Постанова

від 12.09.2023 по справі 910/7658/22

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"12" вересня 2023 р. Справа№ 910/7658/22

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Буравльова С.І.

суддів: Корсака В.А.

Шапрана В.В.

без повідомлення учасників справи

розглянувши апеляційну скаргу Державної казначейської служби України

на рішення Господарського суду м. Києва від 06.02.2023 р.

у справі № 910/7658/22 (суддя - Мандриченко О.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Металпромекспорт"

до Державної казначейської служби України

про стягнення 131587,39 грн

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Металпромекспорт" звернулось з позовом до Державної казначейської служби України стягнення 131587,39 грн, з яких: інфляційні втрати у розмірі 104491,50 грн, 3% річних у розмірі 27095,89 грн.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач посилається на невиконанням відповідачем зобов`язання за наказом суду про перерахування коштів на підставі постанови Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2020 р. у справі № 911/2371/19.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 22.08.2022 р. відкрито провадження у справі № 910/7658/22 та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомленням сторін.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 06.02.2023 р. у справі № 910/7658/22 позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Металпромекспорт" задоволено частково; стягнуто з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Металпромекспорт" 3% річних у розмірі 19448,81 грн та інфляційні втрати у розмірі 67052,42 грн; в іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, Державна казначейська служба України подала апеляційну скаргу (безпосередньо до Північного апеляційного господарського суду), у якій просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції порушено норми матеріального права.

У поданій апеляційній скарзі відповідач посилається на те, що спірні правовідносини між сторонами у цій справі виникли з підстав виконання Казначейством України, як суб`єктом владних повноважень, судового рішення про безспірне списання коштів Державного бюджету України, тому ці правовідносини не регулюються цивільним законодавством. Також на підтвердження своїх доводів скаржник посилається на постанову Верховного Суду від 12.02.2020 р. у справі № 826/17656/16.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 24.02.2023 р. апеляційну скаргу у справі № 910/7658/22 передано на розгляд колегії суддів у складі: Буравльов С.І. (головуючий суддя (суддя-доповідач)), Шапран В.В., Корсак В.А.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28.02.2023 р. відкладено розгляд питання про відкриття чи відмову у відкритті апеляційного провадження, повернення без розгляду апеляційної скарги або залишення апеляційної скарги без руху за апеляційною скаргою Державної казначейської служби України на рішення Господарського суду м. Києва від 06.02.2023 р. до надходження до Північного апеляційного господарського суду матеріалів справи № 910/7658/22.

До суду 06.03.2023 р. надійшли матеріали справи № 910/7658/22.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.03.2023 р. відмовлено у задоволенні клопотання Державної казначейської служби про відстрочення або звільнення від сплати судового збору, апеляційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Господарського суду м. Києва від 06.02.2023 р. у справі № 910/7658/22 залишено без руху.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.03.2023 р. відкрито апеляційне провадження у справі № 910/7658/22, розгляд справи вирішено здійснювати без повідомлення учасників справи на підставі ч. 2 ст. 271 ГПК України, а також встановлено іншим учасникам справи строк для подання відзиву на апеляційну скаргу впродовж 15 днів з дня отримання копії ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі.

Відзив на апеляційну скаргу від позивача до суду апеляційної інстанції у встановлений строк не надходив.

Частиною 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що позивач не був обмежений у своїх процесуальних правах надати відзив на апеляційну скаргу через канцелярію суду або шляхом їх направлення на адресу суду поштовим відправленням. Відтак колегія суддів дійшла висновку про те, що неподання позивачем відзиву не перешкоджає вирішенню справи по суті за наявними в ній матеріалами.

Враховуючи наявність у матеріалах справи доказів повідомлення учасників справи про розгляд апеляційної скарги у порядку письмового провадження через оголошення на офіційному вебсайті судової влади України та електронною поштою відповідно до ч. ч. 6, 7, 8 ст. 120 ГПК України, що підтверджується довідками про доставку електронного листа (документа) на відповідні електронні адреси, а також закінчення встановлених ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.03.2023 р. процесуальних строків на подачу відзиву на апеляційну скаргу, заперечення на відзив, всіх заяв та клопотань, колегія суддів вважає за можливе здійснити розгляд апеляційної скарги по суті.

Рішенням Господарського суду Київської області від 07.04.2020 р. у справі № 911/2371/19 позов задоволено частково; стягнуто з Київської митниці на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Металпромекспорт" 740095,88 грн шкоди (збитків).

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.09.2020 р., залишеною без змін постановою Верховного Суду від 02.03.2021 р., скасовано рішення Господарського суду Київської області від 07.04.2020 р. та прийнято нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково; стягнуто з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Металпромекспорт" 740095,88 грн шкоди (збитків); в іншій частині позову відмовлено.

09.11.2020 р. Товариство з обмеженою відповідальністю "Металпромекспорт" звернулось до Державної казначейської служби України з заявою про примусове виконання рішення суду у справі № 911/2371/19.

Листом № 5-08/22517 від 11.12.2020 р. Державна казначейська служба України направила наказ № 911/2371/19 від 12.10.2020 р. на адресу Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві.

Листом № 04-01.5-10/326 від 11.01.2021 р. Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві направило пакет документів у справі № 911/2371/19 на адресу Державної казначейської служби України.

19.01.2022 р. на підставі платіжного доручення № 1192073 Державна казначейська служба України перерахувала на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Металпромекспорт" грошові кошти у розмірі 751197,32 грн із зазначенням призначення платежу: "стяг.заб.в/д господарський с.Київ.обл.по с.911/2371/19 від 12.10.2020", яке проведено банком 21.01.2022 р.

Спір у справі виник у зв`язку з тим, що постанова Північного апеляційного господарського суду від 28.09.2020 р. у справі № 911/2371/19, на думку позивача, була виконана відповідачем лише 21.01.2022 р., у зв`язку з чим позивачем нараховано відповідачу 3% річних та інфляційні втрати за період з 09.11.2020 р. по 21.01.2022 р.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження» рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Згідно з п.п. й п. 9 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України до законодавчого врегулювання безспірного списання коштів бюджету та відшкодування збитків, завданих бюджету: рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів. Зазначені рішення передаються до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, для виконання. Безспірне списання коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань. Видатки бюджетних установ, щодо яких прийнято рішення про накладення на них арешту, дозволяється здійснювати в частині видатків, які статтею 55 цього Кодексу визначено як захищені, у разі зазначення про це у судовому рішенні.

Як передбачено п. 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13.04.2011 р. № 460/2011 (далі - Положення), центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України є Державна казначейська служба України (Казначейство України).

У відповідності до п.п. 5 п. 4 Положення Казначейство України відповідно до покладених завдань здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників (далі - рішення про стягнення коштів), прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення, визначено в Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 р. № 845 (далі - Порядок).

За п. 3 Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).

Статтею 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» унормовано, що перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до Державної казначейської служби України необхідних для цього документів та відомостей.

Згідно з ч. 1 ст. 3 вказаного Закону, у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в ч. 4 ст. 4 вказаного Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» компенсація за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

За п. п. 3, 48, 50-52 Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства України у порядку черговості надходження таких документів. Перерахування коштів стягувачу здійснюється Казначейством України у тримісячний строк з дня надходження необхідних документів та відомостей.

Крім того, компенсація виплачується Казначейством України на підставі рішення або постанови про виплату компенсації за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів. Казначейство України веде бухгалтерський облік та складає звітність про здійснення в установленому порядку безспірного списання коштів державного бюджету згідно з п. п. 47 і 50 цього Порядку.

Отже, у позивача виникло право на отримання компенсації за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу на підставі ст. 5 вказаного Закону та п. п. 50 - 52 Порядку.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27.06.2019 р. у справі № 809/836/17.

Також нормами чинного законодавства не встановлена необхідність зазначення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватись, або номера чи виду рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення.

Отже, не обов`язковим є зазначення саме Державної казначейської служби України в резолютивній частині рішення по справі про стягнення шкоди з Державного бюджету України, а орган, через який здійснюється списання коштів з єдиного казначейського рахунку, може бути не визначеним.

Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 р. у справі № 910/23967/16 та постанові Верховного Суду від 19.12.2018 р. у справі № 910/22630/17.

Посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 12.02.2020 р. у справі № 826/17656/16 колегія суддів вважає необгрунованими, оскільки предмет позову у зазначеній справі, позовні вимоги та суб`єктний склад (визначення відповідача) не є тотожнім зі справою, що розглядається.

Так, у справі № 826/17656/16 предметом позову є визнання протиправними дій Державної казначейської служби України щодо невиконання рішення районного суду про примусове стягнення з Державного бюджету України на користь позивача коштів у тримісячний строк, встановлений законом, при наявних на відповідному казначейському рахунку КПКВК 3504030, виділених з Держбюджету, коштів, а також стягнення з Державної казначейської служби на користь позивача передбачену статтею 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" компенсацію у розмірі трьох відсотків річних з урахуванням індексу інфляції від суми боргу, за відповідний період за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішення суду.

Таким чином, у справі № 826/17656/16 на відміну від справи, що розглядається, предметом спору було визнання протиправними дій Державної казначейської служби України та стягнення компенсації у розмірі трьох відсотків річних з урахуванням індексу інфляції від суми боргу саме з Державної казначейської служби України, а не з Державного бюджету України як у даній справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Як передбачено ч. 2 ст. 509 ЦК України, зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, відповідно до частини п`ятої якої у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом вказаної норми нарахування інфляційних витрат на суму боргу входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Відсутність коштів у державних органів не є підставою для невиконання грошового зобов`язання, при цьому Конституцією України передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку, оскільки невиконання судового рішення на користь заявника впродовж тривалого часу є порушенням його прав на справедливий судовий розгляд, закріплений в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26.06.2019 р. у справі № 757/21050/16-ц.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 р. у справі № 686/21962/15-ц викладено правову позицію про те, що оскільки ст. 625 ЦК України розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 Цивільного кодексу України, тому приписи розділу І книги 5 Цивільного кодексу України поширюються як на договірні зобов`язання, так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання. Отже, у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Таким чином, положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду.

Оскільки рішенням суду у справі № 911/2371/19 було встановлено грошові зобов`язання держави, визначено їх розмір, ці зобов`язання належним чином не були виконані, тому в цьому випадку вимоги ч. 2 ст. 625 ЦК України підлягають застосуванню.

За ст. 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до Державної казначейської служби України необхідних для цього документів та відомостей.

Листом № 5-08/22517 від 11.12.2020 р. Державна казначейська служба України направила наказ № 911/2371/19 від 12.10.2020 р. на адресу Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві.

Листом № 04-01.5-10/326 від 11.01.2021 р. Головне управління Державної казначейської служби України у місті Києві направило пакет документів у справі № 911/2371/19 на адресу Державної казначейської служби України.

Отже перенаправлення наказу Господарського суду Київської області по справі № 911/2371/19 Державною казначейською службою України на адресу Головного управління Державної казначейської служби України у місті Києві й повернення останнім наказу на адресу відповідача свідчить про помилковість дій відповідача у зв`язку з невірним визначенням органу, який повинен виконувати рішення суду.

Однак враховуючи те, що матеріали справи не містять доказів направлення позивачем на адресу Державної казначейської служби України наказу Господарського суду Київської області по справі № 911/2371/19 та доказів отримання останнім наказу, суд приймає до уваги дату отримання наказу відповідачем 11.12.2020 р., у зв`язку з чим Казначейство України мало строк для виконання вказаного наказу протягом трьох місяців, а саме до 11.03.2021 р.

19.01.2022 р. Державна казначейська служба України перерахувала на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Металпромекспорт" грошові кошти у розмірі 751197,32 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 1192073, яке проведено банком 21.01.2022 р.

За прострочення виконання грошового зобов`язання позивач нарахував та просить стягнути з відповідача 3% річних за період з 09.11.2020 р. по 21.01.2022 р. у розмірі 27095,89 грн та інфляційні втрати у розмірі 104491,50 грн.

Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Інфляційні нарахування на суму боргу не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць. Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Базою для нарахування розміру боргу з урахуванням індексу інфляції є сума основного боргу, не обтяжена додатковими нарахуваннями, яка існує на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, а у випадку її часткового погашення - лише залишкова сума основного боргу на останній день місяця, у якому здійснено платіж. Періодом, на який розраховуються інфляційні втрати, є період прострочення, починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція (дефляція).

При цьому, індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.

Невиконання грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається за прострочення, що триває повний місяць, поки існує борг, та може бути визначено з урахуванням положень Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" у наступному місяці.

Якщо прострочення відповідачем виконання зобов`язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 625 ЦК України, у вигляді стягнення інфляційних втрат за такий місяць.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24.04.2019 р. у справі № 910/5625/18, від 13.02.2019 р. у справі № 924/312/18, від 05.07.2019 р. у справі № 905/600/18.

Як було встановлено вище, здійснюючи розрахунок 3% річних та інфляційних втрат, позивачем було невірно визначено початок прострочення виконання грошового зобов`язання.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з перерахунком, здійсненим місцевим судом, відповідно до якого з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 3% річних у розмірі 19448,81 грн та інфляційні втрати у розмірі 67052,42 грн за період з 12.03.2021 р. по 20.01.2022 р.

Колегія суддів також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розцінюватись як вимога детально відповідати на кожний аргумент апеляційної скарги (рішення ЄСПЛ у справі Трофимчук проти України, № 4241/03, від 28.10.2010 р.).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно зі ст. ст. 76, 77, 78 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Статтею 276 ГПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, здійснивши перевірку та оцінку всіх належних доказів, наявних у матеріалах справи, апеляційний суд дійшов висновку про те, що рішення Господарського суду м. Києва від 06.02.2023 р. у справі № 910/7658/22 прийнято з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга Державної казначейської служби України задоволенню не підлягає.

У зв`язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за її подання покладаються на скаржника.

Згідно з ч. 5 ст. 12 ГПК України малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Як передбачено ч. 3 ст. 287 ГПК України, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 даної статті.

Вказана справа є малозначною та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених нормами чинного законодавства.

Керуючись ст. ст. 267 - 285 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду м. Києва від 06.02.2023 р. у справі № 910/7658/22 залишити без змін.

3. Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Державну казначейську службу України.

4. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України.

Головуючий суддя С.І. Буравльов

Судді В.А. Корсак

В.В. Шапран