окружна прокуратура міста Києва відправила Київській міський раді лист від 03.09.2021 № 10.53-59-4584ВИХ-21 з повідомленням про те, що прокуратурою підготовлено позовну заяву в інтересах держави в особі Київської міської ради. При цьому позовну заяву у цій справі подано 08.09.2021 № 10.53-59-4767ВИХ-21. На думку скаржника, позивач повинен був надати інформацію (накладну та опис про відправлення та отримання Київською міською радою листа від 03.09.2021 № 10.53-59-4584ВИХ-21), однак, такої інформації надано не було. Отже, можна стверджувати, що прокурором не було дотримано строків, та не надано можливості Київській міській раді самостійно подати позовну заяву до суду.

Ураховуючи наведене, на думку скаржника, прокурором, при зверненні до суду з позовом у цій справі, не було дотримано порядку встановленого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", оскільки, повідомивши Київську міську раду про виявлені прокуратурою порушення інтересів держави у спірних правовідносинах, прокурор не надав можливості Київській міській раді самостійно відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, а відтак прокурор не довів бездіяльності компетентного органу. До того ж, скаржник звертає увагу на те, що у судовому засіданні був присутній представник Київської міської ради (в якості вільного слухача), отже Київська міська рада має змогу самостійно звернутися з позов до суду, однак станом на теперішній час, такого позову подано не було.

Крім цього, на думку скаржника, місцевим господарським судом частково застосовано правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18. Скаржник наголошує, що судами попередніх інстанцій безпідставно не прийнято до уваги пункти 37 та пункти 38 вказаної постанови.

По-третє, скаржник зазначає про те, що судами попередніх інстанцій не враховано висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 07.09.2021 у справі № 916/1689/17, стосовно того, що позовна давність починається з моменту внесення запису до реєстру про право власності на об`єкт нерухомості. Посилаючись на положення статті 256 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) скаржник наголошує на тому, що спірний реєстраційний запис вчинено 02.03.2018 на підставі договору купівлі-продажу об`єкта нерухомості від 07.06.2000 та акта прийому-передачі об`єкту нерухомості від 09.06.2000.

3.4. Крім цього, скаржник звертає увагу на те, що зазначення позивачем у позовній заяві практики Верховного Суду, викладеної у постановах від 28.11.2018 у справі № 362/1038/17, від 23.01.2019 у справі № 817/108/16, від 30.10.2019 у справі № 761/22556/18 помилкове, оскільки така практика не має жодного відношення до справи, що розглядається, тим самим, на думку відповідача, позивач вводить суд в оману.

3.5. У відзиві на касаційну скаргу прокурор наголошує, що суди першої та апеляційної інстанції дійшли законного і обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог, у зв`язку з чим, рішення та постанову просить залишити без змін.

4. Фактичні обставини справи, встановлені судами

4.1. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42020101030000111 від 05.08.2020 за фактом підроблення офіційного договору купівлі-продажу адміністративно-складської будівлі, розташованої за адресою: м. Київ, вул. Магнітогорська, 1 (під літ. "Г-1") від 07.06.2000 укладеного між BAT "Київхімволокно" та ФОП Омельченко М. А., за ознаками кримінального правопорушення передбаченого частинами 3, 4 статті 358 Кримінального кодексу України Деснянській окружній прокуратурі стало відомо, що приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Антоновою С. М. було проведено реєстраційні дії та прийнято рішення про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна: нежитлову будівлю (адміністративно- складська) під літ. "Г-1" на вул. Магнітогорській, 1 за ФОП Омельченком М. А., яке виникло до 01.01.2013 та не було зареєстровано відповідно до вимог чинного законодавства.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно 02.03.2018 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Антоновою С. М. згідно запису № 25177516 зареєстровано за відповідачем право власності на нежитлову будівлю (адміністративно-складська), під літ. "Г-1", що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Магнітогорська, буд. 1 загальною площею 469,3 кв. м на підставі договору купівлі-продажу від 07.06.2000, який укладено між ФОП Омельченко та ВАТ "Київхімволокно".

У подальшому згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, 09.08.2018 державним реєстратором Київської філії Комунального підприємства "Peєстрація нерухомості" Макаровим О. В. (індексний номер рішення 42467590) внесено зміни до відомостей про реєстрацію запису № 25177516 від 02.03.2018 щодо площі об`єкта нерухомості нежитлової будівлі (адміністративно складська), під літ. "Г-1", розташованої за адресою: м. Київ, вул. Магнітогорська, 1 з загальної площі 469,3 кв. м змінено на загальну площу 180,5 кв. м.

Судами установлено, що у матеріалах справи наявний наказ Міністерства юстиції України від 24.11.2020 вих. № 4066/5 "Про результати проведення камеральної перевірки державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Антонової С. М.", яким встановлено, що при проведенні реєстраційної дії та прийнятті рішення про державну реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна: нежитлову будівлю (адміністративно- складська), під літ. "Г-1, " що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Магнітогорська, 1 за ФОП Омельченком М. А., приватним нотаріусом Антоновою С. М. у порушення вимог частини 3 статті 10, пункту 4 частини 1 статті 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяження" проведено реєстраційні дії на право власності на нерухоме майно, у зв`язку з чим заблоковано нотаріусу доступ до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно строком на 1 місяць.

Судами попередніх інстанцій також установлено, що у матеріалах справи наявна копії договору купівлі-продажу від 07.06.2000 та акта прийому-передачі об`єкта нерухомості від 09.06.2000.

Відповідно до пункту 1.2 договору купівлі-продажу від 07.06.2000, нежитлова будівля належить продавцеві (ВАТ "Київхівмволокно") на підставі акта державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта затвердженого Ватутінською районною державною адміністрацією від 30.12.1999 № 938 згідно розпорядження від 20.12.1999.

Зі змісту листів Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації від 22.04.2021 № 102103/40-2542 та від 07.06.2021 № 19-57 убачається, що акт державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта нежитлової будівлі під літ. "Г-1" на вул. Магнітогорській, 1 у м. Київ, затверджений Ватутінською районною державною адміністрацією від 03.12.1999 № 938 згідно розпорядження від 20.12.1999, відсутній.

Зі змісту листа Державного архіву м. Києва від 13.08.2020 вих. № 068/05-17/1490 убачається, що архівом на постійне зберігання прийнято документи з основної діяльності "Київське виробниче об`єднання "Хімволокно" ім. 50-pіччя Bеликої Жовтневої соціалістичної революції Всесоюзного госпрозрахункового об`єднання промисловості хімічних волокон Міністерства хімічної промисловості СРСР та його профспілковий комітет" за 1938-1941 та 1944-2002 рр. За описом справ № 4 до фонду № P-1030 ВАТ "Київхiмволокно" за 1944-2002 роки договорів купівлі-продажу об`єктів нерухомості не виявлено.

Зі змісту листа Комунального підприємства Київської міської ради "Київське міське бюро технічної інвентаризації" від 26.08.2021 № 062/14-8967 (И-2020) убачається, що згідно з даними реєстрових книг по нежитловому фонду за адресою: м. Київ, вул. Магнітогорська, 1 нерухоме майно під літ. "Г-1" на праві власності не зареєстровано.

Ураховуючи вказані вище обставини, Київська міська прокуратора № 3 листом від 12.03.2021 вих № 10.33-59-1414вих-21 звернулася до Київської міської ради з проханням проінформувати прокуратуру щодо низки питань в тому числі: чи приймалося Київською міською радою рішення про надання в користування Омельченку М. А. земельної ділянки, розташованої за адресою: м. Київ, вул. Магнітогорська, 1, на якій розміщено нежитлову будівлю (адміністративно-складська) під літ. "Г-1", площею 180, 5 кв. м (опис приміщення від № 1 по № 9) та чи звертався громадянин Омельченко М. А. з клопотанням про відведення вказаної земельної ділянки, а також доручено співробітникам Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент) провести обстеження вказаної земельної ділянки на предмет правомірності її використання фізичними та юридичними особами.

Зі змісту відповіді Департаменту від 22.03.2021 вих. № 0570202/3-6058 вбачається, що на адресу Департаменту надійшла заява дозвільного характеру ФОП Омельченка М. А. від 22.12.2020 № 50104-005457722-031-03 (справа № 547639969) на отримання адміністративної послуги щодо підготовки проекту рішення Київської міської ради про передачу в оренду земельної ділянки на вул. Магнітогорській, 1 (під літ. "Г-1") у Деснянському районі м. Києва з проектом землеустрою, погодженим в установленому порядку відповідно до статті 186-1 Земельного кодексу України. Департаментом підготовлено проект рішення Київської міської ради "Про передачу фізичній особі-підприємцю Омельченку Михайлу Андрійовичу земельної ділянки в оренду для експлуатації та обслуговування адміністративно-складської будівлі на вул. Магнітогорська, 1 (під літ. "Г-1") у Деснянському районі м. Києва", який 19.02.2021 передано на розгляд до Київської міської ради.

Водночас, у матеріалах справи наявний лист Київської міської ради від 27.04.2021 вих. № 225-СК-1837 зі змісту якого вбачається, що Київська міська рада не прийняла рішення "Про передачу фізичній особі-підприємцю Омельченку Михайлу Андрійовичу земельної ділянки в оренду для експлуатації та обслуговування адміністративно-складської будівлі на вул. Магнітогорська, 1 (під літ. "Г-1") у Деснянському районі м. Києва".

Також, з листа Департаменту від 10.06.2021 вих. № 05716-14360 вбачається, що працівниками Департаменту на підставі листа Деснянської окружної прокуратури міста Києва від 24.05.2021 № 10.59-39-1914вих-21, проведено візуальне обстеження вищевказаної земельної ділянки та складено відповідний акт обстеження. Також у вказаному листі зазначено, що рішень Київська міська рада щодо передачі зазначеної земельної ділянки у власність (користування) не приймала, а документи, що посвідчують право власності (користування) земельною ділянкою не зареєстровані. Крім того, Департамент у цьому листі повідомив Деснянську окружну прокуратуру міста Києва про те, що заходи цивільно-правового характеру, зокрема щодо усунення порушень законодавства при використанні земельної ділянки на вул. Магнітогорській, 1 (під літ. "Г-1") ним не вживалися, а відтак просив прокуратуру, задля захисту інтересів держави та недопущення подвійного звернення з позовною заявою в інтересах Київської міської ради, звернутися до суду.

Суди попередніх інстанцій також установили, що в матеріалах справи наявний акт обстеження земельної ділянки від 03.06.2021 № 21-0430-03, в якому зафіксовано, що цільове призначення такої земельної ділянки: 03.10 для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (адміністративних будинків, офісних приміщень та інших будівель громадської забудови, які використовуються для здійснення підприємницької та іншої діяльності, пов`язаної з отриманням прибутку). Вид використання: для експлуатації та обслуговування адміністративно-складської будівлі. Фактичне використання: на земельній ділянці розташовано металеву споруду (ангар). Площа згідно з Державним земельним кадастром: 0,0218 га - результати обстеження: земельна ділянка площею 0,0218 га, кадастровий номер 8000000000:62:068:0241. Рішень Київська міська рада щодо передачі зазначеної земельної ділянки у власність (користування) не приймала. За результатами візуального обстеження встановлено, що земельна ділянка огороджена. На земельній ділянці розташовано металеву споруду (ангар).

Також у матеріалах справи наявний акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 30.08.2021 № 21-0022-03 зі змісту якого вбачається, що Омельченком М. А. як власником будівлі - металевої споруди (ангару), розташованої на земельній ділянці кадастровий номер: 8000000000:62:068:0241 на вул. Магнітогорська, 1 (під літ. "Г-1") у Деснянському районі міста Києва порушено положення статей 125, 126 Земельного кодексу України, встановлено використання земельної ділянки площею 0, 0218 га без правовстановлюючих документів.

Крім цього, судами попередніх інстанцій під час розгляду справи було встановлено, що у 1999 році ВАТ "Київхімволокно" не здійснювало будівництво нежитлової будівлі площею 180, 5 кв. м, розташованої за адресою: м. Київ, вул. Магнітогорська, 1 (під літ. "Г-1"), не подавало документи на отримання дозвільних документів та відповідно не вводило таку будівлю в експлуатацію, докази протилежного в матеріалах справи відсутні.

Отже, як вже було зазначено вище, спір у даній справі, на думку прокурора, виник у зв`язку з тим, що реєстрація права власності на спірну будівлю проведена на підставі договору купівлі-продажу, який не укладався та в силу закону є нікчемним, а також без будь-яких документів, що відповідно до вимог чинного законодавства засвідчують право на початок будівництва та прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта.

5. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

5.2. Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, касаційний господарський суд переглядає оскаржувані судові рішення в межах вимог касаційної скарги.

5.3. Звертаючись до Верховного Суду з касаційною скаргою, ФОП Омельченко М. А. оскаржує рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції, зокрема, з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, згідно з яким підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

ФОП Омельченко М. А. у касаційній скарзі зазначає, зокрема, про неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та статті 53 ГПК України, наголошуючи при цьому, що суди попередніх інстанцій застосували зазначені норми права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування у подібних правовідносинах.

ФОП Омельченко М. А. у поданій касаційній скарзі стверджує, що суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку щодо наявності повноважень прокурора на звернення до суду із позовною заявою в інтересах держави в особі Київської міської ради, оскільки прокурор не надав можливості Київській міській раді самостійно відреагувати на стверджувальне порушення інтересів держави, відтак не довів бездіяльність компетентного органу.

Колегія суддів суду касаційної інстанції вважає такі доводи касаційної скарги необґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 1311 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Положення пункту 3 частини 1 статті 1311 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".

Згідно з абзацами 1 і 2 частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Відповідно до абзаців 1- 3 частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Водночас згідно з положеннями частин 3- 5 статті 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження в якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Таким чином, зі змісту зазначених законодавчих положень вбачається, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Нездійснення захисту" має прояв у пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він обізнаний про порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Суд звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Разом з тим прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17).

Таким чином, прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, на яку також посилалися суди попередніх інстанцій у оскаржуваних судових рішеннях.

Таким чином, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

У такому випадку суд зобов`язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.

У контексті вищенаведеного колегія суддів зазначає, що за своїм змістом положення статті 23 Закону України "Про прокуратуру" спрямовані саме на забезпечення балансу прав, свобод та інтересів учасників процесу з метою, з одного боку, недопущення підміни прокурором належного суб`єкта владних повноважень або надання необґрунтованих переваг відповідним суб`єктам, права яких порушуються, а з іншого боку, захисту інтересів держави у випадку, коли цей орган не здійснює або неналежним чином здійснює їх захист.

З огляду на викладене, встановлюючи підстави для представництва прокурором інтересів держави, суд повинен здійснити оцінку не тільки виконання ним обов`язку попереднього (до звернення до суду) повідомлення відповідного суб`єкта владних повноважень, яке є останнім перед безпосереднім поданням позову, а й наявних у справі інших доказів щодо обставин, які йому передували, зокрема попереднього листування між прокурором та зазначеним органом, що за своїм змістом може мати різний характер.

Такі документи (незалежно від їх назви) можуть бути спрямовані на:

- отримання інформації з метою встановлення наявності або відсутності порушення інтересів держави у випадку виявлення прокурором ознак такого порушення на підставі абзацу четвертого частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру";

- інформування відповідного органу про виявлені прокурором порушення інтересів держави та отримання інформації щодо обізнаності такого органу про порушення та вжиття або невжиття відповідних заходів;

- отримання від відповідного органу інформації (матеріалів та копій) необхідних для здійснення представництва інтересів держави в суді.

При цьому якщо в процесі такої оцінки буде встановлено, що листування було спрямоване на отримання документів та/або інформації про можливе порушення і пов`язане саме зі з`ясуванням факту його наявності або відсутності, то обов`язковим є подальше інформування відповідного органу про виявлені прокурором порушення та надання відповідному органу можливості відреагувати протягом розумного строку на повідомлення при поданні відповідного позову прокурором, що відповідає змісту положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру", усталеній практиці Європейського суду з прав людини та Верховного Суду.

Водночас якщо попереднє листування свідчить про те, що воно мало характер інформування відповідного органу про вже раніше виявлені прокурором порушення, і такий орган протягом розумного строку на зазначену інформацію не відреагував або відреагував повідомленням про те, що він обізнаний (у тому числі до моменту отримання інформації від прокурора) про порушення, але не здійснював та/або не здійснює та/або не буде здійснювати захист порушених інтересів, то у такому випадку наявні підстави для представництва, передбачені абзацом першим частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру". У такому разі дотримання розумного строку після повідомлення про звернення до суду не є обов`язковим, оскільки дозволяє зробити висновок про нездійснення або здійснення неналежним чином захисту інтересів держави вказаним органом.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 26.05.2021 у справі № 926/14/19.

Верховний Суд звертає увагу, що критерій "розумності", який наведений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, має визначатися судом з урахуванням великого кола чинників.

До таких чинників відноситься, зокрема, але не виключно, обізнаність позивача про наявність правопорушення або про можливе порушення інтересів держави та вжиті ним заходи з моменту виникнення такої обізнаності, спрямовані на захист інтересів держави.

Схожі за змістом висновки сформовані у постановах Верховного Суду від 07.04.2021 у справі № 913/124/10, від 08.04.2021 у справі № 925/11/19.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 зроблено висновок про те, що невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Зі змісту оскаржуваної постанови апеляційного суду вбачається, що переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд врахував висновки щодо застосування положень статті 1311 Конституції України, статті 53 ГПК України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру", викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, що спростовує доводи скаржника стосовно неврахування окремих пунктів цієї постанови.

Як убачається з матеріалів справи та установили суди попередніх інстанцій, прокурор звертаючись до суду з позовом у цій справі фактично просить суд відновити право Київської міської ради володіти, розпоряджатися та користуватися земельною ділянкою з кадастровим номером 8000000000:62:068:0241, яке в свою чергу порушено незаконними діями відповідача щодо оформлення права власності на об`єкт нерухомості площею 180, 5 кв. м, розташований за адресою: м. Київ, вул. Магнітогорська, 1 (під літ. "Г-1") та вчинення відповідачем дій щодо оформлення права користування зазначеною земельною ділянкою.

При цьому Деснянською окружною прокуратурою міста Києва здійснюється процесуальне керівництво досудовим розслідуванням у кримінальному провадженні № 42020101030000111 під час якого було встановлено незаконність дій відповідача в частині підстав щодо оформлення права користування земельною ділянкою, яка належить Київській міській раді.

Судами попередніх інстанцій також з`ясовано, що Деснянською окружною прокуратурою міста Києва листами від 12.03.2021 № 10.33-59-1414вих-21, від 15.04.2021 № 10.53-59-949вих21 повідомлено про факти порушення прав Київської міської ради, як компетентного органу власника земель територіальної громади міста Києва та відповідно запитано, які заходи цивільно-правового характеру вживалися Київською міською радою задля відновлення її порушеного права на землю. Крім цього, як свідчать матеріали справи, у листах від 15.04.2021 № 10.53-59-949вих21 та від 24.05.2021 № 10.53-1914вих-21, із посиланнями на положення частини 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру", Деснянською окружною прокуратурою міста Києва повідомлено Київську міську раду про те, що заходи захисту державних інтересів, у разі наявності відповідних підстав, будуть вжиті Деснянською окружною прокуратурою міста Києва.

Судами попередніх інстанцій також з`ясовано, що Департамент у листі від 22.03.2021 вих № 0570002/3-6058 повідомив, що жодних дій цивільно-правового характеру щодо скасування державної реєстрації права власності спірної земельної ділянки Департаментом вчинено не було. Крім цього, Департамент у листі від 10.06.2021 вих № 05716-14360 самостійно просив Деснянську окружну прокуратуру звернутися до суду з позовом задля захисту інтересів держави.

У матеріалах справи наявний лист Деснянської окружної прокуратури міста Києва від 03.09.2021 № 10.53-59-4684ВИХ-21, яким, у порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор повідомив Київську міську раду, що оскільки Київською міською радою самостійно не вживаються цивільно-правові заходи, прокурором підготовлено позовну заяву в інтересах держави в особі Київської міської ради до ФОП Омельченка М. А. про скасування державної реєстрації права власності за ФОП Омельченком М. А. на нежитлову будівлю (адміністративно-складська), під літ. "Г-1" площею 180, 5 кв. м, розташовану за адресою: м. Київ, вул. Магнітогорська, 1 (під літ. "Г-1") у Деснянському районі міста Києва та повернення земельної ділянки.

Відтак, суди попередніх інстанцій встановили, що компетентний орган (Київська міська рада) в даному випадку був, або повинен був бути достеменно обізнаний з фактом наявності необхідності захисту порушених інтересів держави з березня 2021 року.

При цьому незважаючи на те, що прокурором було неодноразово повідомлено Київську міську раду про допущені порушення інтересів держави, орган місцевого самоврядування не вжив заходів у судовому порядку для захисту інтересів держави.

Ураховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком господарських судів першої та апеляційної інстанцій про те, що Київська міська рада належним чином не здійснювала захист інтересів територіальної громади в спірних правовідносинах, у зв`язку з чим у прокурора були обґрунтовані підстави для представництва в суді інтересів держави в особі Київської міської ради за цим позовом.

Верховний Суд зауважує, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії. Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Таким чином, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Колегія суддів відхиляє твердження скаржника про неврахування апеляційним господарським судом під час ухвалення оскаржуваної постанови висновків Верховного Суду щодо застосування норм права (статті 1311 Конституції України, статті 53 ГПК України, статті 23 Закону України "Про прокуратуру") у подібних правовідносинах, а саме висновків, викладених у постановах від 28.08.2020 у справі № 913/131/19, від 20.10.2020 у справі № 915/1022/18, від 21.12.2018 у справі № 922/901/17, від 06.02.2019 у справі № 927/246/18, від 16.04.2019 у справі № 925/650/18, від 17.04.2019 у справі № 923/560/18, від 18.04.2019 у справі № 913/299/18, від 13.05.2019 у справі № 915/242/18, від 10.10.2019 у справі № 0440/6738/18, з огляду на таке.

Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, який було сформульовано у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема і вказаного вище пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

Подібність правовідносин суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Як зазначалося, скаржник обґрунтував наявність підстави для касаційного оскарження, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, і таке обґрунтування полягає, зокрема, у неврахуванні судом апеляційної інстанції висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 28.08.2020 у справі № 913/131/19 та від 20.10.2020 у справі № 915/1022/18, стосовно того, прокурор, звертаючись до суду з позовом у справі, повинен обґрунтувати та доводити бездіяльність компетентного органу або здійснення ним такого захисту неналежним чином. При цьому, звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме: подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Щодо подібності правовідносин, то необхідно зазначити, що зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (аналогічний висновок викладений в пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16, пункті 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 925/3/17, пункті 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16).

У постанові Верховного Суду від 20.10.2020 у справі № 915/1022/18, на яку посилається скаржник у тексті касаційної скарги, Верховний Суд погодився з судом апеляційної інстанції, який залишив без розгляду позовну заяву заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах державі в особі Миколаївської міської ради, виходячи з відсутності доказів звернення прокурора до Миколаївської міської ради з вимогами щодо вчинення дій щодо усунення виявлених прокуратурою порушень.

У постанові Верховного Суду від 28.08.2020 у справі № 913/131/19, на яку також посилається скаржник у тексті касаційної скарги, Верховний Суд погодився з судами попередніх інстанцій, які позовну заяву з доданими до неї документами повернули першому заступнику прокурора Луганської області без розгляду на підставі пункту 4 частини 5 статті 174 ГПК України, з огляду на те, що наразі бездіяльність Держаудитслужби не можна вважати встановленою за умов відсутності будь-яких звернень прокурора до зазначеного органу до подання позову з метою надання цьому органу можливості відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, водночас, як встановлено судами попередніх інстанцій, до позовної заяви першим заступником прокурора Луганської області додано лише повідомлення від 27.02.2019 № 05/1-7125вих-19, яким прокурор повідомив відповідний орган про звернення до суду від їх імені та яке було надіслано разом з позовною заявою.

На відміну від справ № 915/1022/18 та № 913/131/19, у справі № 910/14844/21, яка переглядається, суди попередніх інстанцій навпаки установили те, що зверненню прокурора з даним позовом передувало відповідне та неодноразове листування з Київською міською радою, з якого вбачається, що компетентний орган був, або повинен був бути достеменно обізнаний з фактом наявності необхідності захисту порушених інтересів держави з березня 2021 року, проте не здійснив самостійний захист інтересів держави в суді. З викладеного слідує, що суди попередніх інстанцій у справі № 910/14844/21, яка переглядається, не викладав висновок усупереч висновку суду касаційної інстанції у справах № 915/1022/18 та № 913/131/19, а задовольнив позов, виходячи з інших фактичних обставин, встановлених ними у справі.

Скаржник у касаційній скарзі також посилається на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 21.12.2018 № 922/901/17, від 06.02.2019 № 927/246/18, від 16.04.2019 № 925/650/18, від 17.04.2018 № 923/560/18, від 18.04.2019 № 913/299/18, від 13.05.2019 № 915/242/18 та від 10.10.2019 № 0440/6738/18 щодо застосування положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру", статті 53 ГПК України, в яких вказано, що прокурор повинен надати належні та допустимі докази не здійснення або неналежним чином здійснення компетентним органом відповідних повноважень для прийняття його заяви для розгляду відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посади державної служби в органі державної влади та здійснюють встановлені для таких посад повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків.

Разом з тим, Верховний Суд звертає увагу скаржника на те, що в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 визнано неактуальним вищевказані висновки і конкретизовано правову позицію щодо доведення прокурором бездіяльності уповноваженого органу. Так, в даній постанові зазначено, що: "… 37. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

38. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

39. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

40. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.";

" 43. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим".

Отже, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 фактично відступила від висновків щодо застосування положень статті 23 Закону України "Про прокуратуру", викладених у постановах Верховного Суду від 21.12.2018 № 922/901/17, від 06.02.2019 № 927/246/18, від 16.04.2019 № 925/650/18, від 17.04.2018 № 923/560/18, від 18.04.2019 № 913/299/18, від 13.05.2019 № 915/242/18 та від 10.10.2019 № 0440/6738/18, зазначених скаржником у касаційній скарзі, а тому посилання скаржника на зазначені постанови колегією суддів відхиляється.

Стосовно представництва прокурором інтересів держави в особі органу місцевого самоврядування, то Верховний Суд зауважує, що інтереси держави полягають не тільки у захисті прав державних органів влади чи тих, які відносяться до їх компетенції, а також захист прав та свобод місцевого самоврядування, яке не має загальнодержавного характеру, але спрямоване на виконання функцій держави на конкретній території та реалізуються у визначеному законом порядку та способі, який відноситься до їх відання. Органи місцевого самоврядування є рівними за статусом носіями державної влади, як і державні органи. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 914/225/18. Зазначене спростовує доводи скаржника про те, що тільки Київська міська рада, як орган місцевого самоврядування, може приймати рішення щодо передачі іншим органам, у тому числі прокурору, повноважень щодо управління майном, включаючи подання позовів про витребування такого майна із чужого незаконного володіння.

Відсутні також підстави вважати, що висновки господарських судів попередніх інстанцій у цій справі зроблені без урахування висновків щодо застосування положень статті 256 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 07.09.2021 у справі № 916/1689/17, оскільки у наведеній справі суди установили, що позовна давність на момент звернення прокурора до суду з позовом в інтересах Фонду державного майна України сплила у лютому 2017 року, оскільки, згідно з доданим прокурором до позовної заяви витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 13.03.2014 № 18967271, право приватної власності на нежитлове приміщення загальною площею 1996,2 кв. м (спірне майно), зареєстровано за відповідачем 24.02.2014, а тому саме з 24.02.2014 (дата державної реєстрації за відповідачем права власності на спірний об`єкт нерухомості) прокурор та позивач у даній справі могли, відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України, довідатися про порушення прав останнього на вказаний об`єкт. Водночас суди установили, що при зверненні прокурора з позовом у червні 2015 року ним не було дотримано вимог процесуального закону щодо правил суб`єктної юрисдикції та об`єднано в одному позові вимоги, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. При цьому прокурор звернувся з позовом у справі (повторно) лише у липні 2017 року, тобто, з пропуском цього строку. Отже, у зазначеній справі № 916/1689/17 судом викладався висновок стосовно того, що подання позову з недодержанням правил підвідомчості/підсудності (навіть у разі наступного закриття провадження у справі, а не відмови в позові або повернення позову), не перериває перебігу позовної давності.

Проте, у цій справі № 910/14844/21 обставини щодо переривання перебігу позовної давності шляхом подання позову з недодержанням правил підвідомчості/підсудності не встановлювалися.

Натомість судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що про факт порушення інтересів територіальної громади міста Києва Київській міській раді стало відомо з березня 2021 року з листів Деснянської окружної прокуратури міста Києва. В той же час, з даним позовом прокурор звернувся 09.09.2021, що підтверджується штампом на поштовому конверті. Відтак, прокуратурою не пропущено позовну давність, у зв`язку з чим доводи скаржника в цій частині є не обґрунтованими.

Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.

5.4. В обґрунтування вимог, викладених у касаційній скарзі, скаржник посилається також на положення частини 2 статті 2 статті 287 ГПК України.

Водночас відповідно до частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2).

Згідно з абзацом 3 пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини 2 статті 287 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Таким чином, з огляду на зміст наведених вимог процесуального закону, при касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 ГПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити (у разі посилання на пункт 2) обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення.

Однак, скаржник цих вимог не дотримався, не зазначив конкретну норму права від застосування якої просить відступити, не навів змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення, а також не навів конкретних постанов Верховного Суду від висновків у яких скаржник просить відступити, тому підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України також не підтвердилася.

5.5. Щодо решти доводів, викладених скаржником у касаційній скарзі, то Верховний Суд зазначає, що порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, може бути підставою для скасування судових рішень у випадках передбачених, зокрема, пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК України, якщо є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1- 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу. Проте у цій справі заявлені скаржником підстави для касаційного оскарження судових рішень попередніх інстанцій з посиланням на пункти 1, 2 частини 2 статті 287 ГПК України не підтвердилися.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Зважаючи на те, що підстава для касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 910/14844/21 за касаційною скаргою ФОП Омельченка М. А. на судові рішення судів попередніх інстанцій з цієї підстави.

6.2. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

6.3. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

6.4. Взявши до уваги викладене, касаційну скаргу ФОП Омельченка М. А. в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України, слід залишити без задоволення, а рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційне провадження у справі № 910/14844/21 за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця Омельченка Михайла Андрійовича в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Омельченка Михайла Андрійовича в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.06.2022 у справі № 910/14844/21 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ