Постанова

від 01.02.2023 по справі 205/4258/17

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/334/23 Справа № 205/4258/17 Суддя у 1-й інстанції - Шавула В. С. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 лютого 2023 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого - Городничої В.С.,

суддів: Лаченкової О.В., Петешенкової М.Ю.,

за участю секретаря судового засідання - Панасенко С.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 22 липня 2019 року у цивільній справі за позовом керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури №4 в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради до виконавчого комітету Дніпровської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Павловська Ганна Олегівна, приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Рябих Вероніка Миколаївна, Комунальне підприємство «Житлово-експлуатаційне підприємство Дніпропетровської міської ради», Комунальне підприємство «Жилсервіс-2» Дніпровської міської ради, про визнання недійсними свідоцтва про право власності та договору купівлі-продажу, витребування майна, -

ВСТАНОВИЛА:

У липні 2017 року керівник Дніпропетровської місцевої прокуратури №4 в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради звернувся до суду з позовом до виконавчого комітету Дніпровської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право власності та договору купівлі-продажу, витребування майна.

Позовна заява мотивована тим, що в комунальній власності територіальної громади м.Дніпра перебувала квартира АДРЕСА_1 , яка 04 липня 2001 року передана у користування ОСОБА_5 та в якій остання була зареєстрована з 17 липня 2001 року по 26 лютого 2016 року.

Разом із тим, відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 12 серпня 1997 року, виданого виконкомом міської ради народних депутатів м.Дніпропетровська згідно з розпорядженням (наказом) від 12 серпня 1997 року №2/1833-97, ОСОБА_3 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 .

28 грудня 2015 року нотаріусом зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 12 серпня 1997 року та цього ж дня на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_3 продала вказану квартиру ОСОБА_4 , яка 04 березня 2016 року продала зазначену квартиру ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Проте, 12 серпня 1997 року орган приватизації міськвиконкому не приймав розпорядження №2/1833-97 щодо передачі у власність шляхом приватизації вказаної квартири. Станом на 08 червня 2017 року спірна квартира є об`єктом права комунальної власності територіальної громади міста в особі Дніпровської міської ради.

Отже, ОСОБА_3 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 незаконно.

За фактом вибуття вказаної вище квартири із комунальної власності розпочато кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за №420160400000000215 від 15 березня 2016 року, за ознаками кримінального правопорушення передбаченого частиною першою статті 190 КК України, частини четвертої статті 358 КК України.

Таким чином, прокуратурою встановлено факт безпідставного вибуття вказаної квартири із комунальної власності територіальної громади м.Дніпра шляхом реєстрації права власності за приватною особою 28 грудня 2015 року, проте станом на 30 червня 2017 року Дніпровською міською радою не вжито жодних заходів цивільно-правового характеру, направлених на повернення до комунальної власності вказаного нерухомого майна, що свідчить про бездіяльність Дніпровської міської ради.

З урахуванням зазначеного, прокурор просив суд визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло, видане ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 12 серпня 1997 року виконавчим комітетом міської ради народних депутатів м.Дніпропетровська, на підставі розпорядження №323п-91; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 28 грудня 2015 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 , який зареєстрований в реєстрі №1068; витребувати від ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 821521112101).

Рішенням Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 22 липня 2019 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 21 жовтня 2019 року про виправлення описки, позов керівника Дніпропетровської місцевої прокуратури №4 в інтересах держави в особі Дніпропетровської міської ради задоволено частково. Визнано недійсним укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 28 грудня 2015 року договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , серія та номер: 1068, виданий 28 грудня 2015 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г.О. Витребувано у ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 821521112101). Вирішено питання розподілу судових витрат. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Не погодившись у повній мірі з таким рішенням, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просили його скасувати в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 28 грудня 2015 року, та витребування вказаного майна у ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради з ухваленням у скасованій частині нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 22 липня 2019 року в оскаржуваній частині - без змін.

Постановою Верховного Суду від 15 червня 2022 року частково задоволено касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 грудня 2020 року скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Згідно з ч.3 ст.3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

З огляду на те, що рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 22 липня 2019 року фактично оскаржується в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 28 грудня 2015 року, та витребування вказаного майна у ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради, апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість судового рішення лише в частині, яка оскаржується. В іншій частині рішення районного суду не оскаржується, а відповідно й апеляційним судом не перевіряється.

Так, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення учасників процесу, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду в оскаржуваній частині - без змін, з огляду на таке.

Судом встановлено, що КВЖРЕП Ленінського району зареєстровано виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради 13 вересня 1991 року. 27 березня 2014 року відносно КВЖРЕП Ленінського району порушено справу про банкрутство.

На балансі КВЖРЕП Ленінського району, починаючи з 1978 року, перебуває будинок АДРЕСА_1 .

На підставі ордера на жиле приміщення №005993 від 04 липня 2001 року ОСОБА_5 надано у користування квартиру АДРЕСА_1 .

Згідно з довідкою КП «Житлово-експлуатаційне підприємство №25» Дніпропетровської міської ради №3510 від 02 березня 2016 року, у квартирі АДРЕСА_1 була зареєстрована одна особа: ОСОБА_5 , починаючи із 17 липня 2001 року по 26 лютого 2016 року.

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 12 серпня 1997 року, виданого Виконкомом міської ради народних депутатів м.Дніпропетровська згідно з розпорядженням (наказом) від 12 серпня 1997 року №2/1833-97, зареєстрованим КП МБТІ за №323п-91, ОСОБА_3 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 .

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №51092303 від 28 грудня 2015 року, виданого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Павловською Г.О., 28 грудня 2015 року нотаріусом зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 на підставі вказаного вище свідоцтва про право власності на житло від 12 серпня 1997 року.

28 грудня 2015 року між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , що посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Павловською Г.О., зареєстрований в реєстрі за №1068, відповідно до якого ОСОБА_4 придбала у ОСОБА_3 вказану квартиру.

04 березня 2016 року між ОСОБА_4 (продавець) та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (покупці) укладено договір купівлі-продажу квартири, який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Рябих В.М. та зареєстровано в реєстрі за №681, за умовами якого ОСОБА_4 продала ОСОБА_1 1/5 частку квартири АДРЕСА_1 та ОСОБА_2 4/5 частку цієї квартири.

Згідно з листом Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради №3/5-3389 від 20 грудня 2016 року, станом на 20 грудня 2016 року у комп`ютерній базі приватизованого житлового фонду департаменту відсутня інформація щодо передачі у власність шляхом приватизації квартири АДРЕСА_1 ; органом приватизації міськвиконкому не виносилось розпорядження №2/1833-97 про передачу зазначеної квартири у власність шляхом приватизації.

Згідно з листом КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» від 28 грудня 2016 року №18142 станом на 31 грудня 2012 року відсутні відомості про право власності за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з відомостями департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради від 08 червня 2017 року №1/5-1099 року відсутня інформація щодо передачі у власність громадян квартири АДРЕСА_1 ; будинок за вказаною адресою є об`єктом права комунальної власності територіальної громади міста в особі Дніпровської міської ради.

Департаментом житлового господарства Дніпровської міської ради листом від 16 серпня 2018 року №3/9-40108 повідомлено, що ОСОБА_5 з заявою щодо передачі у власність квартири АДРЕСА_1 шляхом приватизації до департаменту не зверталась.

За фактом вибуття вказаної квартири із комунальної власності розпочато кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за №420160400000000215 від 15 березня 2016 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 190 КК України, частини четвертої статті 358 КК України.

Рішенням Дніпровської міської ради від 15 листопада 2017 року №33/26 «Про передачу з балансу комунальних підприємств житлових будинків та нежитлових допоміжних приміщень на баланс КП «Жилсервіс-2», вирішено передати з балансу, зокрема, КП «ЖЕП №25» Дніпровської міської ради на баланс КП «Жилсервіс-2» Дніпровської міської ради, житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №90928592 від 30 червня 2017 року, станом на 30 червня 2017 року квартира АДРЕСА_1 належить на праві спільної часткової власності ОСОБА_2 (4/5 частки) та ОСОБА_1 (1/5 частки).

Згідно з листом Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 29 вересня 2020 року №6/5-787 відповідно до даних картотеки з питань реєстрації фізичних осіб у квартирі АДРЕСА_1 , за період з 12 серпня 1997 року по теперішній час, були зареєстровані наступні особи: ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована з 30 травня 1989 року по 10 липня 2001 року; ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований з 14 жовтня 1992 року по 10 липня 2001 року; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована з 17 липня 2001 року по 26 лютого 2016 року; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрована з 15 березня 2016 року по теперішній час. ОСОБА_1 у спірній квартирі у якості зареєстрованого не значиться.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, у власності ОСОБА_1 перебуває 1/2 частка житлового будинку АДРЕСА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 18 січня 2016 року.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 не набула право власності на спірну квартиру у спосіб та порядок, визначені законом, та відповідно, не набула право на її продаж, а тому дійшов висновку про те, що зміст договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , суперечить вимогам статті 658 ЦК України, та не відповідає вимогам частини першої статті 203, статті 215 ЦК України, що є підставою для визнання правочину недійсним. При цьому, задовольняючи частково позовні вимоги, районний суд, установивши, що спірний об`єкт нерухомості вибув з володіння власника поза його волею, дійшов висновку про те, що спірне майно підлягає витребуванню від ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на підставі статті 388 ЦК України на користь розпорядника майна - територіальної громади в особі Дніпровської міської ради.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.8 ст.60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Відповідно до приписів ч.5 ст.16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Отже, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності належать органу місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є міськрада.

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Територіальна громада міста як власник спірного об`єкта нерухомості делегує міськраді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені, в її інтересах, виключно у спосіб та у межах повноважень, передбачених законом.

Згідно з ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Стаття 203 ЦК України містить вичерпний перелік вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленні законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних.

Частинами 1, 2 ст.215 діючого ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3, 5, 6 ст.203 ЦК України, де закріплено, що зміст правочину не має суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, правочин, що вчиняється батьками не може суперечити правам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей; недійсним також є правочин, якщо його недійсність встановлена законом.

Згідно п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику у справах про визнання правочинів недійсними» судам роз`яснено, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

У справі, яка переглядається, на підставі наведених вище письмових доказів встановлено, що будинок АДРЕСА_1 є об`єктом права комунальної власності територіальної громади міста в особі Дніпровської міської ради та згоду на відчуження спірної квартири остання не надавала.

Разом з тим, установлено, що ні ОСОБА_5 , ні ОСОБА_3 до Департаменту житлового господарства ДМР із заявами щодо передачі у власність квартири АДРЕСА_1 шляхом приватизації - не звертались; органом приватизації не виносились розпорядження про передачу спірної квартири, шляхом приватизації, у власність будь-яких осіб.

Свідоцтво про право власності на житло від 12 серпня 1997 року, нібито видане Виконавчим комітетом міської Ради народних депутатів м.Дніпропетровська згідно з розпорядженням (наказом) №2/1833-97 від 12 серпня 1997 року, на підставі якого ОСОБА_3 зареєструвала за собою 28 грудня 2015 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, - має ознаки фальсифікації.

За фактом вибуття вищевказаної квартири із комунальної власності розпочато кримінальне провадження, внесене до ЄРДР за №420160400000000215 від 15 березня 2016 року, за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч.1 ст.190 КК України та ч.4 ст.358 КК України (а.с.38 т.1).

Водночас, відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної, зокрема, у постанові від 17 квітня 2019 року у справі №916/641/18 та постанові від 10 квітня 2018 року у справі №927/849/17, свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права, і не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов`язки, тобто, не є правочином.

Свідоцтво видається на підтвердження існування права, яке виникло внаслідок певного правочину і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі. Чинність документа, в даному випадку свідоцтва, є показником, який характеризує його юридичну силу, тобто, якщо правова підстава (правочин), у зв`язку з якою був виданий документ, визнана недійсною, то такий правочин не породжує у його сторін прав, а відтак свідоцтво, як посвідчувальний документ, втрачає свою юридичну силу, і не може підтверджувати право, яке вже відсутнє.

Таким чином, встановивши, що органом приватизації міськвиконкому не виносилось розпорядження за №2/1833-97 про передачу спірної квартири шляхом приватизації у власність ОСОБА_3 та враховуючи, що свідоцтво про право власності від 12 серпня 1997 року на ім`я ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 не породжує правових наслідків, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_3 у законний спосіб право власності на квартиру не набула та, відповідно, не була наділена правом відчуження спірної квартири, а тому наявні підстави для визнання недійсним, як такого, що суперечити ЦК України та іншим актам цивільного законодавства, договору купівлі-продажу спірної квартири, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 28 грудня 2015 року, посвідченого 28 грудня 2015 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Павловською Г.О. за №1068.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилаються на те, що ухвалюючи оскаржуване рішення, місцевий суд не в повній мірі з`ясував обставини даної справи, зокрема, що підстави для витребування спірного майна у відповідача як добросовісного набувача в порядку частини першої статті 388 ЦК України - відсутні.

Однак, колегія суддів відхиляє такі доводи скаржників, з наступних підстав.

Згідно зі ст.ст.319, 321, 658 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд; право власності є непорушним; ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові.

Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст.388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Згідно ст.387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

За положеннями ст.388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Отже, у разі якщо відчуження майна мало місце два і більше разів після укладення правочину, який в подальшому визнано недійсним, таке майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, як від добросовісного набувача шляхом подання віндикаційного позову на підставі ч.1 ст.388 ЦК України.

Витребування майна від добросовісного набувача у такому випадку залежить від наявності волі на передачу цього майна у власника майна.

Зважаючи на вищевикладене, а також враховуючи, що спірний об`єкт нерухомості вибув з володіння власника - Дніпровської міської ради - поза його волею, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції щодо витребування квартири АДРЕСА_1 від ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради на підставі ст.388 ЦК України.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивачем не доведено вибуття майна з володіння територіальної громади поза її волею, є необґрунтованими та спростовуються вищенаведеними письмовими доказами.

Крім того, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу, що орган приватизації, Дніпровська міська рада не видавали розпоряджень та свідоцтв щодо передачі у приватну власність спірної квартири будь-яким особам.

Також судом апеляційної інстанції було установлено, що за адресою по АДРЕСА_1 , станом на 12 серпня 1997 року (дата сфальшованого свідоцтва про право власності на житло), громадянка ОСОБА_3 не була зареєстрована, що у свою чергу свідчить про відсутність передбачених ст.3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» підстав для приватизації вказаного житла.

З матеріалів справи вбачається, що Дніпровська міська рада, як власник спірного майна, в 2001 році видала ордер №005993 від 04 липня 2001 року на квартиру АДРЕСА_1 громадянці ОСОБА_5 , та в подальшому уклала з нею договір житлового найму, що також підтверджується інформацією про реєстрацію вказаної особи в спірній квартирі з 17 липня 2001 року по 26 лютого 2016 року.

Таким чином, припинення договору житлового найму з громадянкою ОСОБА_5 не спростовує того факту, що саме Дніпровська міська рада є законним власником спірної квартири.

Доводи апелянтів щодо відсутності у прокурора права звернення з даним позовом в інтересах Дніпровської міської ради колегія суддів вважає неспроможними, оскільки частиною третьою статті 56 ЦПК України передбачено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Відповідно до ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший-третій частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц.

Як вбачається з матеріалів справи, позовна заява підписана керівником Дніпропетровської місцевої прокуратури №4 у межах його повноважень (на час подання позовної заяви до суду).

У позовній заяві наведено належне обґрунтування щодо наявності підстав для її подання в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради та зазначено в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту.

Також прокуратурою письмово повідомлено про здійснення представництва у даній справі Дніпровську міську раду, яка самостійно позовну заяву не подала, свої функції щодо захисту майнових інтересів громади не виконала.

Так, суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні помилково послався на положення п.2 ст.121 Конституції України, оскільки Розділ VII «Прокуратура» виключено на підставі Закону №1401-VIII від 02 червня 2016 року, який набрав чинності 30 вересня 2016 року. Однак, рішення місцевого суду в оскаржуваній частині є правильним по суті, а тому не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань.

Доводи апеляційної скарги про те, що позивачем пропущено строк позовної давності на звернення до суду, що у свою чергу є самостійною підставою для відмови у задоволенні заявлених позовних вимог, колегія суддів відхиляє, виходячи з наступного.

Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно із ч.ч. 1, 3 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ч.ч. 3, 4, 5 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Згідно матеріалів справи, відповідачами до постановлення оскаржуваного рішення місцевим судом подано заяву про застосування позовної давності ( а.с. 155-157 т.1).

Згідно копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №51092303 від 28 грудня 2015 року, виданого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Павловською Г.О., 28 грудня 2015 року вказаним нотаріусом було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 12 серпня 1997 року, яке має ознаки фальсифікації (а.с. 22 т.1).

Оскільки орган приватизації міськвиконкому не видавав розпорядження (наказ) №2/1833-97 від 12 серпня 1997 року про приватизацію квартири АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_3 , Дніпровська міська рада (Виконавчий комітет міської Ради народних депутатів м.Дніпропетровська) не знала та не могла знати про наявність вищевказаного сфальшованого свідоцтва на ім`я ОСОБА_3 , а тому початком перебігу строку позовної давності є саме реєстрація 28 грудня 2015 року права власності на спірну квартиру в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_3 , на підставі вказаного свідоцтва.

З даним позовом керівник Дніпропетровської місцевої прокуратури №4 звернувся до суду в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради 06 липня 2017 року, що підтверджується відбитком штампу вхідної кореспонденції місцевого суду на першому аркуші позовної заяви (а.с. 2 т.1), тобто, в межах трирічного строку позовної давності.

Колегія суддів визнає необґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції неповно встановив фактичні обставини справи, надавши вибірково оцінку зібраним у справі доказам, оскільки районний суд належно обґрунтував прийняття чи відхилення того чи іншого доказу та надав вичерпні відповіді на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин.

Інші доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права, в цілому зводяться до незгоди з висновками суду, особистого тлумачення норм матеріального і процесуального права, не впливають на фактичні обставини справи, які встановлені судом відповідно до чинного законодавства, та не спростовують законність судового рішення в оскаржуваній частині.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів, розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги на момент винесення судового рішення, вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, ним правильно визначено характер спірних правовідносин та встановлено дійсні обставини справи, рішення суду відповідає фактичним обставинам справи, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, тому підстави для скасування судового рішення в оскаржуваній частині - відсутні.

Згідно із ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 28 грудня 2015 року, та витребування вказаного майна у ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь територіальної громади в особі Дніпровської міської ради - без змін.

Відповідно до ст.141 ЦПК України суд апеляційної інстанції, залишаючи судове рішення без змін, не змінює розподіл судових витрат.

Керуючись ст. ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 22 липня 2019 року в оскаржуваній частині - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: О.В. Лаченкова

М.Ю. Петешенкова