Постанова

від 26.12.2022 по справі 369/17257/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 369/17257/21 Головуючий у 1-й інст. - Дубас Т.В.

Апеляційне провадження 22-ц/824/10714/2022 Доповідач - Рубан С.М.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 грудня 2022 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Рубан С.М.

суддів Заришняк Г.М., Кулікова С.В.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу виконуючого обов`язки начальника Навчально-оздоровчого комплексу Київського військового ліцею імені Івана Богуна - Перфільєва Антона Юрійовича на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 липня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Навчально-оздоровчого комплексу Київського військового ліцею ім. Івана Богуна про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку, -

В С Т А Н О В И В :

У грудні 2021 року позивач ОСОБА_1 звернулася до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до НОК КВЛ ім. І. Богуна, в якому просила суд стягнути з НОК КВЛ ім. І. Богуна на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі у розмірі 12 302грн 18 к., стягнути з НОК КВЛ ім. І. Богуна на користь ОСОБА_1 щорічну грошову винагороду в розмірі 7 273 грн 20 к., стягнути з НОК КВЛ ім. І. Богуна на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку, починаючи з 04 серпня 2021 року по 30 листопада 2021 року, що становить 197 104 грн 25 к., стягнути з НОК КВЛ ім. І. Богуна на користь ОСОБА_1 завдану моральну шкоду у розмірі 20 000грн.

В обґрунтування позовних вимог вказувала, що вона працювала на посаді вихователя навчальної роти ліцеїстів НОК КВЛ ім. І. Богуна з 18 грудня 1998 року по 03 серпня 2021 року.

Наказом від 30 квітня 2020 року №83 на підставі підпункту 2 пункту 3 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про повну загальну середню освіту» між нею та відповідачем припинено дію безстрокового трудового договору з 01 липня 2020 року та укладено строковий трудовий договір із збереженням усіх надбавок і доплат, терміном на один рік з 01 липня 2020 року по 30 червня 2021 року.

На підставі наказу від 07 червня 2021 року № 104 їй надано щорічну основну відпустку тривалістю 34 календарні дні, за період з 18 грудня 2020 року по 30 червня 2021 року.

Наказом від 02серпня 2021 року № 145 позивача звільнено з посади вихователя навчальної роти ліцеїстів НОК КВЛ з 03серпня 2021 року, відповідно п. 2 ст. 36 КзПП (закінчення строкового трудового договору). У наказі також зазначено, що відповідач має провести з нею усі належні виплати та здійснити утримання згідно чинного законодавства.

Позивач вважає, що при звільненні її з посади не здійсненоповний розрахунок, як того вимагає чинне законодавство України.

Внаслідок чого позивач вважає, що їй завдана моральна шкода.

Рішенням Києво - Святошинського районного суду Київської області від 28 липня 2022 року позов ОСОБА_1 до НОК КВЛ ім. І. Богуна - задоволено частково.

Стягнуто з НОК КВЛім. І. Богуна на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі у розмірі 12 302 грн 18 к.

Стягнуто з НОК КВЛім. І. Богуна на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку, починаючи з 04 серпня 2021 року по 30 листопада 2021 року, що становить 20 000 грн.

Стягнуто з НОК КВЛім. І. Богуна на користь ОСОБА_1 завдану моральну шкоду у розмірі 2 000 грн.

Стягнуто з НОК КВЛім. І. Богуна в дохід держави 1 816 грн судового збору.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду виконуючий обов`язки начальника НОК КВЛ ім. І. Богуна - Перфільєв А.Ю.подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на його незаконність, необґрунтованість, неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Посилається на те, що при звільненні педагогічному працівнику має бути виплачена компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки з розрахунку тривалості щорічної основної відпустки за кожний відпрацьований місяць 5,6; 4,2 і 2,8 календарних дня за тривалості щорічної основної відпустки відповідно 56, 42 і 28 календарних днів.

Вважає, що грошові кошти належні позивачу були виплачені при звільненні у повному обсязі, а саме: заробітна плата за червень місяць відповідно до кількості відпрацьованих годин; грошові кошти за щорічну основну відпустку у кількості 34 календарних днів; матеріальна допомога на оздоровлення в розмірі місячного окладу згідно п. 6 ч. 1 ст. 57 Закону України «Про освіту»; у серпні місяці донараховано грошові кошти за 2 календарні дні щорічної основної відпустки, тому висновок першої інстанції в частині стягнення заробітної плати у вигляді грошової компенсації за 20 календарних дні невикористаної позивачем щорічної основної відпустки є не дослідженим та підлягає скасуванню.

Також зазначає, що у зв`язку з тим, що позивач у день звільнення не працював та після звільнення з вимогою про виплату заборгованості не звертався, на момент звернення до суду заклад повністю розрахувався, підстави для застосування положень ст. 117 КЗпП України відсутні.

Вказує, що вимоги позову в частині відшкодування моральної шкоди не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не надано жодних доказів, які могли б підтвердити дійсність моральних страждань, їх тяжкість та зміну звичного способу життя позивача, крім того порушено тримісячний строк звернення до суду з вимогою про відшкодування моральної шкоди позивачем, тому дані вимоги задоволенню не підлягають.

Позивач подав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Зазначає, що апеляційна скарга не містить жодних аргументів чи доводів, які б зазначали в чому саме полягає незаконність або необґрунтованість прийнятого рішення та є по суті викладенням тих самих заперечень, що вже були викладені у відзиві до позовної заяви.

Відповідно до ч. 1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Згідно ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду та матеріали справи в межах апеляційного оскарження, дійшла наступного висновку.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості позовних вимог про стягнення компенсації за невикористані відпустки позивачем. Також, суд першої інстанції вважав за необхідне зменшити середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні до 20 000 грн, оскільки вирахований судом розрахунок значно перевищує заборгованість відповідача.

Крім того, суд першої інстанції вважав, що бездіяльністю відповідача позивачу спричинена моральна шкода, яка полягала у невиплаті йому належних сум заробітної плати.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.

Виходячи з положень статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;

4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;

5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;

6) як розподілити між сторонами судові витрати;

7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;

8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову (стаття 264 ЦПК України).

Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як вбачається з матеріалів справи та перевірено апеляційним судом, ОСОБА_1 працювала на посаді вихователя навчальної роти ліцеїстів НОК КВЛ ім. І. Богуна з 18 грудня 1998 року по 03 серпня 2021 року (а.с. 18-21).

Наказом від 30 квітня 2020 року № 83 на підставі підпункту 2 пункту 3 розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про повну загальну середню освіту» між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем Навчально-оздоровчим комплексом Київського військового ліцею ім.І. Богуна припинено дію безстрокового трудового договору з 01 липня 2020 року та укладено строковий трудовий договір із збереженням усіх надбавок і доплат, терміном на один рік з 01 липня 2020 року по 30 червня 2021 року (а.с. 22).

Наказом від 02 серпня 2021 року № 145 ОСОБА_1 звільнено з посади вихователя навчальної роти ліцеїстів НОК КВЛ з 03 серпня 2021 року, за п. 2 ст. 36 КзПП, у зв`язку з закінченням строкового трудового договору (а.с. 24).

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо правомірності вимог позивача про стягнення з відповідача нарахованої, але не виплаченої заробітної плати та компенсації за невикористану щорічну основну відпустку, оскільки в матеріалах справи відсутні належні докази, які мали підтвердити той факт, що відповідачем нарахована та виплачена позивачу заробітна плата за відпрацьований період та проведено належний розрахунок обов`язкових виплат на дату звільнення.

На підставі наказу від 07 червня 2021 року № 104 позивачу ОСОБА_1 надано щорічну основну відпустку тривалістю 34 календарні дні за період з 18грудня 2020 року по 30 червня 2021 року (а.с. 23).

Державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи встановлені Законом України «Про відпустки», регулюються Конституцією України, Кодексом законів про працю України, іншими законами та нормативно-правовими актами України.

Статтею 4 Закону України «Про відпустки» передбачені види відпусток і визначено, які саме відпустки відносяться до щорічних: основна відпустка; додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці; додаткова відпустка за особливий характер праці; інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Згідно ст.6 Закону України «Про відпустки» щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Згідно ст. 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.

Статтею24 Закону України «Про відпустки» визначено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Відповіднодо п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату працю» від 24.12.1999 за № 13, розглядаючи спори про виплату грошової компенсації за невикористану відпустку, необхідно виходити з того, що згідно зі ст.83 КЗпП вона може бути стягнена на вимогу працівника за всі дні невикористаної ним основної й додаткової щорічної відпустки та додаткової відпустки для працівників, які мають дітей (ст.182-1 КЗпП), тільки в разі звільнення його з роботи, а під час неї - лише за частину цих відпусток за умови, що тривалість наданих йому при цьому щорічної й додаткової відпусток становить не менше 24 календарних днів та що працівник не є особою віком до 18 років. Якщо працівник з не залежних від нього причин (не з його вини) не використав щорічну відпустку і за роки, що передували звільненню, суд на підставі ст.238 КЗпП має право стягнути грошову компенсацію за всі дні невикористаної відпустки. Розмір грошової компенсації за невикористану відпустку за попередні роки визначається виходячи із середнього заробітку, який працівник має на час її проведення.

Згідно абз. 1 п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (надалі - Порядок),обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Відповідно до ч. 6 Постанови Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 року за №346 «Про затвердження Порядку надання щорічної основної відпустки тривалістю до 56 календарних днів керівним працівникам закладів та установ освіти, навчальних (педагогічних) частин (підрозділів) інших установ і закладів, педагогічним, науково-педагогічним працівникам та науковим працівникам», у разі звільнення керівних працівників закладів та установ освіти, навчальних (педагогічних) частин (підрозділів) інших установ і закладів, педагогічних, науково-педагогічних працівників та наукових працівники їм виплачується грошова компенсація за всі не використані ними дні щорічної основної відпустки.

У разі звільнення керівних, педагогічних, наукових і науково-педагогічних працівників закладів освіти та навчальних (педагогічних) частин (підрозділів) інших установ і закладів, які до звільнення пропрацювали не менш як 10 місяців, гроцшова компенсація виплачується за не використані ними дні щорічної основної відпустки з розрахунку повної її тривалості, а особам, які до звільнення пропрацювали менш як 10 місяців, - пропорційно до відпрацьованого ними часу (з розрахунку тривалості щорічної основної відпустки за кожний відпрацьований місяць 5,6; 4,2 і 2,8 календарних дня за тривалості щорічної основної відпустки відповідно 56, 42 і 28 календарних днів).

Як зазначено у позовній заяві ОСОБА_1 використала лише 34 дні щорічної відпустки (а.с. 23).

Відповідно розрахункового листа за червень 2021 року розмір нарахованих коштів за частину невикористаної відпустки, за один календарний день становить 559грн 19 к. Таким чином, відповідач мав сплатити позивачу ОСОБА_1 передбачену законом грошову компенсацію за 22 календарні дні невикористаної нею щорічної основної відпустки (559,19 х 22 = 12 302,18) у розмірі 12 302 грн 18 к. (а.с. 25).

Оскільки матеріали справи не містять копії трудового договору від 01 липня2020року, розрахунок компенсації за не використану відпустку належить здійснювати за правилами передбаченими п. 7 Розділу ІІІ Порядку обчислення середньої заробітної плати.

Суд першої інстанції розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог та з урахуванням наведених вище положень п. 3 Порядку, дійшов вірного висновку, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню компенсація за невикористану відпустку в розмірі 12 302 грн 18 к., з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та інших обов`язкових платежів при її виплаті.

Твердження скаржника про те, що позивач у день звільнення не працював та після звільнення з вимогою про виплату заборгованості не звертався, на момент звернення до суду заклад повністю розрахувався, підстави для застосування положень ст. 117 КЗпП України відсутні, колегія суддів не примає до уваги.

Позивачзазначала, що за період з 04 серпня 2021 рокупо 30 листопада 2021 року середній заробіток за час затримки фактичного розрахунку становить: 83 (робочих дні) * 2374 грн 75 к. (середньоденної заробітної плати) - 197 104грн 25 к.

За положеннями ст. 117 КЗпП України обов`язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства.

Нормами ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України на сторін справи покладено обов`язок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Всупереч наведеним законодавчим приписам відповідачем не надано належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, які б засвідчували відсутність вини НОК КВЛ ім.І. Богуна у невиплаті належних ОСОБА_1 сум при звільненні.

При цьому суд звертавувагу на те, що відсутність фінансово-господарської діяльностіабо коштів у роботодавця, накладення органами державної виконавчої служби арештів на кошти роботодавця в банківських установах не виключає його вини у невиплаті належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України (такий висновок суду відповідає правовій позиції, сформульованій Верховним Судом України в постановах від 03 липня 2013 року у справі №6-63цс13, від 25 травня 2016 року у справі №6-948цс16, Верховним Судом у постанові від 03 січня 2018 року у справі №331/2814/16-ц). Сам по собі факт фінансових труднощів на підприємстві не може позбавляти працівників права на виплати, що передбачені при їх звільненні.

Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

У своїй постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

За наведених мотивів Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України.

Вбачається, що нарахована сума середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні - 197 104 грн 25 к., не є співмірною з заборгованістю відповідача по заробітній платі.

Крімтого, суд врахував, що відповідач вже відшкодував позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 900 грн 29 к.

Враховуючи наведені обставини, зокрема розмір простроченої заборгованості НОК КВЛ ім. І. Богуна щодо виплати ОСОБА_1 всіх належних сум, передбачених на день звільнення, період прострочення, співмірність заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про необхідність зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача за період з 04 серпня 2021 року по 30 листопада 2021 року з 197 104 грн 25 к. до розміру заборгованості відповідача з виплати позивачеві заробітної плати, тобто до 20 000 грн.

Згідно з роз`ясненнями, викладеними в абз. 5 п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в рішенні.

Згідно роз`яснень, які містяться в п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, якщо працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведені його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Відповідно до роз`яснень в п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», не проведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України. У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду, передбачений ст. 233 КЗпП України, починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що виходячи з наведених позивачем підстав позову, відповідач НОК КВЛ ім. І. Богунав день звільнення ОСОБА_1 не здійснив нарахування всіх необхідних платежів при звільненні працівника, що суперечить вимогам чинного трудового законодавства, тому наявні підстави для задоволення вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з дати звільнення - 04 серпня2021року по 30 листопада 2021року, тобто в межах заявлених позовних вимог.

Щодо стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди апеляційний суд вважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної коди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Стаття 237-1 КЗпП України передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.

За наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема, у вигляді одноразової грошової виплати.

За моральну шкоду, заподіяну працівникові під час виконання трудових обов`язків, відповідальність несе організація, з якою цей працівник перебуває у трудових правовідносинах (п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).

При визначенні розміру моральної шкоди судом першої інстанції вірно взято до уваги триваючий характер порушеного права, глибину та тривалість заподіяних душевних страждань та враховано принцип розумності, об`єктивності та справедливості.

Доводи скаржника про недоведеність таких вимог колегія суддів вважає необґрунтованими зважаючи на те, що судом встановлено порушення трудових прав позивача, яке виразилось у несвоєчасній виплаті розрахунку при звільненні, як те передбачено ст. 116 КЗпП України.

У статті 233 КЗпП України визначені строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів, а саме працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки (частина перша); у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком (частина друга).

Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року справа №1-5/2012 вказав на те, що аналіз положень ст.ст.117, 233 КЗпП України свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.

Згідно з ч.1 ст.233 КЗпП України, в редакції, яка була чинна на час виникнення спірних правовідносин, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

Отже, на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України застосовується тримісячний строк звернення до суду, визначений частиною першою статті 233 КЗпП України, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

Аналогічний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі №755/12623/19.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач не виплатив позивачу всіх належних при звільненні сум, як на день подачі даного позову, так і на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, а тому позивачем не пропущений тримісячний строк звернення до суду, визначений частиною першою статті 233 КЗпП України.Тому дані доводи скаржника в цій частині не заслуговують на увагу.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не впливають на правильність ухваленого у справі рішення.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського Суду як джерело права.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).

Європейський суд з прав людини зауважив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

За встановлених обставин доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи та порушення прав скаржника.

Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не впливають на правильність ухваленого у справі рішення.

Оскільки рішення суду постановлено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів не вбачає підстав для скасування.

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу виконуючого обов`язки начальника Навчально-оздоровчого комплексу Київського військового ліцею імені Івана Богуна - Перфільєва Антона Юрійовича - залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 липня 2022 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків встановлених п.2 ч.3 ст.389 ЦПК України.

Головуючий

Судді