Постанова

від 30.11.2022 по справі 135/1682/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

30 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 135/1682/16-ц

провадження № 61-7702св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Центрально-Західне Міжрегіональне управління Міністерства юстиції України (м. Хмельницький), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , державне підприємство «Сетам» Міністерства юстиції України в особі Вінницької регіональної філії, товариство з обмеженою відповідальністю «Фрейр Компані»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційні скарги представника ОСОБА_7 - ОСОБА_8 на постанову Вінницького апеляційного суду у складі колегії суддів: Сала Т. Б., Берегового О. Ю., Шемети Т. М. від 12 липня

2022 року та ОСОБА_1 на рішення Тульчинського районного суду Вінницької області у складі судді Ковганича С. В.

від 17 листопада 2021 року і постанову Вінницького апеляційного суду у складі колегії суддів: Сала Т. Б., Берегового О. Ю., Шемети Т. М., від 12 липня

2022 року.

Зміст первісної позовної заяви та її обґрунтування

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області про поділ спільного сумісного майна подружжя, визнання права власності на майно та зняття з нього арешту. Вимоги зазначеного позову та склад учасників справи неодноразово змінювались.

З урахуванням усіх уточнень позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд:

1) поділити спільне сумісне майно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а саме:

- земельну ділянку площею 0,1000 га, яка розташована за адресою:

АДРЕСА_1 , кадастровий номер 0510600000:07:002:0515 (державний акт на право власності на земельну ділянку серії від 25 червня 2003 року ВН №119381);

- гараж з майстернею № НОМЕР_1 загальною площею 422,5 кв. м, що розташований на земельній ділянці площею 0,1000 га за адресою:

АДРЕСА_1 , кадастровий номер 0510600000:07:002:0515;

- земельну ділянку площею 0,0026 га, кадастровий номер 0510600000:07:002:0383 (державний акт на право власності на земельну ділянку серії від 06 жовтня 2011 року, ЯЛ №256440), що розташована по

АДРЕСА_2 ;

- житловий будинок з господарськими будівлями

АДРЕСА_2 , загальною площею 108,9 кв. м, житловою площею 72,1 кв. м;

- земельну ділянку по АДРЕСА_2 , площею 0,0500 га, кадастровий номер 0510600000:07:002:0379 (державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №256742);

- земельну ділянку по АДРЕСА_2 площею 0,2261 га, кадастровий номер 0510600000:07:002:0380 (державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №256743);

- земельну ділянку площею 0,0024 га, яка розташована за адресою:

АДРЕСА_3 , кадастровий номер 0510600000:07:002:0382 (державний акт на право власності на земельну ділянку від 30 грудня

2009 року серії ЯИ №256740);

- гараж № НОМЕР_2 , загальною площею 19,3 кв. м, що розташований за адресою:

АДРЕСА_3 ;

- рухоме майно, яке зазначене в постанові начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області від 27 жовтня

2016 року про опис та арешт майна боржника ОСОБА_2 (описане і арештоване всередині приміщень СТО, СТ «Протон»), на загальну суму 75 965,00 грн;

- рухоме майно, яке зазначене в акті опису та арешту майна від 15 січня

2015 року (описане і арештоване всередині приміщень СТО, СТ «Протон»), на загальну суму 127 247,00 грн;

2) визнати за нею право власності на зазначене вище нерухоме та рухоме майно;

3) виключити з актів опису та арешту та звільнити з-під арешту зазначене нерухоме та рухоме майно;

4) визнати недійсними електронні торги від 02 липня 2018 року, 20 серпня 2018 року, 05 вересня 2018 року, 06 вересня 2018 року, 10 вересня 2018 року;

5) визнати недійсними протоколи та акти про проведені вказані вище електронні торги;

6) визнати незаконними та скасувати постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління ДВС ГТУЮ у Вінницькій області Бойко С. В. про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу від 09 січня 2019 року та акт про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу - земельної ділянки площею 0,0026 га, кадастровий номер 0510600000:07:002:0383 (державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ №256440), що розташована по АДРЕСА_2 ;

7) скасувати записи про реєстрацію права власності від №31978502

від 10 червня 2019 року; №30553909 від 01 березня 2019 року; №30553731

від 01 березня 2019 року; №30554098 від 01 березня 2019 року; №30554008

від 01 березня 2019 року; №30553654 від 01 березня 2019 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;

8) витребувати у ТОВ «Фрейр Компані» на її користь нерухоме майно:

- земельну ділянку площею 0,0026 га, кадастровий номер 0510600000:07:002:0383, що розташована по АДРЕСА_2 ;

- земельну ділянку по АДРЕСА_2 площею 0,2261 га, кадастровий номер 0510600000:07:002:0380;

- земельну ділянку площею 0,0024 га, яка розташована за адресою:

АДРЕСА_3 , кадастровий номер 0510600000:07:002:0382;

- земельну ділянку площею 0,1000 га, яка розташована за адресою:

АДРЕСА_1 , кадастровий номер 0510600000:07:002:0515;

- гараж з майстернею № НОМЕР_1 загальною площею 422,5 кв. м, що розташований на земельній ділянці площею 0,1000 га, по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 0510600000:07:002:0515;

- гараж № НОМЕР_2 , загальною площею 19,3 кв. м, що розташований за адресою:

АДРЕСА_3 .

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що вищевказане майно придбане в період шлюбу з ОСОБА_2 за спільно нажиті кошти та є спільною сумісною власністю подружжя, у зв`язку із чим відповідно до частини другої статті 60, частини першої статті 70 Сімейного кодексу України має право на визнання за нею права власності на все нерухоме майно, з урахуванням того, що зі згоди відповідача

ОСОБА_2 вона внесла на депозитний рахунок грошові кошти, що дорівнюють вартості 1/2 цього нерухомого майна.

Водночас, в рамках зведеного виконавчого провадження № 37234147 про стягнення коштів з відповідача ОСОБА_2 в сумі 10 043 878,77 грн указане майно в порушення вимог закону було спочатку описано та арештовано, а згодом продано на електронних торгах.

Позивачка вважала, що проведені електронні торги, як і протоколи та акти, складені за їх результатами, є недійсними, оскільки, по-перше, реалізовано майно, що належить їй, як особі, яка не є боржником за виконавчим провадженням, по-друге, реалізоване майно придбано в період шлюбу, по-третє, належність вказаного майна на праві спільної сумісної власності подружжю презюмується. Органи ДВС протиправно передали на реалізацію ДП «Сетам» рухоме та нерухоме майно, яке знаходиться в спільній сумісній власності, без виділення частки боржника ОСОБА_2 в натурі, чим порушила вимоги статті 443 Цивільного процесуального кодексу України, частини шостої статті 48, частини шостої статті 52 Закону України «Про виконавче провадження», в редакції 2010 року.

На час розгляду справи спірне майно було відчужене третім особам, а також передано стягувачеві у виконавчому провадженні. ОСОБА_1 зазначала, що спірне нерухоме майно знаходиться в незаконному володінні ТОВ «Фрейр Компані», при цьому, ураховуючи, що воно набуте юридичною особою незаконно, на підставі статті 388 Цивільного кодексу України підлягає витребуванню з володіння ТОВ «Фрейр Компані», оскільки воно вибуло з володіння власника не з його волі.

Зміст зустрічного позову та його обґрунтування

У червні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання одного із подружжя солідарним боржником за зобов`язаннями.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що кошти, які були запозичені ОСОБА_2 у нього та стягуються з останнього у зведеному виконавчому провадженні, являються об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та були використані останнім в інтересах сім`ї, а саме для набуття спільного майна подружжя та забезпечення існування членів сім`ї.

Посилався позивач за зустрічним позовом на те, що при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї, зокрема в частині повернення позики.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_3 просив суд визнати за ним право на стягнення на його користь з ОСОБА_1 , як солідарного боржника з ОСОБА_2 , 155 000,00 євро заборгованості за рахунок спільного майна подружжя.

Основний зміст та мотиви рішення суду першої інстанції

Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області

від 17 листопада 2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , а також зустрічних позовних вимог ОСОБА_7 .

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що спору між подружжям щодо спільного майна немає, спір носить штучний характер та спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника ОСОБА_2 . Оскільки позивачка просить поділити лише те майно, яке описано та арештовано, без урахування боргових зобов`язань одного з подружжя, які виникли під час шлюбу, припинення права власності ОСОБА_2 на спірне майно ускладнить виконання судового рішення про стягнення суми боргу з останнього на користь ОСОБА_7 .

В частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними електронних торгів, суд першої інстанції зазначив, що позивачка не посилалася на будь-які порушення організатором торгів норм Порядку реалізації арештованого майна, не надала відповідних доказів, які б вказували на порушення правил проведення електронних торгів, а тому відсутні правові підстави для визнання недійсними електронних торгів, протоколів та актів, складених за результатами їх проведення.

Спірне нерухоме майно не може бути витребуване від добросовісного набувача з огляду на положення частини другої статті 388 ЦК України.

Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх недоведеності, зокрема того, що отримані у позику кошти, які були стягнуті з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_7 на підставі рішення Ладижинського міського суду Вінницької області від 01 червня 2012 року, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя та були використані на потреби сім`ї ОСОБА_9 , у зв`язку із чим вважав, що відсутні підстави для визнання ОСОБА_1 солідарним боржником за зобов`язаннями її чоловіка ОСОБА_2 перед ОСОБА_10 .

Основний зміст та мотиви постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 12 липня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 17 листопада 2021 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання права власності на житловий будинок з господарськими будівлями

АДРЕСА_2 та на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_2 з кадастровим номером 0510600000:07:002:0379 скасовано, ухвалено в цій частині нове судове рішення про часткове задоволення цих вимог.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями АДРЕСА_2 , загальною площею 108,9 кв. м, житловою площею

72,1 кв. м.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд площею 0,0500 га, яка розташована по

АДРЕСА_2 , кадастровий номер 0510600000:07:002:0379. У решті рішення суду першої інстанції за результатами розгляду позову ОСОБА_1 залишено без змін.

Рішення суду в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_7 змінено, викладено його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, шо суд першої інстанції, встановивши відсутність спору між сторонами щодо спірного нерухомого майна та обізнаність позивачки про ухвалене судове рішення про стягнення заборгованості з відповідача, дійшов обґрунтованого висновку, що у разі задоволення позовних вимог позивачки про визнання за нею права власності на все описане та арештоване майно, будуть порушені права та інтереси кредитора, на користь якого на підставі рішення суду підлягає стягненню заборгованість за договорами позики, а відтак дійшов правильного висновку про зловживання позивачкою своїм правом. Апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_1 має відповідати за зобов`язаннями солідарно з ОСОБА_2 усім своїм майном, оскільки договір позики між ОСОБА_2 та ОСОБА_10 укладався в інтересах сім`ї, при здійсненні ОСОБА_2 професійної діяльності з метою отримання доходу. Водночас, з огляду на те, що будинок є спільною сумісною власністю подружжя, його купівля відбулась задовго до укладання договорів позики, іншого нерухомого майна у позивачки немає, а орган опіки та піклування відмовив державному виконавцю у наданні дозволу на реалізацію будинку і земельної ділянки, на якій він розташований, з метою забезпечення конституційного права ОСОБА_1 на житло, апеляційний суд вважав за можливе відступити від висновку про зловживання позивачкою своїми правами і презумпції спільності зобов`язань подружжя та визнати за нею право власності на 1/2 частину будинку та 1/2 частину земельної ділянки, на якій він розташований. Разом з цим, апеляційний суд дійшов висновку про неможливість виключення з акту опису та звільнення з-під арешту частки майна, належної ОСОБА_1 , оскільки вона не виділена в натурі.

Змінюючи мотиви відмови у задоволенні зустрічного позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що вимога про стягнення з ОСОБА_1 , як солідарного боржника з ОСОБА_2 , 155 000,00 євро заборгованості за рахунок спільного майна подружжя не є ефективним способом захисту порушених прав ОСОБА_7 , а є запереченнями на доводи позивачки про правовий режим спільної сумісної власності подружжя, зокрема щодо солідарного характеру зобов`язань подружжя.

Узагальнені доводи касаційних скарг

09 серпня 2022 року представник ОСОБА_7 - ОСОБА_8 засобами поштового зв`язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасуватипостанову Вінницького апеляційного суду від 12 липня 2022 року в частині задоволених вимог, залишити у цій частині в силі рішення суду першої інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), та не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Зазначає про помилковість висновку апеляційного суду про необхідність забезпечення конституційного права позивачки на житло. Вважає, що суд не урахував, що їй на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_4 , у той час як судове рішення про стягнення заборгованості з ОСОБА_2 не виконано, що порушує принцип правої визначеності.

Посилається представник ОСОБА_7 - ОСОБА_8 на те, що подружжя відповідає за спільними зобов`язанням не майном, придбаним після взяття на себе відповідного зобов`язання, а усім спільним сумісним майном.

Додатково зазначає про незаконність відмови органу опіки та піклування у наданні дозволу на реалізацію спірного будинку та земельної ділянки, на якій він розташований, з огляду на те, що реєстрація у ньому неповнолітньої особи, яка не є близькою родичкою власників, була проведена після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості.

09 серпня 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 17 листопада 2021 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 12 липня 2022 року в частині відмови у задоволенні її позовних вимог, ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення її позовних вимог у повному обсязі. В іншій частині просить рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.

Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявниця зазначає неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 вересня 2020 року у справі № 638/637/17, від 09 грудня 2020 року у справі № 493/38/18, від 01 квітня 2020 року у справі № 462/518/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також необґрунтовано відхили клопотання про проведення експертиз та не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Також посилається на наявність підстав для обов`язкового скасування рішення суду першої інстанції, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 411 ЦПК України.

ОСОБА_1 зазначає про помилковість висновків судів попередніх інстанцій щодо недобросовісності її дій та зловживання правами, не врахування, що внесення нею на депозитний рахунок суду компенсації вартості 1/2 частини спірного майна не перешкоджає виконанню рішення суду щодо стягнення з ОСОБА_2 заборгованості, а навпаки сприяє його виконанню. Вважає, що суди попередніх інстанцій фактично допустили дискримінацію її прав, надавши перевагу захисту прав ОСОБА_7 , не урахувавши, що фактично було реалізовано належне їй майно, без виділення в натурі частки подружжя, який не є боржником. При цьому зосереджує увагу на тому, що вона не є учасником відповідного виконавчого провадження, а тому не має права на оскарження дій державного виконавця.

Посилається ОСОБА_1 на застосування судами правових висновків Верховного Суду, які висловлені у справах з правовідносинами, які не є подібними до спірних.

Також вважає помилковими висновки суду апеляційної інстанції щодо зміни мотивів відмови у задоволенні зустрічного позову, з огляду на відсутність належних та допустимих доказів укладення договору позики між ОСОБА_2 та ОСОБА_10 в інтересах сім`ї, а також відсутності позовних вимог у справі, яка переглядається, щодо поділу боргових зобов`язань. Крім того звертає увагу, що усе спірне майно було придбане до отримання ОСОБА_2 грошових коштів від ОСОБА_7 , а тому відсутні підстави для звернення стягнення на її частку у майні (частина третя статті 73 СК України).

Також ОСОБА_1 посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права. Вказує, що розгляд справи в суді першої інстанції здійснювався неповноважним складом суду (суддя Ковганич С. В. перебуває під двома присягами - суддівською та адвокатською), судді апеляційного суду Сало Т. Б. заявлено обґрунтований відвід на підставі пунктів 3, 5 частини першої статті 36 ЦПК України (розгляд апеляційної скарги на ухвали суду першої інстанції про забезпечення позову та зустрічне забезпечення; безпідставне стягнення судового збору за ставками для позовних вимог майнового характеру при поданні апеляційної скарги на рішення суду; витребування від представника позивача узагальнених позовних вимог; застосування до представника позивача заходів процесуального примусу), а також необґрунтовано відмовлено у задоволенні клопотання про проведення судових оціночно-земельної і оціночно-будівельної експертиз та про залучення третьої особи.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалами Верховного Суду від 12 серпня 2022 року відкрито касаційні провадження у справі № 135/1682/16-ц за касаційними скаргами представника ОСОБА_7 - ОСОБА_8 та ОСОБА_1 , витребувано матеріали зазначеної цивільної справи з суду першої інстанції.

16 вересня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 23 листопада 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією з п`яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Короткий зміст відзивів на касаційні скарги

У відзиві на касаційну скаргу представника ОСОБА_7 - ОСОБА_8 ОСОБА_1 , посилаючись на безпідставність доводів заявника, просить суд відмовити у задоволенні зазначеної касаційної скарги.

Наголошує на помилковості доводів про необхідність застосування до спірних правовідносин положень щодо солідарного характеру відповідальності подружжя за позиковими зобов`язаннями, ураховуючи, що предметом спору є поділ спільного сумісного майна подружжя, а не виконання зобов`язань за договорами. При цьому посилається на відсутність договорів позики між ОСОБА_10 та її чоловіком, з огляду на те, що кошти отримувались за договором доручення та на користь юридичних осіб (для купівлі на їх користь транспортних засобів).

Вважає, що наведені заявником правові висновки Верховного Суду не є релевантними до спірних правовідносин, а доводи щодо недобросовісності її дій та наявності у неї іншого житла ґрунтуються на припущеннях.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 представник

ОСОБА_7 - ОСОБА_8 просить суд відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 , посилаючись на необґрунтованість її доводів.

Зазначає, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку щодо відсутності між подружжям спору з приводу поділу спільного майна. Зосереджує увагу на тому, що із цим позовом ОСОБА_1 звернулася лише після опису та арешту спірного майна, вимог про поділ іншого спільного майна подружжя (не арештованого) не заявляла, що свідчить про зловживання позивачкою своїм матеріальним правом.

Посилання заявниці на наявність процесуальних порушень, допущених судами попередніх інстанцій, вважає безпідставними та такими, що ґрунтуються виключно на її незгоді з процесуальними діями суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 03 грудня 1993 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у зареєстрованому шлюбі.

За договором купівлі-продажу жилого будинку від 25 червня 2004 року ОСОБА_2 придбав житловий будинок з господарськими будівлями, що розташований по АДРЕСА_2 , загальною площею 106,3 кв. м, житловою - 72,1 кв. м. Право власності зареєстроване

17 вересня 2004 року.

Згідно з державним актом про право власності на земельну ділянку серії

ЯИ №256742 ОСОБА_2 на підставі рішення Ладижинської міської ради 28 сесії 5 скликання від 25 листопада 2008 року є власником земельної ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,0500 га по АДРЕСА_2 , кадастровий номер 0510600000:07:002:0379.

Згідно з державним актом про право власності на земельну ділянку серії

ЯИ №256743 ОСОБА_2 на підставі рішення Ладижинської міської ради 28 сесії 5 скликання від 25 листопада 2008 року є власником земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, площею 0,2261 га по АДРЕСА_2 , кадастровий номер 0510600000:07:002:0380.

Згідно з державним актом про право власності на земельну ділянку серії

ЯЛ №256440 від 06 жовтня 2011 року ОСОБА_2 на підставі рішення Ладижинської міської ради 28 сесії 5 скликання від 25 листопада 2008 року № 1006 є власником земельної ділянки для індивідуального гаражного будівництва площею 0,0026 га по АДРЕСА_3 , кадастровий номер 0510600000:07:002:0383.

Крім того, згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ВН №119361 від 25 червня 2003 року ОСОБА_2 на підставі рішення Ладижинської міської ради 1 сесії 23 скликання від 27 травня

1998 року є власником земельної ділянки для ведення садівництва, площею 0,1000 га, в м. Ладижині на території СТ «Протон», кадастровий номер 0510600000:07:002:0515.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно щодо об`єкта нерухомого майна №63419741 від 14 липня 2016 року ОСОБА_2 є власником нежитлового приміщення - гаража з майстернею Г, загальною площею 422,5 кв. м, розташованого за адресою: гараж НОМЕР_1 у СТ «Протон» (територія Ладижинської міської ради).

Згідно з державним актом про право власності на земельну ділянку серії

ЯИ №256740 ОСОБА_2 на підставі рішення Ладижинської міської ради 28 сесії 5 скликання від 25 листопада 2008 року є власником земельної ділянки для гаражного будівництва площею 0,0024 га по

АДРЕСА_3 , кадастровий номер 0510600000:07:002:0382.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно щодо об`єкта нерухомого майна від 13 липня 2016 року №63391423 ОСОБА_2 є власником нежитлового приміщення - гаража загальною площею 19,3 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_5 .

Рішенням Ладижинського міського суду Вінницької області від 01 червня

2012 року, яке набрало законної сили, у справі № 211/447/12 за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_2 та ОСОБА_11 про стягнення заборгованості за договорами позики стягнуто на користь ОСОБА_7 з ОСОБА_2 115 394,93 євро, що становило 1 540 445, 17 грн.

04 вересня 2012 року судом був виданий виконавчий лист, і постановою державного виконавця Берези А. В. від 19 вересня 2012 року відкрито виконавче провадження № 34351262.

Рішенням Ладижинського міського суду Вінницької області від 12 жовтня

2012 року у справі № 211/1409/12 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 заборгованість за договором позики в сумі 8 500 000,00 грн.

27 грудня 2012 року державним виконавцем Калинчуком С. І. винесена постанова про відкриття виконавчого провадження № 35840533.

27 грудня 2012 року державним виконавцем у ВП №35840533 винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, накладено арешт на все рухоме та нерухоме майно, що належить боржнику ОСОБА_2 у межах суми звернення стягнення

8 500 000,00 грн та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке йому належить.

26 березня 2013 року заступником начальника відділу примусового виконання рішень управління ДВС ГУЮ у Вінницькій області винесено постанову про об`єднання у зведене виконавче провадження ВП № 35840533 та № 34351262.

Вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 15 вересня

2016 року (справа №212/11316/2012), який переглядається в апеляційному порядку, ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 190 Кримінального кодексу України та призначено йому покарання у виді 6 років позбавлення волі із конфіскацією майна, належного йому на праві приватної власності в дохід держави. Потерпілим у цій справі є ОСОБА_3 .

Постановою заступника начальника відділу примусового виконання рішень Управління ДВС ГТУЮ у Вінницькій області Калинчуком С. І. від 06 червня

2017 року на підставі заяви Загребельного від 05 травня 2017 року виконавче провадження № 35840533 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 8 500 000,00 грн виведено із зведеного виконавчого провадження № 37234147, виконавчий документ постановою виконавця на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» повернуто стягувачу ОСОБА_4 .

Все зазначене вище спірне майно було описане та арештовано державним виконавцем з метою виконання виконавчого листа, боржником у якому є ОСОБА_2 .

Крім того, актом опису та арешту майна від 15 січня 2015 року та постановою начальника відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Вінницькій області від 27 жовтня 2016 року про опис та арешт майна боржника ОСОБА_2 описано і арештовано майно, яке знаходилось всередині приміщень СТО у СТ «Протон», в тому числі предмети та речі по ремонту та експлуатації транспортних засобів та агрегатів, перелік, кількість яких та основні їх характеристики були відображені у тому ж акті опису і арешті майна.

В подальшому все нерухоме і рухоме майно органами державної виконавчої служби було передано на реалізацію, і більшість з нього було реалізовано шляхом проведення електронних торгів. Майно, що не було реалізоване, було передано стягувачу ОСОБА_12 в рахунок боргу.

Рішенням виконавчого комітету Ладижинської міської ради Вінницької області від 20 серпня 2018 року № 319 відмовлено відділу примусового виконання рішень управління ДВС ГТУЮ у Вінницькій області у надані дозволу на реалізацію нерухомого майна боржника ОСОБА_2 , а саме: житлового будинку АДРЕСА_2 , який належить йому на праві власності та в якому зареєстрована і право користування яким має малолітня ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд площею 0,0500 га, кадастровий номер 0510600000:07:002:0379, за адресою: АДРЕСА_2 .

Все реалізоване нерухоме майно, згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 27 серпня 2019 року № 178826473, на час розгляду справи, зареєстровано на праві власності за ТОВ «Фрейр Компані».

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційних скарг та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Подібні положення містить і стаття 368 ЦК України.

Земельна ділянка, набута одним із подружжя за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.

Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користуванняі розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За правилами частини першої статті 69, частини першої статті 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Відповідно до частини другої статті 73 СК України стягнення може бути накладено на майно, яке спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби. За спільними зобов`язаннями подружжя останнє відповідає усім своїм майном.

Вказані правові висновки викладені, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц.

Відповідно до частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження», у редакції, яка була чинною на час проведення торгів, особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Схожі за змістом положення були закріплені у частині шостій статті 52 Закону України «Про виконавче провадження», у редакції, яка була чинною на час проведення опису та арешту спірного майна.

У постанові від 07 листопада 2022 року у справі № 725/7187/19 Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначив, що норма частини першої статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» розрахована на ті випадки, за яких вимогу про визнання права власності та про зняття з нього арешту заявляє особа, яка є одноосібним власником або співвласником подільної речі.

Очевидно, що нерозумним було б тлумачення, яке б допускало можливість для одного із співвласників в спільній сумісній власності вимагати зняття арешту із неподільної речі в цілому чи навіть допускати конструкцію зняття арешту із частки в спільній сумісній власності. Права та інтереси іншого співвласника в спільній сумісній власності на неподільну річ мають захищатися шляхом виплати компенсації.

Згідно зі статтею 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу і на майно якого накладено арешт, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Недобросовісність поведінки подружжя при поділі спільного майна, зловживання правами й наявність негативних наслідків для кредитора підлягають доказуванню на загальних підставах.

Подібний висновок висловлено, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18).

Розумність характерна та властива для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, а також тлумачення процесуальних норм.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Встановивши, що на момент отримання позики ОСОБА_2 від ОСОБА_7 та до теперішнього часу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебувають у шлюбі, грошові кошти були отримані для здійснення професійної діяльності, від якої чоловік позивачки отримував основний дохід та забезпечував сім`ю, а за положеннями СК України доходи від підприємницької діяльності є спільним майном подружжя (частина друга статті 61 СК України), суди попередніх інстанцій дійшли загалом правильного висновку про те, що позивачкою не доведено, що подружжя не несе відповідальності за спільними зобов`язаннями усім своїм майном.

Колегія суддів погоджується також із висновками судів попередніх інстанцій про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на спірне майно, у тому числі ту його частину, що використовувалась ОСОБА_2 для професійної діяльності (ремонт та обслуговування автомобілів), а також набута у порядку приватизації, спрямовані на ухилення від виконання ОСОБА_2 зобов`язань за договорами позики, від виконання рішення суду. Отже процесуальні дії ОСОБА_1 спрямовані на порушення прав та інтересів кредитора, на користь якого на підставі рішення суду підлягає стягненню заборгованість за договорами позики у зв`язку із неналежним виконанням боржником ОСОБА_2 взятих на себе зобов`язань.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про вихід судами попередніх інстанцій за межі позовних вимог, оскільки поділ боргових зобов`язань не входив до предмета позову в суді першої інстанції, є безпідставними, з огляду на те, що предметом позову, серед іншого, є поділ спільного сумісного майна подружжя, а борги подружжя та зобов`язання, що виникли в інтересах сім`ї, враховуються при поділі майна (пункти 23, 24 Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя»).

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів та виконувалися (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

З огляду на відсутність доказів виконання судового рішення про стягнення боргу з ОСОБА_2 , оспорення позивачкою реалізації майна, проведеної з метою задоволення вимог кредитора, намагання вивести усе арештоване майно з-під процедури примусової реалізації, відсутність доказів використання позивачкою спірного будинку як єдиного житла, а також реєстрації у будинку після ухвалення судового рішення про стягнення боргу неповнолітньої особи, колегія суддів вважає необґрунтованим висновок апеляційної суду про наявність підстав для відступу від презумпції спільності інтересів подружжя і сім`ї в частині одного із об`єктів права спільної сумісної власності.

Ураховуючи наведене, судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 , із залишенням в цій частині в силі рішення суду першої інстанції, ухваленого відповідно до закону.

В іншій частині колегія суддів загалом погоджується із мотивами та висновками судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні як первісного, так і зустрічного позовів.

З урахуванням меж касаційного оскарження колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі

№ 678/301/12 сформулювала правовий висновок, згідно з яким для визнання судом електронних торгів недійсними необхідним є: наявність підстав для визнання прилюдних торгів недійсними (порушення правил проведення електронних торгів); встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Отже, проведення електронних торгів з порушенням є підставою для визнання цих торгів недійсними лише за умови порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання недійсними електронних торгів, суди попередніх інстанцій правильно виходили із того, що єдиним обґрунтуванням таких вимог було звернення стягнення на майно боржника, що перебуває у спільній сумісній власності. Жодних інших порушень проведення електронних торгів позивачкою не зазначено та не доведено в установленому процесуальним законом порядку.

У цьому контексті, колегія суддів зауважує, що посилання на неправомірність дій державного виконавця при здійсненні своїх повноважень, визначених Законом України «Про виконавче провадження», не стосуються правил проведення електронних торгів та є такими, що мають самостійний спосіб оскарження й не можуть бути підставою для визнання електронних торгів недійсними.

Інші позовні вимоги ОСОБА_1 є похідними, а тому також не підлягають задоволенню.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановленими на їх підставі обставинами, спрямовані на необхідність переоцінки цих доказів і обставин. Проте такі аргументи були предметом належної перевірки судами попередніх інстанцій та сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Посилання касаційної скарги на невідповідність висновків судів попередніх інстанцій висновкам Верховного Суду є необґрунтованими, з огляду на різні фактичні обставини, встановлені судами при їх розгляді.

Висновки суду першої інстанції узгоджуються із висновками, висловленими Верховним Судом у постановах від 10 травня 2022 року у справі № 607/7598/20, від 06 липня 2022 року у справі № 685/402/21.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права були частково предметом перевірки у суді апеляційної інстанції (щодо неповноважного складу суду першої інстанції, не залучення третьої особи) та стороні надано обґрунтовану відповідь, а в іншій частині, з урахуванням встановлених обставин справи щодо не спростування презумпції спільності інтересів подружжя і сім`ї, зокрема в частині спільності боргових зобов`язань, що стало підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про поділ спільного сумісного майна, не впливають на правильність вирішення справи, а тому в силу положень частини другої статті 410 ЦПК України не можуть бути підставою для скасування оскаржених судових рішень.

Доводи касаційної скарги про упередженість та необ`єктивність судді Сало Т. Б. при перегляді справи по суті в апеляційному порядку колегією суддів відхиляються у зв`язку із необґрунтованістю.

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 410 ЦПК України).

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, касаційну скаргу представника ОСОБА_7 - ОСОБА_8 , з урахуванням зазначених вище обставин щодо спільності боргових зобов`язань подружжя та вчинення недобросовісних дій, задовольнити, скасувавши постанову Вінницького апеляційного суду від 12 липня 2022 року в частині часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , залишивши в цій частині в силі рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 17 листопада 2021 року.

Крім того, ураховуючи, що за результатами касаційного перегляду справи, позовні вимоги ОСОБА_1 є такими, що не підлягають задоволенню, з урахуванням положень пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України, відсутні підстави для відшкодування на її користь судових витрат, стягнутих додатковою постановою Вінницького апеляційного суду від 06 вересня 2022 року, у зв`язку із чим зазначене судове рішення підлягає скасуванню.

Керуючись статтями 141, 402, 409, 410, 413, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Касаційну скаргу представника ОСОБА_7 - ОСОБА_8 задовольнити.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 12 липня 2022 року скасувати у частині часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на житловий будинок з господарськими будівлями та земельну ділянку, залишивши у цій частині в силі рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 17 листопада 2021 року.

В іншій частині постанову Вінницького апеляційного суду від 12 липня

2022 року, а також рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 17 листопада 2021 року, з урахуванням змін, внесених постановою Вінницького апеляційного суду від 12 липня 2022 року щодо мотивів вирішення зустрічного позову, залишити без змін.

Скасувати додаткову постанову Вінницького апеляційного суду від 06 вересня 2022 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович