Рішення

від 15.02.2023 по справі 677/1813/20

КРАСИЛІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 677/1813/20

Провадження № 2/677/30/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(Заочне)

15лютого 2023року м. Красилів

Красилівський районний суд Хмельницької області

в складі головуючого судді Гладій Л.М.,

за участі секретаря судового засідання Владюк Н.В.,

розглянув у загальному позовному провадженні в м. Красилові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватний нотаріус Красилівського районного нотаріального округу Кізюн Тетяна Андріївна про визнання договору міни земельних ділянок недійсним, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору міни земельних ділянок від 22 листопада 2018 року недійсним. В обґрунтування своїх позовних позивач вказав, що 22 листопада 2018 року між ним та відповідачем було укладено договір міни земельних ділянок, посвідчений приватним нотаріусом Красилівського районного нотаріального округу Кізюн Т.А., реєстровий №965 (надалі Договір).

За умовами Договору позивач передав у власність відповідачу належну йому на праві приватної власності земельну ділянку площею 6,6027 га, кадастровий номер 6822782400:13:002:0061, яка розташована на території Глібківської сільської ради Красилівського району Хмельницької області, а відповідач передав у власність позивачу земельну ділянку площею 0,1510 га, кадастровий номер 6822782400:07:001:0047, яка розташована на території Глібківської сільської ради Красилівського району Хмельницької області.

Оскільки обмін земельних ділянок був нерівнозначний, позивач стверджує, що ОСОБА_2 було надано усну обіцянку, згідно якої, ОСОБА_2 зобов`язався в якості доплати до обміну земельних ділянок сплатити ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 450000 грн до кінця 2019 року, про що зробив розписку. Однак відповідач взятих на себе зобов`язань не виконав, обумовлені кошти в встановлені строки позивачу не сплатив.

Посилаючись на ці обставини, позивач стверджує, що відповідач не виконав взятих на себе зобов`язань, внаслідок чого відбувся нерівноцінний обмін земельних ділянок по їх вартості, відбувся обмін в різних зонах і кварталах, а також в різних масивах, перед укладенням договору міни не було досягнуто згоди щодо незалежної експертної оцінки об`єктів договору міни, а також те, що відповідач ввів в оману позивача щодо реальних умов договору міни земельних ділянок та просить визнати недійсним договір міни земельних ділянок, укладений 22 листопада 2018 року ним та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Красилівського районного нотаріального округу Кізюн Т.А., реєстровий №965 та зобов`язати відповідача повернути земельну ділянку.

Відповідач відзив на позову суду не подав.

Учасники справи в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Позивач ОСОБА_1 , будучи присутнім в судовому засіданні 10 січня 2023 року, вимоги позову підтримав та просив позов задоволити, проти заочного розгляду справи не заперечував.

Представник позивача в судовому засіданні вимоги позову підтримав, наполягав на його задоволенні з підстав, викладених у позовній заяві, проти заочного розгляду справи не заперечував.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання повторно не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, будь-яких клопотань, заяв суду не подав, причини неявки не повідомив.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватний нотаріус Красилівського районного нотаріального округу Кізюн Т.А. в судовезасідання нез`явився,про дату,час тамісце розглядусправи повідомленаналежним чином, подала до суду заяву, у якій справу просила розглянути на розсуд суду та у її відсутність.

У відповідності дост. 280 ЦПК України, за відсутності заперечень з боку позивача проти такого вирішення справи, суд вважає можливим розглянути справу на підставі наявних в ній даних та доказів в порядку заочного розгляду.

Суд, заслухавши пояснення позивача та його представника, свідка ОСОБА_3 , дослідивши надані докази та матеріали справи, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

22 листопада 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , від імені якого діяв ОСОБА_3 , уклали договір міни земельних ділянок, за умовами якого ОСОБА_1 передав у власність ОСОБА_2 належну йому на праві приватної власності земельну ділянку площею 6,6027 га, кадастровий номер 6822782400:13:002:0061, яка розташована на території Глібківської сільської ради Красилівського району Хмельницької області, а ОСОБА_2 передав у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1510 га, кадастровий номер 6822782400:07:001:0047, яка розташована на території Глібківської сільської ради Красилівського району Хмельницької області.

Право власності на ці земельні ділянки виникають з моменту державної реєстрації цього права (п.3.0. Договору)

Згідно п. 3.3. Договору, договір прочитано сторонами до його підписання, умови договору відповідають їх волі. Договір не носить характеру фіктивного або удаваного, у тексті договору зафіксовані усі істотні умови, що стосуються міни вказаних земельних ділянок. Сторони однаково розуміють значення, умови правочину та його правові наслідки.

Оспорюваний договір не містить будь-яких умови про доплату, її розмір та строки сплати.

Згідно звітів про оцінку майна, складених 28 вересня 2020 року ринкова вартість земельної ділянки площею 6,6027 га, кадастровий номер 6822782400:13:002:0061, яка розташована на території Глібківської сільської ради Красилівського району Хмельницької області становить 451287 грн., а ринкова вартість земельної ділянки площею 0,1510 га, кадастровий номер 6822782400:07:001:0047, яка розташована на території Глібківської сільської ради Красилівського району Хмельницької області 15066 грн.

19 червня 2020 року та 28 серпня 2020 року позивачем направлено відповідачу вимоги про доплату коштів у розмірі 450000 грн. згідно усної обіцянки ОСОБА_2 , наданої при укладені договору міни земельними ділянками.

Відповідно до положень статей 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч.1 ст. 202 ЦК України).

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною першою та третьою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У статті 216 ЦК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» судам роз`яснено, що відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

У статті 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності. Вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Згідно ст.234ЦК Українифіктивним єправочин,який вчиненобез намірустворення правовихнаслідків,які обумовлювалисяцим правочином. Фіктивнийправочин визнаєтьсясудом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до абов момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі №201/2832/19.

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (частини перша, друга статті 235 ЦК України).

Тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2022 року у справі № 313/936/19 зазначено, що «у справі, що переглядається, обґрунтовуючи удаваність оспорюваного договору міни, позивачка посилається на те, що насправді сторони приховали укладення договору купівлі-продажу. За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України). При цьому за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов`язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар (частина перша статті 715 ЦК України). У договоріміни можутьбути наявніелементи договорукупівлі-продажу,зокрема,у випадкувстановлення вньому доплатиза товарбільшої вартості,що обмінюєтьсяна товарменшої вартості (частина третя статті 715 ЦК України). Однак обмін певного товару виключно на грошові кошти є договором купівлі-продажу, а не міни. Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача. Таким чином, пред`являючи позов про визнання договору міни удаваним з тих підстав, що насправді було укладено договір купівлі-продажу, позивач мав довести, що сторони договору мали на меті досягнення наслідків та встановлення між ними прав і обов`язків, характерних саме для договору купівлі-продажу, зокрема, факт отримання продавцем коштів за відчужуване майно та неотримання будь-якого товару взамін на відчужену земельну ділянку».

Згідно з ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Позивач обґрунтовуючи позовні вимоги посилався на те, що 22 листопада 2018 року між ним та відповідачем був укладений фіктивний договір міни, за яким він передав у власність відповідача належну йому земельну ділянку з істотно більшою площею 6,6027 га, аніж він отримав від останнього, а саме земельну ділянку площею 0,1510 га, що свідчить про нерівнозначність обміну, при цьому відповідач не здійснив грошову доплату за різницю між площами ділянок, згідно усної домовленості між сторонами, що на переконання позивача свідчить про обман з боку відповідача та є підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним у зв`язку з його фіктивністю та удаваністю.

За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов`язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України).

Разом з тим, як вбачається зі змісту оспорюваного договору міни від 22 листопада 2018 року сторони дійшли згоди всіх істотних умов договору міни, при цьому оспорюваний договір не покладає на ОСОБА_2 обов`язку доплатити ОСОБА_1 різницю площі земельних ділянок, не містить умов щодо розміру такої доплати, термінів та порядку її сплати.

Будь-яких доказів існування домовленостей про доплату позивачу різниці вартості земельних ділянок матеріали справи не містять. Розписку,на якупосилається позивач,суду ненадано.

Також судом встановлено, що обов`язки, визначені договором міни земельних ділянок, сторонами виконаний, зокрема відповідач обов`язок виконав у повному обсязі, а саме: передав у власність ОСОБА_1 земельну ділянку кадастровий номер 6822782400:07:001:0047 площею 0,1510 га за цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Матеріали справи не містять інших належних достатніх доказів на підтвердження того що договір міни від 22 листопада 2018 року є фіктивним чи удаваним.

Допитаний в судовому засіданні свідок ОСОБА_3 зазначив, що в 2018 році був ФОП і надавав юридичні послуги. До нього звернувся ОСОБА_2 з пропозицією пошуку земельних ділянок для укладення договорів міни, оскільки на продаж землі на той час був встановлений мораторій. Таким чином, ним було оформлено в інтересах власників близько 20 договорів міни, серед яких також і оспорюваний договір. Йому відомо, що здійснювалась доплата, однак він в цьому безпосередньо участі не приймав, а лише оформляв договір міни. З жодним із укладених договорів, окрім цього проблем не виникало. Оскільки оформлення спірного договору здійснювалось в поспішному порядку, оскільки треба було встигнути до 01 січня 2019 року, то ОСОБА_2 пообіцяв сплатити гроші пізніше. Далі вже йому від позивача стало відомо, що відповідач кошти не заплатив.

Разом з ти, такі показання свідка не є належним та достатнім доказом того, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 була домовленість на доплату в сумі 450000 грн., а також не є доказом того, що відповідачем, у випадку наявності такого обов`язку, не виконані дані зобов`язання, оскільки належним, допустимим та достатнім доказом в такому випадку була б розписка про зобов`язання сплатити грошові кошти, яку не було надано суду.

Таким чином, зважаючи на відсутність доказів фіктивності та удаваності оспорюваного правочину суд відхиляє такі доводи позивача за їх недоведеністю.

Доводи позивача про те, що при укладенніоспорюваного договорумало місце порушення вимог Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» є необґрунтованими зважаючи на таке.

Згідно частини другої статті 78 ЗК України (у редакції, чинній на момент укладення договору міни) право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами (пункт а) частини першої статті 81 ЗК України у редакції, чинній на момент укладення договору міни).

Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами (пункт а) частини першої статті 82 ЗК України у редакції, чинній на момент укладення договору міни).

Земельне законодавство України базується на принципі невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом (пункт «в» частини першої статті 5 ЗК України).

Відповідно до пункту 15 Розділу X Перехідні положення ЗК України (у редакції, чинній на момент укладення договору міни) до набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 01 січня 2019 року, не допускається:

а) купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб;

б) купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб, а також крім зміни цільового призначення (використання) земельних ділянок з метою їх надання інвесторам - учасникам угод про розподіл продукції для здійснення діяльності за такими угодами.

Купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами «а» та «б» цього пункту, запроваджується за умови набрання чинності законом про обіг земель сільськогосподарського призначення, але не раніше 01 січня 2019 року, в порядку, визначеному цим Законом.

Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами «а» та «б» цього пункту, в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 Велика Палата вказала, що встановлена пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, передбачала винятки, одним з яких була можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, а не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай).

За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов`язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (частини перша-третя статті 715 ЦК України).

Відповідно до приписів ч.1 ст. 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» (надалі Закон № 899-IV) у разі якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву.

Сільські, селищні, міські ради в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку (абзац одинадцятий частини першої статті 5 Закону № 899-IV), а в редакції, чинній з 1 січня 2019 року, до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку.

Частина перша статті 14 цього Закону визначає один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв).

Стаття 14 Закону № 899-IV не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у частині першій цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.

Заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, визначена у підпункті «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній до 1 січня 2019 року, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абзаці одинадцятому частини першої статті 5 Закону № 899-IV повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку (з 1 січня 2019 року до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку), не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).

Враховуючи те, що сторони договору міни від 22 листопада 2018 року обмінялися вже сформованими земельними ділянками, які зареєстровані, цільове призначення яких - ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а тому на спірні правовідносини не поширюються положення Закону № 899-IV, дія якого поширюється на обмін розподілених між власниками та визначених у натурі земельних ділянок, але які ще не зареєстровані за власниками, тобто таких, які не можуть бути об`єктом цивільних прав.

Земельні ділянки, обмін яких було здійснено, не знаходяться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Отже, правовідносини, які виникли між сторонами унаслідок укладення договору міни, не суперечать підпункту «б» пункту 15 Розділу X «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та відповідають положенням статей 203, 715, 716 ЦК України.

Аналогічні висновки щодо застосування наведених статей ЦК України та ЗК України у подібних до спірних правовідносинах викладено у постановах Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 61-7122св19 та від 15 вересня 2022 року у справі № 405/1445/18.

Також необґрунтованими є доводи позивача про те, що різниця між нормативними грошовими оцінками земельних ділянок становить більше 10 відсотків, що в силу п.15 Розділу X Перехідних положень ЗК України є неприпустимим при обміні земельних ділянок.

Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 серпня 2022 року у справі № 389/1327/19 зазначено, що «у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що висновок Верховного Суду України стосовно можливості обміну земельних ділянок сільськогосподарського призначення лише «за схемою «пай на пай»» стосувався припису підпункту «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, що була чинною до 1 січня 2019 року. А згідно із Законом України № 2498-VIII від 10 липня 2018 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання колективної власності на землю, удосконалення правил землекористування у масивах земель сільськогосподарського призначення, запобігання рейдерству та стимулювання зрошення в Україні» у підпункті «б» пункту 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України слова «обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону» були замінені словами «обміну (міни) відповідно до частини другої статті 37-1 цього кодексу земельної ділянки на іншу земельну ділянку з однаковою нормативною грошовою оцінкою або різниця між нормативними грошовими оцінками яких становить не більше 10 відсотків».Вказаний Закон України № 2498-VIII від 10 липня 2018 року набув чинності 01 січня 2019 року.Таким чином, на момент укладення спірного договору міни земельних ділянок чинним земельним законодавством не було заборонено вчиняти їх обмін, що дає підстави стверджувати про необґрунтованість доводів позивача щодо укладення між сторонами договору міни (обміну) земельних ділянок всупереч вимогам чинного законодавства».

Оскільки оспорюваний правочин вчинений 22 листопада 2018 року, положення Закону України № 2498-VIII від 10 липня 2018 року, який набув чинності 01 січня 2019 рокущодо допустимої різниці між нормативними грошовими оцінкамиобмінюваних земельних ділянокне більше 10 відсотків, не можуть бути застосовані при вирішенні спору щодо дійсності/недійсності оспорюваного договору міни земельних ділянок.

Зважаючи на те, що позивачем не доведено належними, достатніми та допустимими доказами обставину наявності домовленості сторін про доплату різниці вартості земельних ділянок, а також те, що зміст правочину, укладеного між сторонами договору міни земельними ділянками від 22 листопада 2018 року не суперечить актам чинного законодавства та не є фіктивним чи удаваним правочином у розумінністатей 234 - 235 Цивільного кодексу України, оскільки його умови у повному обсязі виконані сторонами договору з дотриманням чинного законодавства, суд не вбачає підстав для визнання вказаного договору недійсним та застосування наслідків недійсності правочину, а тому суд доходить висновку, що в задоволенні позову слід відмовити за недоведеністю позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки в задоволені позову відмовлено, то судові витрати покладаються на позивача.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 15, 16, 203, 204, 215-216, 234, 235, 715 ЦК України, пунктом 15 Розділу X Перехідні положення ЗК України, ст.ст. 12, 76-81, 141, 264-265, 280-282 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору приватний нотаріус Красилівського районного нотаріального округу Кізюн Тетяна Андріївна про визнання договору міни земельних ділянок недійсним - відмовити.

Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване місце проживання: 31050, Хмельницька область, Хмельницький район, с. Заслучне, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

Відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , останнє відоме місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 .

Третя особа - приватний нотаріус Красилівського районного нотаріального округу Кізюн Тетяна Андріївна, місцезнаходження: АДРЕСА_2 .

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано до Красилівського районного суду Хмельницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі подання апеляційної скарги позивачем заочне рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Хмельницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 16 лютого 2023 року.

Суддя Л.М.Гладій