Постанова

від 28.12.2022 по справі 285/6579/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

28 грудня 2022 року

місто Київ

справа № 285/6579/21

провадження № 61-8174св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Стриївська сільська рада Новоград-Волинського району Житомирської області, ОСОБА_2 ,

третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 16 березня 2022 року, ухвалене суддею Сташків Т. Г., та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 липня 2022 року, прийняту колегією суддів у складі Микитюк О. Ю., Галацевич О. М., Григорусь Н. Й.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у грудні 2021 року звернувся до суду з позовом до Стриївської сільської ради Новоград-Волинського району Житомирської області

(далі - Стриївська сільська рада), ОСОБА_2 , третя особа - Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області

(далі - ГУ Держгеокадастру у Житомирській області), у якому просив визнати недійсним договір про право тимчасового користування землею на умовах оренди від 27 грудня 1997 року, укладений між Киківською сільською радою Новоград-Волинського району Житомирської області (далі - Киківська сільська рада) та ОСОБА_2 , та зобов`язати Стриївську сільську раду повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 03 вересня 2021 року про передачу йому в оренду земельної ділянки, площею 23, 8649 га, із земель водного фонду комунальної форми власності для рибогосподарських потреб, яка розташована за межами села Кикова Стриївської сільської територіальної громади.

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що він 03 вересня 2021 року звернувся до Стриївської сільської ради із заявою про передачу йому в оренду земельної ділянки, площею 23, 8649 га, із земель водного фонду комунальної форми власності для рибогосподарських потреб, яка розташована за межами села Кикова Стриївської сільської територіальної громади. Проте, йому відмовлено, оскільки зазначена земельна ділянка перебуває в оренді ОСОБА_2 на підставі договору про тимчасове користування землею від 27 грудня 1997 року.

Позивач зазначив, що договір від 27 грудня 1997 року є незаконним, ця обставина перешкоджає йому отримати зазначену земельну ділянку в оренду.

Стверджував, що Виконавчий комітет Киківської сільської ради та сільська рада під час ухвалення рішення вийшли за межі повноважень щодо розпорядження землями водного фонду, оскільки такі повноваження мають виключно районні ради народних депутатів. Згідно з повідомленням ГУ Держгеокадастру у Житомирській області на цю земельну ділянку немає документації щодо встановлення її грошової оцінки. Проведення земельних торгів з продажу прав оренди на цю ділянку відповідатиме його інтересам та інтересам Стриївської сільської ради, тобто буде відповідати суспільним інтересам в цілому.

Стислий виклад позиції інших учасників справи

Стриївська сільська рада позовні вимоги визнала частково. Представник відповідача пояснив, що просить визнати недійсним договір оренди, оскільки зазначеним договором порушуються права територіальної громади, не у повному обсязі отримується орендна плата. Самостійно з позовом до ОСОБА_2 сільська рада не зверталася, оскільки набула прав власника майна лише наприкінці 2021 року. Водночас у вимозі про зобов`язання розглянути заяву ОСОБА_1 сільська рада просила відмовити, оскільки право оренди може бути отримано особою лише після проведення земельних торгів відповідно до положень Земельного кодексу України.

ОСОБА_2 у письмових поясненнях просив відмовити у задоволенні позову, оскільки позивач не довів, як договір оренди спірної земельної ділянки порушує його права. Наголосив, що позовна давність за заявленими вимогами про визнання недійсним договору сплинула.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 16 березня 2021 року Новоград-Волинський міськрайонний суд Житомирської області відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначив, що позивач не довів, не надав належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів порушення його прав та інтересів укладенням між ОСОБА_2 та Киківською сільською радою оспорюваного правочину - договору про право тимчасового користування землею на умовах оренди від 27 грудня 1997 року. Суд врахував, що позивач не є учасником оспорюваного правочину, його право на отримання зазначеної земельної ділянки в оренду після встановлення недійсності зазначеного договору є припущенням, оскільки право оренди на спірну земельну ділянку він може набути виключно після проведення земельних торгів. Подання ним клопотання про передачу землі в оренду, за висновками суду, не є беззаперечним доказом отримання ним зазначеного права у майбутньому.

Суд зазначив, що порушення при укладенні чи виконанні договору оренди є підставою для розірвання спірного договору, відшкодування завданих збитків тощо за позовом учасників договору, зокрема й власника майна - Стриївської сільської ради, яка є правонаступником Киківської сільської ради.

Також суд встановив, що не підлягає задоволенню вимога ОСОБА_1 про повторний розгляд його заяви від 03 вересня 2021 року про передачу в оренду земельної ділянки на найближчій сесії сільської ради, оскільки відмова сільської ради є мотивованою, а вимога про зобов`язання про її повторний розгляд є втручанням суду у дискреційні повноваження сільської ради як власника комунального майна.

Оскільки суд не встановив підстав для задоволення позовних вимог, тому він не досліджував питання про застосування позовної давності.

Постановою від 18 липня 2022 року Житомирський апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від16 березня 2022 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що позивач не є стороною договору оренди, укладеного 27 грудня 1997 року між Киківською сільською радою та ОСОБА_2 , він не надав доказів на підтвердження того, що на день укладення договору мав право власності або користування земельною ділянкою або будь-які інші права на неї, а тому суд першої інстанції зробив правильний висновок, що позивач не довів наявності у нього прав, які можуть бути порушені цим договором.

Апеляційний суд зазначив, що рішення Виконавчого комітету Киківської сільської ради від 25 грудня 1997 року № 40 про передачу земельної ділянки в оренду є чинним, договір діє до 27 грудня 2022 року, за таких обставин позовна вимога про зобов`язання сільської ради до закінчення строку дії договору оренди розглянути питання про передачу земельної ділянки в оренду ОСОБА_1 є передчасною і не підлягає задоволенню.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 22 серпня 2022 року з використанням системи «Електронний суд» звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 16 березня 2022 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 липня 2022 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржувані судові рішення суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначив як підстави касаційного оскарження судових рішень те, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 439/212/14-ц (провадження № 14-75цс18), Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 462/4611/13-ц (провадження № 61-6130св18), від 18 липня 2018 року у справі № 750/2728/16-ц (провадження № 61-8888св18), від 21 січня 2021 року у справі № 908/3326/19, від 19 жовтня 2021 року у справі № 923/447/15 (923/116/20), щодо застосування правил статті 215 ЦК України у тому числі за позовом особи, яка не є стороною оспорюваного договору;

- відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 16 ЦК України щодо ефективного способу захисту законного інтересу при зверненні з приводу отримання земельної ділянки в оренду за наявності діючого договору оренди землі.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 27 вересня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребував справу із суду першої інстанції.

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 03 вересня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Стриївської сільської ради із заявою про передачу йому в оренду земельної ділянки, площею 23, 8649 га, із земель водного фонду комунальної форми власності для рибогосподарських потреб, що розташована за межами с. Кикова Стриївської сільської територіальної громади.

Сільський голова Стриївської сільської ради листом від 01 жовтня 2021 року відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 , оскільки зазначена земельна ділянка перебуває у користуванні ОСОБА_2 відповідно до договору на право тимчасового користування землею від 27 грудня 1997 року, на строк 25 років, до 27 грудня 2022 року.

Як зазначено у договорі про право тимчасового користування землею на умовах оренди від 27 грудня 1997 року, Киківська сільська рада рішенням виконавчого комітету від 25 грудня 1997 року № 40 надала ОСОБА_2 у тимчасове користування земельну ділянку, загальною площею 35, 3 га, у тому числі залиту водою 30, 5 га, згідно з планом на 25 років для реконструкції водоймища під ставок для розведення риби.

Угодою від 29 вересня 2001 року до договору оренди внесені зміни щодо зменшення розмірів земельної ділянки до площі 23, 8649 га та порядку обчислення орендної плати.

Згідно з актом Киківської сільської ради від 08 жовтня 2018 року господарська діяльність ОСОБА_2 на орендованій земельній ділянці водного фонду, загальною площею 23, 8649 га, визнана незадовільною.

З 18 жовтня 2021 року власником земельної ділянки з кадастровим номером 1824081800:02:000:0927, площею 23, 8649 га, на території Киківської сільської ради з цільовим призначенням для рибогосподарських потреб є Стриївська сільська рада.

У листі від 26 серпня 2021 року ГУ Держгеокадастру у Житомирській області зазначило, що Виконавчий комітет Киківської сільської ради під час ухвалення рішення від 25 грудня 1997 року № 40 вийшов за межі повноважень щодо розпорядження землями державної власності, у ОСОБА_2 немає документації щодо встановлення нормативно-грошової оцінки на земельну ділянку та не розроблена технічна документація із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки водного фонду та водного об`єкта, площею 23, 8649 га, для рибогосподарських потреб на території Киківської сільської ради.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору про право тимчасового користування землею на умовах оренди від 27 грудня 1997 року, укладеного між Киківською сільською радою та ОСОБА_2 , позивач стверджував, що такий договір порушує його права, зокрема право на оренду зазначеної земельної ділянки.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди дійшли висновків, що зазначений договір не порушує прав позивача, який не є його стороною, а тому не може бути визнаний недійсним.

У частині першій статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

З огляду на зазначені вимоги, у справі потрібно застосовувати положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК Української РСР (тут і далі - у редакції Закону 1963 року), оскільки відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства суд має оцінювати відповідно до того законодавства, що діяло на момент вчинення такого правочину.

Відповідно до статті 41 ЦК Української РСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.

За частиною першою статті 48 ЦК Української РСР недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Отже, звертаючись до суду з позовом, позивач мав визначити, яким вимогам закону, чинного на момент укладення оспорюваного договору, не відповідала така угода.

Відповідно до частин першої, п`ятої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів встановив, що позивач не надав, а в матеріалах справи немає належних та допустимих доказів порушення прав та інтересів позивача у зв`язку із укладенням між відповідачами у 1997 році спірного договору. Позивач не є стороною спірного договору та не надав до суду доказів щодо наявності у нього прав на земельну ділянку, яка є предметом цього договору, саме на момент його укладення.

Посилання заявника на те, що договір, що ним оскаржується, порушує його законні майнові інтереси, Верховний Суд відхиляє.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття «заінтересована особа», тобто залишає його оціночним. Тому потрібно враховувати, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів (постанова Верховного Суду від 21 січня 2021 року у справі № 908/3326/19).

Надаючи оцінку доводам сторін та наявним в матеріалах справи доказам, наданим позивачем на підтвердження власних доводів щодо порушення його права як заінтересованої особи при укладенні договору третіми сторонами, суди повинні з`ясувати, яким чином укладення такого договору впливає (порушує) на права цієї заінтересованої особи, чи підтверджується таке порушення наявними в матеріалах справи доказами, чи приведе визнання недійсним спірного договору до відновлення порушеного права (постанова Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року у справі № 923/447/15 (923/116/20)).

Отже, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 439/212/14-ц (провадження № 14-75цс18)).

Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права (постанова Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 462/4611/13-ц (провадження № 61-6130св18)).

У постанові від 18 липня 2018 року у справі № 750/2728/16-ц (провадження № 61-8888св18) Верховний Суд наголосив, що кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб. Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння.

Водночас потрібно враховувати, що у справі, що переглядається, позивач як заінтересована особа не довів, як укладення такого договору впливає (порушує) на його права, чим підтверджується таке порушення та чи приведе визнання недійсним спірного договору до відновлення порушеного права.

ОСОБА_1 на обґрунтування позовних вимог зазначив, що проведення земельних торгів за діючого договору про право тимчасового користування землею на умовах оренди від 27 грудня 1997 року є неможливим, а інших перешкод для виставлення на земельні торги спірної земельної ділянки немає. Втім, позовна заява, так само як і касаційна скарга, не містить доводів, як згаданий договір порушував права позивача на момент його укладення. Той факт, що договір перешкоджає у призначенні земельних торгів, не може бути підставою для визнання такого договору недійсним, оскільки не є обставиною, яка існувала на момент вчинення цього правочину, а свідчить лише про бажання позивача набути земельну ділянку в оренду, незважаючи на чинний договір про право тимчасового користування землею на умовах оренди від 27 грудня 1997 року, визнання якого недійсним у справі, що переглядається, призведе до порушення прав орендаря за цим договором, який користується земельною ділянкою понад 20 років на підставі досягнутої домовленості із сільською радою, оформленою оскаржуваним договором. Орендодавець (його правонаступник) не звертався до суду з позовом про недійсність правочину, про його розірвання тощо.

Отже, лише бажання заявника у майбутньому отримати земельну ділянку в оренду за результатами проведення торгів не може бути підставою для визнання недійсним укладеного у 1997 році договору про право тимчасового користування землею на умовах оренди. Заявник не доводив обставин, що він мав намір отримати в оренду земельну ділянку у 1997 році на момент вчинення оспорюваного правочину та що його право є порушеним з того часу.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зазначив, що недійсність договору як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. За своєю суттю ініціювання спору про недійсність договору не для захисту певних цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що власне права, свободи чи інтереси порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.

Натомість у справі, що переглядається, таких обставин суди не встановили, а заявник в цій частині висновків судів не спростував.

Підсумовуючи, суди зробили правильні висновки про відмову у задоволенні позову в цій частині, оскільки немає правових підстав для задоволення позову про визнання недійсним договору про право тимчасового користування землею на умовах оренди від 27 грудня 1997 року, адже позивач не довів існування у нього прав чи законних інтересів на земельну ділянку на момент укладення договору.

У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 520/10060/16-ц (провадження № 61-5085сво18) Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду сформував правовий висновок, згідно з яким, визнаючи недійсним договір, головною умовою, яку повинні встановити суди, є наявність порушення прав і законних інтересів особи, яка оспорює зазначені договори.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд зобов`язаний свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 4 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то зазначити, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Верховний Суд керується тим, що у ситуації, коли позивач не довів права на позов у матеріально-правому сенсі, суд не вправі робити висновок по суті позовних вимог про правомірність або неправомірність дій відповідача, чинність або дійсність укладеного правочину, про правомірність, ефективність способу захисту порушеного права, оскільки порушеного права немає.

Суд першої інстанції, з урахуванням вимог до ефективності захисту порушеного права, принципу неможливості захисту права, що не є порушеним, обґрунтовано відмовив у позові лише із підстав недоведеності факту порушення прав позивача в результаті укладення оспорюваного договору без необхідності встановлення відповідності оскаржуваного договору вимогам законодавства.

Щодо правомірного способу захисту

Як на підставу касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій заявник посилається також на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статті 16 ЦК України щодо ефективного способу захисту законного інтересу при зверненні з приводу отримання земельної ділянки в оренду за наявності діючого договору оренди землі.

В оцінці такого доводу касаційної скарги Верховний Суд врахував, що підлягає захисту не будь-яке, а саме порушене право чи законний інтерес позивача. У тому випадку, коли право та інтерес позивача не є порушеними, суд не має підстав робити висновок про правомірність, ефективність способу захисту прав позивача, оскільки він не довів порушення його прав чи законних інтересів, які підлягають захисту судом.

Вирішуючи спір по суті, суд повинен установити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного цивільного права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) розпочато провадження у справі, належним позивачем. Брак права на позов у матеріальному розумінні матиме наслідком ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших установлених судом обставин, оскільки лише наявність такого права в особи обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов`язаних осіб. Тобто, лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог (пункт 7.40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 907/29/19 (провадження № 12-17гс20)).

Підсумовуючи, за обставин, коли позивач не довів порушення його прав чи законних інтересів, суд не вправі робити висновок про те, який спосіб захисту буде правомірним та ефективним, оскільки не існує права чи законного інтересу, який підлягає захисту судом.

Доводи касаційної скарги, що заявник має законний інтерес, який підлягає захисту судом та полягає у тому, щоб земельна ділянка перебувала у володінні територіальної громади, яка як сторона правочину в такому випадку зможе розглянути заяву позивача по суті щодо передачі йому в оренду земельної ділянки, є безпідставними, оскільки позивач претендує на земельну ділянку, яка відноситься до земель водного фонду комунальної форми власності та може бути передана в оренду позивачеві лише за результатами проведення земельних торгів. Водночас визнання недійсним договору та у подальшому проведення таких земельних торгів не свідчитиме, що позивач беззаперечно отримає в оренду таку земельну ділянку, а отже, доводи заявника ґрунтуються на припущенні, не підтверджують безумовного права на земельну ділянку у разі визнання договору недійсним та призначення земельних торгів щодо неї.

До того ж потрібно враховувати, що визнання договору недійсним не має наслідком обов`язкового проведення земельних торгів, оскільки передача земельної ділянки комунальної власності в оренду здійснюється на підставі торгів за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, відповідних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, що відповідає пункту «а» частини першої статті 135 ЗК України.

Відповідно до статті 135 ЗК України переможець земельних торгів - це учасник, який подав найвищу цінову пропозицію за лот, у разі якщо ним зроблено щонайменше один крок торгів (крім випадку, встановленого абзацом третім частини п`ятої статті 138 цього Кодексу), у випадках, встановлених частиною сімнадцятою статті 137 цього Кодексу, - учасник з наступною за величиною ціновою пропозицією за умови, що ним зроблено щонайменше один крок торгів, а в разі однакових цінових пропозицій - учасник, який подав раніше цінову пропозицію, за умови відсутності його відмови від очікування.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Встановивши фактичні обставини, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили правову природу цивільних відносин між сторонами та застосували правила про недійсність правочину, встановивши, що позивач не довів, що на момент укладення оспорюваного правочину були порушені його права чи законні інтереси. Позивач не довів порушення своїх прав чи законних інтересів належними та допустимими доказами, що і стало підставою для відмови у задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, не впливають на правильність вирішення спору, висновки судів відповідають правовим висновкам Верховного Суду, на які заявник посилався у касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень, а отже, підстави касаційного оскарження судових рішень не підтвердилися.

Резюмуючи, Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат не впливають.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 16 березня 2022 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 18 липня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак