Ухвала

від 17.11.2022 по справі 914/3733/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

17 листопада 2022 року

м. Київ

Справа № 914/3733/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду

Банаська О. О. - головуючого, Картере В. І., Огородніка К. М.

розглянув матеріали касаційної скарги Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.10.2022

у складі колегії суддів: Бонк Т. Б. (головуючої), Гриців В. М., Якімець Г. Г.

та на рішення Господарського суду Львівської області від 11.04.2022

у складі судді Щигельської О. І.

у справі за позовом Самбірського міськрайонного центру зайнятості

до Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області

про стягнення 31 820,91 грн

ВСТАНОВИВ:

26.10.2022 Головне управління Пенсійного фонду України у Львівській області звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.10.2022 та на рішення Господарського суду Львівської області від 11.04.2022 у справі № 914/3733/21.

Одночасно до касаційної скарги скаржником долучено клопотання про відкриття касаційного провадження та клопотання про зупинення виконання оскаржених судових рішень.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 914/3733/21 визначено колегію суддів у складі: Банасько О. О. (головуючий), Картере В. І., Огороднік К. М., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи від 31.10.2022.

Перевіривши матеріали касаційної скарги, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, зважаючи на таке.

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

За приписами пункту 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Згідно з частиною сьомої статті 12 ГПК України розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Суд зазначає, що в даному випадку об`єктом оскарження є рішення Господарського суду Львівської області від 11.04.2022 у справі № 914/3733/21, залишене без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 06.10.2022, яким задоволено позов Самбірського міськрайонного центру зайнятості, присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 31 820,91 грн виплаченої допомоги по безробіттю та 2 270,00 грн судового збору.

Оскільки, вказаний вище позов був поданий до суду першої інстанції у 2021 році, відповідно до статті 7 Закону України "Про державний бюджет України на 2021 рік" прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01 січня було встановлено у розмірі 2 270,00 грн.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

Відтак, предметом позову у цій справі є стягнення 31 820,91 грн, що є меншим ніж сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а тому у розумінні наведених вище положень ГПК України справа № 914/3733/21 є малозначною в силу закону.

Рекомендацією № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07.02.1995 державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 Рекомендації, скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).

Отже, Верховному Суду надано право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у статті 293 ГПК України, що узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства.

У касаційній скарзі заявник зазначає про наявність підстав для відкриття касаційного провадження, передбачених пунктом 1 частини другої, підпунктом "а" пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України.

Так, скаржником зазначено, що судами попередніх інстанцій не враховано висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 916/1599/17, натомість, на думку скаржника помилково застосовано висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 13.02.2018 у справі № 915/282/17.

Крім того, скаржник зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастовчої практики, зокрема категорія справи № 914/3733/21 відповідає зазначеному критерію оскільки регулює питання, пов`язані з правовою оцінкою підставності відшкодування шкоди органами Пенсійного фонду органам центру зайнятості у відповідності до статей 1166, 1173 Цивільного кодексу України.

Вказані твердження судом відхиляються, як необґрунтовані з огляду на таке.

Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми (аналогічний правовий висновок викладений в ухвалах Верховного Суду від 04.03.2021 у справі № 922/1990/20, від 10.03.2021 у справі № 904/3935/20, від 10.03.2021 у справі № 911/239/20 тощо).

Водночас, формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.

Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

Такі критерії, серед іншого, можливого використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.

Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 725/3690/17, від 17.01.2019 у справі № 17/5009/5413/11, від 19.09.2019 у справі N№1/106/52-Б, від 10.04.2019 у справі № 456/647/18.

Водночас, вказуючи на фундаментальне значення цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики скаржник не навів обґрунтованих доводів та не надав жодних доказів кількісного та якісного виміру наявності/відсутності питання, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Оцінивши доводи скаржника щодо застосування зазначених ним норм права, Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, що дана справа має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики і її розгляд Верховним Судом є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Також зазначені у касаційній скарзі обставини не свідчать про те, що справа має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу з огляду на таке.

Верховним Судом під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду даної справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію та враховано межі, порядок та повноваження апеляційного суду щодо розгляду справи.

Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми (аналогічний правовий висновок викладений в ухвалах Верховного Суду від 04.03.2021 у справі № 922/1990/20, від 10.03.2021 у справі № 904/3935/20, від 10.03.2021 у справі № 911/239/20 тощо).

Водночас, формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.

Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

Такі критерії, серед іншого, можливого використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.

Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 725/3690/17, від 17.01.2019 у справі № 17/5009/5413/11, від 19.09.2019 у справі N№1/106/52-Б, від 10.04.2019 у справі № 456/647/18.

Водночас, вказуючи на фундаментальне значення цієї справи для формування єдиної правозастосовчої практики скаржник не навів обґрунтованих доводів та не надав жодних доказів кількісного та якісного виміру наявності/відсутності питання, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Оцінивши доводи скаржника щодо застосування зазначених ним норм права, Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, що дана справа має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики і її розгляд Верховним Судом є необхідним для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Також зазначені у касаційній скарзі обставини не свідчать про те, що справа має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу з огляду на таке.

Верховним Судом під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду даної справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію та враховано межі, порядок та повноваження апеляційного суду щодо розгляду справи.

Колегія суддів відзначає, що незгода із рішеннями судів попередніх інстанцій не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального/процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цих рішень, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь позивача/відповідача є звичайним передбачуваним процесом.

Подана касаційна скарга фактично зводиться до спроби переконати суд у необхідності переглянути зміст судових рішень, однак Верховний Суд не може ставити під сумнів законність судових рішень попередніх інстанцій тільки через те, що такі рішення скаржник вважає незаконними.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів" (аналогічний правовий висновок викладений в ухвалі Верховного Суду від 22.03.2021 у справі № 922/3160/19).

Разом з тим, доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі зводяться до висловлення незгоди з прийнятими судовими рішеннями, викладення власного бачення у питанні застосування правових норм, посилання не нерелевантну судову практику та є проханням про повторний перегляд справи та переоцінку встановлених судами попередніх інстанцій обставин, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

Використання оціночних чинників, як-то: "винятковість значення справи для скаржника", "суспільний інтерес", "значення для формування єдиної правозастосовчої практики", "малозначні справи" тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень.

Учасники судового процесу повинні розуміти, що визначені підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є винятком із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, як від заінтересованих осіб, так і від суду, оскільки в іншому випадку принцип "правової визначеності" буде порушено (аналогічний правовий висновок викладений в ухвалах Верховного Суду від 16.03.2021 у справі № 916/2438/19, від 22.03.2021 у справі № 918/551/19).

Наведені скаржником у касаційній скарзі доводи та аналіз оскаржуваних судових рішень не дають підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, зокрема, що результат вирішення цього спору судами виходить за межі звичайних наслідків вирішення такого роду спорів.

Таким чином, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під пункт 2 частини третьої статті 287 ГПК України, і, які надають повноваження Верховному Суду переглянути, як "суду права", дану категорію справ.

Щодо зазначення скаржником підстави касаційного оскарження визначеної пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, а саме неврахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 916/1599/17 суд зазначає таке.

Як установлено судами попередніх інстанцій підставою подання позову у справі № 914/3733/21 була понесена органом центру зайнятості майнова шкода у розмірі виплаченої особі-заявнику допомоги по безробіттю з огляду на відмову органу Пенсійного фонду у призначенні заявнику пенсії за вислугу років, протиправність якої підтверджена рішенням суду. Так, з оскаржених судових рішень встановлено, що особа, якій 20.07.2020 було відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років, 12.11.2020 звернулась до органів центру зайнятості, в результаті чого отримала статус безробітнього та отримувала відповідні виплати з допомоги по безробіттю у період з 12.11.2020 по 05.10.2021. З огляду на прийняття рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 18.06.2021 у справі № 380/11807/20, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 08.09.2021 про визнання протиправним та скасування рішення Пенсійного фонду про відмову у призначенні пенсії, особа з 02.11.2021 втратила статус безробітнього та відповідно і виплати з допомоги по безробіттю.

Водночас, у справі № 916/1599/17, на яку посилається скражник, судами встановлено, що особа, якій було відмовлено в призначенні пенсії, звернулась до органу центру зайнятості із заявою про отримання статусу безробітного та відповідних виплат з допомоги по безробіттю після винесення судом рішення та набрання ним законної сили 17.11.2011 про визнання нечинним рішення органу Пенсійного фонду про відмову у призначенні пенсії на пільгових умовах відповідно до протоколів від 30.04.2010 отримавши виплати допомоги по безробіттю за період з 02.01.2012 по 11.09.2012.

Тобто на відміну від цієї справи, у справі № 916/1599/17 з дня набрання судовим рішенням законної сили у справі про визнання нечинним рішення органу Пенсійного фонду про відмову у призначенні пенсії на пільгових умовах статус фізичної особи став несумісним зі статусом безробітної особи, про що фізична особа, як позивач у такій справі знала або повинна була знати.

Так суд звертає увагу, що посилання скаржника, як на підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, а саме неврахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду за неподібних правовідносин, в тому числі без належного обґрунтування виключних підстав визначених пунктом 2 частини третьої статті 287 цього Кодексу не є підставою для відкриття касаційного провадження у малозначних справах.

Рекомендацією № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07.02.1995 державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 Рекомендації, скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" від 23.10.1996; "Brualla Gomes de la Torre v. Spain" від 19.12.1997).

Разом з тим, суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 09.10.2018 щодо неприйнятності у справі "Азюковська проти України" (Azyukovska v. Ukraine, заява № 26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.

Таким чином, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині другій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства.

Беручи до уваги вищевказане, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом) колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження у справі № 914/3733/21 за касаційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області на постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.10.2022 та на рішення Господарського суду Львівської області від 11.04.2022.

З огляду на відмову у відкритті касаційного провадження, клопотання про зупинення виконання оскаржених рішень, залишається судом без розгляду.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 12, 163, 234, 235, 287, пунктом 1 частини першої статті 293, статтею 326 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду

УХВАЛИВ:

1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Головного управління Пенсійного фонду України у Львівській області на постанову Західного апеляційного господарського суду від 06.10.2022 та на рішення Господарського суду Львівської області від 11.04.2022 у справі № 914/3733/21.

2. Копію цієї ухвали, оригінал касаційної скарги із доданими до скарги матеріалами надіслати скаржнику.

3. Копію касаційної скарги залишити в суді касаційної інстанції.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. О. Банасько

Судді В. І. Картере

К. М. Огороднік