Рішення

від 06.02.2023 по справі 910/7658/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

06.02.2023Справа № 910/7658/22

Господарський суд міста Києва у складі судді Мандриченка О.В. розглянувши у спрощеному позовному провадженні, без повідомлення сторін, матеріали справи № 910/7658/22

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Металпромекспорт"</a>;

до Державної казначейської служби України;

про стягнення 131 587,39 грн.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Металпромекспорт"</a> звернулось з позовом до Господарського суду міста Києва, в якому просить стягнути з Державної казначейської служби України інфляційні втрати у розмірі 104 491,50 грн, 3% річних у розмірі 27 095,89 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані невиконанням зобов`язання відповідачем щодо виконання наказу суду про перерахування коштів на підставі постанови Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2020 у справі № 911/2371/19.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.08.2022 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/7658/22, розгляд справи поставлено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

У відповідності до частини 2 статті 252 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

Частинною 3 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі.

13.09.2022 через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач зазначає, що Закон України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" не розповсюджується на вказані правовідносини сторін, а судова практика підтвердила неможливість нарахування 3% річних та інфляційних на стягнення шкоди.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Київської області від 07.04.2020 по справі №911/2371/19 позов задоволено частково, а саме стягнуто з Київської митниці на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Металпромекспорт"</a> (далі - позивач) 740 095,88 грн шкоди (збитків) та 11 101,44 грн судового збору.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.09.2020, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 02.03.2021, скасовано рішення Господарського суду Київської області від 07.04.2020 та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково, а саме стягнуто з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Металпромекспорт"</a> 740 095,88 грн шкоди (збитків) та 11. 01,44 грн судового збору. В решті позовних вимог відмовлено.

09.11.2020 позивач звернувся до Державної казначейської служби України з заявою про примусове виконання рішення суду у справі № 911/2371/19.

Листом №5-08/22517 від 11.12.2020 Державна казначейська служба України направила наказ №911/2371/19 від 12.10.2020 на адресу Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві.

Листом №04-01.5-10/326 від 11.01.2021 Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві направило пакет документів у справі №911/2371/19 на адресу Державної казначейської служби України.

На підставі платіжного доручення №1192073 від 19.01.2022 Державна казначейська служба України перерахувала на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Металпромекспорт"</a> грошові кошти у розмірі 751 197,32 грн із зазначенням призначення платежу: "стяг.заб.в/д господарський с.Київ.обл.по с.911/2371/19 від 12.10.2020", яке проведено банком 21.01.2022.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач зазначає, що постанова Північного апеляційного господарського суду від 28.09.2020 по справі №911/2371/19 було виконано лише 21.01.2022. За таких підстав, в результаті неналежного виконання відповідачами рішення суду, позивач просить суд стягнути з Державної казначейської служби України 3% річних у розмірі 27 095 грн 89 коп. та інфляційні у розмірі 104 491 грн 50 коп.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд вважає, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Металпромекспорт"</a> підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 15 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У відповідності до норми 16 Цивільного кодексу України, способами захисту цивільних прав та інтересів судом, зокрема, є визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно частиною 2 статті 20 Господарського кодексу України, кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.

Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Як вбачається з матеріалів справи, постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.09.2020, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 02.03.2021, скасовано рішення Господарського суду Київської області від 07.04.2020 та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Металпромекспорт"</a> 740 095,88 грн шкоди (збитків) та 11 101,44 грн судового збору. В решті позовних вимог відмовлено.

Відповідно до статті 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

Як вбачається з статті 129 Конституції України, основними засадами судочинства є обов`язковість рішень суду.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 2 статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" від 21.04.1999 № 606-XIV (зі змінами та доповненнями), рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Підпунктом 1 пункту 9 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України установлено, що до законодавчого врегулювання безспірного списання коштів бюджету та відшкодування збитків, завданих бюджету: рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів. Зазначені рішення передаються до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, для виконання. Безспірне списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань. Видатки бюджетних установ, щодо яких прийнято рішення про накладення на них арешту, дозволяється здійснювати в частині видатків, які статтею 55 цього Кодексу визначено як захищені, у разі зазначення про це у судовому рішенні.

Центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України (далі - Міністр) є Державна казначейська служба України (Казначейство України) (п. 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13.04.2011 № 460/2011).

Згідно із пп.5 п.4 наведеного Положення про затвердження Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 215 від 15.04.2015 (далі - Положення), Казначейство України відповідно до покладених завдань здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

У свою чергу, механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - рішення про стягнення коштів), прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначено в Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845 (зі змінами та доповненнями, далі - Порядок).

У відповідності до пункту 3 Порядку, рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

Гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України "Про виконавче провадження" та особливості їх виконання встановлені Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" від 05.06.2012 № 4901-VI, який набрав чинності з 01.01.2013 (зі змінами та доповненнями, далі - Закон № 4901-VI).

Суд зазначає, що у даному випадку таким, що підлягає застосуванню, є саме Закон України "Про гарантії Держави щодо виконання судових рішень", оскільки він є спеціальним у сфері гарантування державою виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України "Про виконавче провадження".

Згідно статті 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до Державної казначейської служби України необхідних для цього документів та відомостей.

Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахувала кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Згідно до частиною 2 статті 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Відповідно до правової позиції Європейського суду, в тому числі, рішення ЄСПЛ від 8 листопада 2005 року по справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00), якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними. Тобто, органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

За положеннями пунктів 3, 48, 50-52 Порядку, рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів. Перерахування коштів стягувачу здійснюється Казначейством у тримісячний строк з дня надходження необхідних документів та відомостей.

Крім того, компенсація виплачується Казначейством на підставі рішення або постанови про виплату компенсації за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів. Казначейство веде бухгалтерський облік та складає звітність про здійснення в установленому порядку безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктами 47 і 50 цього Порядку.

Отже, у позивача виникло право на отримання компенсації за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу на підставі статті 5 вказаного Закону та пунктів 50-52 Порядку.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27.06.2019 у справі № 809/836/17.

На підставі викладеного суд не приймає до уваги доводи відповідача про те, що правовідносини які склалися не підпадають під дію Закону про гарантії, зокрема в частині тримісячного строку на перерахування коштів.

Також згідно правової позиції, висловленої в у постанові від 19.06.2018 Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/23967/16 та постанові Верховного Суду від 19.12.2018 у справі № 910/22630/17 не встановлена необхідність зазначення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватись, або номера чи виду рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення.

Отже не обов`язковим є зазначення саме Державної казначейської служби України в резолютивній частині рішення по справі про стягнення шкоди з Державного бюджету України, а орган, через який здійснюється списання коштів з єдиного казначейського рахунку, може бути не визначеним.

Щодо посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 826/17656/16 суд зазначає що у цій справі предмет позову, позовні вимоги та суб`єктний склад (визначення відповідача) не є тотожнім зі справою що розглядається.

У справі № 826/17656/16 предметом позову є визнання протиправними дій Державної казначейської служби щодо невиконання рішення районного суду про примусове стягнення з Державного бюджету України на користь позивача коштів у тримісячний строк, встановлений законом, при наявних на відповідному казначейському рахунку КПКВК 3504030, виділених з Держбюджету, коштів, а також стягнення з Державної казначейської служби на користь позивача передбачену статтею 5 Закону України від 5 червня 2012 року № 4901-VI "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" компенсацію у розмірі трьох відсотків річних з урахуванням індексу інфляції від суми боргу, за відповідний період за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішення суду.

Таким чином, у справі № 826/17656/16, на відміну від справи щодо розглядається, предметом спору було визнання протиправними дії Державної казначейської служби та стягнення компенсації у розмірі трьох відсотків річних з урахуванням індексу інфляції від суми боргу саме з Державної казначейської служби, а не з Державного бюджету України як у даній справі.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із частиною 2 статті 509 ЦК України, зобов`язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу, відповідно до частини п`ятої якої у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

За змістом цієї норми правовідношення, в якому одна сторона зобов`язана сплатити на користь другої сторони гроші, є грошовим зобов`язанням.

Стаття 625 ЦК України входить до розділу I "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України, тому в ній визначені загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання і її дія поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних витрат на суму боргу входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Відсутність коштів у державних органів не є підставою для невиконання грошового зобов`язання, позаяк Конституцією України передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку, при цьому невиконання судового рішення на користь заявника впродовж тривалого часу є порушенням його прав на справедливий судовий розгляд, закріплений в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від постанові від 26.06.2019 у справі № 757/21050/16-ц.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц викладено правову позицію, що враховуючи частину другу статті 625 Цивільного кодексу України, ця стаття розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 Цивільного кодексу України, а відтак, приписи розділу І книги 5 Цивільного кодексу України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 Цивільного кодексу України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Отже, положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду.

Суд зазначає, що у рішенні суду визнано грошові зобов`язання держави, визначено їх розмір, ці зобов`язання належним чином не виконані, тому в цьому випадку вимоги частини другої статті 625 ЦК України підлягають застосуванню.

Згідно зі статтею 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до Державної казначейської служби України необхідних для цього документів та відомостей.

Суд не приймає до уваги доводи відповідача, що наказ №911/2371/19 обліковується у останнього з 13.01.2021, оскільки, як вбачається з матеріалів справи, 09.11.2020 позивач звернувся до Державної казначейської служби України з заявою про примусове виконання рішення суду у справі №911/2371/19.

Листом №5-08/22517 від 11.12.2020 Державна казначейська служба України направила наказ №911/2371/19 від 12.10.2020 на адресу Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві.

Листом №04-01.5-10/326 від 11.01.2021 Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві направило пакет документів у справі №911/2371/19 на адресу Державної казначейської служби України.

Таким чином, перенаправлення наказу Господарського суду Київської області по справі №911/2371/19 Державною казначейською службою України на адресу Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві й повернення останнім наказу на адресу відповідача свідчить про помилковість дій відповідача, у зв`язку з невірним визначенням органу, який повинен виконувати рішення суду.

Проте, з урахуванням того, що матеріали справи не містять доказів направлення позивачем на адресу Державної казначейської служби України наказу Господарського суду Київської області по справі №911/2371/19 та доказів отримання останнім наказу, суд приймає до уваги дату отримання наказу відповідачем 11.12.2020, у зв`язку з чим Казначейство мало строк для виконання вказаного наказу протягом трьох місяців, а саме до 11.03.2021.

На підставі платіжного доручення №1192073 від 19.01.2022 Державна казначейська служба України перерахувала на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Металпромекспорт"</a> грошові кошти у розмірі 751 197,32 грн із зазначенням призначення платежу: «стяг.заб.в/д господарський с.Київ.обл.по с.911/2371/19 від 12.10.2020», яке проведено банком 21.01.2022.

При цьому, за положеннями статтей 253, 254 ЦК України, день фактичного виконання зобов`язання не включається до періоду прострочення.

При зверненні до суду позивач просив стягнути з відповідача на його користь 3% річних за загальний період прострочки з 09.11.2020 по 21.01.2022 у розмірі 27 095,89 грн та інфляційні у розмірі 104 491,50 грн.

Пунктом 2 статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитору зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Сплата трьох процентів річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом) не має характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові. (п.4.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань» №14 від 17.12.2013).

Суд, перевіривши розрахунок 3% річних, як плати за користування чужими грошовими коштами за період прострочки відповідачем сплати грошових коштів за загальний період прострочки з 09.11.2020 по 21.01.2022 у розмірі 27095, 89 грн вважає, що ця частина позовних вимог підлягає частковому задоволенню у зв`язку з невірним визначенням позивачем періоду прострочення відповідача. Таким чином, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 3% річних за загальний період прострочки з 12.03.2021 по 20.01.2022 у розмірі 19 448,81 грн.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (п.п. 3.1, 3.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань» №14 від 17.12.2013)

Таким чином, законом установлено обов`язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов`язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох відсотків річних за весь час прострочення виконання зобов`язання.

Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов`язання.

Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплату яких передбачено частиною 2 статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Згідно з положеннями статті 1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення", індекс споживчих цін (індекс інфляції) - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України.

Відповідно до статті 3 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення", індекс споживчих цін обчислюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики, і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.

Оскільки індекси інфляції є саме коефіцієнтами, призначенням яких є переведення розміру заборгованості у реальну величину грошових коштів з урахуванням знецінення первинної суми, такі інфляційні втрати не можуть бути розраховані за певну кількість днів прострочення, так як їх розмір не відповідатиме реальній величині знецінення грошових коштів, що існував у певний період протягом місяця, а не на конкретну дату чи за декілька днів.

Згідно з Листом Державного комітету статистики України №11/1-5/73 від 13.02.2009 також не має практичного застосування середньоденний індекс інфляції, що може бути розрахований за формулою середньої геометричної незваженої (корінь з місячного індексу в 31 (30) степені). Так, він вказує лише на темп приросту цін за 1 день та не є показником реальної величини знецінення грошових коштів кредитора за період прострочення боржником своїх зобов`язань.

Зазначені висновки підтверджуються Рекомендаціями Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, даних у листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997, відповідно до яких визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.

Таким чином, інфляційні мають розраховуватись шляхом визначення різниці між добутком суми боргу та помісячних індексів інфляції за час прострочення, розділених на сто, і сумою боргу.

Зазначене відповідає п. 6 Наказу Держкомстату №265 від 27.07.2007 "Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін", відповідно до якого розрахунки базового індексу споживчих цін проводяться за міжнародною класифікацією індивідуального споживання за цілями та здійснюються відповідно до модифікованої формули Ласпейреса. Розрахунки базового індексу споживчих цін за квартал, період з початку року і т.п. проводяться «ланцюговим» методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т.д.) індексів.

При цьому, коли відносно кожного грошового зобов`язання, які мають різні строки виникнення, проводиться оплата частинами через короткі проміжки часу, розрахунок інфляційних втрат необхідно здійснювати щодо кожного окремого платежу, як складової загальної суми окремого грошового зобов`язання, за період з моменту виникнення обов`язку з оплати та який буде спільним для всіх платежів по конкретному грошовому зобов`язанню, до моменту фактичного здійснення платежу з подальшим сумуванням отриманих результатів для визначення загальної суми інфляційних втрат.

Суд, перевіривши розрахунок інфляційних, як збільшення суми основного боргу в період прострочки виконання боржником його грошового зобов`язання в зв`язку з девальвацією грошової одиниці України, за загальний період прострочки з 09.11.2020 року по 21.01.2022 у розмірі 104 491,50 грн, вважає, що ця частина позовних вимог підлягає частковому задоволенню у зв`язку з невірним розрахунком позивача в частині визначення періоду прострочення відповідача та до стягнення з відповідача на користь позивача підлягають інфляційні за загальний період прострочки з 12.03.2021 по 20.01.2022 у розмірі 67 052,42 грн.

Таким чином, позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Металпромекспорт"</a> до Державної казначейської служби України про стягнення 104 491,50 грн інфляційних витрат та 27 095,89 грн 3% річних підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ

1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Металпромекспорт"</a> задовольнити частково.

2. Стягнути з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України (01601, м. Київ, вул. Бастіонна, 6, ідентифікаційний код 37567646) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Металпромекспорт"</a> (52005, Дніпропетровська обл., Дніпровський р-н., смт. Слобожанське, вул. Виробнича, буд. 1, ідентифікаційний код 25515001) 3% річних у розмірі 19 448 (дев`ятнадцять тисяч чотириста сорок вісім) грн 81 коп., інфляційні у розмірі 67 052 (шістдесят сім тисяч п`ятдесят дві) грн 42 коп. та судовий збір у розмірі 1 630 (одна тисяча шістсот тридцять) грн 93 коп.

3. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду відповідно положень Господарського процесуального кодексу України подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя О.В. Мандриченко