Постанова

від 14.12.2022 по справі 924/173/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2022 року

м. Київ

cправа № 924/173/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

головуючий - Стратієнко Л.В.,

судді: Бакуліна С.В., Кібенко О.Р.,

за участю секретаря судового засідання - Юдицького К.О.,

за участю представників:

позивачки - Пасічника Я.С.,

відповідача - Бабія В.В.,

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог

щодо предмета спору на стороні відповідача - Чухась О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Господарського суду Хмельницької області

(суддя - Яроцький А.М.)

від 23.06.2022,

та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду

(головуючий - Бучинський Г.Б., судді - Петухов М.Г., Філіпова Т.Л.)

від 06.10.2022,

за позовом ОСОБА_1

до Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Православної Церкви України с. Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області»

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Хмельницька обласна державна адміністрація,

про визнання недійсним статуту,

В С Т А Н О В И В:

у лютому 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Хмельницької області з позовом про визнання недійсним статуту Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви», зареєстрованого розпорядженням першого заступника голови Хмельницької обласної державної адміністрації № 213/2019-р від 27.03.2019, як статуту релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Православної Церкви України с. Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області» у новій редакції.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що статут від 23.02.2019 суперечить ст. 35 Конституції України, ст. ст. 3, 5, 7, 8, 12, 14, 15, 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», ст. ст. 3, 25, 37 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», умовам статуту релігійної організації (в редакції, чинній до 23.02.2019). Порушує права позивачки як члена парафіяльних зборів, закріплені ст. 35 Конституції України, ст. ст. 3, 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Зазначає, що спірний статут прийнятий особами, які не є членами релігійної організації, за відсутності кворуму, без дотримання процедур, передбачених статутом (в редакції, чинній на момент прийняття спірного статуту); із порушенням компетенції органу, який затвердив нову редакцію статуту - посадовими особами обласної державної адміністрації не було перевірено відповідність поданих на реєстрацію документів законодавству та статуту релігійної громади, а також прийнято документи за неповним переліком; порушує права членів релігійної громади, які висловились за духовну і канонічну єдність з Українською Православною Церквою під предстоятельством Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія.

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 23.06.2022, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 06.10.2022, у задоволенні позову відмовлено.

03.11.2022 ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на рішення Господарського суду Хмельницької області від 23.06.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 06.10.2022, в якій просить вказані судові акти скасувати та позов задовольнити.

Підставами для скасування судових рішень зазначає п. п. 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України та стверджує, що висновок Верховного Суду щодо питання застосування ст. 35 Конституції України, ст. ст. 3, 5, 7, 8, 12, 14, 15, 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», ст. ст. 3, 25, 37 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», ст. ст. 25, 28 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» у подібних правовідносинах відсутній. Вважає, що судами першої і апеляційної інстанцій порушено норми процесуального права - ч. 1 ст. 75 ГПК України, ч. ч. 4 - 6 ст. 236 ГПК України, ч. 5 ст. 236 ГПК України, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи: суд не дослідив зібрані у справі докази; необґрунтовано відхилив клопотання про витребування доказів щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи - матеріалів реєстраційної справи Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви» та завірену копію положення про управління культури, національностей, релігій та туризму станом на 23.02.2019; встановив обставини, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (п. п. 1, 3, 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України). Посилається на те, що збори 23.02.2019 проводились як збори територіальної громади, яка неуповноважена вирішувати питання релігійного характеру, і їх місцем проведення був будинок культури с. Сутківці, а не місцезнаходження релігійної організації - будівля церкви чи прилегла до неї територія. Вважає, що спірний статут суперечить ч. 5 ст. 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», пп. 133.4.1 п. 133.4 ст. 133 Податкового кодексу України. Вказує, що відповідач визнав і підтвердив фактичні обставини, наведені позивачкою у позовній заяві.

Також у касаційній скарзі позивачка посилається на ст. ст. 302, 303 ГПК України та зазначає про необхідність передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на існування виключної правової проблеми в частині вирішення спорів, які виникають через реєстрацію статутів релігійних організацій - релігійних громад в порядку ст. 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»; у питанні членства в релігійній організації.

У відзиві на касаційну скаргу третя особа просить касаційну скаргу позивачки залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін з підстав зазначених у відзиві.

Також просить відмовити у задоволенні клопотання позивачки про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки позивачка не довела існування виключної правової проблеми з врахуванням кількісного та якісного показників, наведення яких є необхідним для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду згідно з ч. 5 ст. 302 ГПК України. Щодо питання членства, то третя особа зазначила, що всі аргументи скаржниці фактично зводяться до незгоди з встановленими обставинами у справі, а не існування самої виключної правової проблеми.

Розглянувши вказане клопотання позивачки, врахувавши заперечення третьої особи, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке.

Частиною 5 ст. 302 ГПК України встановлено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Лише за наявності таких умов справа може бути передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

За змістом наведеної норми права, для передачі справи на розгляд до Великої Палати Верховного Суду необхідна наявність виключної правової проблеми з врахуванням кількісного та якісного показників. Тобто, правова проблема наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з врахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності; існують обставини, з яких вбачається, що відсутня стала судова практика у відповідних питаннях, поставлені правові питання не визначені на нормативному рівні, відсутні процесуальні механізми вирішення такого питання тощо; як вирішення цієї проблеми вплине на забезпечення сталого розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

З точки зору якісного критерію про виключність правової проблеми можуть свідчити такі обставини: з касаційної скарги вбачається, що судами були допущені істотні порушення норм процесуального права, які унеможливили розгляд справи з дотриманням вимог справедливого судового розгляду; судами була допущена явна й груба помилка у застосуванні норм процесуального права, в тому числі свавільне розпорядження повноваженнями, й перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду потрібен з метою унеможливлення її повторення у подальшій судовій діяльності; норми матеріального чи процесуального права були застосовані судами першої чи апеляційної інстанцій таким чином, що постає питання щодо дотримання принципу пропорційності, тобто забезпечення належного балансу між приватними та публічними інтересами; наявні колізії в нормах матеріального права, що викликає необхідність у застосуванні аналогії закону чи права, або постає питання щодо дотримання принципу верховенства права.

При цьому справа буде мати принципове значення, якщо йдеться про правове питання, яке потребує пояснення і зустрічається у невизначеній кількості справ у разі, якщо надана на нього відповідь піддається сумніву або якщо існують різні відмінні позиції і це питання ще не вирішувалося вищою судовою інстанцією, а також необхідне тлумачення щодо застосування нових законів. Разом з тим не є виключною правовою проблемою правове питання, відповідь на яке є настільки ясною і чіткою, що вона може бути знайдена без будь-яких проблем.

Вирішуючи питання щодо наявності чи відсутності підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, відповідно до положень ч. 5 ст. 302 ГПК України, суд, керуючись внутрішнім переконанням, у кожному конкретному випадку, з урахуванням порушеного питання оцінює обґрунтованість доводів заявника щодо існування проблеми у застосуванні відповідної норми права, а також оцінює, чи необхідна така передача для формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права. При цьому наявність виключної правової проблеми надає касаційному суду право та, відповідно, не покладає на нього обов`язку передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду (подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 23.02.2022 у справі № 911/1825/20).

Оскільки клопотання позивачки не містить належного обґрунтування існування правової проблеми у цій справі саме у правозастосуванні відповідних норм права, зокрема, Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», не обґрунтована наявність виключної правової проблеми з врахуванням кількісного та якісного показників, не зазначено про існування різних позицій у застосуванні норм права, Верховний Суд відмовляє у його задоволенні.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників учасників справи, перевіривши наявність зазначених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судового рішення (п. п. 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, п. п. 1, 3, 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України), дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з огляду на таке.

Обґрунтовуючи наявність підстави для касаційного оскарження згідно з п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, скаржниця вказує, що висновок Верховного Суду щодо питання застосування ст. 35 Конституції України, ст. ст. 3, 5, 7, 8, 12, 14, 15, 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», ст. ст. 3, 25, 37 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», ст. ст. 25, 28 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» у подібних правовідносинах відсутній.

Щодо вказаної підстави касаційного оскарження, необхідно зазначити таке.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, Релігійна організація «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької Єпархії Української Православної Церкви» створена у 1991 році відповідно до ст. 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» з ініціативи віруючих громадян - жителів села Сутківці. Дата державної реєстрації 20.11.1991.

З моменту створення релігійна організація належала до Української Православної Церкви і її статут був затверджений керуючим Хмельницькою єпархією УПЦ Митрополитом Антонієм.

05.12.2016 відбулись парафіяльні збори Церкви Свято-Покровська (село Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви), прийняті на яких рішення оформлено протоколом № 1/12 від 05.12.2016.

Зокрема, на зборах було вирішено: 1. Прийняти в засновники (члени) Церкви Свято-Покровської (села Сутківці Хмельницької єпархії) з наданням права голосу з питань порядку денного 28 громадян, мешканців села Сутківці Ярмолинецького району; 2. Підтвердити повноваження головуючого на цих зборах та повноваження керівника парафії за протоієреєм ОСОБА_2 ; 3. Обрати секретарем парафіяльних зборів ОСОБА_1; 4. Змінити найменування громади Церква Свято-Покровська та викласти його у такій редакції: «Релігійна організація «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви». Визначити скорочене найменування: РО «Свято-Покровська парафія с. Сутківці УПЦ»; 5. Затвердити на зборах нову редакцію Статуту Церква Свято-Покровська (села Сутківці Хмельницької єпархії). Доручити настоятелю провести реєстрацію цього статуту та підписати статут. 6. Обрати на посаду скарбника ОСОБА_1 . 7. Затвердити членами парафіяльної ради таких громадян: протоієрей ОСОБА_2 - голова парафіяльної ради; ОСОБА_3 - помічник голови парафіяльної ради; ОСОБА_1 - член Парафіяльної ради (а.с. 22-28, т. 1).

Пунктами 1.1, 1.3 статуту, зареєстрованого розпорядженням Хмельницької обласної державної адміністрації № 423/2018-р від 03.05.2018, визначено, що Релігійна організація «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької Єпархії Української Православної Церкви» (парафія) є неприбутковою релігійною організацією, первинним канонічним підрозділом Української Православної Церкви та знаходиться в організаційному підпорядкуванні Хмельницької єпархії УПЦ. Парафія об`єднує громадян православного віросповідання для сумісного здійснення права на свободу сповідання та поширення православної віри, а також для піклування про релігійно-моральне виховання.

Парафію очолює настоятель, якого призначає та звільняє єпархіальний архієрей (п. 2.1 статуту).

Згідно з п. п. 2.4, 2.5 статуту вищим органом парафіяльного управління є парафіяльні збори, які за посадою очолює настоятель. До складу парафіяльних зборів належать священнослужителі, церковнослужителі, а також миряни члени парафіяльних зборів, які досягли 18-річного віку, визнають обов`язковість статуту про управління УПЦ, регулярно беруть участь у богослужінні, сповідуються та причащаються, перебувають у канонічному послухові до настоятеля і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті.

Пунктом 2.7 статуту встановлено, що парафіяльні збори скликаються настоятелем спільно з парафіяльною радою або, за благословенням єпархіального архієрея благочинним або іншим представником єпархіального архієрея, у міру потреби, але не рідше ніж один раз на рік.

Парафіяльні збори вважаються чинними за умови присутності на них не менше 2/3 від числа членів парафіяльних зборів (п. 2.8 статуту).

Згідно з п. 2.10 статуту парафіяльні збори, на яких розглядається питання про зміну підлеглості (юрисдикції) релігійної громади, вважаються чинними за умови присутності усіх членів парафіяльних зборів.

Рішення парафіяльних зборів про зміну підлеглості (юрисдикції) релігійної громади приймається шляхом консенсусу за згодою всіх членів парафіяльних зборів (п. 2.11 статуту).

За п. 2.14 статуту протокол парафіяльних зборів підписується настоятелем (головуючим) та секретарем.

Відповідно до п. 2.20 статуту усі документи парафії підписуються настоятелем та головою парафіяльної ради.

Зміни і доповнення до статуту вносяться на розгляд парафіяльних зборів уповноваженими представниками парафії і набирають чинності лише після їх затвердження керуючим Хмельницькою єпархією УПЦ і реєструються в тому ж порядку, що і статут (п. 5.1 статуту).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що, за твердженням сторін у справі, 17.02.2019 загальними парафіяльними зборами віруючих Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької Єпархії Української Православної Церкви» були прийняті рішення, оформлені протоколом № 1, зокрема про те, що релігійна громада входить до складу та підзвітна Хмельницькій єпархії Української Православної Церкви та підтверджує свою духовну і канонічну єдність з Українською Православною Церквою під предстоятельством Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія (п`яте питання порядку денного).

Реєстрація змін, внесених рішенням парафіяльних зборів 17.02.2019, не відбулася.

23.02.2019 відбулись загальні (парафіяльні) збори членів Релігійної організації «Релігійна Громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії УПЦ», прийняті на яких рішення оформлено протоколом № 1.

Згідно з протоколом № 1, збори проведено в будинку культури за адресою: с. Сутківці, Ярмолинецький р-н, Хмельницька обл., на яких були присутні 126 осіб.

На зборах 23.02.2019 було вирішено («за» проголосувало - 124 осіб, 2 особи - «утримались»): 1. Головою зборів обрати ОСОБА_4 , секретарем зборів - ОСОБА_5 . 2. Обрати членами лічильної комісії ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 . 3. Змінити підлеглість у канонічних та організаційних питаннях Релігійної організації «Релігійна Громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії УПЦ» та перейти під канонічне підпорядкування Управління Хмельницької єпархії Православної Церкви України. 4. Внести зміни до статуту релігійної організації «Релігійна Громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії УПЦ» шляхом прийняття його в новій редакції зі зміною назви релігійної громади на таку: Релігійна організація «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Православної Церкви України села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області». 5. Обрати парафіяльну раду релігійної громади у складі: голова - ОСОБА_12, помічник - ОСОБА_5 , скарбник - ОСОБА_9 . 6. Уповноважити підписати статут Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Православної Церкви України села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області» у новій редакції та заяву до Хмельницької обласної державної адміністрації про його реєстрацію голову її парафіяльної ради ОСОБА_10 . Уповноважити подати статут та заяву до Хмельницької обласної державної адміністрації, а також провести реєстраційні дії у державного реєстратора та вчинити дії щодо державної реєстрації юридичної особи з правом подання заяв та інших документів, отриманих виписок, витягів, тощо з правом підпису про їх отримання, здійснення необхідних платежів таких осіб: 1. ОСОБА_11 ; 2. ОСОБА_6 (а.с. 45-49, т. 1).

З Статуту Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Православної Церкви України с. Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області» від 23.02.2019 вбачається, що він був затвердженим керуючим Хмельницькою єпархією Православної Церкви України Митрополитом Хмельницьким і Кам`янець-Подільським 28.02.2019, з поставленням відтиску печатки Української Православної Церкви Київського патріархату Митрополита Хмельницького і Кам`янець-Подільського Антонія.

28.02.2019 Релігійна організація «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької Єпархії Української Православної Церкви» звернулась з заявою (за підписом уповноваженого релігійною громадою ОСОБА_12) до голови Хмельницької обласної державної адміністрації про реєстрацію статуту релігійної громади в новій редакції із назвою «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Православної Церкви України с. Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області».

27.03.2019 було зареєстровано статут Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Православної Церкви України с. Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області» у новій редакції, про що свідчить розпорядження першого заступника голови Хмельницької обласної державної адміністрації № 213/2019-р (а.с. 52, т. 1).

Підставою для прийняття розпорядження стала заява від 28.02.2019, зареєстрована в обласній державній адміністрації 28.02.2019, та рішення загальних (парафіяльних) зборів членів Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької Єпархії Української Православної Церкви» від 23.02.2019, оформлені протоколом № 1 від 23.02.2019.

У липні 2019 року Релігійна організація «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви» звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Хмельницької обласної державної адміністрації про визнання протиправним та скасування розпорядження Хмельницької обласної державної адміністрації № 213/2019-р від 27.03.2019 «Про реєстрацію статуту релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Православної Церкви України с. Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області» у новій редакції.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.02.2020 у справі № 910/10011/19, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.07.2020, позов задоволено. Визнано недійсним розпорядження Хмельницької обласної державної адміністрації № 213/2019-р від 27.03.2019 «Про реєстрацію статуту релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Православної церкви України с. Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області» у новій редакції.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 вказані судові акти скасовано. Прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 910/10011/19 дійшла таких висновків: «спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом) відносяться до спорів щодо управління такою юридичною особою і мають розглядатись у порядку господарського судочинства. Судове рішення про визнання недійсним розпорядження про реєстрацію статуту Релігійної організації в новій редакції не є підставою для вчинення реєстраційних дій, а відповідна позовна вимога не відповідає ефективному способу захисту прав та інтересів у цих правовідносинах. Зважаючи на характер спірних відносин, належному способу захисту інтересу Релігійної організації та/або її членів відповідає позовна вимога про визнання недійсним статуту Релігійної організації в новій редакції. Судове рішення про задоволення такої позовної вимоги є підставою для приведення суб`єктом державної реєстрації відомостей про Релігійну організацію, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, у відповідність до відомостей статуту Релігійної організації в попередній редакції. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19).»

У цій справі ОСОБА_1 просить визнати недійсним статут Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви», зареєстрований розпорядженням першого заступника голови Хмельницької обласної державної адміністрації № 213/2019-р від 27.03.2019, як статуту Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Православної Церкви України с. Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області» у новій редакції.

Врахувавши висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, господарські суди правильно встановили, що позивачка звернулась з ефективним способом захисту своїх прав у цьому випадку.

За ч. 1 ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей (ч. 2 ст. 35 Конституції України).

Подібна норма міститься і в спеціальному Законі - ст. 3 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», відповідно до якої кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.

Згідно з ст. 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави. Релігійна організація зобов`язана додержуватися вимог чинного законодавства і правопорядку.

Статтею 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» встановлено, що релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).

За ч. 1 ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

Стаття 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» містить норми, які регулюють статут (положення) релігійної організації.

Статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому ст. 14 цього Закону.

Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях.

Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про: 1) вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження; 2) місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об`єднання; 3) майновий стан релігійної організації; 4) права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів; 5) порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації; 6) порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації.

Статут (положення) може містити й інші відомості, пов`язані з особливостями діяльності даної релігійної організації.

Статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству (ч. ч. 1-5 ст. 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).

Порядок реєстрації статутів (положень) релігійних організацій визначає ст. 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Отже, статут релігійної організації - це установчий документ, на підставі якого діє релігійна організація, він містить норми, обов`язкові для її членів, а також визначає порядок затвердження та внесення змін до статуту.

Підставами для визнання недійсним статуту релігійної організації є його невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав (затвердив) цей акт, а також порушення у зв`язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів особи, яка його оскаржує (подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 10.06.2020 у справі № 922/2200/19).

При вирішенні спору про визнання недійсними положень установчих документів юридичної особи судом має бути зазначено яким саме приписам закону суперечать ці положення та які права позивача ними порушуються або оспорюються.

Дослідивши умови спірного статуту (а.с. 36-44, т. 1), місцевий господарський суд, з яким погодився і апеляційний господарський суд, встановили, що його умови не суперечать вимогам чинного законодавства. Навпаки, він був прийнятий на загальних (парафіяльних) зборах членів релігійної організації від 23.02.2019 та приведений у відповідність до вимог Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» згідно з р. 2 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи» від 17.01.2019.

Обґрунтовуючи свою позовну заяву, позивачка посилається на те, що умови оскаржуваного статуту суперечать ч. 5 ст. 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (зокрема п. 10.1 статуту) та пп. 133.4.1 п. 133.4 ст. 133 Податкового кодексу України.

Однак ці посилання є безпідставними та спростовуються висновком суду апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Стаття 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» регулює порядок припинення діяльності релігійної організації.

За ч. 1 ст. 16 вказаного Закону діяльність релігійної організації може бути припинено у зв`язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.

У разі порушення релігійною організацією, що є юридичною особою, положень цього Закону та інших законодавчих актів України її діяльність може бути припинено також за рішенням суду.

У судовому порядку діяльність релігійної організації припиняється лише у випадках: 1) вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачена статтями 3, 5 і 17 цього Закону; 2) поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, здоров`я, свободу і гідність особи; 3) систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо); 4) спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов`язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних організацій (ч. ч. 3-4 ст. 16 вказаного Закону).

Частиною 5 ст. 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» встановлено, що суд розглядає справу про припинення діяльності релігійної організації порядком позовного провадження, передбаченого Цивільним процесуальним кодексом України, за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту конкретної релігійної організації, або прокурора.

Врахувавши вказані норми, здійснивши аналіз умов п. 10.1 статуту від 23.02.2019, затвердженого розпорядженням першого заступника голови Хмельницької обласної державної адміністрації від 27.03.2019, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що зазначення у вказаному пункті статуту про те, що парафія може припинити свою діяльність, зокрема і за рішенням (постановою) господарського суду не свідчить про його (п. 10.1 статуту) невідповідність вимогам чинного законодавства, а є технічною помилкою, яка жодним чином не порушує права позивачки.

Також апеляційний господарський суд правильно зазначив про недоведеність позивачкою невідповідності положень статуту (в редакції від 23.02.2019), затвердженого розпорядженням першого заступника голови Хмельницької облдержадміністрації від 27.03.2019, вимогам пп. 133.4.1 п. 133.4 ст. 133 Податкового кодексу України.

Крім того, встановив, що ОСОБА_1 не зверталася до контролюючих органів з метою перевірки дотримання відповідачем норм податкового законодавства та не надала жодних доказів на підтвердження того, що контролюючий орган виявив порушення вказаної норми Податкового кодексу України.

В обґрунтування позову, ОСОБА_1 (яка була скарбником та членом парафіяльної ради відповідача, що вбачається з протоколу № 1/12 від 05.12.2016), посилається і на те, що внаслідок прийняття вказаного спірного статуту, було порушено її право та право інших прихожан на свободу сповідувати свою релігію та на свободу совісті та релігії.

Щодо вказаного обґрунтування позову необхідно зазначити таке.

Взаємовідносини церкви й держави визначаються Декларацією про державний суверенітет України, Конституцією України та Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Правовою формою цих відносин є режим відокремлення держави від церкви.

Статтею 35 Конституції України встановлено, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Однією із особливостей ставлення держави до церкви (релігійних організацій) та законодавчі положення, які характеризують правовий зміст відокремлення церкви від держави в Україні, є те, що держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, тобто держава не втручається і не забороняє діяльності конфесійних організацій, якщо останні не порушують чинного законодавства, не посягають на життя, здоров`я, гідність особи, права інших громадян та організацій тощо.

Європейським судом з прав людини у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України» досліджувалися питання щодо наявності втручання у право на свободу віросповідання скаржника, відповідності цього втручання закону, а також те, чи переслідувало втручання легітимну мету та чи було необхідним у демократичному суспільстві.

У вказаному рішенні встановлено, що за результатами розгляду спору в межах національної судової процедури було порушено ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, витлумачену у світлі п. 1 ст. 6 та ст. 11 Конвенції.

Надаючи тлумачення статей 9 та 11 Конвенції в контексті обмеження передбачених ними прав, Європейський суд з прав людини визнав, що в демократичному суспільстві дійсно може виникнути необхідність обмежити свободу віросповідання задля узгодження інтересів різних релігійних груп.

Зі змісту п. 2 ст. 9 Конвенції вбачається, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише обмеженням, встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У рішенні у справі «Коккінакіс проти Греції» Європейський суд з прав людини зазначив, як визначено у ст. 9 Конвенції, свобода думки, совісті та релігії виступає однією з підвалин «демократичного суспільства» у значенні, що вживається у п. 31 Конвенції. Основоположний характер прав, гарантованих його п. 1 ст. 9 Конвенції, знаходить своє відображення, зокрема, у формулюванні параграфа, що передбачає обмеження на них. На відміну від других параграфів статей 8, 10 і 11 Конвенції, які охоплюють права, що перераховуються в перших параграфах цих статей, у другому параграфі ст. 9 Конвенції згадується лише про «свободу сповідувати релігію чи переконання» (п. 33).

Перелік таких обмежень, за вказівкою Європейського суду у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», є вичерпним, вони мають чітко тлумачитись в межах обмеженої самостійної оцінки, наданої державі, і лише переконливі та нездоланні причини можуть виправдовувати запровадження таких обмежень. При цьому держава має незначні межі для власної самостійної оцінки в цих питаннях.

Таким чином, при вирішенні спору по суті національні суди мали дослідити, чи було втручання у право на свободу віросповідання необхідним у демократичному суспільстві, тобто здійсненим в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, здійснюючи правову оцінку обставин справи, суди повинні спиратися на положення ст. 9 Конвенції, а також на прецедентне право Європейського суду, що є джерелом тлумачення вказаної статті, надаючи її приписам більш конкретного характеру (аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 01.07.2008 у справі № 21-2455во07, у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі № 598/157/15-ц).

Дослідивши наявні у матеріалах справи документи відповідно до вимог ст. 86 ГПК України, суди встановили, що 23.02.2019 на загальних (парафіяльних) зборах членів релігійної організації приймалось рішення лише про вихід з юрисдикції Хмельницької єпархії УПЦ та перехід до Православної Церкви України, про внесення змін до статуту релігійної організації шляхом прийняття його в новій редакції. При цьому, будь-якого рішення щодо відвідування храму на вказаних зборах не приймалось. Доказів заборони для вірян відвідувати храм в селі Сутківці матеріали справи не містять.

ОСОБА_1 не було позбавлено можливості сповідувати обрану релігію, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні переконання, брати участь у релігійних обрядах, навчатися релігії (на зборах не приймалось будь-якого рішення про заборону їй відвідувати храм чи про заборону на свободу віросповідання). Окрім того, відповідно до п. 8 ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» частина громади, не згодна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем). Отже, позивачка не позбавлена права бути членом релігійної громади із канонічною приналежністю Українській Православній Церкві.

Встановивши вказане, врахувавши висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі № 598/157/15-ц, суди попередніх інстанцій дійшли правильного і обґрунтованого висновку про безпідставність посилання позивачки на втручання у її право на свободу віросповідання, чим вона, серед іншого, обґрунтовує свій позов про визнання недійсним статуту, в редакції від 23.02.2019.

Також судами попередніх інстанцій встановлено таке.

За положеннями ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому ст. 14 цього Закону.

Зміна підлеглості релігійної громади не впливає на зміст права власності та інших речових прав такої релігійної громади, крім випадку, встановленого ст. 18 цього Закону.

З аналізу вказаної норми права вбачається, що право відповідача на зміну канонічної підлеглості, яке відбулось 23.02.2019, шляхом внесення відповідних змін до статуту релігійної громади (на підставі відповідного рішення, ухваленого загальними зборами релігійної громади, скликаними її членами) та внесення відповідних змін або доповнень до статуту закріплено ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Більше того, це питання належить до виключної компетенції загальних зборів релігійної громади. Жоден суб`єкт (в тому числі, священнослужителі чи органи управління громади) не може позбавити загальні збори права прийняти рішення щодо зміни підлеглості релігійної громади та внесення відповідних змін до статуту.

Також ОСОБА_1 посилається на те, що певні особи, які голосували на зборах за внесення змін до статуту, не були членами релігійної громади, як на підставу для визнання недійсним статуту, в редакції від 23.02.2019, затвердженого 27.03.2019 розпорядженням першого заступника голови Хмельницької обласної державної адміністрації.

Щодо вказаних аргументів ОСОБА_1 необхідно зазначити таке.

Частиною 2 ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» встановлено, що членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади.

Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

Особи, які так чи інакше беруть участь у житті релігійної громади, вважають себе належними до неї, не підпадають під обмеження, встановлені статутами (положеннями) релігійних громад, можуть бути членами релігійної громади.

Досліджуючи зміст статуту відповідача у редакції від 03.05.2018 (чинний на момент проведення зборів, на яких приймався оскаржуваний статут від 23.02.2019), судами не встановлено порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які б дали можливість ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади. Натомість умовами п. 2.5 статуту від 03.05.2018 встановлено, що до складу парафіяльних зборів належать священнослужителі, церковнослужителі, а також миряни-члени парафіяльних зборів, які досягли 18-річного віку, визнають обов`язковість статуту про управління УПЦ, регулярно беруть участь у богослужінні, сповідуються та причащаються, перебувають у канонічному послухові до настоятеля і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті.

Також жодного порядку обліку членів релігійних організацій не містить і Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Отже, будь-яка православна особа, яка є віруючою, відвідує церковні богослужіння і проживає у с. Сутківці, може бути членом релігійної громади Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що вказані збори могли скликатися будь-ким із членів громади (ініціативна група), що і відбулося у цьому випадку.

Також судами встановлено, що матеріали справи не містять належних доказів, які б підтверджували, що станом на момент проведення зборів від 23.02.2019 кількість членів релігійної громади Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області є більшою, ніж 126 осіб, як це визначено в протоколі № 1 від 23.02.2019 (протокол № 1 від 17.02.2019 загальних зборів парафіян релігійної громади Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви, на який посилається позивачка в обґрунтування своїх позовних вимог, містить суперечливі відомості, зокрема у протоколі № 1 зазначено, що всього членів релігійної громади - 300 осіб, на зборах були присутні - 228 особи, з всіх питань порядку денного голосували «за» - 300 осіб, «проти» - 0, «утримались» - 0; також матеріали справи містять протокол від 05.12.2016 (а.с. 22-27, т. 1), з якого вбачається, що загальною кількістю членів релігійної громади є 28 осіб).

Отже, дослідивши наявні у матеріалах справи докази, місцевий господарський суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, визнав необґрунтованими доводи позивачки про те, що на зборах голосували особи, які не є членами вказаної релігійної організації.

Безпідставними є доводи позивачки про прийняття спірного статуту за відсутності кворуму, адже нею не було доведено, що вказана релігійна організація склалась з 300 членів, а не з 126 осіб як зазначено у протоколі № 1 від 23.02.2019, з яких 124 особи проголосували «за» прийняття рішень, тобто більше ніж 2/3 від усіх присутніх на загальних (парафіяльних) зборах від 23.02.2019, що відповідає ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Також позивачка обґрунтовує свій позов і тим, що загальні (парафіяльні) збори від 23.02.2019 фактично було проведено як збори територіальної громади, яка не уповноважена вирішувати питання релігійного характеру, однак ці аргументи є безпідставними та зводяться до нічим не підтверджених припущень, що правильно було встановлено судами попередніх інстанцій.

Присутність на зборах релігійної громади осіб, які обіймали або обіймають будь-які посади в органах місцевого самоврядування чи в правоохоронних органах жодним чином не спростовує того, що такі особи можуть бути членами релігійної громади.

Крім того, судами встановлено недоведення позивачкою використання цими особами свого службового становища під час проведення зборів релігійної громади 23.02.2019.

Також безпідставним є посилання позивачки і на те, що вказані дії щодо зміни підлеглості суперечать статуту від 03.05.2018, як на підставу для визнання недійсним статуту в редакції від 23.02.2019 з огляду на таке.

Згідно з п. 3 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи» від 17.01.2019, який набрав чинності 31.01.2019, статути (положення) релігійних організацій мають бути приведені у відповідність із цим Законом упродовж одного року з дня набрання ним чинності. До приведення статутів (положень) у відповідність із цим Законом релігійні організації керуються положеннями діючих статутів (положень) у частині, що не суперечить цьому Закону.

Надавши оцінку статуту відповідача від 03.05.2018, суд встановив, що положення вказаного статуту (у редакції від 03.05.2018) суперечили положенням законодавства щодо процедури зміни підлеглості та, що під час проведення зборів, на яких вирішувалось питання внесення змін до статуту, мав застосовуватися саме Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Дотримання чи недотримання процедури, встановленої статутом релігійної організації (в редакції до 23.02.2019) під час проведення зборів, на яких приймалось рішення про зміну підлеглості і внесення змін до статуту не є підставою для визнання недійсним спірного статуту від 23.02.2019, зареєстрованого розпорядженням першого заступника голови Хмельницької обласної державної адміністрації № 213/2019-р від 27.03.2019.

Також позивачка в обґрунтування свого позову посилається на порушення вимог Закону під час проведення державної реєстрації нової редакції статуту.

Судами встановлено, що 31.01.2019 набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статутом юридичної особи» від 17.01.2019, згідно з яким визнано право релігійної громади на вільну зміну підлеглості в канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні і за її межами релігійним центрам (управлінням) та встановлена нова процедура державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи.

Відповідно до п. 2 Прикінцевих положень вказаного Закону України від 17.01.2019 у разі прийняття рішення щодо зміни своєї підлеглості релігійна організація повідомляє про таке рішення центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, або обласні, Київську, Севастопольську міські державні адміністрації, а в Автономній Республіці Крим - Раду міністрів Автономної Республіки Крим, які забезпечують оприлюднення цього рішення на своєму офіційному веб-сайті.

Згідно з ч. 3 ст. 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» для реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції до органу реєстрації статуту подаються: 1) заява за підписом керівника або уповноваженого представника релігійної громади; 2) статут (положення) релігійної громади у новій редакції.

До статуту (положення) релігійної громади у новій редакції додатково подаються: 1) належним чином засвідчена копія протоколу (або витяг з протоколу) загальних зборів релігійної громади про внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної громади, ухвалених відповідно до порядку, визначеного у чинному на момент внесення змін статуті (положенні) релігійної громади, із зазначенням списку учасників цих загальних зборів; 2) оригінал чи належним чином засвідчена копія чинної на дату подання документів редакції статуту (положення) релігійної громади, до якого мають бути внесені зміни і доповнення, з відміткою про державну реєстрацію (з усіма змінами, що до нього вносились), та оригінал свідоцтва, виданого органом реєстрації (якщо таке видавалося).

Відповідно до ч. 19 ст. 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» орган, який здійснює реєстрацію, в місячний термін розглядає заяву, статут (положення) релігійної організації, приймає відповідне рішення і не пізніш як у десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 30 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» встановлено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, забезпечує проведення державної політики щодо релігій і церкви шляхом: здійснення реєстрації статутів (положень) релігійних організацій, зазначених у ч. 2 ст. 14 цього Закону, а також змін і доповнень до них.

Стаття 15 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» регулює порядок відмови в реєстрації статуту (положення) релігійної організації.

Судами встановлено, що 23.02.2019 релігійною громадою с. Сутківці прийнято нову редакцію статуту, який зареєстровано відповідно до розпорядження першого заступника голови Хмельницької обласної державної адміністрації № 213/2019 - р від 27.03.2019.

Доводи позивачки про те, що вказаний статут на реєстрацію було подано неповноважною особою, що суперечить ст. 14 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», є безпідставними, адже необхідні документи були подані від імені Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії Православної церкви України с. Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької області» ОСОБА_12, який є уповноваженою особою, що вбачається із протоколу № 1 від 23.02.2019 (а.с. 45-49, 52, т. 1).

Також судом апеляційної інстанції встановлено, що обґрунтовуючи обставини, які свідчать про порушення прав та охоронюваних законом інтересів внаслідок реєстрації в новій редакції статуту Релігійної громади ОСОБА_1 вказує на порушення її інтересу у правовій визначеності як члена релігійної організації так і самої релігійної організації, як юридичної особи. Разом з тим, позов подано не релігійною організацією, а особисто позивачкою, наявними у справі доказами не доведено та не встановлено порушення її прав та обов`язків з огляду на гарантовану законами свободу інших осіб мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої.

Встановивши, що загальні (парафіяльні) збори від 23.02.2019, на яких приймались, серед іншого, рішення про зміну підлеглості у канонічних та організаційних питаннях вказаної релігійної громади та зміни до статуту релігійної громади, проводились без порушень вимог чинного законодавства, умов статуту (чинного на момент проведення зборів), недоведення позивачкою невідповідності статуту (у новій редакції) нормам чинного законодавства, а також, встановивши відсутність порушення спірним статутом прав позивачки, суди попередніх інстанцій обґрунтовано відмовили у задоволенні позову.

Позивачка у касаційній скарзі посилається на відсутність висновку щодо застосування ст. ст. 25, 28 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», які є загальними нормами та регулюють порядок проведення державної реєстрації та інших реєстраційних дій; відмову у державній реєстрації.

Судами не встановлено порушень під час здійснення реєстрації оскаржуваного статуту, які були б підставою для визнання цього статуту недійсним.

Щодо посилань скаржниці на відсутність висновку про застосування ст. ст. 3, 25, 37 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», необхідно зазначити таке.

Стаття 3 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» визначає принципи діяльності місцевих державних адміністрацій, до яких відносяться: відповідальність перед людиною і державою за свою діяльність; верховенство права; законність; пріоритетність прав людини; гласність; поєднання державних і місцевих інтересів.

Стаття 25 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» визначає повноваження в галузі забезпечення законності, правопорядку, прав і свобод громадян, а ст. 37 - відносини місцевих державних адміністрацій з об`єднаннями громадян.

Верховний Суд не викладає висновок щодо застосування вказаних норм права, адже вони не регулюють спірні правовідносини і не застосовувались судами до них.

Верховний Суд вважає, що відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень з підстави, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

У касаційній скарзі позивачка посилається на те, що судами першої і апеляційної інстанцій порушено норми процесуального права (ч. 1 ст. 75 ГПК України, ч. ч. 4 - 6 ст. 236 ГПК України, ч. 5 ст. 236 ГПК України), що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи: суд не дослідив зібрані у справі докази; необґрунтовано відхилив клопотання про витребування доказів щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи - матеріалів реєстраційної справи Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви» та завірену копію положення про управління культури, національностей, релігій та туризму станом на 23.02.2019; встановив обставини, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (п. п. 1, 3, 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України).

Щодо посилань скаржниці на п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України як на підставу скасування оскаржуваних судових рішень, суд зазначає, що положеннями п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України визначено, що підставою для скасування судового рішення є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених п. п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу.

Отже, якщо підстави касаційного оскарження, передбачені п. п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 вказаного Кодексу визнані не обґрунтованими (позивачкою не доведено підстави касаційного оскарження, встановлену п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України), то у скаржниці не виникає права вимагати скасування судового рішення з підстав порушення судом норм процесуального права і за таких обставин перегляд судового рішення у касаційному порядку з цієї підстави є неможливим (подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 05.08.2020 у справі № 910/3948/19).

Щодо аргументів касаційної скарги про те, що судом безпідставно відхилено клопотання про витребування доказів щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи - матеріалів реєстраційної справи Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви», завірену копію положення про управління культури, національностей, релігій та туризму станом на 23.02.2019, необхідно зазначити таке.

Статтею 80 ГПК України встановлено, що учасники справи подають докази безпосередньо до суду.

За ч. 1 ст. 81 ГПК України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом. Таке клопотання повинно бути подане в строк, зазначений в ч. ч. 2, 3 ст. 80 цього Кодексу. Якщо таке клопотання заявлено з пропуском встановленого строку, суд залишає його без задоволення, крім випадку, коли особа, яка його подає, обґрунтує неможливість його подання у встановлений строк з причин, що не залежали від неї.

У клопотанні про витребування судом доказів повинно бути зазначено: 1) який доказ витребовується (крім клопотання про витребування судом групи однотипних документів як доказів); 2) обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; 3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; 4) заходи, яких особа, яка подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу; 5) причини неможливості отримати цей доказ самостійно особою, яка подає клопотання (п. п. 1- 4 ч. 2 ст. 81 ГПК України).

Як вбачається із матеріалів справи, 05.05.2022 позивачка звернулась до суду першої інстанції з клопотанням про витребування у третьої особи матеріалів реєстраційної справи Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Покровської парафії села Сутківці Ярмолинецького району Хмельницької єпархії Української Православної Церкви» та завірену копію положення про управління культури, національностей, релігій та туризму станом на 23.02.2019 (а.с. 128-134, т. 1).

Розглянувши вказане клопотання, що вбачається із протоколу судового засідання від 10.05.2022, суд першої інстанції встановив відсутність підстав для його задоволення з огляду на те, що останнє не відповідає вимогам ч. 2 ст. 81 ГПК України ( ОСОБА_1 не було надано доказів звернення до реєстраційної служби з заявою про отримання копій з реєстраційної справи вказаної релігійної організації, а також відмови державного реєстратора у видачі цих документів).

Тобто у задоволенні клопотання про витребування відповідних доказів було відмовлено не безпідставно, як помилково зазначає скаржниця, а через недотримання нею вимог ст. 81 ГПК України.

Судом першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, були досліджені всі наявні в матеріалах справи докази відповідно до вимог ст. 86 ГПК України, які були достатніми для прийняття законного і обґрунтованого рішення, надана їм належна оцінка, а також були «почуті сторони», що узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини (справа «Проніна проти України»). Доводи касаційної скарги про скасування судових рішень з підстав, передбачених п. п. 3, 4 ч. 3 ст. 310 ГПК України, зводяться лише до переоцінки доказів та встановлення інших фактичних обставин справи, що згідно зі ст. 300 ГПК України не входить до повноважень суду касаційної інстанції.

Саме тільки посилання скаржниці на те, що суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів без належного обґрунтування, не можуть ставити під сумнів судові рішення, прийняті відповідно до вимог ст. 236 ГПК України.

Також ОСОБА_1 зазначає і про те, що відповідач визнав і підтвердив фактичні обставини, наведені позивачкою у позовній заяві (визнав поданий позивачкою позов).

У ч. 4 ст. 191 ГПК України встановлено, що у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

У постанові Верховного Суду від 15.06.2020 у справі № 588/1311/17 міститься висновок, що суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову, які в цьому випадку відсутні.

Встановивши відсутність підстав для задоволення позову, місцевий господарський суд, з яким погодився і апеляційний господарський суд, правомірно не прийняв заяву відповідача про визнання позову (остання суперечила закону). Водночас, суд апеляційної інстанції правомірно зазначив, що відсутність ухвали про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову є порушенням судом першої інстанції норм процесуального права, однак не може бути підставою для скасування оскаржуваного рішення, оскільки це порушення не призвело до прийняття неправильного рішення у справі.

Інші доводи скаржниці щодо скасування оскаржуваних судових рішень, повторюють доводи апеляційної скарги, яким була надана належна оцінка судом апеляційної інстанції, спростовуються викладеними обставинами, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржницею норм права, а також зводяться до переоцінки доказів та встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, що в силу положень ст. 300 ГПК виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права (ч. 2 ст. 236 ГПК України).

Частиною 5 ст. 236 ГПК України встановлено, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Верховний Суд дійшов висновку, що судові рішення прийняті з додержанням вимог матеріального права, з дотриманням принципів справедливості, добросовісності, розумності, а тому підстав для їх скасування немає.

Згідно з ст. 129 ГПК України судовий збір за подання касаційної скарги покладається на скаржницю.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 302, 303, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передачу справи № 924/173/22 на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Хмельницької області від 23 червня 2022 року та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 06 жовтня 2022 року у справі № 924/173/22 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Л. Стратієнко

Судді С. Бакуліна

О. Кібенко