Постанова

від 08.02.2023 по справі 756/13193/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

08 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 756/13193/21

провадження № 61-12561св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф., (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - державне підприємство «Національна атомна енергокеруюча компанія «Енергоатом» в особі відокремленого підрозділу «Управління справами»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 липня 2022 року у складі судді Жука М. В. та постанову Київського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Невідомої Т. О., Вербової І. М., Нежури Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2021 року державне підприємство «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (далі - ДП «НАЕК «Енергоатом») в особі відокремленого підрозділу «Управління справами» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про виселення.

Позовну заяву мотивовано тим, що у власності підприємства перебувала трикімнатна квартира АДРЕСА_1 , яка обліковувалася на балансі відокремленого підрозділу «Управління справами».

Позивач зазначав, що у вказаній квартирі проживали за відсутності законних підстав ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , які не перебували з підприємством у трудових відносинах, договору оренду з підприємством не укладали, добровільно звільнити жиле приміщення відмовлялися.

На думку позивача, оскільки ДП «НАЕК «Енергоатом» є єдиним спірної власником квартири, проживання відповідачів порушує його право на користування та розпорядженням належним майном.

Ураховуючи викладене, ДП «НАЕК «Енергоатом» просило суд виселити всіх мешканців квартири АДРЕСА_1 , а саме: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 27 липня 2022 року позов ДП «НАЕК «Енергоатом» в особі відокремленого підрозділу «Управління справами» про виселення задоволено. Виселено ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 із квартири АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_1 право викупу квартири за час перебування у трудових правовідносинах із ДП «НАЕК «Енергоатом» реалізовано не було, а ДП «НАЕК «Енергоатом» додержано узгоджену сторонами процедуру виселення відповідачів у випадку розірвання трудового договору шляхом попередження за один місяць. При цьому, суд урахував, що відповідачі мають інше постійне місце проживання у межах міста Києва.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 залишено без задоволення. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 липня 2022 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції на підставі належним чином оцінених доказів правильно встановлено, що ОСОБА_1 разом із членами своєї родини ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 вселився до спірної квартири під час перебування у трудових правовідносинах із ДП «НАЕК «Енергоатом», яке є власником спірної квартири.

Під час перебування у трудовий відносинах з ДП «НАЕК «Енергоатом», 01 серпня 2006 року спільним рішенням ДП «НАЕК «Енергоатом» та профспілкового комітету цього державного підприємства № 593 ОСОБА_1 було надано згоду на отримання цільової безвідсоткової позики для викупу вказаної квартири.

Проте, ОСОБА_1 за час перебування у трудових відносинах з позивачем, а саме до 01 листопада 2006 року, вказане право реалізовано не було. Даних про те, що вказана квартира була надана йому як військовослужбовцю для постійного проживання в матеріалах справи немає.

Також, суд апеляційної інстанції виходив із того, що посилання скаржника на неможливість реалізувати право викупу квартири через накладення на неї судових арештів не спростовують обґрунтованості позовних вимог власника. При цьому, ОСОБА_1 не надано було будь-яких доказів на підтвердження того, що ним вчинялись дії щодо отримання позики, щодо укладення договору купівлі-продажу квартири або попереднього договору купівлі-продажу, або, що він звертався до роботодавця з питанням неможливості реалізувати право на викуп. У будь-якому випадку таке право ОСОБА_1 втратив внаслідок розірвання трудових відносин з ДП «НАЕК «Енергоатом».

При цьому, колегія суддів суду апеляційної інстанції звернула увагу на те, що спільне рішення ДП «НАЕК «Енергоатом» та профспілкового комітету не може вважатись попереднім договором купівлі-продажу квартири, на підставі якого можуть виникати майнові права на квартиру.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2022 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , посилаючись на те, що судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 185/446/18 та від 27 липня 2022 року у справі № 759/11501/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій й ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є незаконними, необґрунтованими й такими, що ухвалені з неправильним застосуванням норм чинного законодавства.

Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 вважає, що судами попередніх інстанцій безпідставно було відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі до ухвалення рішення у справі № 761/10067/21 за позовом ОСОБА_1 до ДП «НАЕК «Енергоатом» про визнання неправомірним та скасування спільного рішення роботодавця та профспілкового комітету ППО ДП «НАЕК «Енергоатом» від 25 травня 2022 року.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2023 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи із Оболонського районного суду міста Києва.

У січні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 31 січня 2023 року призначено справу до розгляду.

У лютому 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Квартира АДРЕСА_1 на праві власності належить ДП «НАЕК «Енергоатом», обліковується на балансі відокремленого підрозділу «Управління справами» ДП «НАЕК «Енергоатом» (а. с. 12-14).

26 квітня 2004 року ОСОБА_1 був прийнятий на роботу до ДП «НАЕК «Енергоатом» на посаду радника президента з питань економічної та ядерної безпеки (а. с. 87, т. 1).

Згідно із змістом підпункту 4 пункту 1 спільного рішення ДП «НАЕК «Енергоатом» та профспілкового комітету цього державного підприємства від 01 серпня 2006 року № 593 ОСОБА_1 надано згоду на продаж квартири, яка перебувала на балансі відокремленого підрозділу «Управління справами» ДП «НАЕК «Енергоатом» і розташована за адресою: квартира АДРЕСА_1 , з подальшою заміною боргу за договором купівлі-продажу квартир на позикове зобов`язання відповідно до статті 1053 ЦК України (а. с. 81, 82, т. 1).

01 листопада 2006 року ОСОБА_1 звільнено з посади радника президента з питань економічної та ядерної безпеки ДП «НАЕК «Енергоатом» (а. с. 87-89, т. 1).

30 липня 2018 року між ДП «НАЕК «Енергоатом» та ОСОБА_1 укладено договір про відшкодування витрат, відповідно до змісту пунктів 1.1 та 1.2 яких ОСОБА_1 використовує житло для свого поживання разом із членами родини та відшкодовує ДП «НАЕК «Енергоатом» витрати щодо отриманих житлово-комунальних послуг займаної площі квартири у розмірі 97,8 кв. м за адресою: квартира АДРЕСА_1 (а. с. 15, 16, т. 1).

Згідно із пунктом 2.2 цього договору ДП «НАЕК «Енергоатом» має право виселення ОСОБА_1 , попередивши за один місяць у наступних випадках: розірвання трудового договору з ДП «НАЕК «Енергоатом»; заборгованості з відшкодування житлово-комунальних послуг більше ніж за 2 місяця; порушення санітарних, протипожежних та інших норм використання кімнати; прийняття підприємством рішення щодо продажу квартири.

Пунктом 4.1. вказаного договору передбачено, що він набирає чинності з моменту підписання і поширює свою дію на правовідносини які виникають між сторонами з 01 серпня 2006 року та діє до настання обставин зазначених у пункті 2.2., але ж у будь-якому випадку до повного і належного виконання сторонами своїх зобов`язань або за згодою сторін.

ОСОБА_1 несе витрати з оплати житлово-комунальних послуг за адресою: квартира АДРЕСА_1 (а. с. 94-136, т. 1).

Відповідно до акта приймання-передачі від 30 липня 2018 року, складеного на підставі спільного рішення роботодавця та профспілкового комітету ДП «НАЕК «Енергоатом» від 01 серпня 2006 року № 593, ОСОБА_1 та членам його сім`ї ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 передано приміщення за адресою: квартира АДРЕСА_1 (а. с. 17, т. 1).

Листами ДП «НАЕК «Енергоатом» від 29 липня 2020 року № 25/750 та від 29 березня 2021 року № 25/527 мешканці квартири АДРЕСА_1 повідомлялись про необхідність звільнення цієї квартири (а. с. 22-24, т. 1).

Станом на 04 серпня 2021 року в квартирі АДРЕСА_1 ніхто не зареєстрований (а. с. 18, т. 1).

Місце проживання ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 05 лютого 2015 року зареєстроване за адресою: квартира АДРЕСА_2 (а. с. 47-49, т. 1).

ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належить 3/4 частини квартири АДРЕСА_2 , що підтверджується витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а. с. 20, 21, т. 1).

Листом ДП «НАЕК «Енергоатом» від 10 серпня 2021 року № 25/1433 ОСОБА_1 повідомлено про необхідність звільнення займаної квартири у строк до 20 серпня 2021 року та проведення остаточного розрахунку за користування комунальними послугами, цей лист вручено ОСОБА_1 (а. с. 25, 26, т. 1).

Спільним рішенням роботодавця та профспілкового комітету ППО ДП «НАЕК «Енергоатом» від 25 травня 2022 року № 222505/3 скасовано спільне рішення представника власника та профспілкового комітету від 01 серпня 2006 року № 593 (а. с. 194, т. 1).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 ЦК України).

У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Згідно із частинами першою та другою статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном регламентоване зокрема у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 8 Конвенції свідчать про гарантування кожній особі права на повагу до її житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56).

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60).

Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45).

Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (mutatis mutandis рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110).

Крім статті 8 Конвенції, права Чернівецького окружного адміністративного суду, як власника житла, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Верховний Суд України у постанові від 05 липня 2017 року у справі № 6-798цс17 зазначив, що аналізуючи статті 124, 125 ЖК України потрібно зробити висновок, що зазначені норми права підлягають застосуванню до житлових правовідносин, одним із суб`єктів яких є особа, яка перебувала з підприємством, установою чи організацією у трудових відносинах. Тож закріплені в статтях 125 та 124 ЖК України гарантії не можуть бути застосовані при вирішенні спору про виселення зі службового приміщення громадян, які не перебували чи не перебувають з організацією у трудових відносинах. Право користування службовим приміщенням члена сім`ї (або колишнього члена сім`ї) є похідним від права особи, якій у встановленому законом порядку виданий спеціальний ордер для проживання на період її роботи.

У справі, яка переглядається ОСОБА_1 з 01 листопада 2006 року не перебуває у трудових відносинах з позивачем, а ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 взагалі ніколи не перебували у трудових відносинах із позивачем.

У спірну квартиру відповідачі були вселені як члени сім`ї ОСОБА_6 на підставі договору про відшкодування витрат від 30 липня 2018 року (а. с. 15-17, т. 1).

ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належить 3/4 частини квартири АДРЕСА_2 , що підтверджується Витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а. с. 20, 21, т. 1).

Місце поживання ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 05 лютого 2015 року зареєстроване за адресою: квартира АДРЕСА_2 (а. с. 47-49, т. 1).

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що ОСОБА_1 разом із членами своєї родини ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 вселився до спірної квартири під час перебування у трудових правовідносинах із ДП «НАЕК «Енергоатом», яке є власником спірної квартири, а також ураховуючи те, що умовою договору від 30 липня 2018 року, укладеного між ДП «НАЕК «Енергоатом» та ОСОБА_1 , є виселення ОСОБА_1 із спірної квартири, попередивши його за 1 місяць, у випадку розірвання трудового договору із ДП «НАЕК «Енергоатом», обґрунтовано вважав, що ОСОБА_1 , укладаючи вказаний договір мав усвідомлювати тимчасовість цього договору та підстави для його розірвання.

Також, ураховуючи, що ОСОБА_1 право викупу спірної квартири за час перебування у трудових правовідносинах із ДП «НАЕК «Енергоатом» реалізовано не було, а ДП «НАЕК «Енергоатом» додержано узгоджену сторонами процедуру виселення відповідачів у випадку розірвання трудового договору шляхом попередження за один місяць, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог.

Разом із цим, оцінюючи виселення відповідачів на предмет пропорційності, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що порушені права позивача - власника житла, гарантовані як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції, а також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, дійшов правильного висновку про те, що у цьому випадку за обставин цієї справи виселення відповідачів зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, переслідує легітимну мету та є необхідним, оскільки: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не перебували у трудових відносинах із позивачем, а ОСОБА_1 з 01 листопада 2006 року не перебуває у трудових відносинах з позивачем.

При цьому спірна квартира не є єдиним житлом відповідачів, оскільки ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності належить 3/4 частини квартири АДРЕСА_2 , в якій він разом із ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зареєстровані.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновку щодо застосування норм матеріального й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04 серпня 2021 року у справі № 185/446/18 та від 27 липня 2022 року у справі № 759/11501/15-ц, на які заявник посилається у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.

Доводи касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій безпідставно було відмовлено у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі до ухвалення рішення у справі № 761/10067/21 за позовом ОСОБА_1 до ДП «НАЕК «Енергоатом» про визнання неправомірним та скасування спільного рішення роботодавця та профспілкового комітету ППО ДП «НАЕК «Енергоатом» від 25 травня 2022 року є необґрунтованими, оскільки розгляд справи № 761/10067/21 не є перешкодою для встановлення обставин у цій справі під час її розгляду по суті заявлених вимог. Справа № 761/10067/21 та справа, що переглядається, мають різні предмети та підстави позову, обставини, які будуть встановлені у справі № 761/10067/21 не входять до предмету доказування у цій справі, а тому підстави для зупинення провадження у цій справі були відсутні.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальних частинах судових рішень, зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо їх оцінки, що в силу статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах першої та апеляційної інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Відповідно до частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення залишає без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 27 липня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович