Ухвала

від 09.11.2022 по справі 910/12631/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

09 листопада 2022 року

м. Київ

cправа № 910/12631/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Сухового В.Г. (головуючий), Берднік І.С., Зуєва В.А.,

за участю секретаря судового засідання Денисевича А.Ю.

представників учасників справи:

від позивача: Фомін А.А.,

від відповідача: Юлдашев Ю.М.,

від третьої особи: не з`явився,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2021 (Курдельчук І.Д.) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.08.2022 (Пашкіна С.А., Буравльов С.І., Шапран В.В.) у справі №910/12631/21

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельні мережі "Асконі" до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю "Маркет-Сервіс" про зняття арешту з майна

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Торгівельні мережі "Асконі" (далі - Позивач) звернулося в Господарський суд міста Києва з позовом до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Відповідач), третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю "Маркет-Сервіс" (далі - Третя особа) про зняття арешту з майна.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що станом на час звернення до суду з цим позовом, на все рухоме та нерухоме майно Позивача накладено арешт в рамках виконавчого провадження з виконання наказу Господарського суду міста Києва від 20.10.2014 у справі №910/16109/14, який 25.05.2021 визнано таким, що не підлягає виконанню. Ухилення відділу від зняття арешту Позивач вважає втручанням держави в його право на мирне володіння майном.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.11.2021, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.08.2022, позов задоволено повністю. Знято арешт з нерухомого та рухомого майна Позивача, що накладений Відповідачем згідно з постановою ВП №45850960 від 07.02.2017 про арешт майна боржника в межах суми звернення стягнення 123 865 441,97 грн.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, мотивовано тим, що матеріалами справи підтверджується відсутність заборгованості Позивача перед будь-якими стягувачами, закінчення виконавчих проваджень Відповідачем у спірних правовідносинах та, як наслідок, відсутність підстав для продовження арешту нерухомого майна Позивача. Не зняття Відповідачем арешту з майна боржника у виконавчому провадженні за відсутності як самої заборгованості, так і виконавчих проваджень, в межах яких відбувається примусове стягнення, суд вважає протиправним порушенням, яке підлягає судовому захисту шляхом зобов`язання Відповідача зняти арешт зі всього нерухомого майна Позивача.

Відповідач подав касаційну скаргу на рішення та постанову судів попередніх інстанцій, в якій просить їх скасувати, а провадження у справі закрити з тих підстав, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували статтю 339 ГПК України без урахування висновку щодо застосування цієї норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі №904/51/19.

Позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, а судові рішення попередніх інстанцій залишити без змін.

Частиною першою статті 300 ГПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, рішенням Господарського суду міста Києва від 02.10.2014 у справі №910/16109/14, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.03.2015, стягнуто з Позивача на користь ПАТ "Банк Форум" заборгованість по поверненню кредитних коштів у сумі 116 133 001,37 грн, заборгованість по сплаті процентів за користування кредитними коштами у сумі 6 847 220,88 грн та пеню у сумі 885 219,72 грн. Стягнуто з Позивача в дохід Державного бюджету України судовий збір у сумі 73 080,00 грн. На виконання рішення суду 20.10.2014 видано відповідні накази.

Відповідачем 17.12.2014 відкрито виконавче провадження ВП №45850960; постановою від 07.02.2017 накладено арешт на все рухоме і нерухоме майно Позивача; постановою від 05.04.2017 виконавчий документ повернуто стягувачу (ПАТ "Банк Форум") на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" у зв`язку з відсутністю у боржника майна та роз`яснено порядок повторного пред`явлення до виконання виконавчого документа.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.11.2018 у справі №910/16109/14 здійснено заміну стягувача за наказом 910/16109/14 з ПАТ "Банк Форум" на Третю особу; ухвалою від 25.05.2021 визнано наказ №910/16109/14 від 20.10.2014 про стягнення з Позивача на користь ПАТ "Банк Форум" заборгованості по поверненню кредитних коштів у сумі 11 133 001,37 грн, заборгованості по сплаті процентів за користування кредитними коштами у сумі 6 847 220,88 грн та пені у сумі 885 219,72 грн таким, що не підлягає виконанню повністю.

Суди попередніх інстанцій встановили, що 08.06.2021 Позивач звертався до Відповідача із заявою, в якій, посилаючись на те, що 05.04.2017 винесено постанову про повернення виконавчого документа (наказ від 20.10.2014) стягувачу, а ухвалою суду від 25.05.2021 виконавчий документ (наказ від 20.10.2014) визнано таким, що не підлягає виконанню, просив закінчити виконавче провадження ВП №45850960 на підставі пункту 5 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", застосувати наслідки закінчення виконавчого провадження, передбачені статтею 40 Закону України "Про виконавче провадження" та зняти арешт з усього нерухомого та рухомого майна Позивача, про що зазначити в постанові про закінчення виконавчого провадження ВП №45850960.

У зв`язку з бездіяльністю Відповідача щодо зняття арешту з майна боржника в межах виконавчого провадження ВП №45850960, Позивач звертався в Господарський суд міста Києва з відповідною скаргою на підставі статті 339 ГПК України. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.07.2021 у справі №910/16109/14 відмовлено у задоволенні скарги Позивача на бездіяльність Відповідача щодо зняття арешту, накладеного на все рухоме та нерухоме майно Позивача в межах виконавчого провадження ВП №45850960 з виконання наказу Господарського суду міста Києва 910/16109/14 від 20.10.2014, який визнано таким, що не підлягає виконанню.

Задовольняючи позов про зняття арешту з майна Позивача у цій справі №910/12631/21, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з відсутності станом на час розгляду скарги Позивача та даного позову відповідних норм у законодавстві, якими б було врегульовано порядок зняття арешту з майна боржника при умові фактичного закінчення виконавчого провадження у виді повернення виконавчого документа стягувачу та за відсутності відкритого виконавчого провадження.

Суди, проаналізувавши норми Закону України "Про виконавче провадження", дійшли висновку, що, як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчих документів з різних підстав, законодавцем визначено як стадію завершення виконавчого провадження, за межами якого ніякі інші дії державного виконавця не проводяться.

При цьому, як зазначають суди першої та апеляційної інстанцій, законодавцем передбачений чіткий порядок здійснення дій у виконавчому провадженні. Враховуючи те, що державний виконавець наділений владними повноваженнями, він повинен дотримуватись цих вимог законодавства з метою забезпечення максимального дотримання засад, передбачених статтею 2 Закону України "Про виконавче провадження", зокрема, верховенства права, законності, справедливості, неупередженості та об`єктивності, гласності та відкритості виконавчого провадження, а порушення зазначених засад має наслідком порушення безпосередньо прав сторін виконавчого провадження.

Оскільки матеріалами справи підтверджується відсутність заборгованості Позивача перед будь-якими стягувачами, закінчення виконавчих проваджень Відповідачем у спірних правовідносинах та, як наслідок, відсутність підстав для продовження арешту нерухомого майна Позивача, тому, як зазначають суди попередніх інстанцій, не зняття Відповідачем арешту з майна боржника у виконавчому провадженні за відсутності як самої заборгованості, так і виконавчих проваджень, в межах яких відбувається примусове стягнення, суди вважають протиправним порушенням, яке підлягає судовому захисту шляхом зобов`язання Відповідача зняти арешт зі всього нерухомого майна Позивача.

Звертаючись до Верховного Суду з касаційною скаргою, Відповідач оскаржує рішення та постанову судів попередніх інстанцій з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Проте, обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, не підтвердилися з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де є схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

При цьому, на предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критерієм відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Слід виходити також із того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19) та від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 (провадження №14-166цс20).

Таким чином, подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Разом з тим, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Проаналізувавши висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у справі №904/51/19, на яку послався скаржник у касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень у даній справі №910/12631/21, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, суд касаційної інстанції вважає, що правовідносини у зазначених справах не є подібними, виходячи з такого.

Так, у справі №904/51/19 предметом спору є дії органів виконавчої служби під час вчинення виконавчих дій, зокрема, щодо накладення арешту на майно боржника у виконавчому провадженні. Судами встановлено, що приватним виконавцем винесено постанову у виконавчому провадженні про арешт всього рухомого і нерухомого майна позивача в межах суми боргу, у зв`язку з чим зареєстровано обтяження. Позивач зазначав, що накладення арешту, яке має своїм наслідком заборону відчуження арештованого майна, порушує права заставодавця та заставодержателя щодо порядку виконання договорів, у тому числі й право заставодержателя в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета застави в будь-який момент.

Велика Палата Верховного Суду у справі №904/51/19 виходила з того, що відповідно до частини першої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Проте, у цій справі з такою вимогою звернувся сам боржник, якому належить іпотечне майно, і з матеріалів справи не вбачається існування спору щодо права власності на це майно у іншої, крім позивача, особи. Вимоги позивача до приватного виконавця про звільнення майна з-під арешту, заявлені позивачем у цій справі в порядку позовного провадження шляхом подання позовної заяви, не підлягають вирішенню у господарських судах і закриття провадження у справі є правильним саме з цих мотивів.

Водночас, у даній справі №910/12631/21 судами попередніх інстанцій встановлено, що виконавчий документ (наказ) було повернуто стягувачу, а після його повернення в судовому порядку визнано наказ таким, що не підлягає виконанню, а тому вчинення будь-яких виконавчих дій виконавцем після визнання такого наказу таким, що не підлягає виконанню, є неможливим. При цьому, Позивачем, в межах справи, в якій було видано наказ та, в подальшому, визнано його таким, що не підлягає виконанню, було оскаржено бездіяльність органу виконавчої служби щодо зняття арешту з майна боржника в межах виконавчого провадження з виконання наказу і судом в задоволенні такої скарги боржнику (Позивачу) відмовлено.

Таким чином, з огляду на наведене слід дійти висновку, що правовідносини у справі №904/51/19 та у цій справі №910/12631/21 не є подібними, оскільки вони відрізняються та не є схожими підставами позову, а відтак і правовим регулюванням спірних правовідносин та істотними обставинами, які були встановлені судами і покладені в основу судових рішень (обставини, встановлені в межах справи №904/51/19 відрізняються від обставин, встановлених в межах цієї справи №910/12631/21, оскільки, на відміну від справи №904/51/19, у цій справі №910/12631/21 встановлено, що після повернення наказу стягувачу, його було визнано таким, що не підлягає виконанню, чого (таких обставин) не було встановлено у справі №904/51/19).

З огляду на викладене, висновки Великої Палати Верховного Суду у наведеній скаржником справі №904/51/19 зроблені у правовідносинах, які очевидно не є подібними з тими, що виникли між сторонами у даній справі №910/12631/21 ні за підставами позову, ні за обставинами справи, ні за сферою правового регулювання.

Отже, під час касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень не підтвердилися доводи скаржника про застосування господарськими судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у справі, на яку посилається скаржник.

Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на наведене, колегія суддів, відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, дійшла висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Відповідача.

Керуючись статтями 234, 235, 296 ГПК України, Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.08.2022 у справі №910/12631/21 закрити.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.

Суддя В. Суховий

Суддя І. Берднік

Суддя В. Зуєв