Рішення

від 21.09.2022 по справі 826/8400/15

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 вересня 2022 року м. Київ № 826/8400/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Аблова Є.В.,

при секретарі судового засідання Васильєвій Ю.В.

за участю:

позивача: ОСОБА_1

представника позивача: Петришак М.Я.

представника ГУ ДПС у м. Києві, як ВП ДПС України: ІвченкаЯ.В.

представника ДПС України: Волосовської А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали адміністративної справи

за позовом ОСОБА_1

до Державної податкової служби України

Головного управління ДПС у м. Києві, як відокремленого підрозділу ДПС України

про визнання дій протиправними, скасування наказу та поновлення на роботі,-

На підставі частини шостої статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 21 вересня 2022 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

У С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту також - позивач) з адміністративним позовом до Державної податкової служби України (далі по тексту також - відповідач 1), Головного управління ДПС у м. Києві, як відокремленого підрозділу ДПС України (далі по тексту також - відповідач 2), в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просить суд:

- визнати протиправним та скасувати Наказ Міністерства доходів та зборів України від 15.04.15 р. №357-о «Про звільнення ОСОБА_1 »;

- зобов`язати Державну податкову службу України, до якої перейшли повноваження Міністерства Доходів і зборів України, поновити ОСОБА_1 на рівнозначній посаді заступника начальника ДПІ у Дніпровському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві з 16.04.15 року;

- допустити негайне виконання постанови у порядку статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України;

- стягнути з Головного управління ДПС у м. Києві як відокремленого підрозділу Державної податкової служби України (код ЄДРПОУ ВП 44116011) на користь ОСОБА_1 компенсацію середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив про протиправність Наказу Міністерства доходів та зборів України від 15.04.15 р. №357-о «Про звільнення ОСОБА_1 », оскільки наказ прийнятий всупереч положенням чинного законодавства, зокрема, Конституції України та Кодексу законів про працю України, порушує право позивача на працю та доступ до державної служби, суперечить вимогам Конституції щодо індивідуальної відповідальності та презумпції невинуватості.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 травня 2015 року відкрито провадження у справі №826/8400/15 та призначено справу до судового розгляду.

22.05.2015 представником ДПІ у Дніпровському районі ГУ Міндоходів у м. Києві подано до суду заперечення, зі змісту яких вбачається незгода відповідача з позовними вимогами, оскільки звільнення позивача відбулося у передбаченому законом порядку.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 травня 2015 року зупинено провадження у справі №826/8400/15 до набрання законної сили судовим рішенням у справі, що розглядається Конституційним Судом України за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» та конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади».

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 листопада 2021 року поновлено провадження у справі №826/8400/15 та призначено судове засідання.

Відповідно до протоколу судового засідання від 08.02.2022 суд ухвалив замінити Міністерство доходів і зборів України на Державну податкову службу України; ДПІ у Дніпровському районі ГУ ДФС м. Києва на Головне управління ДПС у м. Києві, як відокремлений підрозділ ДПС України.

09.02.2022, 15.08.2022 до суду представником Головного управління ДПС у м. Києві, як відокремленого підрозділу ДПС України, подано заперечення на адміністративний позов, відповідно до яких вказується про те, що, на думку відповідача, припинення трудових відносин з позивачем було не ініціативою роботодавця, а виконанням норм закону. Крім того, зазначається про відсутність у відповідача обов`язку поновлення працівника на посаді, оскільки ГУ ДФС у м. Києві не припинило свою діяльність.

18.08.2022, 26.08.2022 до суду представником Державної податкової служби України подано додаткові пояснення, в яких відповідач вказує про необґрунтованість позовних вимог щодо поновлення позивача на рівнозначній посаді, яку обіймав останній на момент звільнення, оскільки посада, яку обіймав позивач, не належить до посад номенклатури Голови ДПС та про відсутність у відповідача повноважень відновлення порушених прав, оскільки ДФС та ГУ ДФС у м. Києві не припинили свою діяльність.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 серпня 2022 року витребувано від Державної податкової служби України та Головного управління ДПС у м. Києві інформацію про посади, які у теперішній час відповідають по своїм обов`язкам та повноваженням посаді заступника начальника ДПІ у Дніпровському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві, станом на 16.04.2015 р. та витребувано у ГУ ДПС у м. Києві перелік вакантних посад, наявних у Головному управлінні ДПС у м. Києві, які відповідають посаді заступника начальника ДПІ у Дніпровському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві, станом на 16.04.2015 р.

05.09.2022 представником Головного управління ДПС у м. Києві, як відокремленого підрозділу ДПС України, до суду, на виконання вимог ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 серпня 2022 року, надано пояснення та докази.

05.09.2022 представником Державної податкової служби України до суду, на виконання вимог ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 серпня 2022 року, подано пояснення.

У судовому засіданні 21.09.2022 позивач підтримав заявлені позовні вимоги в повному обсязі.

Представник Державної податкової служби України у судовому засіданні проти задоволення позову заперечував в повному обсязі.

Представник Головного управління ДПС у м. Києві, як відокремленого підрозділу ДПС України, у судовому засіданні проти задоволення позову заперечував в повному обсязі.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

ОСОБА_1 з 02.02.2010 р. проходив державну службу в податкових органах України (наказ про призначення від 02.02.2010р. №39-о).

Наказом Міністерства доходів і зборів України від 17.06.2013 року №1410-о позивач у порядку переведення призначений на посаду заступника начальника ДПІ у Дніпровському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві

15.04.2015 року Міністерством доходів та зборів України в особі Голови комісії з реорганізації Міністерства доходів і зборів ОСОБА_2 щодо позивача прийнятий Наказ від 15.04.15 р. №357-о «Про звільнення ОСОБА_1 » з посади заступника начальника ДПІ у Дніпровському районі ГУ Міндоходів у м. Києві з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади», на підставі п. 7-2 ч.1 ст.36 КЗпП України, Закону України «Про очищення влади», доповідна записка від 14.04.2015р. №933/99-99-04-01-02-18.

Не погоджуючись з оскаржуваним наказом про звільнення, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Як зазначив Конституційний Суд України, право на працю є природною потребою людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом (абзац 3 пп. 6.1.1 пп. 6.1 п. 6 мотивувальної частини рішення від 29.01.2008 №2-рп/2008).

Наведені конституційні гарантії щодо реалізації права на працю, відповідно, поширюються і на публічну службу.

Відповідно до частини другої статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України закріплено, що трудовий договір припиняється з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року № 1682-VII (далі також - Закон № 1682-VII).

Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначає Закон України «Про очищення влади».

Частинами першою-третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» передбачено, що очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Статтями 2, 3 Закону України «Про очищення влади» передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація) та їх критерії.

Так, пункт 10 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади» встановлює, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

Підпунктом 1 пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» визначено, що впродовж 10-ти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третьої статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

Стаття 5 Закону України «Про очищення влади» встановлює обов`язковість проведення перевірки по кожному органу, в якому працюють особи, зазначені в ст.2 Закону.

Організація проведення перевірки осіб (крім суддів та осіб, зазначених в абзаці третьому цієї частини) покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої здійснюється перевірка.

Усі матеріали перевірки, які надійшли до керівника органу, передбаченого частиною четвертою цієї статті, додаються до особової справи особи, стосовно якої проводилася перевірка.

Відповідно до Постанови КМУ від 16.10ю2014 р. № 563 «Деякі питання реалізації Закону України «Про очищення влади» керівник органу, керівник державної служби або голова суду згідно з планом проведення перевірок, затвердженим Кабінетом Міністрів України, приймає рішення про початок проведення перевірки у відповідному органі (далі - початок проведення перевірки в органі), в якому встановлює дату початку проведення перевірки, а також визначає відповідальними за проведення перевірки службу управління персоналом чи інший структурний підрозділ такого органу (далі - відповідальний структурний підрозділ).

Рішення про початок проведення перевірки в органі оприлюднюється в день його прийняття на офіційному веб-сайті органу, в якому проводиться перевірка, та в той самий день доводиться відповідальним структурним підрозділом такого органу до відома осіб, які підлягають перевірці.

У разі коли в органі, в якому проводиться перевірка, відсутня технічна можливість для оприлюднення рішення про початок проведення перевірки в органі, такий орган надсилає зазначене рішення в день його прийняття у паперовій та електронній формі (скановану копію у форматі pdf) на електронну адресу органу, якому підпорядковується зазначений орган. Орган, якому підпорядковується орган, в якому проводиться перевірка, у той самий день оприлюднює рішення на власному офіційному веб-сайті.

Відповідно до п.2 Постанови КМУ №563 особа, яка підлягає перевірці, зобов`язана у десятиденний строк з дня початку проведення перевірки в органі або з дня початку проведення перевірки щодо такої особи подати до відповідального структурного підрозділу:

1) у разі незастосування заборон, передбачених частиною третьою або четвертою статті 1 Закону: заяву про проведення перевірки, передбаченої Законом, про те, що до неї не застосовуються заборони, передбачені частиною третьою або четвертою статті 1 Закону, про згоду на проходження перевірки та оприлюднення відомостей щодо неї за формою згідно з додатком 1; копії, засвідчені підписом керівника служби управління персоналом і скріплені печаткою (далі - засвідчені копії): сторінок паспорта громадянина України у формі книжечки з даними про прізвище, ім`я та по батькові, видачу паспорта та місце проживання або лицьового і зворотного боку паспорта громадянина України у формі картки та документа, що підтверджує місце проживання; документа, що підтверджує реєстрацію у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків (сторінки паспорта громадянина України у формі книжечки - для особи, яка через свої релігійні переконання відмовляється від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомила про це відповідному контролюючому органу і має відповідну відмітку у паспорті громадянина України).

2) у разі застосування заборон, передбачених частиною третьою або четвертою статті 1 Закону, - заяву про те, що до такої особи застосовується заборона, передбачена частиною третьою або четвертою статті 1 Закону, та про згоду на оприлюднення відомостей щодо неї за формою згідно з додатком 2.

Вимога стосовно надання в заявах згоди на оприлюднення відомостей щодо особи, яка підлягає перевірці, не поширюється на осіб, які займають посади, перебування на яких становить державну таємницю.

Отже, наведеними положеннями визначено, що звільнення осіб, до яких застосовується заборона передбачена частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» за критеріями, визначеними частиною другою статті 3 Закону України «Про очищення влади», проводиться за у зв`язку із виявленням відповідних відомостей про особу, за наслідками проведення перевірки на підставі відповідного висновку.

Водночас, Закон України «Про очищення влади» передбачає можливість звільнення без здійснення відповідної перевірки осіб, до яких застосовується заборона передбачена частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» за критеріями, визначеними частиною першою статті 3 Закону України «Про очищення влади» (пункт 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положень» Закону України «Про очищення влади») на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб.

Можливості звільнення осіб до яких застосовується заборона передбачена частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» за критеріями, визначеними частиною другою статті 3 Закону України «Про очищення влади» без проведення перевірки на підставі лише відомостей, наявних в особових справах цих осіб, норми пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положень» Закону України «Про очищення влади» не передбачають.

Як вбачається з оскаржуваного наказу, позивача звільнено на підставі п. 7-2 ч.1. ст. 36 Кодексу законів про працю України (далі також - КЗпП України), Закону України «Про очищення влади».

Отже, підставою для звільнення позивача є виключно відомості про перебування позивача на посаді заступника начальника ДПІ у Дніпровському районі ГУ Міндоходів у м. Києві. При цьому, будь-яких доказів щодо вчинення дій та заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, матеріали справи не містять.

Тобто, позивача звільнено з посади у силу лише самого факту зайняття відповідної посади на підставі вищезгаданих норм Закону України «Про очищення влади».

Враховуючи зазначене, суд дійшов висновку про неможливість звільнення особи лише за формальними ознаками, які визначені частиною другої статті 3 Закону України «Про очищення влади».

Суд також вважає за необхідне вказати, що відповідно до ч. 2 ст. 61 Конституції України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до положень ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.

Відтак, враховуючи зазначене, а також те, що під час розгляду справи в порядку виконання обов`язку, визначеного ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, з боку відповідачів, як суб`єктів владних повноважень, не надано доказів належності позивача до кола осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, враховуючи відсутність підтвердження проведення обов`язкової перевірки щодо позивача на виконання вимог чинного законодавства, порушення права на працю позивача, порядку звільнення, встановленого законодавством, суд дійшов висновку, що позивача протиправно звільнено на підставі п. 7-2 ч.1 ст.36 КЗпП України, Закону України «Про очищення влади», доповідної записки від 14.04.2015р. №933/99-99-04-01-02-18.

Згідно статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 установлено, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (абз.4 п.5.2 мотивувальної частини Рішення).

Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Рішенням Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 передбачено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державного органу (абз.4 п.2 мотивувальної частини зазначеного Рішення).

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року за № 7-рп/2001 вказано, що наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, та бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст.58, 61, п.1, 22 ч.1 ст.92 Конституції України) .

Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 КАС та частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно з частиною першою та частиною другою статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів № № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Відповідно до статті 2 Конвенції «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості», яка ратифікована Україною 04 серпня 1961 року, кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).

Таким чином, рішення суб`єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.

Водночас, положеннями Закону України «Про очищення влади» фактично установлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення керівника самостійного структурного підрозділу на підставі люстрації у зв`язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої статті 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді та вчинили певне правопорушення, передбачене статтями 1, 2, 3 Закону України «Про очищення влади».

Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути в кожному конкретному випадку.

З урахуванням норм міжнародного права та положень національного законодавства є підстави вважати, що приписами Закону України «Про очищення влади» створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до частини другої статті 38 Конституції України, адже в його положеннях простежується дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду в самостійному структурному підрозділі протягом не менше визначеного Законом України «Про очищення влади» строку.

Заборона перебування на посадах керівників самостійних структурних підрозділів та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади (частина друга статті 1 Закону України «Про очищення влади») ,що вказує на ігнорування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує частину другу статті 61 Конституції України.

Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади.

Натомість без доведення вини в передбаченому законом порядку, без установленого права на оскарження Законом України «Про очищення влади» запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв`язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу. Заборона протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв`язку з цим підстави для їх звільнення із займаних посад лише у зв`язку з обійманнями цими посадовими особами цих посад у передбачений Законом України «Про очищення влади» період часу призводить до порушення принципу презумпції невинуватості, передбаченого частиною першою статті 62 Конституції України.

Фактично введена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв`язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює.

Приписами Закону України «Про очищення влади» встановлюється зворотна дія закону всупереч вимогам статті 58 Конституції України, так як вступаючи на публічну службу, особа не знала і не могла знати, що лише перебування на конкретній посаді у певний проміжок часу в майбутньому становитиме підставу для юридичної відповідальності у вигляді заборони обіймати певні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування протягом 10 років.

Наведене свідчить про встановлення додаткових обмежень для реалізації прав і свобод державного службовця (особи, яка перебуває на публічній службі) як людини і громадянина, що в жодному разі не відповідає частині третій статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів (зокрема Закону України «Про очищення влади») не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (зокрема, осіб, які перебувають на публічній службі), та статті 64 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Відповідно до пункту 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи № 1096 (1996), люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Відповідно до п. 8 вказаних принципів, дискваліфікація може стосуватися лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні. Відтак, вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації).

При цьому, суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України», в якій Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підстав Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів ОСОБА_4 , не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.

Суд вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Крім того, суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана ОСОБА_4 , рішення Конституційного Суду 2010 року, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв`язку між ними та тими негативними подіями.

Ключовим у позиції Європейського Суду з прав людини у рішенні по справі «Полях та інші проти України» є висновок про те, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент.

Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві, у зв`язку із чим, Суд у згаданому рішенні визнав порушення статті 8 Конвенції щодо заявників.

Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які у певний перебували на окремих посадах державної служби без встановленні причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями.

У даному випадку, проведення перевірки насамперед має за мету виявити осіб, що брали участь в управлінні державними справами, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини і результати такої перевірки підлягають викладенню у висновку, який в даному випадку є обов`язковим, як і ознайомлення з ним особи, щодо якої проводилась перевірка. Такий висновок може бути оскаржений до суду, як це передбачено у статті 5 Закону України «Про очищення влади».

Суд також зауважує, що згідно з частиною другою статті 21 та частини першої статті 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Відповідно до частин першої та другої статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12 листопада 1973 року, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.

Також, стаття 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14 вересня 2006 року, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; b) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.

Статтею 2 Конвенції № 111 від 25 червня 1958 року «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04 серпня 1961 року) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).

У цьому контексті суд зауважує, що намагання органів державної влади забезпечити виконання вимог Закону України «Про очищення влади» не відміняє обов`язку відповідача приймати свої рішення керуючись принципом верховенства права, не допускаючи зі свого боку порушень прав третіх приватних осіб.

Оскільки відповідачем не доведено дотримання основоположних принципів очищення влади, визначених Законом, враховуючи недоведення правомірності застосування до позивача процедур, передбачених цим Законом, суд дійшов висновку про недоведеність правомірності прийняття оскаржуваного рішення.

Вказана правова позиція також викладена в постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №826/10460/16.

Викладене, у свою чергу, свідчить про те, що доводи відповідачів про законність звільнення позивача без врахування мети та принципів люстрації, визначених у ст. 2 наведеного Закону є необґрунтованим та безпідставним, порушують конституційний принцип верховенства права, презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності, внаслідок чого відхиляються судом з вищевикладених підстав.

Беручи до уваги викладене вище, суд звертає увагу, що положення ч. 6 ст. 43 Конституції України гарантують громадянам захист від незаконного звільнення.

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання протиправним та скасування Наказу Міністерства доходів та зборів України від 15.04.15 р. №357-о «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Європейський Суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Суд звертає увагу, що у світлі ст. 13 Конвенції засіб юридичного захисту має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору.

У даному випадку, позивач перебував на посаді заступника начальника ДПІ у Дніпровському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві

Верховний Суд у справі №826/16191/17 виклав правову позицію, відповідно до якої при ліквідації державної установи публічного права на іншу державну установу, якій передані функції ліквідованої установи і яка є фактичним правонаступником цієї установи, переходять усі обов`язки ліквідованої установи щодо працевлаштування звільнених працівників ліквідованої установи та відшкодування усіх витрат, пов`язаних з незаконним звільненням працівника, й невиконання цього обов`язку є порушенням його трудових гарантій.

З 11 листопада 2014 року ДПІ у Дніпровському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві розпочала реорганізацію шляхом приєднання до ДПІ у Дніпровському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві.

Реорганізація відбувалася на виконання вимог постанови Кабінету Міністрів України від 06 серпня 2014 року № 311 «Про утворення територіальних органів Державної фіскальної служби та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України», згідно з наказом Державної фіскальної служби України від 13.08.2014р. № 41 «Про організацію утворення територіальних органів Державної фіскальної служби» та наказом Міндоходів України від 07.11.2014 №28 «Про реорганізацію територіальних органів Міндоходів у м. Києві».

Як встановлено, судом правонаступником Головного управління Міндоходів у м. Києві (код 38726007) є Головне управління Державної фіскальної служби у м. Києві (04655, місто Київ, вул. Шолуденка, 33/19, код 39439980).

Разом з тим, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2018 року № 1200 «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України» (із змінами) утворено Державну податкову службу України (далі - ДПС) та Державну митну службу України (далі - Держмитслужба), реорганізувавши ДФС шляхом поділу.

На виконання вимог постанови Кабінету Міністрів України від 19.06.2019 № 537 «Про утворення територіальних органів Державної податкової служби», у зв`язку з виданням розпорядження Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 № 682-р «Питання державної податкової служби» розпочато виконання Головним управлінням ДПС у м. Києві покладених на нього Положенням про Головне управління ДПС у м. Києві функцій і повноважень Головного управління ДФС у м. Києві, яке реорганізується шляхом приєднання до Головного управління ДПС у м. Києві.

За змістом зазначеної постанови новостворені органи ДПС визначено правонаступниками майна, прав та обов`язків органів ДФС, що реорганізуються, у відповідних сферах діяльності.

Отже, функції і повноваження передані ДПС та Держмитслужбі відповідно.

Відтак, Головне управління ДПС у м. Києві є правонаступником Головного управління ДФС у м. Києві.

Суд також звертає увагу, що у клопотання ГУ ДФС у м. Києві про заміну сторони правонаступником від 02.10.2020 зазначається про перехід функцій і повноважень ДФС до ДПС та, зокрема, правонаступництво Головного управління ДПС у м. Києві.

З урахуванням вищезазначеного, суд визнає необґрунтованими доводи відповідачів щодо відсутності у відповідача обов`язку поновлення працівника на посаді, оскільки Головне управління ДПС у м. Києві є правонаступником майна, прав та обов`язків Головного управління ДФС у м. Києві.

Враховуючи наведене у сукупності, зокрема, відсутність посади заступника начальника ДПІ у Дніпровському районі ГУ Міндоходів у м. Києві, як і власне ДПІ у Дніпровському районі ГУ Міндоходів у м. Києві, правонаступництво ГУ ДПС у м. Києві, зважаючи на вимогу ефективного юридичного захисту, суд дійшов висновку про необхідність поновлення позивача на посаді, рівнозначній посаді заступника начальника ДПІ у Дніпровському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві з обов`язками по керівництву адміністративно-господарського відділу, інформаційно-комунікаційного відділу, управління доходів і зборів з фізичних осіб з 16.04.2015 р.

Щодо вимог позивача стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, слід зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі по тексту - Порядок).

Із пункту 5 Порядку вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Пунктом 8 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Суд встановив, що позивача звільнено 15 квітня 2015 року (останній робочий день), відповідно, сума виплат за два календарні місяці роботи, для розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу повинна обчислюватись виходячи з виплат за лютий та березень 2015року.

Так, відповідно до довідки про середньомісячну заробітну плату від 19.05.2015 № 71/26-53-05-13 та довідки про обчислення середньої заробітної плати ОСОБА_1 заступника начальника ДПІ у Дніпровському районі ГУ Міндоходів у м. Києві станом на 15.04.2015 № 10-023 від 20.01.2022 заробітна плата позивача за лютий 2015 року складає 3 683, 06 грн., за березень 2015 року - 4013, 67 грн., середньоденний заробіток складає 183,26 грн.

Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, у даному випадку з 16.04.2015 року по 21.09.2022 року.

За таких підстав на користь позивача належить виплатити суму грошового забезпечення за час вимушеного прогулу у розмірі 341 046, 86 грн. (183,26 грн. х 1861 день).

Відтак, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з Головного управління Державної податкової служби у м. Києві, як відокремленого підрозділу Державної податкової служби України (код ЄДРПОУ ВП 44116011) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 16.04.2015 р. по 21.09.2022 р. у розмірі 341 046, 86 грн.

Суд також зауважує, що згідно з п. п. 2 та 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді з 16.04..2015 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Підсумовуючи, суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, приходить до висновку про те, що вимоги позивача є законними та обґрунтованими, такими, що підлягають задоволенню.

У відповідності до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Зважаючи на те, що при зверненні позивача до суду з даним позовом, останній був звільнений від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», відтак, позивачем не понесено судових витрат, з огляду на що такі судові витрати не підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідачів.

Керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 77, 90, 241-243, 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Державної податкової служби України (04655, м. Київ, Львівська площа, 8, код ЄДРПОУ 43005393), Головного управління Державної податкової служби у м. Києві, як відокремленого підрозділу Державної податкової служби України (04116, м. Київ, вул. Шолуденка, 33/19, код ЄДРПОУ ВП 44116011) про визнання дій протиправними, скасування наказу та поновлення на роботі - задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати Наказ Міністерства доходів та зборів України від 15.04.2015 р. №357-о «Про звільнення ОСОБА_1 ».

3. Зобов`язати Головне управління Державної податкової служби у м. Києві, як відокремлений підрозділ Державної податкової служби України (код ЄДРПОУ ВП 44116011) поновити ОСОБА_1 на посаді, рівнозначній посаді заступника начальника ДПІ у Дніпровському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві з обов`язками по керівництву адміністративно-господарського відділу, інформаційно-комунікаційного відділу, управління доходів і зборів з фізичних осіб з 16.04.2015 р.

4. Стягнути з Головного управління Державної податкової служби у м. Києві, як відокремленого підрозділу Державної податкової служби України (код ЄДРПОУ ВП 44116011) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 16.04.2015 р. по 21.09.2022 р. у розмірі 341 046, 86 грн. (триста сорок одна тисяча сорок шість гривень 86 копійок).

5. Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді, рівнозначній посаді заступника начальника ДПІ у Дніпровському районі Головного управління Міндоходів у м. Києві з обов`язками по керівництву адміністративно-господарського відділу, інформаційно-комунікаційного відділу, управління доходів і зборів з фізичних осіб з 16.04.2015 р. та в частині стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 3 848, 36 грн. (три тисячі вісімсот сорок вісім гривень 36 копійок) допустити до негайного виконання.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення суду складено 30 вересня 2022 року.

Суддя Є.В. Аблов