Рішення

від 26.12.2022 по справі 128/763/22

ВІННИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ВІННИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 128/763/22

РІШЕННЯ

Іменем України

26 грудня 2022 року м. Вінниця

Вінницький районний суд Вінницької області

в складі:

головуючого судді Бондаренко О.І.

секретаря судового засідання Літневської А.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Агрофірма Батьківщина» про визнання протиправним та скасування договору оренди земельної ділянки, -

В С Т А Н О В И В:

Цивільна справа за позовною заявою ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Агрофірма Батьківщина», приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Бєлої Оксани Миколаївни про визнання протиправним та скасування договору оренди земельної ділянки, визнання протиправною та скасування постанови приватного нотаріуса, зобов`язання вчинити діїпередана до канцелярії Вінницького районного суду Вінницької області на підставі ухвали судді Вінницького районного суду Вінницької області Шевчук Л.П. від 31.10.2022, для визначення іншого судді в порядку, передбаченому ст. 33 ЦПК України.

Після потворного автоматичного розподілу, вказана справа передана судді Вінницького районного суду Вінницької області Бондаренко О.І. та ухвалою судді від 07.11.2022 прийнята до свого провадження і призначено підготовче судове засідання.

Позовна заява мотивована тим, що згідно Державного акту земельної ділянки від 20.03.2002 та Витягу з Державного Земельного кадастру від 06.05.2022, сформованого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Белою О.М., позивач є власником земельної ділянки з кадастровим номером0520655900:07:015:0077 площею 0.8240 га за адресою: Вінницька область Вінницький район, Стрижавська селищна рада, яка начебто перебуває в оренді ПСП «Агрофірма Батьківщина» терміном на 49 років, з 29.12.20165.Тобто, на даний час земельна ділянка в оренді не перебуває.

Вищезазначений Витяг з Державного Земельного кадастру було сформовано приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Белою О.М. та надано позивачу з Постановою від 14.03.2022.

Ще в вересні 2021 року позивачем було укладено з покупцем попередній договір купівлі-продажу вищезазначеної земельної ділянки з кадастровим номером-0520655900:07:015:00 площею 0.8240 га за адресою: Вінницька область Вінницький район, Стрижавська селищна рада, у зв`язку з чим 10.11.2021 позивач звернувся до приватного нотаріусу Вінницького міського нотаріального округу Бєлої О.М. щодо посвідчення договору купівлі-продажу вищезазначеної земельної ділянки з кадастровим номером-0520655900:07:015:0077 площею 0.8240 га за адресою: Вінницька область Вінницький район, Стрижавська селищна рада.

При цьому, приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Бєлая О.М. двічі направляла повідомлення ПСП «Агрофірма Батьківщина» про намір власника ОСОБА_1 продати земельну ділянку.

Натомість, двома листами ПП «Агрофірма Батьківщина» б/н від 31.12.2021 та № 23 від 18.02.2022 було надано відповідь приватному нотаріусу Вінницького міського нотаріального округу Бєлой О.М., в якому не було зазначено про наміри орендаря придбати земельну ділянку з кадастровим номером 0520655900:07:015:0077 площею 0.8240 га за адресою: Вінницька область Вінницький район, Стрижавська селищна рада.

Тобто, орендар не скористався своїм правом на переважну купівлю землі сільськогосподарського призначення.

Натомість, приватний нотаріус Вінницького міського нотаріального округу Бєлая О.М. винесла Постанову від 14.03.2022 про відмову ОСОБА_1 у вчиненні нотаріальних дій з порушенням вимог закону України від 31 березня 2020 року № 552-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» та статті 130-1 Земельного кодексу України.

Відповідно до статті 130-1 Земельного кодексу України, орендар має право на переважну купівлю землі сільськогосподарського призначення.

Що стосується процедури продажу землі сільськогосподарського призначення, яка перебуває в оренді: за наявності переважного права купівлі земельної ділянки сільськогосподарського призначення її власник зобов`язаний не пізніш як за 2 місяці до дня укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки зареєструвати намір щодо продажу земельної ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. У разі якщо продаж земельної ділянки сільськогосподарського призначення здійснюється не на земельних торгах, заява про державну реєстрацію такого наміру подається не пізніш як за два місяці нотаріусу, який буде здійснювати посвідчення договору купівлі-продажу, разом із проектом такого договору; нотаріус зобов`язаний протягом 3 робочих днів повідомити орендаря цінним листом з описом вкладень та повідомленням про вручення або особисто під розписку, про намір власника земельної ділянки продати її, умови продажу та з пропозицією скористатися своїм переважним правом; у випадку, якщо орендар має намір скористатися цим правом, він має протягом 1 місяця з дати отримання відповідного повідомлення від нотаріуса повідомити останнього про бажання придбати земельну ділянку на умовах, запропонованих власником. У такому випадку протягом місяця з дня отримання повідомлення від орендаря нотаріус призначає день і час укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки між власником і орендарем; якщо протягом місяця з дня, коли орендар був належним чином повідомлений нотаріусом про намір щодо продажу земельної ділянки, такий суб`єкт не повідомив належним чином нотаріуса про своє бажання скористатися переважним правом або відмовився від укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки, або не з`явився для укладення такого договору у день і час, призначені нотаріусом (за умови отримання повідомлення про вручення суб`єкту переважного права повідомлення про призначення дати та часу укладення договору купівлі-продажу або повідомлення про відмову від отримання такого повідомлення, або якщо повідомлення повернуто нотаріусу у зв`язку із закінченням встановленого строку зберігання], вважається, що він втратив своє переважне право, і власник може продати земельну ділянку іншій особі.

При цьому, згідно листів ПП «Агрофірма Батьківщина» б/н від 31.12.2021 та № 23 від 18.02.2022 була надана недостовірна інформація про те, що начебто додаткова угода позивача та відповідача №91 від 29.12.2016 до договору оренди з ПП «Агрофірма Батьківщина» № 413 від 16.04.2007 була укладена 29.12.2016 терміном на 49 років.

Натомість, фактично була укладена додаткова угода до додаткової угоди №91 від 29.12.2016 до договору оренди з ПП «Агрофірма Батьківщина» № 413 від 16.04.2007.

Крім того, згідно наявного у позивача та наданого приватному нотаріусу Вінницького міського нотаріального округу Бєлой О.М. договору оренди земельної ділянки з кадастровим номером 0520655900:07:015:0077 площею 0.8240 га за адресою: Вінницька область Вінницький район, Стрижавська селищна рада № 413 від 16.04.2007 було укладено з порушенням вимог ч. 1 ст. 651 Цивільного Кодексу України та ст. 30 Закону України «Про оренду землі» додаткову угоду №91 від 29.12.2016 до додаткової угоди №9 від 24.11.2015 до договору оренди земельної ділянки № 413 від 16.04.2007.

З порушенням вимог ч. 1 ст. 651 Цивільного Кодексу України та ст. 30Закону України «Про оренду землі» вищезазначеною додатковою угодою №91 від 29.12.216 до додаткової угоди №9 від 24.11.2015 до договору оренди земельної ділянки № 413 від 16.04.2007 було внесено зміни до п.7 Договору оренди.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 651 Цивільного Кодексу України та ст. 30 Закону України «Про оренду землі» зміна договору допускається лише за згодою сторін, у письмовій формі, шляхом укладення додаткової угоди. А додаткова угода до додаткової угоди до договору оренди може внести зміни лише до додаткової угоди.

В травні 2022 року позивачу стало відомо, що згідно витягу з Державного земельного кадастру від 06.05.2022 додаткова угода до додаткової угоди від 29.12.2016 до договору оренди з ПП «Агрофірма Батьківщина» була зареєстрована державним реєстратором Комунального Підприємства «Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації» 25.05.2016 терміном на 49 років з 29.12.20165. Тобто, на даний час земельна ділянка в оренді не перебуває.

Тобто, Державним реєстратором КП «ВМБТІ» умисно було внесено завідомо недостовірні відомості в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та незаконно зареєстровано право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 0520655900:07:015:0077 площею 0,8240 га за адресою: Вінницька область Вінницький район, Стрижавська селищна рада за ПП «Агрофірма Батьківщина» без укладеної додаткової угоди до договору оренди терміном на 49 років з 29.12.20165. Тобто, на даний час земельна ділянка в оренді не перебуває.

При цьому, Державним реєстратором КП «ВМБТІ» реєстрація права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 0520655900:07:015:0077 площею 0.8240 га за адресою: Вінницька область Вінницький район, Стрижавська селищна рада була проведена з порушенням вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 №1952-ІУ та Постанови Кабінету Міністрів України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» № 1127 від 25.12.2015 було незаконно зареєстровано 25.05.2016 терміном на 49 років з 29.12.20165 право оренди земельної ділянки з кадастровим номером-0520655900:07:015:0077 площею 0.8240 га за адресою: Вінницька область Вінницький район, Стрижавська селищна рада без укладеної будь якої додаткової угоди до договору оренди між позивачем та відповідачем; було прийнято незаконне рішення 25.05.2016 про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки терміном на 49 років з 29.12.20165 з кадастровим номером 0520655900:07:015:0077 площею 0.8240 га за адресою: Вінницька область Вінницький район, Стрижавська селищна рада без укладеної додаткової угоди договору оренди між позивачем та відповідачем.

Державний реєстратор умисно або у зв`язку з очевидною недбалістю допустив порушення прав людини і основоположних свобод людини.

Своїм рішенням Державний реєстратор завдав позивачу матеріальну шкоду в особливо великих розмірах, так як фактично відчужив у позивача частину земельну ділянку терміном на 49 років з 29.12.20165 з кадастровим номером 0520655900:07:015:0077 площею 0.8240 га за адресою: Вінницька область Вінницький район,Стрижавська селищна рада. Тобто, на даний час земельна ділянка в оренді не перебуває.

Ст.1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини зазначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Позивачем було вжито заходи досудового врегулювання спору шляхом надсилання відповідної заяви від 14.04.2022 на адресу відповідача, але будь - яку відповідь позивач не отримав до цього часу.

Згідно ст. 37 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів або до Суду.

Велика Палата Верховного Суду приймаючи у подібних правовідносинах постанову від 16.01.2019 у справі №826/7749/16 прийшла висновку, що спір про скасування рішення, запису щодо реєстрації права власності має розглядатися як спір, що пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право. При цьому належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь у спорі державного реєстратора як співвідповідача(якщо позивач вважає його винним у порушенні своїх прав) не змінює цивільно-правового характеру правовідносин.

За наведених обставин позивач звертається до суду з позовною заявою, в якій просить визнати протиправним та скасувати договір оренди земельної ділянки за № 413 від 16.04.2007 з кадастровим номером 0520655900:07:015:0077 площею 0.8240 га за адресою: Вінницька область Вінницький район, Стрижавська селищна рада з додатковою угодою №91 від 29.12.2016 до додаткової угоди №9 від 24.11.2015 до договору оренди земельної ділянки за № 413 від 16.04.2007, який було укладено з порушенням вимог ч. 1 ст. 651 Цивільного Кодексу України та ст. 30 Закону України «Про оренду землі» та зареєстровано з порушенням вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 №1952-IV та Постанови Кабінету Міністрів України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» № 1127 від 25.12.2015; визнати протиправним та скасувати Постанову від 14.03.2022 приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Бєлої О.М. про відмову ОСОБА_1 у вчиненні нотаріальних дій, яка була винесена з порушенням вимог Закону України від 31 березня 2020 року № 552-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» та статті 130-1 Земельного кодексу України; зобов`язати приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Бєлую О.М. вчинити нотаріальні дії та посвідчити договір купівлі-продажу вищезазначеної земельної ділянки з кадастровим номером 0520655900:07:015:0077 площею 0,8240 га за адресою: Вінницька область Вінницький район, Стрижавська селищна рада.

Також, стороною позивача було надано додаткові пояснення до позовної заяви, в яких зазначено наступне.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 651 ЦК України та ст. 30 Закону України «Про оренду землі» зміна договору допускається лише за згодою сторін, у письмовій формі, шляхом укладення додаткової угоди. А додаткова угода до додаткової угоди до договору оренди може внести зміни лише до додаткової угоди.

В травні 2022 року позивачу стало відомо, що згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 06.05.2022, сформованого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Бєлою О.М. додаткова угода до додаткової угоди від 29.12.2016 за №91 до договору оренди з ПП «Агрофірма Батьківщина» не була зареєстрована державним реєстратором КП«ВМБТІ» 25.05.2016 терміном на 49 років з 29.12.20165, так як реєстраційні дії по договору оренди були проведені 25.05.2016 державним реєстратором КП «ВМБТІ» ще за півроку до підписання цієї угоди. Тобто, на даний час земельна ділянка в оренді не перебуває.

Тобто, згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 06.05.2022, сформованого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Бєлою О.М. державним реєстратором КП «ВМБТІ» Койчевою М.В. 25.05.2016 умисно було внесено завідомо недостовірні відомості в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно та незаконно зареєстровано право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 0520655900:07:015:0077 площею 0.8240 га за адресою: Вінницька область Вінницький район, Стрижавська селищна рада за ПП «Агрофірма Батьківщина» без укладеної додаткової угоди до договору оренди терміном на 49 років з 29.12.20165. Тобто, на даний час земельна ділянка в оренді не перебуває, так як так як реєстраційні дії по договору оренди з ПП «Агрофірма Батьківщина» № 413 від 16.04.2007 були проведені 25.05.2016 державним реєстратором КП «ВМБТІ» ще за півроку до підписання вищезазначеної додаткової угоди до додаткової угоди від 29.12.2016 №91.

При цьому, Державним реєстратором КП «ВМБТІ» Койчевою М.В. реєстрація права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 0520655900:07:015:0077 площею 0.8240 га за адресою: Вінницька область Вінницький район, Стрижавська селищна рада була проведена з порушенням вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 №1952-ІУ та Постанови Кабінету Міністрів України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» № 1127 від 25.12.2015: шахрайським шляхом було незаконно зареєстровано 25.05.2016 терміном на 49 років з 29.12.20165 право оренди земельної ділянки з кадастровим номером-0520655900:07:015:0077 площею 0.8240 га за адресою: Вінницька область Вінницький район, Стрижавська селищна рада без укладеної будь якої додаткової угоди до договору оренди між позивачем та відповідачем від 29.12.2016№91 на час проведення реєстраційних дій; шахрайським шляхом було прийнято незаконне рішення 25.05.2016 про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки терміном на 49 років з 29.12.20165 з кадастровим номером 0520655900:07:015:0077 площею 0.8240 га за адресою: Вінницька область Вінницький район, Стрижавська селищна рада на підставі не існуючої в реєстраційній справі додаткової угоди від 29.12.2016 №91 до договору оренди між позивачем та відповідачем. На час проведення реєстраційних дій 25.05.2016 додаткової угоди від 29.12.2016 №91 фізично не існувало .

Вищезазначене рішення Державного реєстратора КП «ВМБТІ» Койчевої М.В. від 25.05.2016, яке викладене в Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 06.05.2022, сформованого приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Бєлою О.М. не є помилковим і не може бути помилковим.

Згідно правової позиції Верховного Суду, яка викладена в Постанові від 29 січня 2021 року по справі № 22-ц/354/11 - арифметична помилка - це помилка у визначенні результату підрахунку: пропуск цифри, випадкова перестановка цифр, спотворення результату обчислення у зв`язку із використанням несправної техніки. Не є арифметичними помилками, а отже і не може бути виправлене в порядку, передбаченому коментованою статтею, застосування неправильних методик підрахунку, а так само застосування неправильних вихідних даних для проведення арифметичних обчислень.

Таким чином, є явним і очевидним факт внесення шахрайським шляхом Державним реєстратором КП «ВМБТІ» Койчевою М.В. завідомо недостовірних відомостей в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, застосуванням неправильних вихідних даних при прийняті незаконного рішення 25.05.2016 про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки терміном на 49 років з 29.12.20165 з кадастровим номером 0520655900:07:015:0077 площею 0.8240 га за адресою: Вінницька область Вінницький район, Стрижавська селищна рада на підставі неіснуючої додаткової угоди від 29.12.2016 №91 до договору оренди між позивачем та відповідачем на час проведення реєстраційних дій.

При цьому, в протиправних діях Державного реєстратора КП «ВМБТІ» Койчевої М.В. наявні ознаки злочину, передбаченого ч.2 ст.366 КК України «Службове підроблення».

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Натомість, Державний реєстратор КП «ВМБТІ» Койчева М.В умисно або у зв`язку з очевидною недбалістю допустила порушення прав людини і основоположних свобод людини.

Своїм рішенням Державний реєстратор КП «ВМБТІ» Койчева М.В. завдала позивачу матеріальну шкоду в особливо великих розмірах, так як фактично відчужила у позивача частину земельну ділянку терміном на 49 років з 29.12.20165 з кадастровим номером 0520655900:07:015:0077 площею 0.8240 га за адресою: Вінницька область Вінницький район, Стрижавська селищна рада.

Ст.1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини зазначає, ідо кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

На вказану позовну заяву та враховуючи надані додаткові письмові пояснення, стороною відповідача надано відзив, в якому відповідач позов не визнає, заперечує щодо його задоволення з наступних підстав.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках; учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд; таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Правові підстави позову - це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Предмет позову кореспондується із способами захисту права, які визначені, зокрема, у ст. 16 ЦК України.

Таким чином, розглядаючи дану справу суд повинен надати оцінку самостійно визначеним Позивачем (з урахуванням принципу диспозитивності) матеріально-правовим вимогам до Відповідачів, а також надати оцінку наявності правової можливості застосувати до правовідносин, що виникли між сторонами, обрані Позивачем способи захисту.

Звертаючись до суду з такою вимогою до ПП «АГРОФІРМА БАТЬКІВЩИНА» позивач просить захистити свої права шляхом визнання протиправними та скасування правочинів.

Обраний позивачем з урахуванням принципу диспозитивності спосіб захисту повинен кореспондуватися зі способами захисту, застосування яких передбачено законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Згідно ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

З аналізу вказаних норм матеріального права вбачається, що належним способом захисту прав у випадку оспорювання особою правочину є вимога про визнання такого правочину недійсним. Способу захисту у вигляді визнання протиправним та скасування правочину не передбачено ані ЦК України, ані будь-яким іншим нормативно правовим актом.

Надаючи оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суд має з`ясувати (принцип стадійності): з яких саме правовідносин сторін виник спір; чи передбачено обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачено законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Позовні вимоги не підлягають задоволенню, якщо суд, дотримуючись принципу стадійності захисту права, дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачено законом або договором та/або він є неефективним для захисту порушеного права в таких правовідносинах.

Про цей висновок ВП ВС нагадала в постанові від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19.

Згідно усталеної практики Верховного Суду, суд має право відмовити в задоволенні позову лише через те, що позивач обрав неналежний спосіб захисту. Отже, враховуючи те, що законом не передбачено такого способу захисту прав як визнання протиправним та скасування правочину, натомість за таких правовідносин законом передбачено інший спосіб захисту у вигляді визнання правочину недійсним, у задоволенні вимог Позивача про визнання протиправним та скасування договору оренди земельної ділянки № 413 від 16.04.2007 року з додатковою угодою № 91 від 29.12.2016 року до додаткової угоди № 9 від 24.11.2015 року до договору оренди земельної ділянки № 413 від 16.04.2007 року суд має відмовити по причині обрання останнім неналежного способу захисту.

Крім того, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. ч. 3-4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Велика Палата Верховного Суду за результатами розгляду справи № 911/3681/17 у Постанові від 21 серпня 2019 року зробила наступний висновок щодо спливу позовної давності (п.п. 43-49, 61, 62, 64 Постанови): позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Якщо позовні вимоги господарським судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму). Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та статтею 74 цього Кодексу (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права. За змістом частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин. У цій справі прокурор не довів, а суди не встановили обставин, що вказували б на поважність причин пропущення позовної давності. Відповідно до частини 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. При цьому за змістом зазначеної норми (ст. 261 ЦК України) законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти. Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.

Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатися про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Тобто, Європейський суд з прав людини визначає критерії застосування строку позовної давності, а саме: забезпечення остаточності, юридичної визначеності, захист відповідачів, запобігання несправедливості, пов`язаної зі спливом значного проміжку часу з моменту виникнення обставин, які є предметом спору, посилання судом на докази, які втратили достовірність і повноту із плином часу.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє в позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Такі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц; від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц; від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц; від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73); від 28 листопада 2018 року у справі №504/2864/13-ц (пункт 80); від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61); № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61); від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71); від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134); від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51).

Враховуючи те, що оскаржувані правочини було укладено 16 квітня 2007 року, 24 листопада 2015 року та 29 грудня 2016 року (про що позивач як сторона таких правочинів знав, а про реєстрацію на підставі таких правочинів речового права оренди міг дізнатися з відкритих та загальнодоступних відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно), натомість із позовною заявою про визнання відповідних правочинів протиправними та скасування позивач звернувся лише в травні 2022 року, після спливу строків позовної давності, за відсутності поважних причин пропуску такого строку, а тому якщо суд визнає вказані вимоги обґрунтованими та такими, що підлягають до задоволення, прошу суд застосувати передбачені ч. 4 ст. 267 ЦК України наслідки спливу строку позовної давності.

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Правові підстави позову - це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Позовні вимоги позивач також обґрунтовує порушенням нотаріусом вимог Закону України від 31 березня 2020 року № 552-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення» та ст. 130-1 ЗК України.

При цьому, положення ст. 130-1 ЗК України присвячені переважному праву купівлі земельної ділянки сільськогосподарського призначення.

Зокрема, відповідно до ч. 3 вказаної статті за наявності переважного права купівлі земельної ділянки сільськогосподарського призначення її власник зобов`язаний не пізніш як за два місяці до дня укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки зареєструвати намір щодо продажу земельної ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

У разі якщо продаж земельної ділянки сільськогосподарського призначення здійснюється не на земельних торгах, заява про державну реєстрацію такого наміру подається у визначений цією частиною строк нотаріусу, який здійснюватиме нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу, разом з проектом такого договору. Нотаріус зобов`язаний протягом трьох робочих днів повідомити про такий намір суб`єктів переважного права цінним листом з описом вкладень та повідомленням про вручення або особисто під розписку. Суб`єкт переважного права вважається повідомленим про зазначений намір також у разі його відмови отримати повідомлення, про що є відповідна позначка, або якщо повідомлення повернулося до нотаріуса у зв`язку із закінченням встановленого строку зберігання.

Суб`єкти переважного права купівлі земельної ділянки сільськогосподарського призначення першої черги встановлюються шляхом отримання витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку. У разі якщо в такому витягу відсутня інформація про наданий відповідний спеціальний дозвіл на користування надрами, вважається, що власник такого дозволу не має переважного права купівлі такої земельної ділянки.

Суб`єкти переважного права купівлі земельної ділянки сільськогосподарського призначення другої черги встановлюються шляхом отримання відомостей із Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Суб`єкт переважного права купівлі земельної ділянки сільськогосподарського призначення, який бажає скористатися таким переважним правом, зобов`язаний повідомити про це нотаріуса цінним листом з описом вкладень та повідомленням про вручення або особисто під розписку. Протягом місяця з дня отримання такого повідомлення нотаріус за погодженням із продавцем земельної ділянки повинен призначити день і час укладення договору купівлі-продажу та повідомити про це суб`єкта переважного права купівлі земельної ділянки, який виявив бажання скористатися таким правом, цінним листом з описом вкладень та повідомлення про вручення.

У разі якщо протягом місяця з дня, коли суб`єкт переважного права був належним чином повідомлений нотаріусом про намір щодо продажу земельної ділянки, такий суб`єкт не повідомив належним чином нотаріуса про своє бажання скористатися переважним правом або відмовився від укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки, або не з`явився для укладення такого договору у день і час, призначені нотаріусом (за умови отримання повідомлення про вручення суб`єкту переважного права повідомлення про призначення дати та часу укладення договору купівлі-продажу або повідомлення про відмову від отримання такого повідомлення або якщо повідомлення повернуто нотаріусу у зв`язку із закінченням встановленого строку зберігання), вважається, що такий суб`єкт переважного права відмовився від свого переважного права.

У разі зміни власником земельної ділянки ціни та інших умов договору купівлі-продажу процедура, передбачена абзацами другим - четвертим цієї частини, здійснюється повторно.

Вимоги цієї частини не поширюються на випадки продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення: суб`єкту переважного права купівлі земельної ділянки першої черги; суб`єкту переважного права купівлі земельної ділянки другої черги, за умови відсутності суб`єкта переважного права купівлі земельної ділянки першої черги або у разі надання ним письмової відмови від реалізації свого переважного права.

У разі якщо протягом місяця з дня спливу строку, зазначеного в абзаці першому цієї частини, договір купівлі-продажу земельної ділянки не був укладений, процедура, передбачена абзацами другим - четвертим цієї частини, здійснюється повторно.

Позивач зазначає, що він мав намір продати належну йому на праві власності земельну ділянку, що ним було укладено попередній договір щодо купівлі-продажу цієї ділянки у вересні 2021 року, що він 10 листопада 2021 року звертався до нотаріуса із заявою про державну реєстрацію такого наміру, нотаріус повідомляв ПП «АГРОФІРМА БАТЬКІВЩИНА» як суб`єкт переважного права про такий намір позивача, ПП «АГРОФІРМА БАТЬКІВЩИНА» надавало відповіді нотаріусу на такі повідомлення та, врешті, 14 березня 2022 року нотаріусом було винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальних дій.

Відповідно до ст. 49 Закону України «Про нотаріат» нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, відмовляє у вчиненні нотаріальної дії, якщо: вчинення такої дії суперечить законодавству України; не подано відомості (інформацію) та документи, необхідні для вчинення нотаріальної дії; дія підлягає вчиненню іншим нотаріусом або посадовою особою, яка вчиняє нотаріальні дії; є сумніви у тому, що фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, усвідомлює значення, зміст, правові наслідки цієї дії або ця особа діє під впливом насильства; з проханням про вчинення нотаріальної дії звернулась особа, яка в установленому порядку визнана недієздатною, або уповноважений представник не має необхідних повноважень; правочин, що укладається від імені юридичної особи, суперечить цілям, зазначеним у їх статуті чи положенні, або виходить за межі їх діяльності; особа, яка звернулася з проханням про вчинення нотаріальної дії, не внесла плату за її вчинення; особа, яка звернулася з проханням про вчинення нотаріальної дії, не внесла встановлені законодавством платежі, пов`язані з її вчиненням; особа, яка звернулася з проханням про вчинення нотаріальної дії щодо відчуження належного їй майна, внесена до Єдиного реєстру боржників.

Внесення до Єдиного реєстру боржників державного або комунального підприємства не є підставою для відмови у посвідченні договору купівлі-продажу, укладеного у процесі приватизації єдиного майнового комплексу державного або комунального підприємства; в інших випадках, передбачених законом.

Нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, не приймає для вчинення нотаріальних дій документи, якщо вони не відповідають вимогам, встановленим у статті 47 цього Закону, або містять відомості, передбачені частиною третьою статті 47 цього Закону.

Нотаріусу або посадовій особі, яка вчиняє нотаріальні дії, забороняється безпідставно відмовляти у вчиненні нотаріальної дії.

На вимогу особи, якій відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, нотаріус або посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії, зобов`язані викласти причини відмови в письмовій формі і роз`яснити порядок її оскарження. Про відмову у вчиненні нотаріальної дії нотаріус протягом трьох робочих днів виносить відповідну постанову.

Надаючи оцінку вищевказаній позовній вимозі з урахуванням визначених позивачем підстав для її задоволення, суд мав би встановити дотримання усіма учасниками спірних правовідносин (як позивачем, так і окремо кожним з відповідачів) встановленої законом процедури реалізації переважного права купівлі земельної ділянки сільськогосподарського призначення, зокрема, суд мав би врахувати: обсяг вчинених сторонами дій, способи їх вчинення, строки їх вчинення, передбачені законом наслідки пропущення таких строків (якщо вони були допущені) тощо. Крім того, суд мав би надати оцінку також й умовам попереднього договору, про який зазначає Позивач, його змісту та змісту норм матеріального права, якими регламентується порядок укладання та виконання попередніх договорів.

При цьому, заявляючи вимогу про визнання протиправною та скасування Постанови від 14.03.2022 приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Бєлої О.М. про відмову позивачу у вчиненні нотаріальних дій, останній не обґрунтовує, у чому саме полягало порушення нотаріусом його прав, які саме порушення вимог ст. 130-1 ЗК України та Закону України № 552-ІХ були допущені нотаріусом при винесенні оскаржуваної постанови (а саме такі підстави позову позивач визначив самостійно), у чому саме полягає протиправність дій нотаріуса щодо відмови у вчиненні нотаріальних дій в контексті вимог ст. 49 Закону України «Про нотаріат» тощо. За вказаних обставин відповідна позовна вимога є необґрунтованою, що виключає можливість її задоволення судом.

Згідно ст. 50 Закону України «Про нотаріат» нотаріальна дія або відмова у її вчиненні оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 березня 2018 року у справі № 754/16825/15-ц (провадження № 61-3156св18) викладено висновок, що суд не може зобов`язати нотаріальну контору видати свідоцтво про право на спадщину, оскільки такі дії вчиняються нотаріусом відповідно до Закону України «Про нотаріат».

У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 161/9939/17 (провадження № 61-40053св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, щосуд не може підміняти орган, до повноважень якого належить прийняття рішення, яке є предметом оскарження, приймати замість нього своє рішення та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта.

З вказаних висновків Верховного Суду про застосування норм права вбачається, що суд не може зобов`язувати нотаріуса вчиняти дії щодо вирішення питань, які безпосередньо належать до його компетенції. Отже, враховуючи те, що нотаріальні дії з посвідчення договору купівлі-продажу земельної ділянки безпосередньо належать до компетенції нотаріуса, позовна вимога про зобов`язання приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Бєлої О.М. вчинити нотаріальні дії та посвідчити договір купівлі-продажу земельної ділянки не може бути задоволено судом.

За наведених обставин відповідач просить відмовити в задоволенні позову.

В свою чергу позивачем було надано відповідь на відзив, в якому відзив на позовну заяву ПП «Агрофірма Батьківщина» позивач вважає необгрунтованим за обставин, викладених як у самій позовній заяві, так і в додаткових поясненнях до неї.

07.11.2022, через канцелярію суду, з огляду на подачу стороною позивача заяви зі змісту якої вбачається, що позивач просить суд визнати недійсним договір оренди земельної ділянки № 413 від 16.04.2007 року з додатковою угодою № 91 від 29.12.2016 року до додаткової угоди № 9 від 24.11.2015 року до договору оренди земельної ділянки № 413 від 16.04.2007 року, який було укладено з порушенням вимог ч. 1 ст. 651 ЦК України та ст. 30 Закону України «Про оренду землі» та зареєстровано з порушенням вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та обтяжень» і постанови КМУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», стороною відповідача надано письмові пояснення, в яких зазначено наступне.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках; учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд; таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Позивачем заявлена вимога про визнання недійсними правочинів.

Ст. 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому, ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З аналізу вказаних норм матеріального права, а також змісту заяви позивача щодо зміну предмету позову вбачається, що підставою для визнання оскаржуваних правочинів недійсними Позивач визначив їх начебто невідповідність актам цивільного законодавства - ч. 1 ст. 651 ЦК України та ст. 30 Закону України «Про оренду землі».

Відповідно до ч. 1 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 30 Закону України «Про оренду землі» зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.

Між сторонами по справі було укладено ряд правочинів, зокрема: договір оренди земельної ділянки № 413 від 16.04.2007 року, додаткову угоду № 9 від 24.11.2015, додаткову угоду № 91 від 29.12.2016.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про оренду землі» (в редакції, чинній на момент укладання оскаржуваних правочинів) Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно ч. 1 ст. 14 вказаного закону договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Ч. 1 ст. 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Зазначені правочини були укладені у встановленій законом для таких правочинів письмовій формі, правочини містять усі необхідні істотні умови, відповідність вільного волевиявлення сторін правочинів на їх вчинення підтверджується наявними підписами позивача та відповідача на таких правочинах.

Вказані правочини є реальними та спрямовані на настання наслідків, обумовлених ними. Так, з моменту отримання права оренди на підставі оскаржуваного договору, відповідач використовував належну позивачу земельну ділянку на правах оренди з дотриманням умов договору та вимог чинного законодавства, за що сплачував позивачу орендну плату.

Враховуючи вищевикладене, посилання позивача на укладення оскаржуваних правочинів з порушенням вимог ч. 1 ст. 651 ЦК України та ст. 30 Закону України «Про оренду землі» є необґрунтованим та недоведеним, що є підставою для відмови в задоволенні його позовних вимог.

Щодо доводів позивача про порушення вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та обтяжень» і постанови КМУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» під час реєстрації додаткової угоди № 91 від 29.12.2016 року, як підстави для визнання оскаржуваних правочинів недійсними, відповідач зазначає наступне.

Надаючи оцінку таким доводам позивача необхідно звернути увагу на висновки Верховного Суду, наведені, зокрема, в постанові 02 жовтня 2020 року у справі № 912/3295/18: Верховний Суд звертає увагу на те, що відповідно до положень ст.ст. 18, 20 Закону України "Про оренду землі" (в редакції до 01.01.2013), укладений договір оренди землі підлягав обов`язковій державній реєстрації, з моменту якої набував чинності. Тобто розмежовувався момент укладення договору оренди землі, внаслідок чого договір набував юридичного значення як факт (наявність домовленостей сторін на виникнення між ними прав та обов`язків у майбутньому після державної реєстрації договору) та момент набрання чинності договором в результаті проведення його державної реєстрації, після чого виникали суб`єктивні цивільні права та обов`язки сторін. Тобто, державна реєстрація правочину виконувала функцію фіксації державою волевиявлення сторін договору оренди для подальшого офіційного визнання права оренди землі та гарантування його реалізації орендарем з метою забезпечення стабільності цивільного обороту речових прав на земельні ділянки.

Так і Верховний Суд України вказував, що поняття «момент укладення договору» та «момент набрання чинності договором оренди земельної ділянки» різняться змістовим наповненням, а також можуть відрізнятися у часі, про що зазначено і у мотивувальних частинах постанов від 19.02.2014 у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13) та від 13.06.2016 у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16).

В свою чергу, з 01.01.2013 набрав чинності Закон України № 3613-VІ, згідно з підпунктом "е" підпункту 2 пункту 5 розділу VІІ "Прикінцеві та перехідні положення" якого ст. 126 Земельного Кодексу України викладено у новій редакції та передбачено, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

За змістом ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Державній реєстрації прав підлягають, зокрема, право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки.

Таким чином, з урахуванням викладених норм, поняття "державна реєстрація договору" та "державна реєстрація речового права" є різними.

При цьому на час законодавчо закріплених вимог щодо необхідності реєстрації договору оренди землі його чинність пов`язувалась з моментом реєстрації договору, про що свідчила стала практика Верховного Суду України (постанова від 13.06.2016 №570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16)), Верховного Суду (постанова від 15.03.2018 у справі № 136/2211/15-ц).

Проте це не означає, що після внесення змін щодо відміни необхідності реєстрації самого договору оренди, момент реєстрації прав на оренду став пов`язуватись з моментом набрання чинності договором оренди.

Реєстрація прав на оренду землі, як зазначалось, є офіційним визнанням і підтвердженням факту виникнення прав на землю; саме право оренди виникає з моменту реєстрації цього права; земля вважається переданою з моменту державної реєстрації права оренди. Натомість це не свідчить про те, що сам договір, для якого визначені загальні правила набрання чинності, набирає чинність з моменту реєстрації права.

Дійсно, орендар не може до реєстрації права оренди реалізовувати законно своє право оренди, проте реєстрація права є у зоні відповідальності орендаря, який уклавши договір оренди, що набрав чинності за загальним правилом після підписання (якщо сторони не передбачили іншого в договорі), самостійно реєструє своє право та отримує всі повноваження користувача земельної ділянки на підставі договору оренди.

У проміжку між укладенням договору і переданням орендарю земельної ділянки (реєстрація речового права) договір діє, а у сторін є право захищати свої порушені договірні права зобов`язального характеру зобов`язально-правовими способами.».

Таким чином, поняття "державна реєстрація договору" та "державна реєстрація речового права" є різними, починаючи з 01.01.2013 відпала встановлена законом необхідність державної реєстрації договорів оренди землі як передумова набрання ними чинності. Починаючи з 01.01.2013 державній реєстрації підлягає не сам договір оренди землі, а набуте на підставі такого договору речове право оренди. При цьому, набрання договором оренди землі чинності пов`язується з моментом укладення такого договору, а не з моментом реєстрації набутого за договором речового права.

Враховуючи вищевикладене, обставини проведення за відповідачем державної реєстрації речового права оренди земельної ділянки позивача, згідно оскаржуваних правочинів, не можуть бути підставами для визнання їх недійсними. Законом чітко встановлено презумпцію правомірності правочинів та визначено підстави визнання правочинів недійсними. При цьому, враховуючи зміст та підстави заявлених позивачем вимог, відповідач вважає останні необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню судом.

Ухвалою суду від 02.12.2022, за заявою позивача, позовна заява ОСОБА_1 в частині позовних вимог, пред`явлених до Бєлої Оксани Миколаївни про визнання протиправною та скасування постанови приватного нотаріуса, зобов`язання вчинити дії -залишена без розгляду.

В судове засідання 26.12.2022 позивач ОСОБА_1 надав заяву, в якій зазначив, що не заперечує проти розгляду справи без його участі у зв`язку з тим, що до суду першої інстанції ним подані наступні документи: заява щодо підроблення доказів відповідачем; відповідь на відзив на позовну заяву, який подав відповідач. Просить суд врахувати надані ним документи, які зазначені вище та задовольнити позовну заяву в повному обсязі.

Представник відповідача ПП «Агрофірма Батьківщина» - адвокат Дудчик О.М. в судове засідання 26.12.2022 не з`явився, попередньо надіславши на електронну пошту суду клопотання, в якому повідомив суд, що не має можливості взяти участь призначеному судовому засіданні, просив суд провести розгляд справи без його участі; процесуальну позицію, що викладена у відзиві на позовну заяву, який міститься у матеріалах справи, підтримує в повному обсязі; в задоволенні позову просить відмовити повністю.

Відповідно до ст. 247 ч.2 ЦПК України суд вважає, що справу можливо розглянути без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Дослідивши та оцінивши матеріали справи, врахувавши письмові пояснення, надані сторонами, відзив на позовну заяву, відповідь на відзив, суд приходить до наступного висновку.

Судом встановлені такі факти та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України до суду може звернутись кожна особа за захистом своїх порушених прав, а також інтересах інших осіб у випадках встановлених законом.

Згідно ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини громадянина захищаються судом та відповідно до вимог чинного цивільного процесуального законодавства України кожній особі гарантується право звернення безпосередньо до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав.

Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Судом встановлено, щозгідно Державного акту земельної ділянки від 20.03.2002 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки кадастровий номер 0520655900:07:015:0077, площею 0.8240 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована за адресою: Вінницька область Вінницький район, Стрижавська селищна рада (а.с. 13).

Згідно договору оренди землі № 413 від 16.04.2007, акту прийому - передачі до вказаного договору вказана земельна передана ОСОБА_1 в оренду ПСП «Агрофірма Батьківщина» терміном на 10 років (а.с. 14 - 19).

Як вбачається з додаткової угоди №9 від 24.11.2015 до договору оренди земельної ділянки №413 від 16.04.2007, до вказаного договору оренди землі внесено зміни в частині перейменування назви орендаря - з ПСП «Агрофірма Батьківщина» на ПП «Агрофірма Батьківщина» та зміною адреси - з АДРЕСА_1 ; строк дії договору продовжено до 24.11.2025 (а.с. 27).

Згідно додаткової угоди №91 від 29.12.2016 до додаткової угоди №9 від 24.11.2015 до договору оренди земельної ділянки №413 від 16.04.2007, строк дії договору продовжено на 49 років (а.с. 28).

Згідно витягу з Державного земельного кадастру від 06.05.2022 додаткова угода до додаткової угоди від 29.12.2016 до договору оренди з ПП «Агрофірма Батьківщина» була зареєстрована державним реєстратором Комунального Підприємства «Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації» 25.05.2016 терміном на 49 років з 29.12.2016 (а.с. 33 - 34).

З нотаріальної справи, яка була сформована приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Бєлою О.М. за заявою ОСОБА_1 від 10.11.2021 щодо наміру посвідчити договір купівлі - продажу земельної ділянки кадастровий номер 0520655900:07:015:0077 площею 0.8240 га (а.с. 69 - 78) вбачається, що позивач звернувся до нотаріуса з заявою про державну реєстрацію наміру щодо продажу земельної ділянки.

Постановою приватного нотаріуса Вінницького міського нотаріального округу Бєлою О.М. від 14.03.2022, на підставі наданих позивачем документів, відмовлено у посвідченні договору купівлі - продажу земельної ділянки, оскільки у своїй відповіді представник ПП «Агрофірма Батьківщина» не конкретизував свою відмову від привілейованого права купівлі або свою відмову на користь третьої особи (а.с. 31 - 32).

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ч. 1 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 30 Закону України «Про оренду землі» зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про оренду землі» (в редакції, чинній на момент укладання оскаржуваних правочинів) Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно ч. 1 ст. 14 Закону України «Про оренду землі» (в редакції, чинній на момент укладання оскаржуваних правочинів) договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір оренди земельної ділянки з додатковими угодами були укладені у встановленій законом для таких правочинів письмовій формі, правочини містять усі необхідні істотні умови, відповідність вільного волевиявлення сторін правочинів на їх вчинення підтверджується наявними підписами сторін на таких правочинах.

Вказані правочини є реальними та спрямовані на настання наслідків, обумовлених ними. З моменту отримання права оренди на підставі оскаржуваного договору, відповідач використовував належну позивачу земельну ділянку на правах оренди з дотриманням умов договору та вимог чинного законодавства, за що сплачував позивачу орендну плату.

Згідно висновків Верховного Суду, що наведені в постанові 02 жовтня 2020 року у справі № 912/3295/18, Верховний Суд звертає увагу на те, що відповідно до положень ст.ст. 18, 20 Закону України "Про оренду землі" (в редакції до 01.01.2013), укладений договір оренди землі підлягав обов`язковій державній реєстрації, з моменту якої набував чинності. Тобто розмежовувався момент укладення договору оренди землі, внаслідок чого договір набував юридичного значення як факт (наявність домовленостей сторін на виникнення між ними прав та обов`язків у майбутньому після державної реєстрації договору) та момент набрання чинності договором в результаті проведення його державної реєстрації, після чого виникали суб`єктивні цивільні права та обов`язки сторін. Тобто, державна реєстрація правочину виконувала функцію фіксації державою волевиявлення сторін договору оренди для подальшого офіційного визнання права оренди землі та гарантування його реалізації орендарем з метою забезпечення стабільності цивільного обороту речових прав на земельні ділянки.

Поняття "момент укладення договору" та "момент набрання чинності договором оренди земельної ділянки" різняться змістовим наповненням, а також можуть відрізнятися у часі, про що зазначено і у мотивувальних частинах постанов від 19.02.2014 у справі № 0426/14068/2012 (провадження № 6-162цс13) та від 13.06.2016 у справі № 570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16).

З 01.01.2013 набрав чинності Закон України № 3613-VІ, згідно з підпунктом "е" підпункту 2 пункту 5 розділу VІІ "Прикінцеві та перехідні положення" якого ст. 126 Земельного Кодексу України викладено у новій редакції та передбачено, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

За змістом ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Державній реєстрації прав підлягають, зокрема, право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки.

З урахуванням викладених норм, поняття "державна реєстрація договору" та "державна реєстрація речового права" є різними.

При цьому на час законодавчо закріплених вимог щодо необхідності реєстрації договору оренди землі його чинність пов`язувалась з моментом реєстрації договору, про що свідчила стала практика Верховного Суду України (постанова від 13.06.2016 №570/3056/15-ц (провадження № 6-643цс16)), Верховного Суду (постанова від 15.03.2018 у справі № 136/2211/15-ц). Проте це не означає, що після внесення змін щодо відміни необхідності реєстрації самого договору оренди, момент реєстрації прав на оренду став пов`язуватись з моментом набрання чинності договором оренди.

Реєстрація прав на оренду землі, як зазначалось, є офіційним визнанням і підтвердженням факту виникнення прав на землю; саме право оренди виникає з моменту реєстрації цього права; земля вважається переданою з моменту державної реєстрації права оренди. Натомість це не свідчить про те, що сам договір, для якого визначені загальні правила набрання чинності, набирає чинність з моменту реєстрації права. Дійсно, орендар не може до реєстрації права оренди реалізовувати законно своє право оренди, проте реєстрація права є у зоні відповідальності орендаря, який уклавши договір оренди, що набрав чинності за загальним правилом після підписання (якщо сторони не передбачили іншого в договорі), самостійно реєструє своє право та отримує всі повноваження користувача земельної ділянки на підставі договору оренди.

У проміжку між укладенням договору і переданням орендарю земельної ділянки (реєстрація речового права) договір діє, а у сторін є право захищати свої порушені договірні права зобов`язального характеру зобов`язально-правовими способами.».

Таким чином, поняття "державна реєстрація договору" та "державна реєстрація речового права" є різними, починаючи з 01.01.2013 відпала встановлена законом необхідність державної реєстрації договорів оренди землі як передумова набрання ними чинності.

Починаючи з 01.01.2013 державній реєстрації підлягає не сам договір оренди землі, а набуте на підставі такого договору речове право оренди. При цьому, набрання договором оренди землі чинності пов`язується з моментом укладення такого договору, а не з моментом реєстрації набутого за договором речового права.

Таким чином, проведення за відповідачем державної реєстрації речового права оренди земельної ділянки позивача згідно оскаржуваних правочинів не можуть бути підставами для визнання їх недійсними, оскільки законодавством чітко встановлено презумпцію правомірності правочинів та визначено підстави визнання правочинів недійсними.

Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» від 09.12.1994 р.). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 р.).

Такі висновки також викладені у постанові Верховного Суду від 12.01.2021 у справі № 607/9865/16-ц.

Керуючись ст. 152 ЗК України, ст. 317 ЦК України, ст. ст. 4, 10, 76, 110, 259, 264, 265, 268, 273 - 274 ЦПК України, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Агрофірма Батьківщина» про визнання протиправним та скасування договору оренди земельної ділянки- відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Вінницького апеляційного суду через Вінницький районний суд Вінницької області.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення виготовлено 28.12.2022.

Суддя О.І. Бондаренко