Ухвала

від 02.02.2023 по справі 918/232/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

02 лютого 2023 року

м. Київ

cправа № 918/232/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Малашенкової Т.М., Селіваненка В.П.,

за участю секретаря судового засідання Ярітенко О.В.,

представників учасників справи:

позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «Сервісно - промислове підприємство «МБР Україна» - не з`явився,

відповідача - публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» - Ніндипова Т.А. (в порядку самопредставицтва),

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «Світ виробів з металу» - не з`явився ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк»

на рішення господарського суду Рівненської області від 31.08.2022 (суддя Андрійчук О. В.)

та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 14.11.2022 (головуючий суддя: Савченко Г.І., судді: Дужич С.П., Саврій В.А.)

у справі № 918/232/22

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Сервісно - промислове підприємство «МБР Україна» (далі - ТОВ «Сервісно - промислове підприємство «МБР Україна», Товариство, позивач)

до публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі - Банк, відповідач, скаржник),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача- товариство з обмеженою відповідальністю «Світ виробів з металу» (далі - ТОВ «Світ виробів з металу», третя особа),

про припинення права іпотеки,

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «Сервісно - промислове підприємство «МБР Україна» звернулося до суду з позовом до Банку про припинення права іпотеки за договором іпотеки із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя від 07.02.2007 № 145/07.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що дія договору іпотеки, який укладався в забезпечення виконання грошових зобов`язань по кредитному договору, який припинив свою дію повним виконанням, також припинена.

Ухвалою господарського суду Рівненської області від 17.06.2022 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ТОВ «Світ виробів з металу».

Рішенням господарського суду Рівненської області від 31.08.2022 у справі № 918/232/22, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 14.11.2022 позовні вимоги задоволено повністю; визнано іпотеку будівлі арматурного цеху «Б», реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1427154956246, загальною площею 1 943,5 кв.м, будівлі складу готової арматури «В», реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1427199156246, загальною площею 1 329,1 кв.м, що знаходяться за адресою: Рівненська область, Рівненський район, с. Городок, вул. Штейнгеля барона, буд. З-А, та належать на праві власності ТОВ «Сервісно - промислове підприємство «МБР Україна», що виникла на підставі договору іпотеки із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя № 145/07, посвідченого приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Сохацьким І.С. 07.02.2007, припиненою; стягнуто з Банку на користь ТОВ «Сервісно - промислове підприємство «МБР Україна» 2 481,00 грн судового збору.

Судові рішення мотивовані тим, що примусове виконання судового рішення є законною підставою для припинення основного зобов`язання, а відтак і похідного від нього, у цьому випадку - іпотеки. Судом установлено факт виконання судових рішень господарського суду Рівненської області від 03.10.2016 у справі № 918/962/16 та від 08.08.2019 у справі № 918/80/19; виконавчі провадження з примусового виконання судового рішення у судового рішення у справі № 918/80/19 закриті на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», тобто, у зв`язку з фактичним виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом; доказів наявності додаткових вимог відповідача до позивача, у тому числі, шляхом подання нових позовних заяв та ухвалення відповідних рішень, судом не установлено. Крім того, суди з посиланням на практику Верховного Суду суди вказали, що позивачем обрано належний спосіб захисту, який є ефективним для захисту його порушеного права.

Не погоджуючись з судовими рішеннями судів попередніх судових інстанцій Банк звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить Суд їх (судові рішення) скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), вказує що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17, від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 та у постанові Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 5017/1987/2012 (щодо застосування частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, процентів за неправомірне користування кредитом та обов`язковості врахування умов кредитного договору, договору іпотеки). На думку скаржника, апеляційний суд не мав права при вирішенні спору використовувати правову позицію Верховного Суду викладену у постанові від 17.01.2018 у справі № 910/27064/15, оскільки така правова позиція відповідала правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, сформованій у постанові від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц від якої Велика Палата Верховного Суду відступила (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 справа № 522/1528/15-ц). Вважає, що суди в оскаржуваних рішеннях не мали прав встановлювати неіснуючі обставини та не враховувати при вирішенні спору обставини, які ними встановлені, безпідставно змінювати встановлені рішеннями судів обставини іншими судами у інших справах, в тому числі і ті, які визнав позивач та які є обов`язками для позивача.

Ухвалою Верховного Суду від 20.12.2022, зокрема, відкрито касаційне провадження у справі.

Сторони не скористалися своїм правом на подання відзивів на касаційну скаргу.

Причиною виникнення спору стало питання наявності/відсутності підстав для припинення іпотеки із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя від 07.02.2007 № 145/07 у зв`язку з повним виконанням основного зобов`язання по кредитному договору в ході примусового виконання судового рішення (зверненням стягнення на предмет іпотеки, а також реалізацією предмета іпотеки в ході примусового виконання судового рішення встановлені судовими рішеннями).

Позивач вважав, що оскільки забезпечені іпотекою зобов`язання за кредитним договором виконано в повному обсязі у примусовому порядку, тобто, припинилися шляхом їх виконання, відповідно, зобов`язання за договором іпотеки із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя від 07.02.2007 № 145/07, яке є похідними від кредитного договору, також припинились.

Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27 березня 2018 року у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25 квітня 2018 року у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16 травня 2018 року у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 5 червня 2018 року у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31 жовтня 2018 року у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 5 грудня 2018 року у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30 січня 2019 року у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Що ж до доводів касаційної скарги про неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17, від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 та у постанові Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 5017/1987/2012 (щодо правильності застосування положень частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, процентів за неправомірне користування кредитом та обов`язковості врахування умов кредитного договору, договору іпотеки), слід зазначити таке.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 Цивільного кодексу України).

У межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості.

Частиною першою статті 1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому на підставі статті 1048 цього Кодексу.

Водночас за змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Верховний Суд під час розгляду даної справи звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду виснувала неодноразово, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно.

Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення.

Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу.

За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання.

Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання (такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та №646/14523/15-ц).

Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

Додатково Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду зауважує, що Рішенням Конституційного Суду України від 22.06.2022 у справі № 3-188/2020(455/20) перевірявся на відповідність Конституції України припис першого речення частини першої статті 1050 ЦК України, згідно з яким якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

У наведеному Рішенні Конституційного Суду України вказано, що приписи частини другої статті 625, першого речення частини першої статті 1050 ЦК України та частини першої статті 1048 цього Кодексу регулюють різні за змістом правовідносини, які не є взаємовиключними, адже за загальним правилом (частина перша статті 622 зазначеного Кодексу), якщо інше не встановлено в договорі або законі, застосування заходів цивільної відповідальності не звільняє боржника від виконання зобов`язань за договором у натурі.

Водночас Верховний Суд констатує, що предмет і підстава позовів у справах наведених скаржником у касаційній справі істотно відрізняються від предмета і підстав справи, яка переглядаються. Вказаний висновок здійснений судом із аналізу змісту судових рішень у зазначених справах.

Так, у справах:

- № 910/1238/17, на яку посилається скаржник у доводах касаційної скарги, предметом позову є стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами у розмірі 52260,50 грн з тих підстав, що договір про депозит припинив свою дію, заборгованість за ним стягнута за рішенням суду в іншій справі, отже, відповідач починаючи з 05.05.2016 безпідставно зберігає грошові кошти, тому з відповідача слід стягнути проценти за користування чужими грошовими коштами за відповідний період на підставі статей 1212, 1048 ЦК України. Верховний Суд скасував прийняті у справі рішення про повне задоволення позову, прийняв нове, яким позов задовольнив частково і стягнув проценти за користування чужими грошовими коштами, в іншій частині позову відмовив з тих підстав, що висновки судів про необхідність застосовувати до спірних відносин положення частини першої статті 1048 ЦК України за аналогією закону, аби визначити розмір процентів, є помилковими, бо, по-перше, у цій справі йдеться про неправомірну поведінку боржника (в той час як частина перша статті 1048 ЦК України застосовується у випадку правомірної поведінки), а по-друге, у законодавстві немає прогалини у цій частині. При цьому Верховний Суд вказав, що законодавство встановлює наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу в межах дії договору, так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх, тому підстави для застосування аналогії закону відсутні.

- №444/9519/12, на яку також посилається скаржник у доводах касаційної скарги, предметом розгляду є стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовні вимоги мотивовані невиконанням відповідачем зобов`язань за кредитним договором у зв`язку з чим в останнього виникла заборгованість у сумі 83 753,31 грн, з них: заборгованість за кредитом - 7 263,95 грн; заборгованість за відсотками - 28 910,44 грн; заборгованість за пенею - 43 114,48 грн; штраф - 500,00 грн (фіксована частина); штраф - 3 964,44 грн (процентна складова). Позов подано ПАТ КБ «ПриватБанк» до фізичної особи про стягнення заборгованості за кредитним договором. Верховний Суд погодився з рішенням апеляційного суду про відмову у позові з підстав пропуску позовної давності позивачем, оскільки відповідач не погодив збільшення позовної давності до п`яти років. Крім того, Верховний Суд зауважив, що початок перебігу позовної давності для погашення щомісячних платежів за договором визначається за кожним таким черговим платежем з моменту його прострочення, а позивач звернувся до суду з позовом після спливу позовної давності навіть щодо останнього щомісячного платежу, отже, висновок апеляційного суду про сплив позовної давності за вимогами позивача, включно з вимогою за процентами, по суті є правильним. В зазначеній справі розглядались позовні вимоги, позовна давність за якими спливла.

- № 5017/1987/2012, на яку посилається скаржник у доводах касаційної скарги, предметом позову є стягнення з відповідача заборгованості за кредитним договором, яка складається з заборгованості за кредитом, заборгованості за процентами за 2 періоди з тих підстав, що відповідач не виконує свої обов`язки за кредитним договором. Верховний Суд скасував прийняті судами попередніх інстанцій рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості з процентів за користування кредитом, нарахованих за процентною ставкою 36% річних за період з 15.02.2011 по 05.06.2012, передав справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова мотивована тим, що відповідно до частини другої статті 625 ЦК України кредитний договір може встановлювати проценти за неправомірне користування боржником грошовими коштами як наслідок прострочення боржником виконання грошового зобов`язання, у зв`язку з чим такі проценти можуть бути стягнуті кредитодавцем й після спливу визначеного кредитним договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, а умовами укладеного кредитного договору прямо було передбачено нарахування процентів за неправомірне користування кредитом, виходячи із процентної ставки у розмірі 36% річних, порядок нарахування та сплати яких встановлюється згідно з пунктами 3.3, 3.4 кредитного договору. Отже, в даних правовідносинах суд виходив з обставин визначення сторонами в договорі нарахування процентів за підвищеною ставкою за неправомірне користування кредитом, що визначено умовами кредитного договору та регулюється положеннями частини другої статті 625 ЦК України. Проте в своїх посиланнях на подібність правовідносин зі справою № 5017/1987/2012 скаржник не враховує те, що право кредитора про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає в силу Закону, а не договору, тоді як договірні зобов`язання є припиненими. Вищенаведене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 лютого 2020 року у справі № 569/613/19 (провадження № 61-18981св19), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 569/23247/18 (провадження № 61-14784св19), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2021 року у справі № 570/648/19 (провадження № 61-7308св20). Зазначені правові висновки враховані під час розгляду справи, що переглядається. Отже, предмет та підстави позову для встановлення подібності зі справою, що розглядається, є визначальними.

Водночас у справі, що переглядається, предметом позову є припинення права іпотеки за договором іпотеки із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя від 07.02.2007 № 145/07. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що дія договору іпотеки, який укладався в забезпечення виконання грошових зобов`язань по кредитному договору, який припинив свою дію повним виконанням, також припинена. Задовольняючи позові вимоги в повному обсязі, суди встановили, що у ході виконання судового рішення частина заборгованості за кредитним договором про відкриття кредитної лінії від 06.02.2007 № 134/07, встановлена судовим рішенням, погашена шляхом реалізації предмета іпотеки - будівлі майстерні «Г», що належала фізичній особі ОСОБА_1 (від переможця отримано грошові кошти в розмірі 1 222 397,30 грн, з яких банку перераховано 1 107 376,26 грн, залишок заборгованості становив 292 255,53 грн), решта боргу сплачена позивачем у цій справі згідно з платіжним дорученням від 09.12.2021 № 2018 на суму 292 255,53 грн (також позивачем відшкодовані витрати, пов`язані із примусовим виконанням судового рішення), у зв`язку з чим, зокрема постановами приватного виконавця виконавчого округу Рівненської області від 09.12.2021 та від 10.12.2021 виконавчі провадження з примусового виконання судового рішення у справі № 918/80/19 закриті, припинена чинність арештів майна боржника та скасовані інші заходи примусового виконання рішення. Тобто, судами встановлено факт виконання судових рішень господарського суду Рівненської області від 03.10.2016 у справі № 918/962/16 та від 08.08.2019 у справі № 918/80/19, а виконавчі провадження з примусового виконання судового рішення у судового рішення у справі № 918/80/19 закриті на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження», саме у зв`язку з фактичним виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом. При цьому суди зазначили, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних в порядку статті 625 ЦК України, які входять до складу основного зобов`язання, є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Отже, після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. З посиланням на правову позицію, викладену Великою Палатою Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12, суди вказали, що права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. При цьому чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум (відповідний правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, від 31.10.2018 у справі № 302/4494/16-ц). Разом з тим суди вказали, що доказів наявності додаткових вимог відповідача до позивача, у тому числі, шляхом подання нових позовних заяв та ухвалення відповідних рішень, судом не установлено. За вказаних обставин суди дійшли висновку, що примусове виконання судового рішення є законною підставою для припинення основного зобов`язання, а відтак і похідного від нього, у цьому випадку - іпотеки. При цьому суди, з посиланням на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, вказали, що наявність рішення суду про стягнення кредитної заборгованості свідчить, що суд дійшов висновку про те, що строк виконання зобов`язання настав, причому саме за тією вимогою, яку задоволено судом, та встановив наявність обов`язку відповідача (відповідачів) сплатити заборгованість. Рішення суду про стягнення заборгованості, у тому числі з поручителя, не змінює змісту у відповідного правовідношення - характер та обсяг прав і обов`язків сторін залишаються незмінними, додається лише ознака безпосередньої можливості примусового виконання. До моменту здійснення такого виконання або до припинення зобов`язання після ухвалення судового рішення з інших підстав (наприклад, унаслідок зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідне зобов`язання продовжує існувати. Отже, саме по собі набрання законної сили рішенням суду про стягнення з боржника або поручителя заборгованості за кредитним договором не змінює та не припиняє ані кредитного договору, ані відповідного договору поруки, доки не виникне договірна чи законна підстава для такого припинення.

Отже, проаналізувавши зміст наведених скаржником постанов, Верховний Суд відхиляє як помилкові доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, оскільки зміст правовідносин, їх предмет, підстави, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у вказаних скаржником справах і у справі, яка переглядається, є різними; у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично-доказової бази, тобто, дійшли певних конкретних висновків з урахуванням наданих сторонами усіх доказів, що виключає подібність правовідносин у вказаних справах за змістовним критерієм. При цьому, з`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

З огляду на викладене, доводи скаржника про те, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17, від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 та у постанові Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 5017/1987/2012, не знайшли свого підтвердження.

Верховний Суд вважає за необхідне відзначити, що доводи касаційної скарги переважно стосуються питань, пов`язаних з встановленими обставинами справи та з оцінкою доказів у ній, що не узгоджується з правилами перегляду судових рішень судом касаційної інстанції як «суду права», а не «суду факту», повноваження якого визначені у статті 300 ГПК України. Перевірка відповідних доводів (аргументів) перебуває поза визначеними цією статтею межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

Доводи скаржника про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора не припиняє правовідносин сторін кредитного договору, є помилковим, оскільки ці обставини мають значення якщо рішення є невиконаним, проте, як встановлено судами позивач рішення суду виконав у повному обсязі, у зв`язку з чим виконавчі провадження завершені. При цьому, як зазначено судами, ні кредитний договір, ні іпотечний договір не містять положень про віднесення нарахувань по сплаті річних та інфляційних втрат (стаття 625 ЦК України) до категорії основного зобов`язання позичальника.

Аргументи скаржника про наявність у нього права на стягнення з позивача сум, передбачених приписами статті 625 ЦК України, зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що з огляду на визначені статтею 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції, не є компетенцією суду касаційної інстанції. Крім того вказаним доводам скаржника апеляційним судом надавалась оцінка та зі змісту оскаржуваної постанови вбачається, що доказів наявності додаткових вимог відповідача до позивача, у тому числі, шляхом подання нових позовних заяв та ухвалення відповідних рішень, судом не установлено, тобто, таке право Банк не реалізував, відповідних вимог не заявляв. При цьому судами зазначено, що наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум.

За таких обставин доводи скаржника про неврахування апеляційним господарським судом у розгляді справи відповідних висновків Верховного Суду є безпідставним, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у зазначеній постанові Верховного Суду стосується правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 918/232/22.

Тобто наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.

Верховний Суд також відхиляє доводи скаржника про неправильність застосування апеляційним судом висновків, викладених у постанові від 17.01.2018 зі справи № 910/27064/15, оскільки в частині застосованих апеляційним судом висновків Велика Палата Верховного Суду відступу не здійснювала. Врахована апеляційним судом правова позиція Верховного Суду у справі № 910/27064/15 зі спірних правовідносин є сталою, аналогічне застосування підтверджується висновками у справах № 278/2290/20 та № 186/1376/19 та Суд не вбачає в аргументах скаржника обґрунтованих підстав для відступу від неї.

При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).

За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на рішення господарського суду Рівненської області від 31.08.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 14.11.2022 у справі № 918/232/22, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» на рішення господарського суду Рівненської області від 31.08.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 14.11.2022 у справі № 918/232/22.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя Т. Малашенкова

Суддя В. Селіваненко