Постанова

від 07.12.2022 по справі 201/4865/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/1440/22 Справа № 201/4865/19 Суддя у 1-й інстанції - Антонюк О. А. Суддя у 2-й інстанції - Лаченкова О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 грудня 2022 року Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:

головуючого Лаченкової О.В.

суддів Городничої В.С., Петешенкова М.Ю.

при секретарі Піменовій М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі

апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 20 квітня 2021 року

по справі за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора Комунального підприємства "Центр реєстрації бізнесу і нерухомості" Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченка Артема Олександровича, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко Ірина Анатоліївна про скасування реєстраційних дій, визнання неправомірним і скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності і витребування майна з чужого незаконного володіння, -

ВСТАНОВИЛА:

В квітні 2019 року до Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська надійшла справа за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора Комунального підприємства "Центр реєстрації бізнесу і нерухомості" Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченка Артема Олександровича, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко Ірина Анатоліївна про скасування реєстраційних дій, визнання неправомірним і скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності і витребування майна з чужого незаконного володіння.

В обгрунтування уточненого позову ОСОБА_1 зазначала, що 03 серпня 2017 року приватним нотаріусом проведено державну реєстрацію заповіту ОСОБА_5 за реєстровим №416, відповідно до якого ОСОБА_5 заповідала ОСОБА_1 квартиру загальною площею 41.3 кв. м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності ОСОБА_5 набуте на підставі свідоцтва про право власності на житло від 20 грудня 1994 року № НОМЕР_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла, що стало підставою для позивача звернутися до державного реєстратора з заявою про відкриття спадкової справи на підставі заповіту. Приватний нотаріус повідомив, що вищезазначене нерухоме майно не належить ОСОБА_5 . Як стало відомо з Інформаційної довідки №123596734, державним реєстратором КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченко А.О., проведена державна реєстрація права власності на цю квартиру, набутого на підставі договору дарування від 10 жовтня 1995 року за ОСОБА_2 ОСОБА_2 19 лютого 2018 року продав дану нерухомість громадянці ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу. Після відкриття провадження по справі позивачу стало відомо, що 05 березня 2019 року відбулося чергове відчуження квартири. ОСОБА_3 передала спірну нерухомість ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 05 березня 2019 року. Позивач просила суд скасувати рішення державного реєстратора КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченка А.О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 38860414 від 20 грудня 2017 року і витребувати з незаконного володіння відповідача ОСОБА_4 на користь позивача ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 , задовольнивши уточнений позов в повному обсязі.

Рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 20 квітня 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до державного реєстратора Комунального підприємства «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченка Артема Олександровича, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко Ірина Анатоліївна про скасування реєстраційних дій, визнання неправомірним і скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності і витребування майна з чужого незаконного володіння відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 20 квітня 2021 року просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 20 квітня 2021 року, ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

У відзиві ОСОБА_4 на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 20 квітня 2021 року ОСОБА_4 просить відмовити в задоволенні вимог апеляційної скарги, рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 20 квітня 2021 року залишити в силі.

Відзиви від інших учасників справи на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 20 квітня 2021 року від учасників справи до апеляційного суду не надходили.

Вислухавши доповідь судді, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першоїінстанції встановлено,що, як стверджує позивач, 03 серпня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Мамоновою Г.М. проведено державну реєстрацію заповіту ОСОБА_5 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) за реєстровим №416, відповідно до якого ОСОБА_5 заповідала ОСОБА_1 квартиру загальною площею 41.3 кв. м., розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності ОСОБА_5 набуте на підставі Свідоцтва про право власності на житло від 20 грудня 1994 року № П-475.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла, про що видано Свідоцтво про смерть Серія НОМЕР_3 , що стало підставою для позивача звернутися до державного реєстратора з заявою про відкриття спадкової справи на підставі заповіту.

В ході подання заяви про відкриття спадщини за заповітом, приватний нотаріус повідомив, що вищезазначене нерухоме майно не належить ОСОБА_5 .

З метою повного та всебічного з`ясування всіх обставин, що стосуються відчуження нерухомого майна, позивач звернувся до приватного нотаріуса для отримання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна (Інформаційна довідка № 123596734).

Як стало відомо з Інформаційної довідки №123596734, державним реєстратором Комунального підприємства «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченко А.О., проведена державна реєстрація права власності на квартиру АДРЕСА_3 , реєстровий номер об`єкта нерухомого майна 1444379412101 набутого на підставі договору дарування серія та номер 5-1276, виданого 10 жовтня 1995 року державним нотаріусом Першої НДНК Прийменко Н.І. за ОСОБА_2 .

ОСОБА_2 19 лютого 2018 року продав дану нерухомість громадянці ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу, який було посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко Іриною Анатоліївною за реєстровим № 270.

Після з`ясування вищевказаних обставин, позивач звернувся до державного реєстратора з клопотанням надати копію договору дарування, на підставі якого проведені реєстраційні дії та зареєстровано нерухомість за ОСОБА_2 .. За результатом ознайомлення з копією договору дарування від 19 лютого 2018 року позивач вважає, що рішення державного реєстратора КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченко А.О. про проведення реєстраційних дій прийнято з порушенням норм законодавства, що в свою чергу призвело до порушення прав позивача, у зв`язку з чим позивач змушений звернутися до суду за захистом своїх порушених прав.

Отже,перша позовнавимога позивачаполягає ускасуванні рішеннядержавного реєстратораКП «Центрреєстрації бізнесуі нерухомості»Дібровської сільськоїради Синельниківськогорайону» Дніпропетровськоїобласті ГанноченкаА.О.про державнуреєстрацію правта їхобтяжень за індексним номером 38860414 від 20 грудня 2017 року.

Позивач вважає, що дії державного реєстратора КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченко А.О. при проведені реєстрації нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_3 , реєстровий номер об`єкта нерухомого майна 1444379412101 набутого на підставі договору дарування серія та номер 5-1276, виданого 10 жовтня 1995 року державним нотаріусом Першої НДНК Прийменко Н.И. за ОСОБА_2 є противоправними, а тому підлягають скасуванню, виходячи з наступного: відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, і спрямовані на забезпечення визнання та захисту державою таких прав регулюються Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (Закон України № 1952).

Нормами ч.1 ст.18 Закону України №1952 встановлено порядок проведення реєстраційних дій, який визначає процесуальні дії реєстратора, зокрема до яких відноситься перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень.

Частиною 1 ст.27 Закону України №1952 встановлено наявність підстав для проведення державної реєстрації прав на нерухоме майно, зокрема п.1 ч.1 зазначеної статті передбачено, що державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.

Зазначену норму, на думку позивача, можливо застосовувати у випадках надання до реєстратора документів для проведення реєстраційних дій які відповідають вимогам законодавства, про те у випадках невідповідності документів вимогам законодавства, реєстратор зобов`язаний відмовити в проведенні таких дій з підстав визначених законом. Перелік підстав для відмови у проведенні державної реєстрації визначений ч.1 ст.24 Закону України № 1952.

Як вбачається зі змісту ч.1 ст.24 вищезазначеного Закону, у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановлених цим Законом. У разі виявлення невідповідності нормам законодавства поданих на реєстрацію документів реєстратор повинен керуватися вимогами ч.2 ст.24 Закону України №1952, відповідно до якої встановлено, що за наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав, яке повинно містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття.

Нормами ч.3 ст.10 Закону України №1952 встановлено, що державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов`язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником.

Досліджуючи копію договору дарування серія та номер 5-1276, посвідченого 10 жовтня 1995 року державним нотаріусом Першої НДНК Прийменко Н.І., державний реєстратор КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченко А.О. мав перевірити відповідність поданих для реєстрації документів вимогам законодавства та звернути увагу на наступне: стосовно правильності внесених даних у договорі дарування: відповідно до ст.182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

В преамбулі договору дарування були невірно зазначені особисті дані дарувальника, а саме замість « ОСОБА_6 » надруковано « ОСОБА_6 ». Отже, ОСОБА_6 не була власником майна, яке дарувальник мав намір подарувати ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_3 .

Державний реєстратор, на думку позивача, мав звернути увагу на відтиск печатки, якою скріплено підпис нотаріуса на договорі дарування, це не було зроблено державним реєстратором КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченком А.О. На другій сторінці договору дарування наявний відтиск печатки, яка вміщає наступні символи: герб СРСР, напис «Міністерство юстиції Української PCP», а це є грубим порушенням, на думку позивача, Закону України «Про нотаріат», оскільки відповідно до ч.1 ст.22 Закону України «Про нотаріат» в редакції від 02 вересня 1993 року, який саме й регулював правовідносини сторін Договору дарування на той час, Державний нотаріус мав мати печатку із зображенням Державного герба України, найменуванням державної нотаріальної контори і відповідним номером.

Кольорове та схематичне зображення Державного гербу України було затверджено постановою Верховної ради України «Про Державний герб України» №2137-ХІІ від 19 лютого 1992 року. Отже, державним реєстратором КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району» Дніпропетровської області Ганноченком А.О. в порушення вимог Закону України №1952 не перевірено відповідність поданих ОСОБА_2 для реєстрації документів вимогам законодавства.

Також, державним реєстратором КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченком А.О. допущені наступні порушення вимог Закону України №1952: державним реєстратором не подано відповідні запити до компетентних державних органів, установ, організації щодо отримання інформації про відомості, які необхідні для проведення реєстраційних дій. Про неподання відповідних запитів свідчить те, що якби державний реєстратор їх направив, та отримав би відповіді, він би зрозумів, що не ОСОБА_6 була власником майна, яке дарувальник мав намір подарувати ОСОБА_2 нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_3 , а « ОСОБА_6 » й відповідно не зареєстрував би право власності на вказане майно за ОСОБА_2 на підставі начебто «підробленого» договору дарування.

Позивач намагався вирішити спір у досудовому порядку, звертався зі скаргою до Міністерства юстиції України на дію державного реєстратора КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченка А.О., в якій описував викладену у позовній заяві ситуацію, та просив визнати дії ОСОБА_7 протиправними в частині проведення державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_3 , реєстровий номер об`єкта нерухомого майна 1444379412101 набутого на підставі договору дарування серія та номер 5-1276, виданого 10 жовтня 1995 року державним нотаріусом Першої НДНК Прийменко Н.І. за ОСОБА_2 , та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 38860414 від 20 грудня 2017 року, що стало підставою внесення запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна відомостей про виникнення права власності у ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_3 , реєстровий номер об`єкта нерухомого майна 1444379412101 набутого на підставі договору дарування серія та номер 5-1276, виданого 10 жовтня 1995 року державним нотаріусом Першої НДНК Прийменко Н.І. Однак скарга була проігнорована.

Друга позовна вимога позивача полягає у витребуванні з незаконного володіння майна, яку позивач обґрунтовує наступним: відповідно до Цивільного кодексу України кожний громадянин має право залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку) одній чи кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Зміст заповіту складають розпорядження заповідача про призначення спадкоємця або спадкоємців, про розподіл між ними свого майна в іншому порядку, ніж це передбачено правилами про спадкування, та про виконання спадкоємцями інших дій у відповідності з волевиявленням заповідача.

Таким чином, як стверджує позивач, найважливішим елементом заповіту є призначення спадкоємця. За своєю юридичною природою заповіт - односторонній правочин з волевиявленням однієї особи (за винятком заповіту подружжя), внаслідок чого після її смерті у осіб, зазначених у заповіті, виникає чи зникає право на одержання спадщини. Отже, після смерті ОСОБА_5 позивач мав стати власником вказано майна, оскільки заповіт не скасований заповідачем та не визнаний у законному порядку недійсним.

Однак позивачем було виявлено, що майно на незаконних підставах, які оскаржує позивач, перейшло у власність відповідача.

Відповідно ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

На підставі ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Позивач вважає, що в даному випадку у нього є законні підстави для витребування майна з незаконного володіння. Існує правило: якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та (або) про застосування наслідків недійсності правочину має пред`являтися тоді, коли майно залишається у набувача. Тобто якщо вчинений один правочин і повернути майно можна шляхом застосування реституції, то ефективним способом захисту буде визнання правочину недійсним. Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив таке майно іншій особі, потрібно звертатися з віндикаційним позовом.

Якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то вбачається правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача.

Згідно п.2 ст.399 ЦК України право володіння припиняється у разі витребування майна від володільця власником майна або іншою особою.

Після відкриття провадження по справі позивачу стало відомо про те, що 05 березня 2019 року відбулося чергове відчуження квартири АДРЕСА_4 (спірна нерухомість). ОСОБА_3 передала спірну нерухомість ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 05 березня 2019 року, який зареєстрований державним нотаріусом Першої дніпровської державної нотаріальної контори Дудіною О.С. за реєстровим №4-83.

Таким чином, право власності на спірну нерухомість на момент подання уточненої позовної заяви зареєстровано за ОСОБА_4 , що підтверджується з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна на запит приватного нотаріуса № 170869643 від 19 червня 2019 року. Саме з її незаконного володіння позивач ставить питання в судовому порядку витребувати квартиру АДРЕСА_2 .

Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим його права, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідачів по невизнанню його законного права на вказане майно неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим; в зв`язку з обставинами, що склалися, позивач вважає, що його права порушено, виник спір, який в добровільному досудовому порядку вирішено не було і позивач вимушений був звернутися до суду з цим позовом.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст.316 ЦК України, ст.41 Конституції України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року, право власності це право особи на майно, яке він здійснює відповідно до закону, по своїй волі і незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності складаються із володіння, користування і розпорядження. Володіння майном має на увазі юридично закріплену можливість фактично володіти майном, впливати на нього у будь-який момент, здійснювати відносно такого майна свою волю. Право користування полягає в юридично закріпленій можливості власника використовувати корисні якості майна для себе, отримувати з цього користь, вигоду. Розпорядження майном це можливість власника встановлювати, змінювати, припиняти юридичне існування майна.

Відповідно до ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Частиною 1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Позивач просить визнати незаконною та скасувати проведену державним реєстратором державну реєстрацію права власності на нерухоме майно позивача за відповідачами. Такий спір не є спором учасників публічно-правових відносин. Реєстратор, здійснюючи державну реєстрацію права власності на спірну квартиру, не мав публічно-правових відносин з позивачем, оскільки така реєстрація права відбувалася за відповідачем фізичною особою, а не за позивачем. Позивач обґрунтував позов незаконністю вибуття у позивача права власності на своє нерухоме майно та відсутністю у відповідача правомірного інтересу щодо реєстрації такого права у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Спір має приватноправовий характер, а з огляду на суб`єктний склад сторін цього спору його слід вирішувати за правилами цивільного судочинства.

Близькі за змістом висновки щодо застосування норм процесуального права у подібних правовідносинах викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 826/14433/16 (К/9901/7474/18), від 11 квітня 2018 року у справі № 826/366/16, від 11 квітня 2018 року у справі № 554/14813/15-ц, від 17 квітня 2018 року у справі № 815/6956/15, від 15 травня 2018 року у справі № 826/2691/16, від 22 серпня 2018 року у справі № 820/4673/16, від 28 серпня 2018 року № 826/7122/15, від 29 серпня 2018 року у справі № 816/1604/17, від 7 листопада 2018 року у справі № 826/9963/16, від 14 листопада 2018 року у справі № 826/10475/17, від 21 листопада 2018 року у справі № 814/1017/16, 16 січня 2019 року у справі №755/9555/18, від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а.

Щодо порушення порядку державної реєстрації права власності.

Згідно з ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК) кожна особа має право в порядку встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Нова редакція ЦПК України, а саме ст.19 передбачає можливість визнання дій держреєстраторів щодо реєстрації прав власності недійсними. Правові відносини даного спору регулюються Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» й Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Однією із загальних засад державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є внесення відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно виключно на підставах та в порядку, визначених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Перевірка документів на наявність підстав, зокрема, для прийняття відповідних рішень є одним з етапів державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (пункт 4 частини першої статті 18 вказаного Закону у тій же редакції).

Державний реєстратор, яким може бути і нотаріус (п.2 ч.1 ст.10 вказаного Закону у зазначеній редакції): 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; 2) перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення (п.п.1-2 ч.3 ст. 10 того ж Закону у відповідній редакції).

Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень (абз.1 ч.2 ст.18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

У державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено, зокрема, у разі, якщо подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження. За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав (п.4 ч.1, абз.1 ч.2 ст.24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру).

Отже, за відсутності документів, необхідних для державної реєстрації права власності на нерухоме майно за відповідачем, така реєстрація була б проведена з порушенням вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» і Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у відповідній редакції.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно проведена відповідно до вимог закону, оскільки подані документи мали підстави для прийняття відповідних рішень.

Щодо способу захисту права власності позивача.

Записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав (абз.1 ч.1 ст.26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, що була чинною на час державної реєстрації права власності на квартиру).

Суд звертає увагу на те, що заявлена позовна вимога про визнання протиправним і скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державної реєстрації права власності на вказане позивачем нерухоме майно за відповідачем фактично стосується запису про це право.

Саме скасування такого запису, а не рішення чи права власності, є належним способом захисту прав та інтересів позивача. Рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.17), від 4 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (пункт 5.17), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункт 74), від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а).

Не передбачає закон і зобов`язання суду внести запис про скасування цієї державної реєстрації до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, тим більше, що позивачем не заявлено вимог про зобов`язання вчинити певні дії; позовні вимоги в цій частині не змінювалися і не уточнювалися, а суд, відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, діє лише в межах заявлених позовних вимог.

Судом першої інстанції встановлено, що дійсно 05 березня 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір купівлі - продажу кв. АДРЕСА_4 , який зареєстрований державним нотаріусом першої Дніпровської державної нотаріальної контори Дудіною О.С. за реєстровим номером №4-83.

Перед укладанням договору купівлі - продажу від 05 березня 2019 року між ОСОБА_4 та продавцем ОСОБА_3 відносно квартири АДРЕСА_4 , який зареєстрований державним нотаріусом першої Дніпровської державної нотаріальної контори Дудіною О.С. за реєстровим номером №4-83 на дату реєстрації договору існувало як мінімум чотири рівня гарантій перед тим, як вказана квартира АДРЕСА_4 перейшла у власність ОСОБА_4 , а саме відносно даної квартири: було зареєстровано рішення державного реєстратора Комунального підприємства «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району «Дніпропетровської області Ганноченка Артема Олександровича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 38860414 від 20 грудня 2017 року; реєстрація договору купівлі - продажу від 19 лютого 2018 року укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко І.А за реєстровим №270.; реєстрація попереднього договору купівлі продажу укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 відносно квартири АДРЕСА_4 посвідченого нотаріусом першої Дніпровської державної нотаріальної контори Дудіною О.С., та в подальшому реєстрація договору купівлі - продажу від 05 березня 2019 року між ОСОБА_4 та продавцем ОСОБА_3 , який зареєстрований державним нотаріусом першої Дніпровської державної нотаріальної контори Дудіною О.С. за реєстровим номером № 4- 83.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що на момент посвідчення договору купівлі - продажу продавець ОСОБА_3 була належним власником квартири, право власності на об`єкт зареєстроване в реєстрі, що підтверджувалося відповідними правовстановлюючими документами. При посвідченні договору нотаріус перевірив відсутність обтяжень на квартиру, і в продавця були всі правові підстави укладати такий договір, а в ОСОБА_4 не виникало сумніву щодо незаконності правочину.

В позовній заяві позивач зазначає, що у зв`язку з незаконним володінням ОСОБА_4 вище зазначеної квартири остання вимушена звернутись до суду та витребувати квартиру, але з такими висновками та вимогами позивача не можна погодитись в повному обсязі оскільки, зараз саме ОСОБА_4 є власником квартири АДРЕСА_4 на законних підставах, що підтверджується договором купівлі продажу від 05 березня 2019 року.

Вказаний договір купівлі-продажу в передбаченому законом порядку не оспорений і є законним.

Згідно з ч.1 ст.387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави.

Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна. Виникає питання: якщо спадкоємець прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, але не зареєстрував його, то чи вважається він власником цього майна. Спадкоємець міг звернутися до нотаріальної контори і зареєструвати своє право на спадщину, але він цим не скористався.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що в матеріалах справи відсутні докази в підтвердження вступу ОСОБА_1 в спадщину за заповітом, який знаходиться в матеріалах справи. В позовній заяві вказано про подання заяви про відкриття спадщини за заповітом без зазначення місця відкриття та номеру спадкової справи, що позбавляє суд в переконанні права позивача в законності права заявлених позовних вимог.

Отже,позивач не надала суду як першої інстанції так і апеляційної доказів щодо прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_5 ,померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_4 на законних підставах отримала право власності на квартиру АДРЕСА_4 на підставі договору купівлі - продажу від 05 березня 2019 року, який зареєстрований державним нотаріусом першої Дніпровської державної нотаріальної контори Дудіною О.С. за реєстровим номером №4- 83, який будь - яким рішенням суду не визнаний недійсним, а на момент його реєстрації ні в кого не виникало сумніву у праві відчужувача (продавця) на відчуження спірного майна, а позивачем не надано належних та достовірних доказів в підтвердження недобросовісного та незаконного заволодіння ОСОБА_4 нерухомим майном.

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд повинен враховувати положення ч.2 ст.328 ЦК України, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності. Це означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону.

Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає законність і добросовісність такого набуття.

Верховним Судом у постанові від 13 листопада 2019 року по справі № 645/4220/16-ц зроблено висновок про те, що не може добросовісний набувач відповідати за бездіяльність влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству.

Стаття 1 Першого протоколу до конвенції містить 3 окремі норми: перша, що виражається в 1-му реченні абз.1 та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в 2-му реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в абз. 2, визнає право договірних держав серед іншого контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків утручання в право мирного володіння майном, повинні тлумачитись у світлі загального принципу, закладеного 1-ю нормою.

Перша та найбільш важлива вимога ст.1 Першого протоколу до конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання державного органу в право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності в розумінні конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання держоргану в право на мирне володіння майном повинне забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі ст.1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти («East West Alliance Limited v. Ukraine», №19336/04, §166- 168, ЄСПЛ, від 23.01.2014).

Європейський суд з прав людини неодноразово констатував у схожих фактичних обставинах порушення ст. 1 Першого протоколу конвенції (рішення у справі «Gladysheva V. Russia», від 6.12.201 1; «Pchelintseva and others v. Russia» від 1 7.1 1.2016).

В рішенні по справі «Alentseva v. Russia» від 17.11.2016 зазначено, що: заявниця була позбавлена права власності на квартиру без компенсації та не могла розраховувати на отримання іншого житла від держави. Органи держвлади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном. Проте заявниця не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено у зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном ОСОБА_8 , за якої добросовісний набувач утрачає майно й сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку щодо відшкодування збитків, завданих таким відчуженням. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно, із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у -зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Згідно з положеннями статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

В прийнятій Пленумом постанові №5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» в п.23 зазначено, що: відповідно до статті 387 ЦК та ч.3 ст.10 ЦПК особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача. При цьому суди повинні мати на увазі, що право власності на рухоме майно доводиться за допомогою будь-яких передбачених процесуальним законодавством доказів, що підтверджують виникнення такого права у позивача.

В зв`язку з викладеним наявність заповіту, який міститься в матеріалах справи, без надання доказів в підтвердження відкриття спадкової справи не є підтвердженням у позивача права власності на спірне майно.

В прийнятій Пленумом постанові №5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» також зазначено, що: недійсність правочину, на виконання якого передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала це майно, не з її волі. При цьому суд мав встановити, чи була воля власника на передачу права володіння іншій особі. Ця постанова також дає трактування поняття «поза волею особи».

Необхідно також враховувати і судову практику, яка склалася при вирішенні даної категорії правових спорів, зокрема на рішення Верховного суду України по справі № 6- 327цс15 від 23 грудня 2015 року (№ в ЄДРСРУ 55159817), яке передбачає, що виходячи з положень закону право витребувати майно із чужого незаконного володіння має лише власник цього майна. Позивач же не є власником спірного майна.

Крім того, відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, врегулює Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав.

Згідно з п.2 ч.1 ст.10 цього Закону державним реєстратором є нотаріус.

Відповідно до ч.2 ст.18 цього Закону перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Відповідно до ч.3 ст.10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації (п. 1); перевіряє документи на наявність підстав для зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення (п. 2).

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що приватний нотаріус Дніпровського МНО, який діяв як державний реєстратор прав на нерухоме майно, приймаючи рішення про державну реєстрацію права власності діяв правомірно та у відповідності до вимог чинного законодавства.

Згідно зі ст.1 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, кожна фізична та юридична особа має право володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст.319 ЦК України власник володіє користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Відповідно до ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Відповідно до ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з п.3 ч.2 ст.16 ЦК України встановлено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути припинення дії, яка порушує право. Приписами ст.182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до п.2 ст.9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав.

Відповідно до вимог ст.19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» підставою для реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав є, зокрема, рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно і обмежень цих прав, що набрали законної сили.

Відповідно до ч.2 ст.26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції,про відмову ОСОБА_1 в задоволенні позову до державного реєстратора КП «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченка А.О., ОСОБА_2 , Смакоти Н.А. і Гудими Л.І. про скасування реєстраційних дій, визнання неправомірним і скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності і витребування майна з чужого незаконного володіння, оскільки позовні вимоги в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону і нічим об`єктивно не підтверджується, а тому не підлягають задоволенню в повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , що суд першої інстанції залишив поза увагою те, що позивач є спадкоємцем майна (квартири АДРЕСА_4 ), колегія суддів вважає безпідставними, оскільки в матеріалах справи відсутні докази в підтвердження вступу позивача в спадщину за заповітом, який знаходиться в матеріалах справи. В позовній заяві вказано про подання заяви про відкриття спадщини за заповітом без зазначення місця відкриття та номеру спадкової справи, що позбавило суд в переконанні права позивача в законності права заявлених позовних вимог.

В п.23 постанови Пленуму №5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» зазначено, що: відповідно до статті 387 ЦК та ч.3 ст.10 ЦПК особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача. При цьому суди повинні мати на увазі, що право власності на рухоме майно доводиться за допомогою будь-яких передбачених процесуальним законодавством доказів, що підтверджують виникнення такого права у позивача.

В зв`язку з викладеним, наявність заповіту, який міститься в матеріалах справи, без надання доказів в підтвердження відкриття спадкової справи не є підтвердженням у позивача права власності на спірне майно.

В зазначеній постанові Пленуму №5 від 07 лютого 2014 року також зазначено, що: недійсність правочину, на виконання якого передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала це майно, не з її волі. При цьому суд мав встановити, чи була воля власника на передачу права володіння іншій особі. Ця постанова також дає трактування поняття «поза волею особи».

Необхідно також враховувати і судову практику, яка склалася при вирішенні даної категорії правових спорів, зокрема на рішення Верховного суду України по справі № 6- 327цс15 від 23 грудня 2015 року (№ в ЄДРСРУ 55159817), яке передбачає, що виходячи з положень закону право витребувати майно із чужого незаконного володіння має лише власник цього майна. Позивач же не є власником спірного майна.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , що суд першої інстанції залишив поза увагою те, що договір дарування серія та номер 5-1276, виданий 10.10.1995 року за яким була відчужена спірна квартира є нікчемним через недотримання нотаріальної форми, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки вказаний договір в передбаченому законом порядку не оскаржений і є законним.

В постанові Великої Палати ВС від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц зазначено, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, у зв`язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню».

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , що судом першої інстанції не взято до уваги висновок Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі №522/11532/15, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки в зазначеній справі позивач є власником майна, а тому його права не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого статями 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно в добросовісного набувача.

Отже, зазначені правовідносини не є подібними з правовідносинами у даній справі.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 , що скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав є належним способом захисту є слушним, однак зазначене не спростовує правильність встановлених судом першої інстанції висновків у справі та не вплинуло на правильне вирішення спору. Слід зазначити наступне.

На момент посвідчення договору купівлі - продажу продавець ОСОБА_3 була належним власником квартири, право власності на об`єкт зареєстроване в реєстрі, що підтверджувалося відповідними правовстановлюючими документами. При посвідченні договору нотаріус перевірив відсутність обтяжень на квартиру, і в продавця були всі правові підстави укладати такий договір, а в ОСОБА_4 не виникало сумніву щодо незаконності правочину. ОСОБА_4 на законних підставах отримала право власності і є власником квартири АДРЕСА_4 на законних підставах, що підтверджується договором купівлі продажу від 05 березня 2019 року, який в передбаченому законом порядку не оскаржений і є законним.

В свою чергу, позивачем не надано належних та достовірних доказів та не доведено недобросовісність та обізнаність зі сторони ОСОБА_4 про незаконність володіння придбаного майна.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, якими з`ясовані обставини справи, доводи сторін перевірені, їм дана належна оцінка, а доводи скаржника зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що не дає суду апеляційної інстанції підстав для задоволення вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишаючи рішення суду без змін не змінює розподіл судових витрат.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 20 квітня 2021 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий суддя О.В.Лаченкова

Судді В.С.Городнича

М.Ю.Петешенкова