Постанова

від 19.07.2023 по справі 201/4865/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

19 липня 2023 року

місто Київ

справа № 201/4865/19

провадження № 61-835св23

Верховний Суд, який діє у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачі: державний реєстратор Комунального підприємства «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченко Артем Олександрович, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко Ірина Анатоліївна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2021 року, ухвалене суддею Антонюком О. А., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року, прийняту колегією суддів у складі Лаченкової О. В., Городничої В. С., Петешенкова М. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивачки

ОСОБА_1 у квітні 2019 року звернулася до суду із позовом до державного реєстратора Комунального підприємства «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченка А. О. (далі - державний реєстратор Ганноченко А. О.), ОСОБА_2 , Смакоти Н. А., ОСОБА_4 , третя

особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко І. А., у якому просила:

- скасувати рішення державного реєстратора Ганноченка А. О. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20 грудня 2017 року, індексний номер 38860414;

- витребувати з незаконного володіння ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .

Позивачка обґрунтовувала свої вимоги тим, що 03 серпня 2017 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Мамонова Г. М. здійснила державну реєстрацію заповіту ОСОБА_5 , за реєстровим № 416, відповідно до якого ОСОБА_5 заповіла ОСОБА_1 квартиру, загальною площею 41, 3 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 .

Стверджувала, що ОСОБА_5 набула право власності на згадану квартиру на підставі свідоцтва про право власності на житло від 20 грудня 1994 року № П-475.

Зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла, що стало підставою для позивачки звернутися до державного реєстратора із заявою про відкриття спадкової справи на підставі заповіту.

Приватний нотаріус повідомила, що зазначене нерухоме майно не належить ОСОБА_5 . Як стало відомо з інформаційної довідки № 123596734, державний реєстратор Ганноченко А. О. 20 грудня 2017 року провів державну реєстрацію права власності на цю квартиру, набуту на підставі договору дарування від 10 жовтня 1995 року, за ОСОБА_2 , а ОСОБА_2 19 лютого 2018 року продав цю нерухомість ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу.

Після відкриття провадження у цій справі позивачці стало відомо, що 05 березня 2019 року відбулося подальше відчуження квартири - ОСОБА_3 відчужила спірну нерухомість ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу квартири.

Стверджувала, що державна реєстрація 20 грудня 2017 року права власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 є протиправною, державний реєстратор не перевірив відповідність поданих для реєстрації документів вимогам законодавства, не врахував, що у договорі дарування зазначені неправильні відомості, зокрема по батькові ОСОБА_5 , а також не звернув уваги, що договір дарування не був належно нотаріально посвідчений, мав відбиток печатки із зазначенням неіснуючої на той момент країни «СРСР», якою скріплено підпис нотаріуса.

Враховуючи, що спірна квартира вибула із володіння спадкодавця поза її волею, вважала, що вона як спадкоємець вправі звертатися до суду із позовом з вимогою про витребування спадкового майна із чужого незаконного володіння.

Стислий виклад позиції відповідачів та третьої особи

ОСОБА_4 подала відзив на позов, просила у задоволенні його вимог про витребування майна відмовити.

Відповідачка зазначила, що позивачка не довела недобросовісність та обізнаність ОСОБА_4 про незаконність володіння продавцем придбаного відповідачкою майна. Стверджувала, що задоволення позову про витребування майна призведе до порушення її прав як добросовісного набувача, у такому випадку на неї буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

Також звернула увагу суду, що матеріали справи не містять доказів, що позивачка прийняла спадщину.

Інші учасники справи не скористалися правом подати відзив на позов.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 20 квітня 2021 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виснував, що приватний нотаріус, який діяв як державний реєстратор прав на нерухоме майно, постановляючи рішення про державну реєстрацію права власності, діяв правомірно та відповідно до вимог чинного законодавства.

Суд встановив, що на момент посвідчення договору купівлі-продажу продавець ОСОБА_3 була належним власником квартири, право власності на об`єкт зареєстроване у відповідному державному реєстрі, що підтверджувалося правовстановлюючими документами. Під час посвідчення договору нотаріус перевірив відсутність обтяжень на квартиру і у продавця були всі правові підстави укладати такий договір, а в ОСОБА_4 не виникало сумніву щодо незаконності правочину. Договір купівлі-продажу квартири, за яким ОСОБА_4 набула право власності на спірне майно, у передбаченому законом порядку не оспорений і є законним.

Суд констатував, що позивачка не надала належних та достовірних доказів на підтвердження недобросовісного та незаконного заволодіння ОСОБА_4 нерухомим майном.

Додатково суд першої інстанції врахував, що в матеріалах справи немає доказів на підтвердження вступу позивачки в спадщину за заповітом. У позовній заяві зазначено про подання заяви про відкриття спадщини за заповітом без зазначення місця відкриття та номера спадкової справи, що позбавило суд можливості переконатися у праві позивачки та законності права заявлених позовних вимог.

Суд також наголосив, що право витребувати майно із чужого незаконного володіння має лише власник цього майна, втім позивачка не є власником спірного майна.

Постановою від 07 грудня 2022 року Дніпровський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2021 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що безпідставними є доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції залишив поза увагою те, що договір дарування від 10 жовтня 1995 року, за яким була відчужена спірна квартира, є нікчемним через недотримання нотаріальної форми, оскільки зазначений договір в передбаченому законом порядку не оспорений і є законним.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не взяв до уваги висновок Верховного Суду, зроблений у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 522/11532/15, вважав безпідставними, оскільки у зазначеній справі позивач був власником майна, а тому його права не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з застосуванням правового механізму, запровадженого статями 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно від добросовісного набувача.

Апеляційний суд виснував, що зазначені правовідносини не є подібними з правовідносинами у цій справі.

Доводи апеляційної скарги, що скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав є належним способом захисту, апеляційний суд визнав слушним, однак зазначив, що це не спростовує правильність встановлених судом першої інстанції висновків у справі та не вплинуло на правильність вирішення спору.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 12 січня 2023 року із використанням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявниця, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначила як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі

№ 3-604гс16, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16 (провадження

№ 14-2цс21), у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 202/20979/13-ц (провадження № 61-23687св 18), від 26 травня 2021 року у справі № 757/61314/18-ц (провадження № 61-17082св20), від 16 вересня 2021 року у справі № 686/10839/18 (провадження № 61-4346св19), щодо застосування статей 387, 388 ЦК України;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 202/11730/14-ц (провадження № 61-122св17), за змістом яких відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника;

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), згідно з якими визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не приведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним за законом. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні норми матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину;

- суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили доказів, наявних у матеріалах справи;

- суд апеляційної інстанції помилково відхилив клопотання про витребування доказів.

Стислий виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_4 надала відзив на касаційну скаргу, просила відмовити у її задоволенні, рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року залишити без зміст.

Зазначила, що матеріали справи не містять доказів прийняття заявницею спадщини; договір дарування спірної квартири не оспорювався; позивачка не просила витребувати реєстраційну справу для встановлення обставин вибуття квартири із володіння спадкодавця; відповідачка є добросовісним набувачем спірної квартири.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 24 лютого 2023 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, а ухвалою від 11 липня 2023 року призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження у справі, перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 03 серпня 2017 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Мамонова Г. М. здійснила державну реєстрацію заповіту ОСОБА_5 за реєстровим № 416, відповідно до якого ОСОБА_5 заповіла ОСОБА_1 квартиру, загальною площею 41, 3 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 .

Право власності ОСОБА_5 на зазначену квартиру підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 20 грудня 1994 року № П-475.

Заповідачка ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що видано свідоцтво про смерть, серії НОМЕР_1 , що стало приводом для позивачки звернутися до нотаріуса із заявою про відкриття спадкової справи на підставі заповіту.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 11 травня 2018 року № 123596734 державний реєстратор Комунального підприємства «Центр реєстрації бізнесу і нерухомості» Дібровської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області Ганноченко А. О. 18 грудня 2017 року здійснив державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_3 , реєстровий номер об`єкта нерухомого майна 1444379412101, набутого на підставі договору дарування, серія та номер 5-1276, виданого 10 жовтня 1995 року державним нотаріусом Першої НДНК Прийменко Н. І., за ОСОБА_2 .

У преамбулі договору дарування неправильно зазначені особисті дані дарувальника, а саме замість « ОСОБА_6 » надруковано « ОСОБА_6 ».

ОСОБА_2 19 лютого 2018 року продав зазначену квартиру ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу, який посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Зайченко І. А., за реєстровим № 270.

ОСОБА_3 відчужила спірну нерухомість ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 05 березня 2019 року, який зареєстрований державним нотаріусом Першої дніпровської державної нотаріальної контори Дудіною О. С., за реєстровим № 4-83.

Позивачка намагалася вирішити спір у досудовому порядку, зверталася зі скаргою до Міністерства юстиції України на дію державного реєстратора Ганноченка А. О., в якій описувала викладену у позовній заяві ситуацію, просила визнати дії державного реєстратора Ганноченка А. О. протиправними в частині проведення державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_3 , реєстровий номер об`єкта нерухомого майна 1444379412101, набутого на підставі договору дарування, серія та номер 5-1276, виданого 10 жовтня 1995 року державним нотаріусом Першої НДНК Прийменко Н. І., за ОСОБА_2 , та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20 грудня 2017 року за індексним номером 38860414, що стало підставою внесення запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна відомостей про виникнення права власності у ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_3 , реєстровий номер об`єкта нерухомого майна 1444379412101, набутого на підставі договору дарування, серія та номер 5-1276, виданого 10 жовтня 1995 року державним нотаріусом Першої НДНК Прийменко Н. І.

Однак така скарга залишена без належної відповіді та реагування.

Право, застосоване судом

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна були правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

У статті 330 ЦК України закріплено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Щодо способу захисту порушених прав у справі, що переглядається

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій виснували, що договір дарування від 10 жовтня 1995 року, на підставі якого вперше було відчужено майно ОСОБА_5 ,та договір купівлі-продажу, на підставі якого ОСОБА_4 набула право власності на спірну квартиру, не оспорені і є законними, а також, що право витребувати майно із чужого незаконного володіння має виключно власник цього майна, втім позивачка не є власником спірного майна.

Тож фактично суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновок про неправильно обраний позивачкою спосіб захисту порушених прав.

Верховний Суд у постанові від 16 вересня 2021 року у справі № 686/10839/18 (провадження № 61-4346св19) зазначив, що:

«Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.

Правило частини першої статті 216 ЦК України не можна застосовувати як підставу позову про повернення майна, яке було передане на виконання недійсного правочину та відчужене третій особі. В цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов`язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно, зокрема в добросовісного набувача.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3104цс16 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц (провадження № 14-288цс18).

Водночас реалізація права на витребування майна з чужого володіння не потребує визнання недійсними правочинів, за якими майно вибуло від законного власника, воно лише обмежене добросовісністю набувача і зберігається за власником за умови, якщо майно вибуває з володіння власника поза його волею, що й повинно бути доведено в суді».

У постанові від 16 січня 2018 року у справі № 202/11730/14-ц (провадження № 61-122св17) Верховний Суд зазначив, що:

«Оскільки відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника».

З урахуванням наведеного Верховний Суд не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позивачка, обґрунтовуючи позов тим, що спірна квартира входить до складу спадщини, відкритої після смерті ОСОБА_5 , мала оспорювати договір дарування від 10 жовтня 1995 року, на підставі якого вперше відчужено майно ОСОБА_5 ,та договір купівлі-продажу, на підставі якого ОСОБА_4 набула права власності на спірну квартиру.

Істотним для вирішення цього спору Верховний Суд визнає те, що позивачка у позові зазначала про невідповідність договору дарування від 10 жовтня 1995 року нотаріальній формі, а також, що ОСОБА_5 не підписувала його, що мали суди досліджувати під час вирішення спору по суті.

У постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що:

«Визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не приведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним за законом. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні норми матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».

Підсумовуючи, у спірних правовідносинах правомірним способом захисту прав спадкоємця є звернення до суду із позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння, з яким ОСОБА_1 і звернулася до суду, у межах якого мали встановлювати обставини вибуття спірного майна поза волею спадкодавця, зокрема, з тих підстав, що вона його не укладала, а також, що не дотримано нотаріальної форми договору.

Наведеного суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, а тому дійшли помилкових висновків про відмову у позові з цих підстав.

Щодо встановлення судами кола осіб, прав та інтересів яких стосується вирішення спору у цій справі

Іншою підставою відмови у задоволенні позову суди першої та апеляційної інстанцій визнали те, що позивачка не довела, що є спадкоємицею ОСОБА_5 , а тому не має права на позов.

Таку підставу відмови у задоволенні позову Верховний Суд вважає передчасною.

Верховний Суд врахував, що із позовом про витребування майна з чужого володіння ОСОБА_1 звернулася як спадкоємець ОСОБА_7 , тож такі обставини підлягали встановленню судом.

Суди встановили, що 03 серпня 2017 року приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Мамонова Г. М. здійснила державну реєстрацію заповіту ОСОБА_5 за реєстровим № 416, відповідно до якого ОСОБА_5 заповіла ОСОБА_1 квартиру, загальною площею 41, 3 кв. м, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно з частиною першою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї (частина третя статті 1268 ЦК України).

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

ОСОБА_1 , звертаючись до суду із позовом, обґрунтовувала його, зокрема, і тими обставинами, що є спадкоємицею ОСОБА_5 , а 10 серпня 2021 року звернулася до суду апеляційної інстанції із клопотанням про витребування у приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Мамонової Г. М. копії спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на підтвердження обставин того, що вона прийняла спадщину після ОСОБА_7 .

Водночас таке клопотання не було розглянуте апеляційним судом.

Верховний Суд наголошує на тому, що у справі, яка переглядається, витребування спадкової справи ОСОБА_7 є необхідним і доцільним, адже впливає на з`ясування судом питання щодо кола учасників справи, зокрема осіб, прав та інтересів яких стосуватиметься рішення у справі.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 365 ЦПК України суддя-доповідач у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду з`ясовує питання про склад учасників судового процесу. У разі встановлення, що рішення суду першої інстанції може вплинути на права та обов`язки особи, яка не брала участі у справі, залучає таку особу до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Наведеного суд апеляційної інстанції не врахував, необґрунтовано не розглянув та не задовольнив клопотання позивачки про витребування копії спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , не усунув недоліків розгляду справи, допущених судом першої інстанції, що є самостійною та безумовною підставою для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи для нового апеляційного розгляду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Підсумовуючи, Верховний Суд наголошує на тому, що мотиви, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, зокрема невідповідність висновків суду апеляційної інстанцій правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 16 січня 2018 року у справі № 202/11730/14-ц (провадження № 61-122св17), від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18), від 16 вересня 2021 року у справі № 686/10839/18 (провадження № 61-4346св19), щодо ефективного і правомірного способу захисту порушених прав позивача - пред`явлення віндикаційного позову спадкоємцем померлого власника, підтвердилися.

Водночас Верховний Суд не вправі постановити нове рішення у справі, адже суди не з`ясували дійсного кола учасників справи, чиїх прав та інтересів стосується вирішення спору, не витребували копію спадкової справи, відкритої після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Без встановлення зазначених обставин ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Враховуючи, що з клопотанням про витребування доказів - копії спадкової справи, відкритої після смерті ОСОБА_5 , ОСОБА_1 зверталася до суду апеляційної інстанції та таке клопотання необґрунтовано не було розглянуто апеляційним судом, Верховний Суд дійшов висновку про скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду із направленням справи на новий апеляційний розгляд.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

При цьому Верховний Суд наголошує, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені, зокрема пунктом 8 частини першої статті 411.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

В ухвалі від 19 січня 2022 року у справі № 500/2632/19

(провадження № 11-436апп21) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Водночас у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції, тоді розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Враховуючи, що в цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів першої та апеляційної інстанцій та не ухвалив нове рішення, а виснував про направлення справи на новий апеляційний розгляд, то немає підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

Судові витрати, в тому числі понесені заявницею у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду справи по суті, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.

Питання про прийняття або відхилення доказів на підтвердження понесених судових витрат підлягає вирішенню повноважним судом під час розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 389, 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко