Постанова

від 18.01.2023 по справі 359/2248/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

18 січня 2023 року

м. Київ

справа № 359/2248/21

провадження № 61-5530св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Бориспільська районна державна адміністрація,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2021 року в складі судді Борця Є. О. та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2022 року в складі колегії суддів Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Бориспільської районної державної адміністрації (далі - Бориспільська РДА) про відшкодування збитків та моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що за розпорядженням Бориспільської РДА № 6698 від 07 листопада 2008 року у власність ОСОБА_2 була передана земельна ділянка площею 0,12 га з кадастровим номером 3220882600:04:001:0907 та цільовим призначенням - для ведення індивідуального садівництва, розташована на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району. 07 липня 2009 року ОСОБА_2 уклала з позивачем договір купівлі-продажу, за яким вона відчужила приватизовану нею земельну ділянку у власність ОСОБА_3 .

Постановою Верховного Суду від 04 грудня 2019 року було визнано незаконним та скасовано розпорядження Бориспільської РДА № 6698 від 07 листопада 2008 року, а земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3220882600:04:001:0907 та цільовим призначенням - для ведення індивідуального садівництва, розташовану на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області, повернуто у власність держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА).

Ринкова вартість цієї земельної ділянки становить 1 061 393,28 грн. Крім того, ОСОБА_1 витратила грошові кошти в розмірі 315 266 грн на іригацію та осушення земельної ділянки, а також 19 265 грн - на зведення паркану на придбаній земельній ділянці. Ці обставини свідчать про те, що у зв`язку з припиненням права власності на земельну ділянку позивачу заподіяні збитки в загальному розмірі 1 395 924,28 грн.

У підготовчому судовому засіданні 27 квітня 2021 року позивач подала до суду заяву про збільшення позовних вимог. У ній, крім вже заявлених вимог, вказувала, що незаконний утиск її прав та свобод неправомірними діями та рішенням Бориспільської РДА є психічно травмуючою ситуацією , внаслідок чого їй були спричинені моральні страждання. Розмір грошової компенсації моральної шкоди оцінила в 18 мінімальних заробітних плат. У зв`язку з цим просила суд стягнути з Бориспільської РДА збитки - 1 395 924,28 грн та на відшкодування моральної шкоди - 108 000 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх права та пред`явлено позов до неналежного відповідача.

Постановою Київського апеляційного суду від 10 лютого 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2021 року - без змін.

Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції, оскільки останній правильно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи апеляційним судом. Підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції при апеляційному розгляді не встановлені.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

15 червня 2022 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2022 року.

У касаційній скарзі вона просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2022 року і справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 22 червня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2022 року, витребував справу з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 лютого 2022 року позивач вказує застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, від 16 грудня 2020 року у справі № 676/58/17, від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19, від 15 грудня 2021 року у справі № 372/2238/17. Крім того заявник зазначає, що судами порушено норми процесуального права, а саме: не досліджено зібрані у справі докази, встановлено обставини справи, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників

Відзив на касаційну скаргу до суду не надходив.

Фактичні обставини, встановлені судами

Розпорядженням Бориспільської РДА № 6698 від 7 листопада 2008 року затверджений проект землеустрою щодо відведення у власність третьої особи - ОСОБА_2 земельної ділянки площею 0,12 га для ведення індивідуального садівництва, розташованої на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області. 20 лютого 2009 року на підставі цього розпорядження місцевого органу виконавчої влади їй був виданий Державний акт на право приватної власності на земельну ділянку серії ЯЖ № 907315. У такий спосіб ОСОБА_2 набула право власності на земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3220882600:04:001:0907 та цільовим призначенням - для ведення індивідуального садівництва, розташовану на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області.

07 липня 2009 року ОСОБА_2 уклала з позивачем договір купівлі-продажу земельної ділянки, за яким вона продала ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3220882600:04:001:0907 та цільовим призначенням - для ведення індивідуального садівництва, розташовану на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району. У грудні 2009 року на підставі цього правочину позивачу був виданий Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 223766.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року у справі № 359/2216/15 визнано незаконним та скасовано розпорядження Бориспільської РДА № 6698 від 07 листопада 2008 року, а земельну ділянку площею 0,12 га з кадастровим номером 3220882600:04:001:0907 та цільовим призначенням - для ведення індивідуального садівництва, розташовану на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області, було повернуто у власність держави в особі Київської ОДА.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з статтями 15, 16 ЦК Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц).

Щодо вирішення позовних вимог про стягнення збитків

Статтею 41 Конституції України, статтею 321 ЦК України гарантовано, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За частиною першою статті 661 ЦК України у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування (частина перша статті 22 ЦК України).

За частиною другою статті 22 ЦК України збитками є:1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частина третя статті 22 ЦК України).

Відповідно до частини третьої статті 390 ЦК України добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.

Добросовісний набувач (володілець) має право залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди. Якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, добросовісний набувач (володілець) має право на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість (частина четверта статті 390 ЦК України).

За частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18) вказано на те, що враховуючи приписи частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України, кінцевий набувач земельної ділянки від якого її було витребувано не позбавлений можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження останньої, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки.

Також набувач із власності якого витребувана земельна ділянка, не позбавлений можливості відновити своє право, пред`явивши вимогу до особи, в якої він придбав цю ділянку, про відшкодування збитків на підставі статті 661 ЦК України. Відповідно до частини першої цієї статті у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Вказане відповідає правовому висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510цс15. Подібні правові висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року в справі № 488/6211/14-ц(провадження № 14-235цс18) та від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18).

Щодо питання визначення розміру компенсації, яка може підлягати відшкодуванню кінцевому набувачу у випадку повернення у власність держави належної йому земельної ділянки в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 з посиланням на частину третю статті 22 ЦК України вказано, що збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц зазначено, що ЦК України визначає механізм повного відшкодування заподіяних кінцевим набувачам збитків.

Як видно із змісту позовної заяви (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог), позивач просила стягнути збитки у виді вартості земельної ділянки (яка від неї була повернута державі в особі Київської ОДА) - 1 061 393,28 грн; витрати на іригацію та осушення земельної ділянки - 315 266 грн та 19 265 грн - витрати на зведення паркану на земельній ділянці.

Таким чином, суди обґрунтовано встановили, що після припинення права власності на земельну ділянку ОСОБА_1 має право звернутись до суду з позовом про стягнення з особи, в якої вона придбала земельну ділянку ( ОСОБА_2 ) збитків згідно статті 661 ЦК України (вартості відповідної земельної ділянки).

Однак, суди помилково не вказали, що ОСОБА_1 має право звернутися з позовним вимогам до власника земельної ділянки (у чию власність вона була повернута за рішенням суду - держави в особі Київської ОДА) про відшкодування витрат на утримання та збереження останньої, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а у разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки, що передбачено у статті 390 ЦК України.

Отже, суди правильно встановили, що ОСОБА_1 , подавши відповідний позов в частині стягнення збитків, обрала неналежний спосіб захисту цивільних прав та пред`явила позов до неналежного відповідача.

Однак, враховуючи зміст цих позовних вимог, суди помилково не розмежували їх щодо належного відповідача (продавця земельної ділянки або власника земельної ділянки) по кожній із заявлених вимог.

Відповідно до частин першої та третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

За статтею 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зробила правовий висновок про те, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо неналежного відповідача. Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Отже, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту своїх прав також є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18. Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити належний позов до суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц).

Згідно із частиною другою статті 416 ЦПК України та частиною першою статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковим для застосування судами.

Ураховуючи характер та зміст спірних правовідносин, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що ОСОБА_1 застосувала неналежний спосіб захисту цивільних прав та пред`явила позовні вимоги про стягнення збитків до неналежного відповідача, дійшли по суті правильних висновків про відмову в задоволенні цих позовних вимог. Однак суди помилково не розмежували заявлені позовні вимоги та не вказали належного відповідача щодо кожної з позовних вимог.

За наведених обставин рішення судів першої та апеляційної інстанції щодо вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення збитків підлягають зміні, з викладенням їх мотивувальних частин у редакції даної постанови.

Отже, доводи касаційної скарги з посиланням на постанови Великої Палата Верховного Суду від: від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, частково підтвердилися.

ОСОБА_1 не позбавлена права на пред`явлення іншого позову з належним складом учасників справи в порядку, визначеному ЦПК України.

Щодо вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди

Як видно із заяви про збільшення позовних вимог ОСОБА_1 , остання також просила стягнути з Бориспільської РДА завдану їй у зв`язку із прийняттям останньою незаконного рішення (розпорядження) щодо майна позивача (земельної ділянки) моральну шкоду. Відповідні неправомірні дії відповідача (Бориспільської РДА) призвели до неприємних психічно травмуючих переживань та втрати емоційної рівноваги. Розмір моральної шкоди позивач оцінила у 108 000 грн, який підтверджується висновком експерта № 9694 від 26 квітня 2021 року.

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом (стаття 1167 ЦК України).

У частині першій статті 1173 ЦК України вказано, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим та органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 березня 2020 року в справі № 641/8857/17 висловлений правовий висновок, що у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду.

За таких обставин є помилковими висновок суду першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, що Бориспільська РДА у спірних правовідносинах не є належним відповідачем в частині позовних вимог позивача про відшкодування моральної шкоди, завданої прийняттям незаконного рішення (розпорядження).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 469/1044/17 викладено правовий висновок, що у випадку повернення земельної ділянки від кінцевого набувача законодавство України надає йому додаткові ефективні засоби юридичного захисту. Кінцевий набувач не позбавлений права заявити позов про відшкодування шкоди, зокрема, моральної шкоди згідно із статтею 56 Конституції України, якщо така була заподіяна набувачеві земельної ділянки внаслідок прийняття відповідачем оскаржених (скасованих) рішень у разі повернення спірної земельної ділянки від позивача власникові. Таке відшкодування має бути надане на підставі норм матеріального права згідно з належною юридичною процедурою та за вимогою, що підтверджена доказами (пункти 122, 123, 126).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року в справі № № 487/10128/14-ц (пункт 125.6.3.).

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За статтею 56 Конституції України Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із протиправною поведінкою щодо неї самої та у зв`язку із приниженням її честі, гідності а також ділової репутації; моральна шкода відшкодовується грішми, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності і справедливості.

Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання та приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження з нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік і стан здоров`я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставини справи, повинен установити, чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, установити причинно-наслідковий зв`язок і визначити сумірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (постанова Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі № 464/3789/17).

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 в частині відшкодування моральної шкоди суди першої та апеляційної інстанцій на зазначене не звернули уваги, обежившись лише помилковою констатацією пред`явлення цих вимог до неналежного відповідача. При цьому, вони не здійснили свого обов`язку щодо дослідження та оцінки наданих доказів та доводів сторін справи у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди по суті.

Як наслідок, суди дійшли помилкового та передчасного висновку про відсутність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди, оскільки не вирішили їх згідно вимог процесуального закону.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Тобто, суд касаційної інстанції не може вирішувати питання про обґрунтованість чи необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 в частині відшкодування моральної шкоди у зв`язку із не дослідженням та не наданням оцінки відповідним обставинам судами першої та апеляційної інстанцій.

Таким чином, доводи касаційної скарги з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та на неналежне встановлення судами усіх обставин справи у частині оскарження судових рішень щодо вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, частково підтвердилися.

Щодо інших доводів касаційної скарги ОСОБА_1 .

Колегія суддів Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, від 16 грудня 2020 року у справі № 676/58/17, від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19, від 15 грудня 2021 року у справі № 372/2238/17, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 372/2180/15-ц Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів, зокрема, в частині витребування у відповідача земельних ділянок, вказав, що такі висновки судів першої та апеляційної інстанцій у справі, що переглядається, не суперечать загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу Конвенції. Надання відшкодування завданих збитків, зокрема, на підставі статті 661 ЦК України або статті 1 Першого протоколу Конвенції перебуває у безпосередньому зв`язку із поведінкою особи під час набуття такого майна, наявності прямих заборон у законодавстві на набуття у власність відповідного майна та інших факторів і не є абсолютним.

У справах № 338/180/17, № 925/1265/16, № 905/1926/16, № 645/4220/16-ц, № 676/58/17, № 643/21744/19, № 372/2238/17 та у справі, яка переглядається, правовідносини не є подібними, зокрема, різні предмети позовів. У справі, яка переглядається - стягнення збитків та відшкодування моральної шкоди. Натомість, у справі № 338/180/17 - стягнення безпідставно одержаних коштів, суми 3% річних та інфляційних втрат (за первісним позовом) та про визнання укладеним договору підряду і стягнення боргу за поставлені будівельні матеріали (за зустрічним позовом); у справі № 905/1926/16 - зобов`язання ПрАТ «ДТЕК ПЕМ-Енерговугілля» виконати умови укладеного договору № АУП-20-07/0003 від 20 липня 2015 року; у справі № 925/1265/16 - визнання недійсними та скасування державних актів на право користування земельними ділянками; у справі № 569/17272/15-ц - зобов`язання здійснити публікацію про порушення авторських прав та стягнення сумикомпенсації за використання твору; у справі № 645/4220/16-ц - визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування майна з незаконного володіння; у справі № 676/58/17 - скасування державної реєстрації земельних ділянок, визнання недійсними державних актів та скасування рішень про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно; у справі № 643/21744/19 - визнання укладеним договору про пайову участь у розвитку інфраструктури міста Харкова в день набрання рішенням суду в справі законної сили; у справі № 372/2238/17 - усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном.

Тобто, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмет позову та встановлені фактичні обставини.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 412 ЦПК України).

Отже, мотивувальні частини рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення збитків підлягаютьзміні, з викладенням їх у редакції цієї постанови, а в решті в цій частині - залишенню без змін.

У частині третій статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною першою статті 400 ЦПК Українивизначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені дійсні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, ухвалене ним судове рішення в цій частині не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. Верховним Судом взято до уваги, що суд апеляційної інстанції не усунув порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальних законом повноважень апеляційного суду, дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ураховуючи те, що апеляційним судом при вирішенні спору неправильно застосовано норми процесуального права, постанова апеляційного суду не відповідає закону, що в силу статті 411 ЦПК України є підставою для її скасування із передачею справи у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду справи у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди апеляційному суду необхідно врахувати зазначене Верховним Судом, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін щодо правовідносин, які між ними склалися, ухвалити законне, обґрунтоване і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону в у частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд в частині вирішення позовних вимог про стягнення збитків залишає судові рішення без змін, а в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди - направляє справу на новий судовий розгляд та не ухвалює нове рішення, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 411, 412, 416ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2022 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Бориспільської районної державної адміністрації, третя особа - ОСОБА_2 , про стягнення збитків, змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови. У решті в цій частині залишити без змін.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 жовтня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 лютого 2022 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Бориспільської районної державної адміністрації, третя особа - ОСОБА_2 , про відшкодування моральної шкоди, скасувати. Справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук