Постанова

від 09.11.2022 по справі 752/4604/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження № 22-ц/824/10081/2022

Справа 752/4064/21

П О С Т А Н О В А

Іменем України

09 листопада 2022 року м. Київ

Київський апеляційний суд

у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Мороз Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на рішення Голосіївського районного суду м. Києва, ухвалене у складі судді Чередніченко Н.П. в м. Київ 13 липня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя,

заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, -

в с т а н о в и в :

У лютому 2021 року позивач ОСОБА_3 звернувся до суду із позовом про поділ майна подружжя, просив визнати спільним сумісним майном ОСОБА_3 та ОСОБА_1 житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 , в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за ОСОБА_3 та ОСОБА_1 за кожним право власності на Ѕ частину житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 , земельної ділянки за цією ж адресою, гаражу, сараю, споруд № 1-2, І за цією ж адресою, покласти на відповідача судові витрати.

Заявлені вимоги мотивував тим, що 26 листопада 1983 року уклав шлюб з відповідачем, розірваний рішенням суду від 23 жовтня 2020 року.

23 січня 1985 року ОСОБА_1 отримала у власність житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину. Житловий будинок, який успадкувала відповідач, був збудований у 1939 році та мав наступні характеристики: дерев`яна, одноповерхова будівля загальною площею 40,9 кв.м., житлова площа 25,7 кв.м., на момент отримання житлового будинку в спадщину його технічний стан був непридатним для проживання, технічний знос конструкцій складав 61 %. Враховуючи неможливість експлуатації такого будинку, подружжя прийняло рішення про його знос та будівництво нового будинку, на що ними було отримано офіційний дозвіл у 1988 році та оформлено приватну власність на земельну ділянку на ім`я ОСОБА_1 .

Починаючи з 1988 року, на земельній ділянці за вказаною адресою за спільні кошти подружжя проводились будівельні роботи, що складались із знесення старої будівлі та побудови нового будинку. Зведення нового будинку відбувалось протягом 15 років по мірі надходження зароблених коштів. Джерелами коштів для будівництва були кошти позивача, отримані від його підприємницької діяльності з надання послуг фотографа, фотографування та продажем авторських прав на фотознімки. 07 грудня 2004 року Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю виконавчого комітету Київської міської ради КМДА видано дозвіл на введення в експлуатацію закінченого будівництвом приватного житлового будинку АДРЕСА_2 . Об`єкт приймався в експлуатацію згідно технічного паспорту від 18 квітня 2004 року з такими характеристиками: житловий будинок двоповерховий, загальною площею 161,3 кв.м., житловою площею 106,9 кв.м., гараж загальною площею 29,7 кв.м., сарай загальною площею 24,4 кв.м., споруди № 1-2, І. Таким чином, 07 грудня 2004 року в експлуатацію введено новостворену річ і ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності від 22 червня 2005 року як на новостворений об`єкт нерухомого майна. Вже після введення будинку в експлуатацію позивач продовжував вкладати кошти в облаштування житла меблями, здійснення поточного ремонту та поточних витрат на утримання будинку.

З моменту укладення шлюбу з 1983 року по теперішній час сторони постійно проживали спочатку у старому, а потім у новому будинку, це є їх єдиним житлом.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 13 липня 2022 року позов задоволено, визнано спільним сумісним майном ОСОБА_3 та ОСОБА_1 об`єкт нерухомого майна: житловий будинок загальною площею 161,3 кв.м., із надвірними спорудами гаражем, загальною площею 29,7 кв.м., сараєм, загальною площею 24,4 кв.м. спорудами № 1-2, І, які розташовані за адресою АДРЕСА_1 ; в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнано за ОСОБА_3 та ОСОБА_1 за кожним право власності на Ѕ частину об`єкта нерухомого майна - житлового будинку з надвірними спорудами та земельної ділянки за вказаною адресою; стягнуто з відповідача на користь відповідача судовий збір в сумі 12258 грн.

Відповідач ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 13 липня 2022 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, наводила зміст правової позиції Верховного Суду України в постанові від 06 липня 2016 року в справі № 6-1213цс16, Верховного Суду в постанові від 19 жовтня 2021 року в справі № 910/7918/20, згідно якої новоствореним об`єктом нерухомості вважається виключно об`єкт, створений без прив?язок до іншого, вже існуючого нерухомого майна, без використання його складових структурних елементів, тобто не є новоствореним об`єктом нерухомого майна вже існуючий об`єкт нерухомості зі зміненими зовнішніми та внутрішніми параметрами.

Наголошувала, що факт перебування позивача у шлюбі з відповідачем на момент здійснення реконструкції спірного об`єкта нерухомого майна не є підставою для визнання зазначеного майна спільним сумісним майном подружжя. За таких неправильно встановлених обставин суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що земельна ділянка, яка знаходилась під будинком, підлягає визнанню спільним майном подружжя та поділу.

Вказувала, що в рішенні суд першої інстанції не встановив, що відповідач отримала у спадщину не лише будинок, а й інші службові будівлі: сарай під літ. "Б", сарай під літ. "В", вбиральня під літ. "Г", споруди. Зазначення в рішенні того, що технічний стан будинку був непридатним для проживання, не підтверджується висновком про технічний стан жилого будинку, на який посилається суд, у висновку не зазначено відсоток зносу, жодні згадки про його непридатність для проживання відсутні. Суд першої інстанції залишив поза увагою, що дозвіл на реконструкцію стосувався лише житлового будинку, інше майно домоволодіння (допоміжні приміщення) входили до складу спадщини.

Зазначала, що судом першої інстанції неправильно встановлено обставини, що мають значення для справи, зокрема не встановлено обставини про реконструкцію будинку, а не будівництво нового, оскільки рішення про знос будинку не приймалось, відповідач у відзиві зазначала, що нею особисто приймалось рішення про збільшення розмірів будинку, під чим мається на увазі реконструкція існуючого, а не будівництво нового будинку. Зазначене підтверджується витягом з рішення виконкому Московської райради № 364 від 23 травня 1988 року.

Вказувала, що висновки суду першої інстанції щодо проведення будівельних робіт зі зведення нового будинку впродовж 15 років не відповідають дійсним обставинам справи, оскільки раніше судом вже встановлено, що відповідачу було надано дозвіл на здійснення капітального ремонту, а не будівництво нового будинку, що є різними юридично значущими поняттями. Рішення райради про знос будинку не приймалось.

Звертала увагу, що в підтвердження того факту, що житловий будинок не є новим, та обставин, що відповідно до свідоцтва про спадщину за заповітом, будинок був також зареєстрований в Київському міському бюро технічної інвентаризації 01 лютого 1963 року за № 16444, так само після капітального ремонту, він був зареєстрований у встановленому законом порядку в БТІ 30 червня 2005 року за реєстровим № 16440, що встановлено судом.

Наголошувала, що суд першої інстанції в порушення ст. 89 ЦПК України не дослідив належним чином докази, надані позивачем, які, на думку суду, підтверджують доводи про спільне будівництво, не надав оцінку зазначеним доказам, не мотивував врахування кожного окремого доказу, а лише узагальнено зазначив, що доводи відповідача повністю спростовані доказами, наданими стороною позивача.

Крім того, судом безпідставно було не враховано посилання відповідача на ту обставину, що на підставі свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_1 отримала будинок з прибудовами: 2 сараї, вбиральню та інші споруди, а позивач, вимагаючи визнати право спільної сумісної власності на прибудови після реконструкції будинку, хибно вважає їх новими об`єктами, збудованими за час шлюбу.

Вважала, що суд першої інстанції, неправильно встановивши обставину, що на житловий будинок, який належав відповідачу, розповсюджується право спільної сумісної власності подружжя, визнав також за позивачем право спільної сумісної власності на земельну ділянку. Разом із тим, земельна ділянка була приватизована особисто ОСОБА_1 і відповідно до ст. 57 СК України є її особистою приватною власністю. Ст. 140 ЗК України не передбачає такої підстави припинення права власності на земельну ділянку, як набуття іншою особою права власності на нерухоме майно.

Вказувала, що як вбачається з наданих позивачем доказів, які, на думку ОСОБА_3 , підтверджують його участь у реконструкції щодо закупівлі матеріалів тощо, з них неможливо встановити дані обставини, яким чином вони були використані і для чого, як і тих обставин, що якісь матеріали були придбані саме позивачем. Будь-які інші докази, які безпосередньо доводять участь ОСОБА_3 у проведенні капітального ремонту особистого майна ОСОБА_1 , відсутні. Надання доказів про те, що позивач мав у певний період часу певний дохід, за відсутності доказів на підтвердження про спрямування цих коштів на капітальний ремонт не доводить факт участі ОСОБА_3 у здійсненні цього ремонту. Сам по собі факт перебування сторін у шлюбі на момент здійснення капітального ремонту не є підставою для визнання цього майна спільним сумісним майном подружжя.

Від позивача ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_4 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Вважав, що твердження апеляційної скарги суперечать усталеній практиці Верховного Суду та ЄСПЛ, наводив власні спростування доводів апеляційної скарги.

Вказував, що твердження відповідача про реконструкцію будинку 1939 року не розглядались судом першої інстанції, оскільки позовна вимога про поділ будинку була визнана відповідачем та документально підтверджена позивачем, а відповідач, вигадуючи нову підставу для апеляційної скарги, таку як реконструкція будинку, маніпулює та зловживає процесуальними правами.

Зазначив, що допоміжні споруди були прийняті в експлуатацію уповноваженим органом в 2004 році разом з побудованим житловим будинком, і відповідачем не доведено того факту, що успадковані нею в 1985 році допоміжні споруди тими самими спорудами, які були введені в експлуатацію в 2004 році. Отже, в силу закону гараж, сарай, споруди № 1-2, І є спільною сумісною власністю подружжя та підлягають поділу.

Вказував, що перехід права власності на земельну ділянку відбувається одночасно з переходом права на об`єкт нерухомості, з посиланням на правові висновки Верховного Суду в постановах від 27 листопада 2019 року в справі № 461/2328/16-ц, від 26 грудня 2019 року в справі № 364/515/19.

Наголошував, що всі твердження апелянта в скарзі не відповідають дійсності та жодним чином не обґрунтовані нормативно чи судовою практикою.

Відповідач ОСОБА_1 та її представник в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені.

Від представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 надійшла заява про відкладення розгляд справи в зв`язку з зайнятістю представника у цей день в інших справах в Приморському районному суді м. Одеси, Господарському суді м. Києва та Деснянському районному суді м. Києва, крім того, з урахуванням ускладнень для ведення професійної діяльності, що зумовлені тривалими відключеннями електроенергії у м. Києві, йому необхідний час для підготовки та надання відповіді на відзив на апеляційну скаргу, оскільки відзив було отримано ним електронною поштою 04 листопада 2022 року від представника позивача. Разом із тим доказів, що представник відповідача викликається в дані судові засідання, до апеляційного суду не надано.

Відповідно до п. 2, 6, 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов`язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи, виконувати процесуальні дії у встановлений законом або судом строк та виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до ч. 1 ст. 371 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шістдесяти днів із дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження, а апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції - протягом тридцяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження.

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Апеляційний суд приймає до уваги, що в апеляційній скарзі вже викладені всі доводи відповідача щодо неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, відтак відсутність відповідача під час розгляду її апеляційної скарги судом жодним чином не порушує її процесуальні права.

Враховуючи наведене, оскільки відповідач, якою подано апеляційну скаргу, та її представник належним чином обізнані про рух справи та повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, їх неявка не перешкоджає розгляду справи, а також з урахуванням необхідності розгляду справи в передбачений законом строк апеляційний суд визнає неповажними причини неявки цих учасників справи в судове засідання та приходить до висновку про можливість розгляду справи у відсутності відповідача та її представника.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.

Задовольняючи позов ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, суд першої інстанції виходив із того, що за час перебування в шлюбі сторонами було збудовано та введено в експлуатацію об`єкт нерухомості, який складається з житлового будинку загальною площею 161,3 кв.м., гаражу загальною площею 29,7 кв.м., сараю загальною площею 24,4 кв.м., споруд № 1-2, 1, який розташований за адресою АДРЕСА_1 , та який було зареєстровано за ОСОБА_1 , даний об`єкт є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому наявні підстави для його поділу. Щодо поділу між сторонами земельної ділянки суд першої інстанції виходив із того, що у разі будівництва подружжям на земельній ділянці, приватизованій одним з них, житлового будинку, право спільної сумісної власності на який виникає в обох з подружжя, відповідне право виникає і на земельну ділянку, відведену для будівництва будинку.

Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.

Із матеріалів справи апеляційний суд вбачає, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі з 26 листопада 1988 року (а. с. 19 т. 1).

23 січня 1985 року ОСОБА_1 одержано свідоцтво про право на спадщину, згідно якого спадкове майно, на яке видане дане свідоцтво, складається з житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 з наступними характеристиками: дерев`яний житловий будинок, розташований на земельній ділянці пл. 799 кв.м., має житлову площу 25,7 кв.м., а також наступні службові приміщення: сарай під літ. "Б", сарай під літ. "В", вбиральня під літ. "Г.", споруди (а. с. 31 - 32 т. 1).Згідно довідки Київського міського бюро технічної інвентаризації від 25 лютого 1985 року № 16440, будинковолодіння за адресою АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі приватної власності згідно свідоцтва про право на спадщину та записано до реєстрової книги за № 16440 (а. с. 33 т. 1).

На а. с. 37 - 38 т. 1 знаходиться копія висновку, затвердженого начальником відділу експертизи проектів і кошторисів технічного управління Київського виконкому від 26 жовтня 1981 року, згідно якого житловий будинок АДРЕСА_1 збудовано в 1939 році, одноповерховий розміром 6,65 на 5,60 м., веранда 2,35 на 3,92 м. Згідно технічного паспорту і поверхового плану будинок складається з однієї квартири загальною площею 40,9 кв.м., житловою площею 25,7 кв.м., службова площа 15,2 кв.м. Опалення водяне від АГВ-80, в будинку є водопровід, туалет розташований надворі, інше інженерне обладнання відсутнє. Житловий будинок знаходиться у ветхому технічному стані, фізичний знос конструкції складає 61 %.

На а. с. 39 т. 1 знаходиться копія витягу з рішення виконкому Московської ради від 23 травня 1988 року № 364, згідно якого ОСОБА_1 просить дозволити зробити капітальний ремонт будинку із зміною жилої та загальної площі по АДРЕСА_1 , яке належить заявниці на підставі свідоцтва про право на спадщину від 23 січня 1985 року, заявниця бажає внаслідок капітального ремонту змінити лінійні розміри будинку з 8,90/6,65 м. х 6,0 кв.м. і прибудови 3,92 м. х 2,86 м. на розміри 12,4 кв.м. х 6,5 кв.м. Рішення міськвиконкому про знесення будинку не приймалось. Вирішено дозволити ОСОБА_1 зробити капітальний ремонт в буд. АДРЕСА_1 , змінивши лінійні розміри на 12,4 м х 7,5 м., не збільшуючи жилу площу будинку.

На а. с. 40 т. 1 знаходиться копія дозволу № 902 від 07 грудня 2004 року на введення в експлуатацію закінченого будівництвом (розширенням, реконструкцією) приватного житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 , забудовник - ОСОБА_1 , будівельні показники об`єкта, що приймається в експлуатацію: житловий будинок літ. "А", 2 поверхи, загальна площа 161,3 кв.м., житлова площа 106,9 кв.м., гараж "Д" пл. 29,7 кв.м., сарай "Г" пл. 24,4 кв.м., споруди № 1-2, І.

22 червня 2005 року ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на жилий будинок пл. 161,3 кв.м. АДРЕСА_1 та 30 червня 2005 року здійснено реєстрацію права власності в Київському міському бюро технічної інвентаризації (а. с. 41 - 42 т. 1).

На а. с. 43 - 44 т. 1 знаходиться копія державного акту на право приватної власності на землю І-КВ № 123431 на ім?я ОСОБА_1 , виданого 21 листопада 2000 року на підставі рішення Київської міської ради від 07 липня 1998 року № 65, яким посвідчується право власності на земельну ділянку пл. 0,0821 га. у АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку.

На а. с. 45 - 46 т. 1 знаходиться копія звіту про незалежну оцінку ринкової вартості житлового будинку з надвірними спорудами та земельної ділянки, складеного ТОВ «ЄСП Капітал» станом на 27 листопада 2020 року, згідно якого ринкова вартість житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 становить 3 440 210 грн., земельної ділянки - 2 430 185 грн.

На а. с. 47 - 63 т. 1 знаходяться копії квитанцій, товарних чеків, накладних на придбання будівельних матеріалів за 1986 - 2006 роки.

Крім того, на а. с. 64 т. 1 знаходиться копія диплому НОМЕР_1 , виданого ОСОБА_3 в тому, що він в 1980 році вступив до Республіканського заочного технологічного технікуму і в 1983 році закінчив повний курс денного відділення названого технікуму по спеціальності «фототехніка».

На а. с. 66 - 67 т. 1 знаходиться копія виписки з ЄДРПОУ, згідно якої 29 грудня 2000 року ОСОБА_3 зареєстрований як фізична особа-підприємець.

На а. с. 68 - 143 т. 1 знаходяться копії декларацій про доходи, поданих ОСОБА_3 за 2001 - 2004 роки в Україні, копії документів податкового органу про доходи ОСОБА_3 в Республіці Польща за 1993, 1996, 1997, 1998, 1999 роки з нотаріальним перекладом.

На а. с. 144 - 197 т. 1 знаходяться копії угод про продаж майнових авторських прав ОСОБА_3 в Республіці Польща за період з 1992 по 1996 роки з нотаріальним перекладом.

На а. с. 62 - 63 т. 2 знаходиться копія трудової угоди від 17 липня 1996 року, укладеної Українсько-Американсько-Голландсько-Німецьким закритим акціонерним товариством «Утел» та ОСОБА_3 , за умовами якого підрядчиком прийняте на себе зобов?язання своїми засобами провести фотозйомку та виготовити зі своїх матеріалів фотографії.

На а. с. 199 - 201 т. 1 знаходиться копія акту приймання-передачі виконаних робіт від 01 серпня 1996 року, складеного Українсько-Американсько-Голландсько-Німецьким закритим акціонерним товариством «Утел» та ОСОБА_3 на суму 331 800 000 крб., а також копія довідки до податкової інспекції про виплату авторського гонорару 17 липня 1996 року в указаній сумі.

На а. с. 64 - 67 т. 2 знаходиться копія договору підряду № 27 від 15 січня 1997 року на виконання робіт (надання послуг), укладеного Українським об?єднанням електрозв?язку «Укртелеком» з ОСОБА_3 , акту приймання-здачі виконаних робіт, калькуляції до договору.

На а. с. 68 - 71 т. 2 знаходяться копії реєстрів платіжних кредитових документів, отриманих від банків для зарахування коштів на рахунок ОСОБА_3 за 1997 рік.

На а. с. 72 т. 2 знаходиться копія договору від 17 лютого 1998 року, укладеного видавництвом «Спалах» ЛТД з ОСОБА_3 .

На а. с. 73 - 74 т. 2 знаходиться копія довідки, виданої Українсько-Американсько-Голландсько-Німецьким закритим акціонерним товариством «Утел» до податкової адміністрації 19 березня 1998 року про придбання картин у художника ОСОБА_3 , а також довідки від 19 липня 1998 року про суму виплаченого доходу і утриманого податку у 1997 році не за місцем основної роботи (гонорар за художні картини).

На а. с. 75 - 118 т. 2 знаходяться копії трудових договорів, контрактів, угод купівлі-продажу творів мистецтв, ліцензійних договорів за 1999 - 2000 рік, укладених ОСОБА_3 .

На а. с. 47 - 57 т. 2 знаходиться копія договору на виконання робіт від 03 грудня 2001 року, укладеного ОСОБА_3 з ПП «Геркон-сервіс», та копії видаткових накладних.

На а. с. 8 - 15 т. 2 знаходиться копія трудової книжки ОСОБА_1 , згідно записів якої ОСОБА_1 була офіційно працевлаштована до 12 грудня 1996 року.

Місце проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 зареєстроване за адресою АДРЕСА_1 з 17 серпня 1985 року по даний час (а. с. 22, 29 т. 1).

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Оцінюючи висновки суду по суті позовних вимог та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд керується наступним.

Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

За правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Вказана норма закріплює презумпцію спільності майна подружжя, відповідно до якої набуте майно подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Характеристиками доказів є їх належність, достовірність, допустимість та достатність. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 77 - 80 ЦПК України).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України.

Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи; вирішуючи спори між подружжям, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання.

Відповідно до положень частини першої статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до ст. 71 СК України, неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз`яснено, що вирішуючи питання про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Таким чином, визначення ідеальних часток в праві власності на майно подружжя без поділу його в натурі відповідає вимогам закону.

Згідно з частинами другою та третьою статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Відповідно до ст. 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Встановивши, що за час перебування в шлюбі ОСОБА_6 та ОСОБА_1 збудовано та введено в експлуатацію об?єкт нерухомості, який складається з житлового будинку загальною площею 161,3 кв.м., гаражу загальною площею 29,7 кв.м., сараю загальною площею 24,4 кв.м., споруд № 1-2, 1, який розташований за адресою АДРЕСА_1 , який було зареєстровано за відповідачем, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, з яким погоджується апеляційний суд, що вказане майно є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому наявні підстави для його поділу в рівних частках.

Доводи апеляційної скарги, що у висновку про технічний стан жилого будинку № 1/10 від 26 жовтня 1981 року, на який посилався суд (а. с. 37 т. 1), відсутні відомості про його непридатність для проживання, що дозвіл на реконструкцію стосувався лише житлового будинку, в той час як інше майно домоволодіння (допоміжні приміщення - сараї, вбиральня тощо) входили до складу спадщини, що рішенням виконкому Московської райради № 364 від 23 травня 1988 року ОСОБА_1 надано дозвіл на проведення капітального ремонту будинку, а не на будівництво нового, не спростовують встановлених судом першої інстанції обставин побудови та введення в експлуатацію об`єкту нерухомості з надвірними спорудами та відхиляються апеляційним судом.

З огляду на надані позивачем докази придбання будівельних матеріалів (квитанцій, товарних чеків, накладних за 1986 - 2006 роки), договору, укладеного ОСОБА_3 з ПП «Геркон-Сервіс» на виконання комплексу робіт, які включають продаж і поставку газового котла, радіаторів опалення, придбання мідних труб і комплектуючих для системи опалення, придбання металопластикових труб і комплектуючих для системи водопостачання, придбання каналізаційних труб та комплектуючих, а також проведення систем опалення, гарячого і холодного водопостачання, каналізаційної системи, встановлення сантехприладів, встановлення котла опалення, запуск і налаштування системи опалення і водопостачання у комплексі (а. с. 47 - 57 т. 2) є неспроможними та відхиляються апеляційним судом доводи апеляційної скарги про відсутність в матеріалах справи доказів, які б підтверджували участь позивача у проведенні будівельних робіт, здійснення будівництва нового будинку та неможливість ідентифікації наданих документів відносно саме спірного будинку.

Є необґрунтованими та відхиляються апеляційним судом посилання апеляційної скарги на те, що підтвердженням тієї обставини, що житловий будинок не є новим будинком, є реєстрація даного будинку в Київському міському бюро технічної інвентаризації 01 лютого 1963 року за реєстровим № 16440, і за цим же номером він був зареєстрований після капітального ремонту, з огляду на наявний в матеріалах справи дозвіл № 902 від 07 грудня 2004 року на введення в експлуатацію закінченого будівництвом (розширенням, реконструкцією) приватного житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 , забудовник - ОСОБА_1 , будівельні показники об`єкта, що приймається в експлуатацію: житловий будинок літ. "А", 2 поверхи, загальна площа 161,3 кв.м., житлова площа 106,9 кв.м., гараж "Д" пл. 29,7 кв.м., сарай "Г" пл. 24,4 кв.м., споруди № 1-2, І, а також отримання 22 червня 2005 року ОСОБА_1 свідоцтва про право власності на жилий будинок пл. 161,3 кв.м. АДРЕСА_1 та 30 червня 2005 року та здійснення реєстрації права власності в Київському міському бюро технічної інвентаризації (а. с. 41 - 42 т. 1), що відповідає вимогам ч. 2 ст. 331 ЦК України щодо набуття права власності на новостворене нерухоме майно.

Апеляційний суд враховує, що технічні характеристики будинків, збудованого в 1939 році та введеного в експлуатацію у 2004 році, відрізняються у бік збільшення лінійних параметрів та етажності будинку, а також є різними самі будівельні матеріали, із яких ці будинки складаються - дерев`яний і цегляний.

Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд відхиляє як нерелевантні посилання відповідача на правові висновки Верховного Суду України в постанові від 06 липня 2016 року в справі № 6-1213цс16 та Верховного Суду в постанові від 19 жовтня 2021 року в справі № 910/7918/20 про те, що не може вважатися новою річчю (новоствореним об?єктом) об?єкт нерухомого майна, який перероблений з прив?язякою до вже існуючого нерухомого майна та з використанням функціональних елементів цього майна, тобто такий, що фактично є тим самим об?єктом з видозміненими загальними характеристиками; реконструкція також не має наслідком створення нової речі, оскільки створена з прив?язкою до вже існуючої нерухомості з використанням її функціональних елементів, тому передчасно стверджувати, що реконструйований об?єкт є іншим об`єктом нерухомості.

ОСОБА_1 , заперечуючи проти позовних вимог ОСОБА_3 , який у позові зазначав, що за спільні кошти подружжя, в тому числі за рахунок його доходів, на підтвердження яких, починаючи з 1997 року, позивачем надано численні докази, проводились будівельні роботи, що складались із знесення старої будівлі та зведення нового будинку, на підтвердження чого ним було надано докази придбання будівельних матеріалів в період з 1996 по 2004 роки, не було спростовано наданих позивачем доказів щодо будівельних робіт, які були вчинені відносно спірного майна, вартість якого на момент пред`явлення позову суттєво збільшилась і складає 3 440 210 грн. (а. с. 45 - 46 т. 1) та не надано доказів, що такі роботи було здійснено її власними зусиллями та за власні кошти.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов в цілому вірного висновку, не спростованого доводами апеляційної скарги, про належність спірного будинку до спільного сумісного майна подружжя та необхідність його поділу.

Апеляційний суд відхиляє як необгрунтовані доводи апеляційної скарги, що отримані відповідачем у спадщину прибудови у вигляді двох сараїв, туалету та інших споруд залишаються в її особистій власності, враховуючи наступне.

Частиною першою статті 190 ЦК України визначено, що майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки (стаття 179 ЦК України).

Відповідно до статті 186 ЦК України річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов`язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

У пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 04 жовтня 1991 року № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» судам роз`яснено, що різні господарські будівлі (літні кухні, сараї тощо) є підсобними будівлями і складають з будинком одне ціле.

Аналіз положень статей 186, 380, 381 ЦК України дає підстави для висновку, що господарсько-побутові будівлі (сарай, гараж, санвузол і под.), наземні і підземні комунікації (водопостачання, очисні споруди тощо), що розташовані з житловим будинком на одній земельній ділянці і призначені для забезпечення власника необхідними засобами благоустрою, вважаються приналежністю головної речі і не є самостійними нерухомими речами, у зв`язку з чим право власності на такі будівлі та споруди як на окремі об`єкти визнаватися не може (висновки Верховного Суду в постанові від 07 квітня 2021 року в справі № 753/15442/15-ц, провадження № 61-5449св19).

Також апеляційний суд враховує, що рішенням суду першої інстанції поділ отриманих відповідачем у спадщину надвірних будівель, а саме сараїв літ. "Б" та "В", вбиральні "Г" не здійснювався.

Крім того, позивачем не надано доказів, що станом на час розгляду справи зазначені нею споруди взагалі існують в натурі.

Оцінюючи висновки суду першої інстанції в сукупності з доводами апеляційної скарги в частині вимог про поділ земельної ділянки, апеляційний суд виходить із наступного.

Відповідно до ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Відповідно до ч. 1 ст. 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на об`єкт нерухомого майна (житловий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, право власності на який зареєстровано у визначеному законом порядку, або частку у праві спільної власності на такий об`єкт, одночасно переходить право власності (частка у праві спільної власності) або право користування земельною ділянкою, на якій розміщений такий об`єкт, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта, у порядку та на умовах, визначених Земельним кодексом України.

Відповідно до ст. 120 ЗК України у разі набуття частки у праві спільної власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва право власності на земельну ділянку (крім земель державної, комунальної власності), на якій розміщено такий об`єкт, одночасно переходить від відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта до набувача у розмірі належної відчужувачу (попередньому власнику) частки у праві спільної власності на такий об`єкт, крім випадку, коли попередньому власнику належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку в іншому розмірі. Якщо відчужувачу (попередньому власнику) у праві спільної власності на такий об`єкт належала частка у праві спільної власності на земельну ділянку в іншому розмірі, право власності переходить у такому самому розмірі.

Системний аналіз змісту наведених норм статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість їх положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Судом першої інстанції вірно зауважено, що вказані норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості з земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, і визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду.

У постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 686/9580/16-ц (провадження № 61-3478св18) зроблено висновок, що «земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 2-3392/11 (провадження № 14-105цс19) зазначено, що перехід права власності на земельну ділянку у разі набуття права власності на житловий будинок врегульовано статтями 120 ЗК України та 377 ЦК України. У разі, якщо одним із подружжя під час шлюбу, дійсного на момент виникнення спірних правовідносин, придбано будинок, то в подружжя виникла спільна сумісна власність, тобто право другого з подружжя на частину будинку. У зв`язку з тим, що земельну ділянку виділено у власність для обслуговування цього будинку, то в чоловіка, за яким визнається право власності на частину будинку, в такій же частці виникає і право власності на земельну ділянку, необхідну для обслуговування будинку.

Встановивши, що на житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 розповсюджується право спільної сумісної власності подружжя, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, з яким погоджується апеляційний суд, що за позивачем підлягає визнанню також і право власності на Ѕ частки спірної земельної ділянки, виділеної позивачу для обслуговування цього будинку.

Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд відхиляє як необґрунтовані доводи апеляційної скарги, що ст. 140 ЗК України не передбачає такої підстави припинення права власності на земельну ділянку як набуття іншою особою права власності на нерухоме майно.

Апеляційний суд не приймає як нерелевантні посилання відповідача в апеляційній скарзі на правові висновки Верховного Суду в постанові від 12 серпня 2020 року в справі № 626/4/17, оскільки правовідносини в даній справі є відмінними і Верховним Судом у цій справі не було встановлено наявності на спірній земельній ділянці об`єктів нерухомого майна, які підлягали поділу як спільне сумісне майно подружжя.

Оцінюючи загальні доводи апеляційної скарги, в яких ОСОБА_1 не погоджується з позовом в цілому, апеляційний суд приймає до уваги, що під час розгляду справи судом першої інстанції представник відповідача в судовому засіданні 13 липня 2022 року частково визнавала позов в частині поділу будинку як спільного сумісного майна подружжя, заперечуючи лише в частині вимог про поділ земельної ділянки та надвірних споруд - сараїв під літ. «Б» та «В», вбиральні «Г», отриманих відповідачем у спадщину, відтак процесуальна позиція відповідача є непослідовною, на що звертав увагу позивач у відзиві на апеляційну скаргу.

Є неспроможними, спростовуються змістом оскаржуваного судового рішення та відхиляються апеляційним судом доводи відповідача в апеляційній скарзі, що суд в порушення ст. 89 ЦПК України не дослідив належним чином докази, надані позивачем, які, на думку суду, підтверджують доводи про спільне будівництво, не надав оцінку зазначеним доказам, не мотивував врахування кожного окремого доказу, а лише в загальному зазначив, що доводи відповідача повністю спростовані доказами, наданими стороною позивача.

Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі, зводяться до переоцінки доказів, яким було надано належної оцінки судом, і не спростовують висновків суду першої інстанції.

Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обгрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в рішенні суду першої інстанції, питання вичерпності висновків суду першої інстанції, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, учасникам спору було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних по суті висновків суду, зводяться до незгоди зі судовим рішенням та переоцінки доказів, яким було надано належної правової оцінки судом першої інстанції.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції в частині, що оскаржується, відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 13 липня 2022 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 10 листопада 2022 року.

Головуючий: Кашперська Т.Ц.

Судді: Фінагеєв В.О.

Яворський М.А.