Постанова

від 08.02.2023 по справі 464/7914/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

08 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 464/7914/16-ц

провадження № 61-16876св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Сихівська районна адміністрація Львівської міської ради, відділ приватизації державного житлового фонду Галицького району м. Львова, Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради,

треті особи: ОСОБА_4 , Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», Приватне акціонерне товариство фірма «Галбуд»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 05 липня 2021 року у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Сихівської районної адміністрації Львівської міської ради (далі - Сихівська РДА), відділу приватизації державного житлового фонду Галицького району м. Львова, Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради (далі - Управління комунальної власності), треті особи: ОСОБА_4 , Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» (далі - ОКП ЛОР «БТІ та ЕО»), Приватне акціонерне товариство фірма «Галбуд» (далі - ПАТ «Галбуд»), про визнання незаконними та скасування розпоряджень, наказів, визнання недійсним свідоцтва про право власності та скасування державної реєстрації.

Позовні вимоги мотивовані тим, що незважаючи на відсутність державної реєстрації права власності вона є власником нежитлових приміщень за номерами: 171 - 174, 174-а по АДРЕСА_1 . Проте на вказану площу приватизована квартира АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на праві приватної спільної сумісної власності.

З урахуванням уточнених позовних вимог ОСОБА_1 просила:

визнати незаконними та скасувати розпорядження Сихівської РДА № 866 від 12 листопада 2009 року «Про укладення договору найму жилих приміщень»;

визнати незаконним та скасувати наказ Управління комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради № 2556-Ж-С від

14 грудня 2009 року;

визнати недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 № С-08713 від 14 грудня 2009 року видане відділом приватизації державного житлового фонду Галицького району м.Львова на ім`я відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ;

визнати незаконними та скасувати розпорядження Сихівської РДА від 10 листопада 2010 року № 662 «Про впорядкування самочинного приєднання вільних суміжних приміщень до квартири АДРЕСА_1 »,

визнати незаконними та скасувати наказ Управління комунальної власності від 16 березня 2011 року № 456-Ж-С щодо оформлення права власності на квартиру АДРЕСА_1 ;

визнати недійсним свідоцтво про право власності на квартиру від

16 березня 2011 року № С-04180 на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 78,8 кв. м на ім`я ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ;

скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на вказану квартиру.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 14 листопада 2019 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що право комунальної власності територіальної громади м. Львова набуте на підставі ухвали Львівської міської ради (далі - ЛМР) 24 травня 2007 року № 853 «Про прийняття у власність територіальної громади м. Львова відомчих житлових будинків АДРЕСА_4 , АДРЕСА_1 від житлово-комунальної контори ПАТ «Галбуд», яка прийнята на виконання вимог Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності», а також враховуючи ухвалу ЛМР від 01 березня

2007 року № 617 «Про затвердження переліку будинків відомчого житлового фонду для передачі-приймання у власність територіальної громади м. Львова протягом 2007-2008 років» та рішення виконавчого комітету від 30 березня

2007 року «Про передачу відомчих житлових будинків АДРЕСА_4 , АДРЕСА_1 у власність територіальної громади м. Львова». Ухвала ЛМР від 24 травня 2007 року є чинною, ніким не оскаржена, тому відповідно до вимог статті 144 Конституції України та статті 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є обов`язковою до виконання.

Вказана ухвала, яка стала підставою для набуття у комунальну власність цілого будинку АДРЕСА_1 (без обмежень будь-яких частин), не оскаржується і її правомірність не перевіряється. А тому оскарження документів, прийнятих після вказаної ухвали на реалізацію повноважень власника (приватизацію), є передчасним та позов задоволенню не підлягає.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 05 липня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано незаконним та скасовано розпорядження Сихівської РДА від

30 листопада 2010 року № 662 «Про впорядкування самочинного приєднання вільних суміжних приміщень до квартири

АДРЕСА_1 ».

Визнано незаконним та скасовано наказ Управління комунальної власності від 16 березня 2011 року № 456-Ж-С про оформлення права власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності від 16 березня 2011 року № С-04180 на спірну квартиру загальною площею 78,8 кв. м, видане на ім`я ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Скасовано запис про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 відповідно до свідоцтва про право власності від 16 березня

2011 року на вказану квартиру.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що предметом спору у цій справі є порушення прав позивача щодо приєднання його власних нежитлових приміщень до житлової квартири відповідачів та повторна їх приватизація із врахуванням загальної площі житлових і нежитлових приміщень на прізвище відповідачів. Суд першої інстанції не застосував Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду», відійшов від предмету спору та застосував Закон, який не підлягав застосуванню до даних правовідносин.

Встановлено, що відповідно до Договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 20 березня 2004 року АТ «Галбуд» продала, а покупець ОСОБА_4 купила приміщення під літерою А-5 на першому поверсі - від інд.171 по 174,174-а в будинку АДРЕСА_1 . Договір купівлі-продажу посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Соколяком І.В. (а. с. 40 т. 2). Згідно Договору купівлі-продажу від 20 березня 2007 року укладеного між ОСОБА_4 як продавцем та ОСОБА_1 - покупцем, остання купила вказані приміщення. Договір купівлі-продажу посвідчений нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н.І. (а. с. 51 т. 2). Однак державна реєстрація права власності на вказані приміщення

ОСОБА_1 не здійснена у зв`язку з тим, що на вказану площу приватизована квартира АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на праві приватної спільної сумісної власності на підставі Свідоцтва про право власності № С-04180 від 16 березня 2011 року виданого Управлінням комунальної власності. Тому незважаючи на те, що реєстрація права власності ОСОБА_1 не здійснена, вона не позбавлена права на захист свого порушеного права. Доказів переведення нежитлових приміщень, що є предметом спору, у житлові не надано.

Оскільки позивач правомірно набула право власності на спірні приміщення ще у 2007 році, то такі приміщення, маючи статус нежитлових приміщень, не могли у 2009 та 2011 роках бути приєднаними як вільні суміжні приміщення до квартири АДРЕСА_1 та передані у власність відповідачів в порядку приватизації як нежитлові разом із житловими, оскільки належали на праві власності позивачу.

Враховуючи те, що спірні приміщення не відносяться до об`єктів приватизації державного житлового фонду відповідно до статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», тому накази Управління комунальної власності № 2556-Ж-С від 14 грудня 2009 року та № 456-Ж-С від

16 березня 2011 року про оформлення права власності на вказану квартиру є незаконними, такими, що порушують право власності позивача, а тому підлягають скасуванню. Як наслідок підлягають скасуванню свідоцтво про право власності на квартиру № НОМЕР_1 від 14 грудня 2009 року та свідоцтво про право власності № НОМЕР_2 від 16 березня 2011 року, видані відділом приватизації державного житлового фонду Галицького району м. Львова, та державна реєстрація вказаних свідоцтв про право власності на квартиру на прізвище ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Враховуючи те, що позивач як повноправний власник спірних нежитлових приміщень вправі володіти, користуватися та розпоряджатися належним їй майном, однак створені перешкоди для цього внаслідок незаконного зайняття приміщень відповідачами та неправомірного оформлення права власності всупереч встановленому законом порядку, вона вправі вимагати усунення перешкод та повернення цих приміщень із незаконного володіння.

Аргументи учасників справи

У жовтні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що в цьому спорі ухвала ЛМР від 24 травня 2007 року, яка стала підставою для набуття у комунальну власність цілого будинку під номером АДРЕСА_1 (без обмежень будь-яких частин), не оскаржується і її правомірність не перевіряється. Тому оскарження документів, прийнятих після вказаної ухвали на реалізацію повноважень власника (приватизацію), є передчасним та позов задоволенню не підлягає.

У спірних правовідносинах при вирішенні справи не зрозуміло, яким нормативно-правовим актом керуватися: Законом України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» чи Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», оскільки саме Закон України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності» підлягає застосуванню у цих правовідносинах і саме його застосував суд першої

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

УхвалоюВерховного Суду від 29 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).

УхвалоюВерховного Суду від 23 грудня 2022 року у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії постанови Львівського апеляційного суду від

05 липня 2021 року відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини

Суди встановили, що відповідно до договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 20 березня 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Соколяком І. В., ПАТ «Галбуд» продала, а покупець ОСОБА_4 купила приміщення під літерою А-5 на першому поверсі - інд. АДРЕСА_1 (а. с. 40, т. 2).

12 березня 2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу, посвідчений нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н. І., за умовами якого позивач купила у ОСОБА_4 приміщення на першому поверсі під літ. 171 - 174, 174-а в будинку

АДРЕСА_1 (а. с. 51, т. 2).

Відповідно до довідки ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» від 01 квітня 2013 року на вказану площу приватизована квартира АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на праві приватної спільної сумісної власності згідно зі свідоцтвом про право власності від 16 березня 2011 року, виданим Управлінням комунальної власності згідно з наказом від 16 березня 2011 року (а. с. 31-32, т. 1).

Згідно з листом Департаменту житлового господарства та інфраструктури ЛМР від 23 вересня 2014 року приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , з індексами 171 - 174, 174а відповідно до даних технічного паспорту будинку від 06 липня 1966 року перебувають у житловому фонді і входять до складу квартири АДРЕСА_1 та перебувають у приватній власності. Інформація стосовно власника даної квартири та етапів її приватизації у департаменті відсутня. До 24 травня 2007 року вказаний будинок АДРЕСА_1 перебував на балансі ЖКК ПАТ «Галбуд».

Відповідно до розпорядження Сихівської РДА № 866 від 12 листопада 2009 року з ОСОБА_3 укладено договір найму на квартиру АДРЕСА_1 , яка складається з двох житлових кімнат площею 17,1 кв. м. та 16,9 кв. м., коридора площею 6, кв. м., кухні площею 6,8 кв. м., вбиральні 1 кв. м., ванни 2,7 кв. м., всього площею 50,8 кв. м. До вказаного розпорядження долучено копію ордеру №157 від

25 лютого 1997 року на прізвище ОСОБА_3 на право заселення квартири з двох кімнат загальною жилою площею 36,0 кв. м.

На підставі наказу Управління комунальної власності № 2556-Ж-С від 14 грудня 2009 року відділом приватизації державного житлового фонду Галицького району м. Львова на ім`я ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (т. 1 а. с. 237) на виконання Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» видане свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 50,8 кв. м.

Відповідно до розпорядження Сихівської РДА від 30 листопада 2010 року про впорядкування самочинного приєднання вільних суміжних приміщень до квартири АДРЕСА_1 погоджено самочинне приєднання вільних суміжних нежитлових приміщень площею 6,0 кв. м та 9,4 кв. м до зазначеної квартири АДРЕСА_1 , після чого ця квартира збільшилася у площі (стала трьохкімнатною) та складається: з коридорів 9,4 кв. м та 5,4 кв. м, житлових кімнат 18,6 кв. м; 17,1 кв. м, 16,9 кв. м; кухні 6,8 кв. м; ванни 3,3 кв. м, вбиральні 1,3 кв. м.; загальна площа 78,8 кв. м.

16 березня 2011 року Управління комунальної власності видало наказ про оформлення ОСОБА_3 та ОСОБА_2 права власності на квартиру

АДРЕСА_1 загальною площею 78,98 кв. м., на підставі якого відділом приватизації державного житлового фонду Галицького району м. Львова видано свідоцтво про право спільної сумісної власності на квартиру (а. с. 31-32, т. 1).

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18)).

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, й ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (див., зокрема: постанови Великої Палати Верховного Суду від

04 квітня 2018 року в справі № 361/2965/15-а (провадження № 11-190апп18), від 09 листопада 2021 у справі № 542/1403/17 (провадження № 14-106цс21).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2021 року у справі № 552/6997/19 (провадження № 61-1280св21) зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від

14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

У пункті 77 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188 цс 20) зроблено висновок, що «особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності».

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК Українисуд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У справі, що переглядається:

суди встановили, що позивач є власником нежитлового приміщення на першому поверсі під літ. 171 - 174, 174-а площею в будинку

АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 12 березня 2007 року, посвідченого нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Загвойською Н. І. у м. Львові;

презумпція правомірності цього договору відповідачами не спростована, який зареєстрований 12 березня 2007 року в Державному реєстрі правочинів за

№ 1958242, загальна площа 81,6 кв. м. (а. с. 59, т. 2);

суди встановили, на площу вказаних приміщень, які належали ОСОБА_1 , у 2009-2011 роках приватизована квартира АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на праві приватної спільної сумісної власності; приміщення з індексами 171 - 174, 174а відповідно до даних технічного паспорту будинку від 06 липня 1966 року перебувають у житловому фонді і входять до складу квартири АДРЕСА_1 ;

суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що ефективним захистом прав власника на нерухоме майно у випадку, коли воно зареєстроване на праві власності за іншою особою, є вимога про витребування нерухомого майна з незаконного володіння такої особи, тому інші вимоги власника, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, зокрема про визнання незаконними та скасування рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, рішень та/або записів про державну реєстрацію прав власності на нерухоме майно не є ефективним способом захисту права власника;

вимог про витребування спірного майна на підставі статей 387 і 388 ЦК України позивачем не заявлено, а обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Тому апеляційний суд помилково задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання незаконними та скасування розпорядження Сихівської РДА про впорядкування самочинного приєднання вільних суміжних приміщень до квартири, наказу Управління комунальної власності про оформлення права власності на квартиру, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та запису про державну реєстрацію права власності на спірну квартиру.

За таких обставинсуд першої інстанції правильно відмовив в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , проте помилився з мотивами такої відмови.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Доводи касаційних скарг, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржені постанова апеляційного суду та частково рішення суду першої інстанції ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції змінити в мотивувальній частині.

Оскільки судові рішення змінено тільки в частині мотивів прийняття, то розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 05 липня 2021 року скасувати.

Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 14 листопада 2019 року змінити,виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Львівського апеляційного суду від 05 липня 2021 року втрачає законну силута подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук