Постанова

від 27.10.2022 по справі 202/5881/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/488/22 Справа № 202/5881/19 Суддя у 1-й інстанції - Кухтін Г. О. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 жовтня 2022 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого судді Свистунової О.В.,

суддів Красвітної Т.П., Єлізаренко І.А.,

за участю секретаря Попенко Ю.К.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 січня 2020 року

по цивільнійсправі запозовом Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа Комунальне підприємство Жилсервіс-5 Дніпровської міської ради, про виселення з незаконно займаної кімнати в гуртожитку,

В С Т А Н О В И Л А:

У серпні 2019 року Дніпровська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа Комунальне підприємство Жилсервіс-5 Дніпровської міської ради (далі КП Жилсервіс-5), про виселення з незаконно займаної кімнати в гуртожитку.

Позовна заява мотивована тим, що власником будівлі гуртожитку по АДРЕСА_1 є територіальна громада міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради.

Під час перевірки житлового фонду за розпорядженням голови Дніпровської міської ради був встановлений факт незаконного вселення ОСОБА_1 у кімнати № АДРЕСА_2 , балансоутримувачем якого є КП Жилсервіс-5.

Відповідач не надав ордер на право зайняття зазначених вище кімнат гуртожитку чи його копії, такий ордер відсутній і серед ордерів, що зберігаються в КП Жилсервіс-5. ОСОБА_1 був зареєстрований у зазначених вище кімнатах гуртожитку згідно із сумнівним розпорядженням від 11 грудня 2013 року № 22-Р, підписаним в.о. директора КП Жилсервіс-5 ОСОБА_2 .

Посилаючись на те, що внаслідок незаконного вселення відповідача, порушено право територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради вільно розпоряджатися жилим фондом, позивач просив суд виселити ОСОБА_1 із незаконно займаних ним кімнат №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 у гуртожитку по АДРЕСА_1 , без надання іншого житла.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 січня 2020 року позов Дніпровської міської ради задоволено.

Виселено ОСОБА_1 із незаконно зайнятих кімнат №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 у гуртожитку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого житла.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано доведеністю самоправного зайняття ОСОБА_1 спірних жилих приміщень у гуртожитку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки він не надав на підтвердження правомірності користування спірними кімнатами відповідного рішення про надання йому зазначених кімнат чи договору найму спірних жилих приміщень.

Наданий відповідачем ордер на зайняття житлової площі в гуртожитку від 11 лютого 2011 року № 61, виданий Ремонтно-будівельними та експлуатаційним управлінням Наш дім Державного підприємства Дніпропетровський домобудівельний комбінат (код ЄДРПОУ 01238011) (далі РБЕУ Наш дім ДП Дніпропетровський домобудівельний комбінат), на який він посилався заперечуючи проти позову, не може слугувати допустимим та достатнім доказом на підтвердження правомірності зайняття ним кімнат №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 у гуртожитку, оскільки, його видано ДП Дніпропетровський домобудівельний комбінат, яке на час видачі цього ордера, не мало необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки постановою Господарського суду Дніпропетровської області від 17 грудня 2009 року визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру підприємства. Факт вселення відповідача до спірного житлового приміщення у 2011 році на підставі ордера, виданого ліквідованим підприємством, як і його тривале проживання у гуртожитку, не спростовують доводи позивача про самоправне зайняття ОСОБА_1 спірних житлових приміщень, власником якого є територіальна громада міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради, а тому наявні визначені частиною третьою статті 116 Житлового кодексу Української РСР (далі ЖК Української РСР) підстави його виселення без надання іншого житлового приміщення.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 27 квітня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 січня 2020 року залишено без змін.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обґрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги.

Постановою Верховного Суду від 14 липня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 квітня 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована наступним: в матеріалах справи відсутні і позивачем не надані належні та допустимі докази, які б підтверджували факт незаконного вселення відповідача; у відповідача є ордер на вселення в спірні кімнати; відповідно до розпорядження № 22-Р від 11 грудня 2013 року відповідача зареєстровано у спірних кімнатах; судом безпідставно не застосовано строк позовної давності, позивач дізнався про порушене право 17 грудня 2013 року моменту реєстрації відповідача, а не як зазначає відповідач під час перевірки 08 лютого 2018 року; відсутній факт зайняття самоправного зайняття відповідачем спірного приміщення самовільно; в судовому порядку ордер недійсним не визнавався; ДП Дніпропетровський домобудівний комбінат припинено 20 жовтня 2016 року, тому висновок суду про те, що вказане підприємство на момент видачі ордеру було ліквідованим є безпідставним; судом безпідставно застосовано до спірних правовідносин норми частини третьої статті 116 ЖК України, оскільки факт самоправного зайняття приміщень не підтверджується належними доказами.

Відзив на апеляційну скаргу учасниками справи подано не було.

Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом учасники справи повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідками про доставку електронного листа і смс.

В судовому засіданні представник відповідача апеляційну скаргу підтримав, просив її задовольнити, посилаючись на доводи викладені в апеляційній скарзі.

Представник позивача в судовому засіданні заперечувала щодо задоволення апеляційної скарги, просила рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини другої статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Статтями 12, 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Розглядаючи позов, суд має встановити фактичні обставини справи виходячи з фактичних правовідносин сторін, але в межах заявлених вимог.

Судом першої інстанції установлено, що власником будівлі гуртожитку по АДРЕСА_1 є територіальна громада міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради, що підтверджується копією свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 17 червня 2015 року, індексний номер 39226521, а також витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 17 червня 2015 року № 39226631.

Рішенням виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 22 лютого 2010 року № 937 «Про передачу у комунальну власність територіальної громади міста житлового фонду та гуртожитків ДП «Дніпропетровський домобудівельний комбінат», прийнятого з урахуванням рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17 грудня 2009 року у справі № Б/26/2/57-00, яким ДП Дніпропетровський домобудівельний комітет визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру підприємства, вирішено передати у комунальну власність територіальної громади міста на баланс Комунального виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства Індустріального району (далі КВ ЖРЕП Індустріального району) житлові будинки та гуртожитки, що перебували на балансі підприємства.

Відповідно до додатку до зазначеного вище рішення виконкому міської ради від 22 жовтня 2010 року № 937 до Переліку житлових будинків та гуртожитків, які передаються у комунальну власність територіальної громади міста на баланс КВ ЖРЕП Індустріального району включено і гуртожиток, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з актом прийняття-передачі основних засобів від 01 липня 2013 року, прийнятим на підставі рішення Дніпровської міської ради від 14 листопада 2012 року № 53/28, у зв`язку з ліквідацією КВ ЖРЕП Індустріального району, гуртожиток за адресою: АДРЕСА_1 , передано на баланс КП Жилсервіс-5.

Згідно з довідкою КП Жилсервіс-5 від 24 квітня 2018 року № 261, ОСОБА_1 , зареєстрований у кімнатах АДРЕСА_2 з 17 грудня 2013 року.

Як на правову підставу вселення до кімнат №№ НОМЕР_3 у гуртожитку та їх зайняття, ОСОБА_1 посилався на виданий йому 11 лютого 2011 року РБЕУ Наш дім ДП Дніпропетровський домобудівельний комбінат (код ЄДРПОУ 01238011) ордер на зайняття житлової площі в гуртожитку № 61, корінець якого міститься у матеріалах справи.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з доведеності самоправного зайняття ОСОБА_1 спірних жилих приміщень у гуртожитку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки він не надав на підтвердження правомірності користування спірними кімнатами відповідного рішення про надання йому зазначених кімнат чи договору найму спірних жилих приміщень.

Наданий відповідачем ордер на зайняття житлової площі в гуртожитку від 11 лютого 2011 року № 61, виданий РБЕУ Наш дім ДП Дніпропетровський домобудівельний комбінат (код ЄДРПОУ 01238011), на який він посилався заперечуючи проти позову, не може слугувати допустимим та достатнім доказом на підтвердження правомірності зайняття ним кімнат №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 у гуртожитку, оскільки його видано ДП Дніпропетровський домобудівельний комбінат, яке на час видачі цього ордера, не мало необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки постановою Господарського суду Дніпропетровської області від 17 грудня 2009 року визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру підприємства. Факт вселення відповідача до спірного житлового приміщення у 2011 році на підставі ордера, виданого ліквідованим підприємством, як і його тривале проживання у гуртожитку, не спростовують доводи позивача про самоправне зайняття ОСОБА_1 спірних житлових приміщень, власником якого є територіальна громада міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради, а тому наявні визначені частиною третьою статті 116 ЖК Української РСР підстави його виселення без надання іншого житлового приміщення.

Проте, колегія суддів з такими висновками суду першої інстанції не може погодитися, виходячи з наступного.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Право на житло одне з найважливіших соціально-економічних прав громадян України, оскільки воно стосується основ життя людини.

Статтею 9 ЖК Української РСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до статті 310 ЦК України фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з частиною четвертою статті 311 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Правовідносини щодо користування жилою площею у гуртожитках врегульовані окремою главою 4 розділу ІІІ ЖК Української РСР.

Згідно зі статтею 127 ЖК Української РСР для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Відповідно до положень частини другої статті 128 ЖК Української РСР жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету і комітету комсомолу.

Згідно зі статтею 129 ЖК Української РСР на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації, орган місцевого самоврядування видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку.

Відповідно до пунктів 9-10 Примірного положення про гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 03 червня 1986 року № 208 (далі Положення), жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету і комітету комсомолу. На підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер (додаток), який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, передбачених законом.

Відповідно до частини третьої статті 116 ЖК Української РСР осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 18 січня 2018 року у справі № 465/3255/14-ц (провадження № 61-192св17) не можуть вважатися такими, що самоправно зайняли жиле приміщення особи, які вселилися до нього на підставі ордера.

У постанові від 12 жовтня 2020 року у справі № 686/27262/18, Верховний Суд виклав правовий висновок про те, що не може вважатися такою, що самоправно зайняла жиле приміщення також особа, яка вселилася в жиле приміщення без ордера, але на підставі угоди чи дозволу.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

У рішенні від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

З огляду на практику ЄСПЛ виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини, статті 19 Закону України Про міжнародні договори України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з частиною третьою статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій (пункт 3 частина п`ята статті 12 ЦПК України).

Відповідно до статті 89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Як убачається з матеріалів справи, власником будівлі гуртожитку по АДРЕСА_1 є територіальна громада міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради, що підтверджується копією свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 17 червня 2015 року, індексний номер 39226521, а також витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень від 17 червня 2015 року № 39226631 (а.с.81, т.1).

Рішенням виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 22 лютого 2010 року № 937 «Про передачу у комунальну власність територіальної громади міста житлового фонду та гуртожитків ДП «Дніпропетровський домобудівельний комбінат», прийнятого з урахуванням рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17 грудня 2009 року у справі № Б/26/2/57-00, яким ДП Дніпропетровський домобудівельний комітет визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру підприємства, вирішено передати у комунальну власність територіальної громади міста на баланс Комунального виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного підприємства Індустріального району (далі КВ ЖРЕП Індустріального району) житлові будинки та гуртожитки, що перебували на балансі підприємства (а.с.81, т.2).

Відповідно до додатку до зазначеного вище рішення виконкому міської ради від 22 жовтня 2010 року № 937 до Переліку житлових будинків та гуртожитків, які передаються у комунальну власність територіальної громади міста на баланс КВЖ РЕП Індустріального району включено і гуртожиток, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з актом прийняття-передачі основних засобів від 01 липня 2013 року, прийнятим на підставі рішення Дніпровської міської ради від 14 листопада 2012 року № 53/28, у зв`язку з ліквідацією КВ ЖРЕП Індустріального району, гуртожиток за адресою: АДРЕСА_1 , передано на баланс КП Жилсервіс-5 Дніпровської міської ради (а.с.91-92, т.2).

Згідно з довідкою КП Жилсервіс-5 Дніпровської міської ради від 24 квітня 2018 року № 261, ОСОБА_1 , зареєстрований у кімнатах АДРЕСА_2 з 17 грудня 2013 року (а.с.9, т.1).

Згідно з довідкою КП Жилсервіс-5 Дніпровської міської ради від 08 листопада 2021 року № 1315, будівля гуртожитку по АДРЕСА_1 обліковується на балансі КП Жилсервіс-5 Дніпровської міської ради з 02 січня 20132 року відповідно до рішення міської ради від 14 листопада 2012 року № 53/28 «Про внесення змін до рішення міської ради від 30.05.2012 № 35/24 «Про припинення як юридичної особи КП «Жилсервіс-3» та рішення міської ради від 02.03.11 № 16/9, від 25.01.12 № 27/20, від 24.02.10 № 35/55 стосовно реорганізації комунальних житлово-експлуатаційних підприємств та балансоутримання житлового фонду» (а.с.12, т.2).

ОСОБА_1 отримав право на зайняття житлової площі гуртожитку, а саме кімнат №№ 143,144, відповідно до ордеру № 61 від 11 лютого 2011 року, виданого РБЕУ Наш дім ДП Дніпропетровський домобудівельний комбінат (код ЄДРПОУ 01238011), якому на той час на праві власності належало приміщення гуртожитку (а.с.45, т.1).

Вказаний ордер на житлове приміщення недійсним не визнавався. ОСОБА_1 зареєстрований та проживає у спірному житловому приміщенні з грудня 2013 року.

Встановивши зазначені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_1 вселився до кімнат в гуртожитку на підставі спеціального ордера, постійно проживає і зареєстрований там, не має іншого житла на момент подання позову про виселення, тому є підстави стверджувати, що він має достатні та триваючи зв`язки з конкретним місцем проживання, а кімнати у гуртожитку є його «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції.

Посилання Дніпровської міської ради, з чим погодився суд першої інстанції, на недотримання відповідачем порядку отримання житлової площі у гуртожитку та вселення не може бути аргументом на користь припинення права на повагу до житла відповідача у формі такого втручання держави, як виселення з кімнат у гуртожитку, оскільки відповідач вселився до кімнат №№ 143, 144 гуртожитку з підстав, що не суперечать пунктам 9-10 Примірного положення про гуртожитки, тривалий час користується цим житлом, ордер на вселення недійсним не визнаний, право користування відповідача зазначеним житловим приміщенням підпадає під гарантії, передбачені статтею 8 Конвенції.

Крім того, колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що наданий ОСОБА_1 корінець ордеру на зайняття житлової площі в гуртожитку від 11 лютого 2011 року № 61, виданого РБЕУ Наш дім ДП Дніпропетровський домобудівельний комбінат не є допустимим доказом на підтвердження правомірності зайняття ним спірного житлового приміщення, оскільки він виданий ДП Дніпропетровський домобудівельний комбінат, яке не мало необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки постановою Господарського суду Дніпропетровської області від 17 грудня 2009 року у справі № Б26/2/57-00 його визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру підприємства.

Зазначених висновків суд першої інстанції дійшов передчасно, внаслідок неповного з`ясування фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, а також неправильного застосування норм матеріального права.

Зокрема згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань процедура припинення юридичної особи ДП Дніпропетровський домобудівельний комбінат завершилася лише 20 жовтня 2016 року, про що внесено відповідний запис до зазначеного реєстру.

Щодо порядку передачі об`єктів права комунальної власності.

Відповідно до частини п`ятої статті 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення, є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

Скасовуючи постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 квітня 2020 року в цій справі та направляючи її на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд у постанові від 14 липня 2021 року, зокрема, зазначив, що суду необхідно перевірити чи відбулася станом на 11 лютого 2011 року (дату видачі ордеру) передача гуртожитку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , який обліковувався на балансі ДП Дніпропетровський домобудівельний комбінат до комунальної власності територіальної громади міста Дніпро у порядку, визначеному Законом України Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності (акти приймання-передачі, рішення комісії тощо).

Частинами п`ятою, шостою статті 7 Закону України Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності визначено, що передача об`єктів права державної та комунальної власності оформляється актом приймання-передачі, який підписується головою і членами комісії. Форма акта приймання-передачі затверджується Кабінетом Міністрів України. Право власності на об`єкт передачі виникає з дати підписання акта приймання-передачі, а у випадках, передбачених законом, з дня державної реєстрації такого права.

За змістом пунктів 9, 10 Положення про порядок передачі об`єктів права державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 вересня 1998 року № 1482, передача майна здійснюється в місячний термін з дня прийняття рішення про передачу. Передача оформляється актом приймання-передачі за формою згідно з додатком до Порядку подання та розгляду пропозицій щодо передачі об`єктів з комунальної у державну власність та утворення і роботи комісії з питань передачі об`єктів у державну власність, затвердженого цією постановою. Акт складається у чотирьох примірниках, підписується головою і членами комісії та затверджується органом, який створив комісію. Право на управління об`єктом передачі виникає з дати підписання акта приймання-передачі.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 21 жовтня 2021 року витребувано у Дніпровської міської ради належним чином засвідчені докази щодо передачі гуртожитку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , який обліковувався на балансі ДП Дніпропетровський домобудівельний комбінат до комунальної власності територіальної громади міста Дніпро у порядку, визначеному Законом України Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності (акти приймання-передачі, рішення комісії тощо).

На виконання ухвали апеляційного суду позивачем було надано копію акта приймання-передачі гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , що знаходиться на балансі Державного підприємства Дніпропетровський домобудівельний комітет до комунальної власності територіальної громади м. Дніпропетровська (а.с.83-84, т.2). Надана суду апеляційної інстанції копія витребуваного акту приймання-передачі гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 не містить дати його складання та номеру.

Вивчивши наданий на виконання ухвали суду доказ, колегія суддів не приймає наданий акт в якості належного та допустимого доказу щодо дотримання визначеного законом порядку передачі гуртожитку до комунальної власності, оскільки, надана копія акту не містить визначених законодавством реквізитів на підтвердження дійсності доказу, а саме, він взагалі не містить дати його складання, номеру, в реквізиті документу його затвердження міським головою, дата також не зазначена.

Крім того, в цьому акті зазначено, що комісія створена відповідно до рішення виконкому Дніпропетровської міської ради без зазначення номеру та дати його прийняття.

Також, в акті зазначено, що начальник КВ ЖРЕП Індустріального району Лиман О.С. провела обстеження гуртожитку, проте без зазначення конкретної дати.

Інших доказів щодо дотримання визначеного законом порядку передачі гуртожитку до комунальної власності, позивачем до суду не надано.

Колегія неодноразово вимагала у представника позивача для огляду в судовому засіданні оригінал акту приймання-передачі гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 , що знаходиться на балансі Державного підприємства Дніпропетровський домобудівельний комітет до комунальної власності територіальної громади м. Дніпропетровська.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник Дніпровської міської ради надала для огляду лише копію засвідчену печаткою витребуваного акту, підтвердила і пояснила, що інший оригінал акту приймання-передачі гуртожитку, ніж той, що надано до суду апеляційної інстанції відсутній, а тому надати його до суду не має можливості. Також, неодноразово на запитання колегії суддів підтвердила, і зазначене підтверджується звукозаписом процесу від 27 жовтня 2022 року, що ними надано усі докази, інших доказів у обґрунтування позовних вимог не мають, оригінал акту відсутній, будь-яких клопотань не має.

За правилами статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

При цьому, належність доказів правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму.

Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Згідно з частиною другою статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно зі статтею 12, частинами першою, п`ятою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Таким чином, колегія апеляційного суду доходить висновку, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів щодо дотримання визначеного законом порядку передачі гуртожитку до комунальної власності.

Щодо доводів апеляційної скарги про пропуск позивачем строку позовної давності.

Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Таким чином, відмова в задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону.

Наведена правова позиція щодо застосування наслідків спливу строку позовної давності є сталою та не змінювалася протягом тривалого часу як Верховним Судом України, так і Верховним Судом. Зокрема вона викладена у постановах Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц, № 522/2201/15-ц та № 522/2110/15-ц, від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18, від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц та ін.

Таким чином, дійшовши висновку про відмову в позові з підстав його необґрунтованості, колегія суддів вважає, що доводи відповідача щодо пропуску позивачем строку позовної давності не підлягають врахуванню.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (пункт 4 частини першої статті 376 ЦПК України).

Згідно з частиною другою статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Ураховуючи викладене,рішення Індустріальногорайонного суду м.Дніпропетровська від28січня 2020року підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа КП Жилсервіс-5 Дніпровської міської ради, про виселення з незаконно займаної кімнати в гуртожитку.

На підставі статті 141 ЦПК України з позивача на користь відповідача підлягають стягненню судові витрати, що складаютьсяіз судового збору, сплаченого останнім за подачу апеляційної скарги в розмірі 2 881,50 грн.

Керуючись ст. 259,268,374,376,381-384 ЦПК України, колегія суддів,

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 28 січня 2020 року скасувати та ухвалити нове.

У задоволенні позовних вимог Дніпровської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа Комунальне підприємство Жилсервіс-5 Дніпровської міської ради, про виселення з незаконно займаної кімнати в гуртожитку відмовити.

Стягнути з Дніпровської міської ради на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються із судового збору в розмірі 2 881,50 грн.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Головуючий О.В. Свистунова

Судді: Т.П. Красвітна

І.А. Єлізаренко