Рішення

від 03.10.2022 по справі 910/2927/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

03.10.2022Справа № 910/2927/22За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ДСВ ЛОГІСТИКА"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІ ГРУП"

про стягнення 106561,39 грн.

Суддя Сташків Р.Б.

Без виклику представників сторін (судове засідання не проводилось).

СУТЬ СПОРУ:

На розгляд Господарського суду міста Києва передано указану позовну заяву про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІ ГРУП" (далі - відповідач) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ДСВ ЛОГІСТИКА" (далі - позивач) боргу та санкцій за договором транспортного експедирування територією України №LC-011722 від 01.07.2019, разом у сумі, що дорівнює вказаній вище ціні позову, у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань повністю та вчасно оплатити надані йому послуги.

Ухвалою суду від 21.04.2022 відкрито провадження у даній справі за вказаними позовними вимогами, справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Ухвалою суду від 17.06.2022 продовжено відповідачу строк для подачі відзиву на позов до 08.07.2022.

Відповідач проти вимог позову заперечує повністю, у своєму відзиві на позовну заяву зазначає, що у нього перед позивачем відсутній борг взагалі, позивачем не взято до уваги, що послуги у сумі 39500 грн відповідачем сплачено 06.07.2022, а нарахований борг на суму 37600 грн є помилковим та таким, що завищено.

Крім того, відповідач заперечував щодо нарахування позивачем на суму боргу одночасно пені та штрафу, що на думку відповідача є притягненням до подвійної відповідальності за одне й те саме порушення. Також відповідач вважає, що позивачем пропущено строк позовної давності для стягнення штрафних санкцій та просить суд застосувати строки позовної давності.

Відповідь на відзив позивачем не подавалась.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази та оцінивши їх в сукупності, суд

ВСТАНОВИВ:

01.07.2019 між позивачем як експедитором та відповідачем як замовником було укладено Договір транспортного експедирування територією України №LС-011722 (далі - Договір).

Відповідно до п. 1.1 Договору експедитор бере на себе зобов`язання за плату і за рахунок замовника організувати виконання визначених договором послуг, пов`язаних з перевезенням вантажу по території України у відповідності з умовами, узгодженими сторонами у заявках до даного договору, і які є невід`ємною частиною Договору.

Відповідно до п. 2.1.2 Договору за фактом надання послуг сторони складають та підписують Акт приймання-передачі наданих послуг.

Відповідно до п. 6.2 Договору (в редакції, узгодженій сторонами Додатковою угодою №1 від 15.06.2020) платежі здійснюються замовником в національній валюті України протягом 30 (тридцяти) календарних днів з моменту виставлення відповідного рахунку - фактури експедитором.

На виконання умов Договору протягом квітня 2021 - липня 2021 позивачем були надані відповідачу транспортно-експедиційні послуги, пов`язані з організацією перевезення вантажів відповідача автомобільним транспортом по території України, що підтверджується відповідними транспортними накладними (№Р48 від 13.04.2021, №Р63 від 13.05.2021, №Р68 від 19.05.2021, №Р73 від 31.05.2021, №Р76 від 14.06.2021, №Р78 від 15.06.2021, №Р83 від 22.06.2021, №Р86 від 01.07.2021,№Р87 від 05.07.2021, копії яких додано до позовної заяви.

Позивач зазначає, що за результатами надання послуг ним були виставлені рахунки на оплату та передані відповідачу разом актами приймання-передачі наданих послуг №5373 від 14.04.2021 на суму 15600 грн, №7051 від 14.05.2021 на суму 8400 грн, №7351 від 20.05.2021 на суму 10400 грн, №7974 від 01.06.2021 на суму 5600 грн, №9041 від 15.06.2021 на суму 3800 грн, №9241 від 16.06.2021 на суму 11300 грн, №9474 від 23.06.2021 на суму 9900 грн, №10281 від 02.07.2021 на суму 5600 грн, №10286 від 02.07.2021 на суму 6500 грн.

Так, позивач зазначає, що відповідачем не було оплачено виставлені йому рахунки за надані послуги з транспортування на суму 77100 грн, що стало підставою для направлення претензії №4256 від 16.12.2021.

Однак, станом на день звернення із даним позовом відповідачем не було сплачено відповідної суми за отримані за Договором послуги на підтвердження чого позивач долучив довідку про стан заборгованості № 4326 від 21.02.2022 та оборотно-сальдовою відомістю по рахунку № 361 за 01.07.2019-21.02.2022 з контрагентом-відповідачем.

У зв`язку з цим позивач просить стягнути основний борг у розмірі 77100 грн, інфляційні втрати у сумі 3914,59 грн, пеню у сумі 8620,42 грн, 3% річних у сумі 1506,38 грн та 20 % штрафу у сумі 15420 грн.

Відповідач у свою чергу заперечуючи проти позову додав до відзиву докази сплати ним боргу у сумі 39500 грн на підтвердження чого надав виписку банку від 06.07.2022, що ж стосується іншої суми боргу (37600 грн), то він не погоджується з вимогою позивача та вважає, що борг за Договором відсутній.

Відповідач стверджує, що належним доказом розміру плати за послуги, які надавалися позивачем за Договором мають бути заявки або додаткові угоди до Договору оформлені відповідно до умов Договору та підписані і скріплені печатками сторін, а позивачем не надано відповідних документів. До позовної заяви позивач додав акт звіряння взаєморозрахунків із зазначенням стану розрахунків за Договором згідно з даними бухгалтерського обліку позивача, проте вказані ним дані відрізняються від даних бухгалтерського обліку відповідача, відповідно до яких борг відсутній за Договором.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач після відкриття провадження у справі здійснив часткову оплату боргу у сумі 39500 грн.

Пунктом 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України встановлено, що господарський суд закриває провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.

Приймаючи до уваги викладене, суд закриває провадження у справі в частині 39500 грн основного боргу, а спір щодо вимоги про стягнення боргу підлягає розгляду в частині 37600 грн.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає таке.

Відповідно до абзацу 2 пункту 1 статті 193 ГК України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Згідно зі ст. 173 ГК України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 629 ЦК України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно зі ст. 929 ЦК України та ст. 9 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов`язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов`язаних з перевезенням вантажу.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України).

Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Частиною 1 ст. 193 ГК України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов`язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (ч. 7 ст. 193 Господарського кодексу України).

Статтею 74 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Судом встановлено, що на підтвердження наданих транспортно-експедиторських послуг до позовної заяви позивачем додано вказані вище рахунки на оплату та акти здачі-приймання робіт (надання послуг), які підписані обома сторонами та товарно-транспортні накладні.

Таким чином, підписавши відповідні акти здачі-приймання робіт (надання послуг) відповідач підтвердив факт отримання ним наданих позивачем послуг за Договором, зокрема, у сумі 77100 грн (в частині 39500 грн борг оплачено), а отже заперечення відповідача щодо відсутності доказів на підтвердження вартості послуг є необґрунтованими.

Крім того, відповідач жодними доказами не спростував факт наявності у нього боргу на суму 39500 грн.

Що ж стосується заперечень відповідача з приводу долученого позивачем до позову акта звірки-взаєморозрахунків як доказу на підтвердження заборгованості, який підписано односторонньо позивачем, то суд зазначає, що відповідно до вимог чинного законодавства акт звірки розрахунків у сфері бухгалтерського обліку та фінансової звітності не є зведеним обліковим документом, а є лише технічним (фіксуючим) документом, за яким бухгалтерії підприємств звіряють бухгалтерський облік операцій. Сам по собі акт звірки розрахунків не є належним доказом факту здійснення будь-яких господарських операцій: поставки, надання послуг тощо, оскільки не є первинним бухгалтерським обліковим документом.

Акт звірки може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема в підтвердження наявності заборгованості суб`єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо. Однак, за умови, що інформація, відображена в акті підтверджена первинними документами та акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб.

Подібний за змістом правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 28.07.2020 у справі № 904/2104/19, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, від 05.03.2019 у справі №910/1389/18.

Разом з тим, хоча судом не береться до уваги наданий позивачем акт звірки взаєморозрахунків, в матеріалах даної справи наявні первинні документи, які підтверджують факт отримання відповідачем послуг на спірну суму та відсутні докази на підтвердження їх оплати.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

За наведених вище обставин суд встановив, що відповідач порушив свої зобов`язання за Договором оскільки не здійснив оплату замовленого перевезення у повному обсязі у встановлені умовами Договору строки, внаслідок чого у нього утворилася заборгованість перед позивачем у сумі 77100 грн, з яких в частині 39500 грн було погашено вже після відкриття провадження у справі.

Враховуючи те, що матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів відповідно до статей 76, 77 ГПК України на підтвердження сплати відповідачем грошових коштів позивачу у сумі 37600 грн, то вимоги позову у цій частині підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України на підставі якої позивач звертається з такою вимогою, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (п.п. 3.1, 3.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань №14 від 17.12.2013)

Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. (п.4.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань №14 від 17.12.2013).

Пунктом 3 ч. 1 ст. 611 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Згідно з приписами ст. ст. 216 - 218 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Господарські санкції застосовуються в установленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України).

Відповідно до ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано (ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України).

При цьому, щодо пені за порушення грошових зобов`язань застосовується припис частини шостої статті 232 ГК України. Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін. (п. 2.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань" №14 від 17.12.2013).

Як вказано у п. 5.7 Договору за несвоєчасну оплату послуг експедитора замовник сплачує експедитору пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за весь період прострочення без обмеження в шість місяців та штраф у розмірі 20 % від вартості замовлених послуг за користування цими коштами.

Так, на суму основного боргу (77100 грн) позивачем заявлено до стягнення суму інфляційних втрат у розмірі 3914,59 грн, та 3% річних у розмірі 1506,38 грн та 8620,42 грн пені (у періоди по кожному рахунку окремо).

Перевіривши здійснений позивачем розрахунок пені, 3% річних та інфляційних втрат за періоди прострочки з 14.06.2021 по 21.02.2022 рахунок №3861, з 20.06.2021 по 21.02.2022 рахунок №4048, з 02.08.2021 по 21.02.2022 рахунки №5501,№5504 суд дійшов висновку, що позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню у зв`язку неправильним визначенням позивачем початку періоду прострочення виконання відповідачем грошового зобов`язання, оскільки останній день строку оплати за цими рахунками припадав на неробочі дні.

Відповідно до ч. 1 ст. 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок, про що вказано у ст. 253 ЦК України.

Згідно з ч. 5 ст. 254 ЦК України якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

Так, за розрахунком суду, з відповідача на користь позивача підлягають стягненню 3% річних у сумі 1502,29 грн та пені у сумі 8599,67 грн, а в решті заявлених сум 3% річних та пені суд відмовляє, також підлягають стягненню в повній сумі 3914,59 грн нараховані інфляційні втрати, оскільки на період їх нарахування це не вплинуло.

Також, позивачем заявлено до стягнення 20 % штрафу у сумі 15420 грн від суми боргу 77100 грн.

Перевіривши розрахунок штрафу, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню повністю у зв`язку з арифметичною правильністю та обґрунтованістю.

Що ж стосується заперечень відповідача щодо нарахування позивачем одночасно пені та штрафу, суд зазначає наступне.

Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань не лише не заборонено, але й передбачено частиною другою статті 231 ГК України.

При цьому щодо порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі можливість одночасного стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, передбаченою статтею 627 ЦК України, тобто коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Підставою, яка породжує обов`язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов`язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України).

Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду №910/12876/19 від 01.06.2021.

Відповідач у своєму відзиві на позовну заяву вказує про те, що позивачем пропущено строки позовної давності посилаючись при цьому на ч. 5 ст. 315 ГК України.

З цього приводу суд зазначає, що з огляду на зміст правочину та правовідносини сторін за своєю правовою природою укладений між сторонами Договір є саме договором про транспортно-експедиторські послуги, а не договором перевезення. Тому на правовідносини, які виникли між сторонами, поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки, визначена ст. 257 ЦК України. Аналогічної позиції дотримується Північний апеляційний господарський суд у постанові №910/13585/20 від 23.11.2021.

Враховуючи наведене, позивачем не пропущено строк позовної давності.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Що ж стосується заявлених позивачем у попередньому розрахунку судових витрат, щодо стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу у сумі 30000 грн, то доказів понесення позивачем витрат на заявлену суму до позовної заяви не надано, також відсутня заява позивача, що такі докази будуть подані в порядку ч. 8 ст. 129 ГПК України, а тому суд не вбачає підстав для покладення на відповідача витрат на професійну правничу допомогу, які заявлені позивачем у позовній заяві.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

Закрити провадження у справі №910/2927/22 в частині стягнення боргу в сумі 39500 грн.

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІ ГРУП" (вул. Золотоустівська, буд. 30, м. Київ, 01135; ідентифікаційний код 42773917) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ДСВ ЛОГІСТИКА" (вул. Сім`ї Сосніних, буд. 7, літера "Д", м. Київ, 03134; ідентифікаційний код 38857571) борг у сумі 37600 (тридцять сім тисяч шістсот) грн, інфляційні втрати у сумі 3914 (три тисячі дев`ятсот чотирнадцять) грн 59 коп., 3 % річних у сумі 1502 (одна тисяча п`ятсот дві) грн 29 коп., пеню у сумі 8599 (вісім тисяч п`ятсот дев`яносто дев`ять) грн 67 коп., штраф у сумі 15420 (п`ятнадцять тисяч чотириста двадцять) грн та судовий збір у сумі 1560 (одна тисяча п`ятсот шістдесят) грн 77 коп.

У решті позову відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 241 ГПК України, і може бути оскаржено в порядку та строк встановлені статтями 254, 256, 257 ГПК України.

Суддя Р.Б. Сташків