Постанова

від 09.02.2023 по справі 1309/4455/12

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 лютого 2023 рокуЛьвівСправа № 1309/4455/12 пров. № А/857/5877/22

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:

головуючого-судді: Кухтея Р.В.

суддів : Шевчук С.М., Шинкар Т.І.,

з участю секретаря судового засідання: Хабазні Ю.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року (ухвалене головуючим-суддею Гуликом А.Г., час проголошення рішення 15 год 42 хв у м. Львові, дата складання повного тексту судового рішення 25 лютого 2022 року) у справі за адміністративним позовом Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (за участю третіх осіб на стороні відповідача, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору Управління земельних ресурсів департаменту містобудування Львівської міської ради, Львівської міської ради, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ) про зобов`язання демонтувати самочинну прибудову,

в с т а н о в и в :

У липні 2008 року Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради (далі Залізнична РА, позивач) звернулася в суд із зазначеним позовом, в якому просила зобов`язати ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , співвласників будинку АДРЕСА_1 демонтувати самочинно побудовану на землях міськземфонду двоповерхову прибудову розміром 4,60 х 6,30 метрів до житлового будинку, який знаходиться за цією адресою.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 15.02.2022 позовні вимоги були задоволені повністю.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідачі подали апеляційну скаргу, в якій через неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права просять його скасувати та прийняти постанову, якою відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначають, що у межах спірних правовідносин відсутні підстави для знесення спірного будівництва, яке позивач вважає самочинним, оскільки таке жодним чином не порушує прав інших осіб. Крім того, земельна ділянка, на якій розміщена спірна прибудова, може бути виділена для цього будівництва, що підтверджується листом Львівського міського голови №1104-118 від 03.03.2014. Також вказують на неправильне застосування судом першої інстанції положень ч.7 ст.376 ЦК України до спірних правовідносин, оскільки позивачем не було надано жодних доказів неможливості перебудови об`єкта будівництва або відмови від її здійснення. Судом першої інстанції не враховано висновки Верховного Суду, які викладені у постанові від 06.03.2019 по справах №814/2645/15, №810/5680/15, відповідно до яких знесення самочинного будівництва є останньою, крайньою мірою, яка передбачена законом і можливе лише тоді, коли використані усі, передбаченні законодавством заходи. Вважають, що у даному випадку суд застосував передчасний та неспівмірний захід. Також вказують, що спірні правовідносини підпадають під охорону статті 8 Конвенції про захист прав та основоположних свобод, оскільки заявлена позивачем вимога спрямована на знищення частини будинку, хоча позивач не довів виникнення реальної загрози від об`єкту будівництва правам та інтересам інших осіб. При цьому, вказують на тривалий час користування земельною ділянкою, на якій розміщена спірна прибудова, у зв`язку з чим та враховуючи положення ст.119 ЗК України, вони мають першочергове право на її приватизацію та узаконення самочинного будівництва. Також вказують на відсутність правових підстав для демонтажу спірної прибудови з огляду на те, що реконструкція будинку була проведена у відповідності до погодженого проекту, без порушення будівельних норм і прав інших осіб, придатний до експлуатації, а також за наявності усіх, передбачених законодавством для здійснення будівництва документів, які були погоджені у встановленому порядку відповідними установами. Судом першої інстанції також не враховано, що згідно витягу з Реєстру будівельної діяльності щодо інформації про технічні інвентаризації Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва, будинок АДРЕСА_1 не містить самочинного будівництва та введений в експлуатацію на підставі будівельної амністії, передбаченої наказом Міністерства регіонального розвитку та житлово-комунального господарства №404 від 09.08.2012. Серед іншого, відповідачі також вказують на пропуск строку звернення до суду та порушення норм процесуального права в частині визначення належного позивача.

Позивач та треті особи не скористалися правом подачі відзиву на апеляційну скаргу у встановлений судом строк.

Відповідачі та третя особа- ОСОБА_4 не з`явилися в судове засідання, хоча були належним чином повідомлені про дату, час та місце слухання справи.

З урахуванням положень ч.2 ст.313 КАС України, колегія суддів ухвалила проводити розгляд справи за їх відсутності.

Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача Скочко А.В., третьої особи ОСОБА_5 , представників третіх осіб Іваницького Я.О., Партики Н.С., які заперечили проти задоволення апеляційної скарги, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.

З матеріалів справи видно, що рішенням Залізничного районного суду від 26.12.2008 по справі №2-2011 встановлено, що згідно рішення №1072 від 06.08.1953 виконавчим комітетом Львівської міської ради було залишено в користуванні за будинковолодінням АДРЕСА_2 площу 344.3 кв.м. із земель житлової та громадської забудови та частину земельної ділянки, яка належала до будинковолодіння АДРЕСА_3 , яка використовувалась для огородництва попередніми власниками будинковолодіння АДРЕСА_2 .

За змістом вказаного рішення, власники будинковолодіння по АДРЕСА_1 порушили опис меж, а саме : межі A-Б між земельними ділянками будинковолодінь АДРЕСА_2 та АДРЕСА_1 , оскільки самовільно зайняли та долучили до своєї земельної ділянки земельну ділянку, яка належала до знесеного будинковолодіння по АДРЕСА_4 , яка їм не належить та побудували на ній самовільно двоповерховий будинок.

Крім того, рішенням Залізничного районного суду від 19.09.2014 по справі №462/1025/14-ц встановлено, що співвласниця ОСОБА_1 самовільно зайняла земельну ділянку загальною площею 0,0072 га по АДРЕСА_1 . На самовільно зайнятій земельній ділянці площею 0,0056 га по межі «А-Б» розташована прибудова до приватного житлового будинку.

Факт зведення добудови до будинку по АДРЕСА_1 в межах земельної ділянки третіх осіб по АДРЕСА_2 відображено в актах державних виконавців від 23.04.2019, в листі Управління природних ресурсів та регулювання земельних відносин ЛМР, в технічному паспорті на будинок за адресою: АДРЕСА_2 .

Розпорядженням Залізничної РА №340 від 07.04.2008 було затверджено висновок міжвідомчої комісії №9 від 18.03.2008 та зобов`язано ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , співвласників буд. АДРЕСА_1 , демонтувати самочинно побудовану на землях міськземфонду двоповерхову прибудову розміром 4,6 м х 6,3 м до житлового будинку по АДРЕСА_1 . Термін виконання розпорядження встановлено до 15.05.2008.

На виконання вказаного розпорядження адміністрація Львівського комунального підприємства «Левандівка» тричі попереджала відповідачів про необхідність демонтажу вказаної прибудови, що ними не було виконано у встановлений строк, а також не демонтовано спірну споруду і на час розгляду справи в суді.

Факт самочинного будівництва підтверджується також постановою №159-3 по справі про адміністративні правопорушення від 14.03.2007, згідно з якою ОСОБА_1 , за самовільно здійснене будівництво житлової прибудови до житлового будинку по АДРЕСА_1 , було визнано винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.97 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 102 грн, який нею оплачений, про що свідчить квитанція про оплату штрафу.

У зв`язку із самостійним невиконанням відповідачами розпорядження Залізничної РА №340 від 07.04.2008, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивач у межах своїх повноважень має право на звернення до суду про демонтаж самочинного будівництва для забезпечення правильності експлуатації та схоронності майна житлового фонду згідно з делегованими Львівською міською радою повноваженнями. Відхиляючи доводи відповідачів про те, що Залізнична РА є неналежним позивачем, суд першої інстанції вказав, що даний спір є публічно-правовим, оскільки виник за участю суб`єкта владних повноважень, який реалізовує надані йому законодавством владні управлінські функції стосовно виявлення та усунення порушень у сфері містобудівної діяльності.

Відхиляючи доводи відповідачів з покликанням на пропуск позивачем строку звернення до суду з даним позовом, суд першої інстанції вказав на триваючий характер правопорушення. Відхиляючи доводи відповідачів про наявність у них переважного права на приватизацію спірної земельної ділянки, суд вказав, що такі не змінюють правової природи здійсненої забудови. Відхиляючи доводи відповідачів про нерелевантність норми ст.376 ЦК України з покликанням на п.13 постанови Пленуму Верховного Суду України №6 від 30.03.2012 «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)», суд першої інстанції вказав, що така не може бути врахована судом при розгляді цієї справи, оскільки спірна прибудова не є балконом, мансардою, горищем тощо у багатоквартирному житловому будинку. Відхиляючи доводи представника відповідачів про технічну неможливість здійснення перебудови, суд першої інстанції дійшов висновку, що за змістом ч.7 ст.376 ЦК України, зобов`язання особи, яка здійснила самочинну прибудову, провести відповідну перебудову, можливе лише у разі істотного відхилення від проєкту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, а також у разі істотного порушення будівельних норм і правил. При цьому в інших випадках, в тому числі, коли нерухоме майно збудоване або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, стаття 376 ЦК України не ставить можливість знесення об`єкта самочинного будівництва в залежність від можливостей його перебудови. У межах спірних правовідносин суд встановив, що відповідачі без будь-яких дозвільних документів та належним чином оформленого проекту здійснили будівництво на земельній ділянці, речове право на яку у них відсутнє.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, а також при повному, всебічному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, виходячи з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 140 Конституції України, місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Статтею 25 Закону України «Про місцеве самоврядування» передбачено, що сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Стаття 30 Закону України «Про місцеве самоврядування» визначає, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать, в тому числі, організація благоустрою населених пунктів, залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також населення; здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян.

Відповідно до ч.1,6 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування», рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає рішення.

Згідно ч.1 ст.73 Закону України «Про місцеве самоврядування», акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті ради, прийняті в межах своїх повноважень, є обов`язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об`єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.

Згідно ч.9, 10 ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування», рішення виконавчого комітету ради з питань, віднесених до власної компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною радою. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Згідно ч.1 ст.40 Закону України «Про благоустрій населених пунктів», самоврядний контроль у сфері благоустрою населених пунктів здійснюється сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами. Частиною третьою наведеної норми визначено, що самоврядний контроль за станом благоустрою населених пунктів здійснюється шляхом: 1) проведення перевірок території; 2) розгляду звернень підприємств, установ, організацій та громадян; 3) участі в обговоренні проектів благоустрою територій населених пунктів, іншої технічної документації з питань благоустрою і внесення відповідних пропозицій на розгляд органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій; 4) подання позовів до суду про відшкодування шкоди, завданої об`єктам благоустрою внаслідок порушення законодавства з питань благоустрою населених пунктів, Правил благоустрою території населеного пункту.

Відтак, виконавчий орган органу місцевого самоврядування (Залізнична РА) у межах своїх повноважень має право на звернення до суду про демонтаж самочинного будівництва для забезпечення правильної експлуатації та схоронності вказаного майна згідно з делегованими Львівською міською радою повноваженнями.

При цьому, спірні правовідносини обумовлені реалізацією позивачем передбаченихЗаконом України «Про місцеве самоврядування»делегованих повноважень щодо здійснення державного контролю за дотриманням законодавства у сфері містобудівної діяльності. Здійснення такого державного контролю означає обов`язковість прийнятих за його результатами рішень для підконтрольного суб`єкта, що свідчить про владно-управлінський характер, а отже і публічно-правову природу таких правовідносин.

Колегія судів зазначає, що Залізнична РА реалізуючи передбачені Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» повноваження, звернулася в суд із позовом про зобов`язання відповідача демонтувати самочинно збудований об`єкт, оскільки чинне розпорядження Залізнична РА про зобов`язання демонтувати самовільно збудований обєкт відповідачами не виконано.

Відповідно до ч.1ст.9 Закону України «Про архітектурну діяльність», будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об`єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку, визначеному Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Згідно з положеннями статті 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», замовник має право виконувати будівельні роботи після: 1) подання замовником повідомлення про початок виконання будівельних робіт відповідному органу державного архітектурно-будівельного контролю - щодо об`єктів будівництва, які за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними наслідками (СС1), та щодо об`єктів, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта та які не потребують отримання дозволу на виконання будівельних робіт згідно з переліком об`єктів будівництва, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Форма повідомлення про початок виконання будівельних робіт та порядок його подання визначаються Кабінетом Міністрів України; 3) видачі замовнику органом державного архітектурно-будівельного контролю дозволу на виконання будівельних робіт - щодо об`єктів, які за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками або підлягають оцінці впливу на довкілля згідно ізЗаконом України «Про оцінку впливу на довкілля».

Зазначені у частині першій цієї статті документи, що надають право на виконання будівельних робіт, є чинними до завершення будівництва.

Перелік будівельних робіт, які не потребують документів, що дають право на їх виконання, та після закінчення яких об`єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію, затверджується Кабінетом Міністрів України.

Контроль за виконанням підготовчих та будівельних робіт здійснюється органами державного архітектурно-будівельного контролю.

Виконання будівельних робіт без відповідного документа, передбаченого цією статтею, вважається самочинним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Частиною першою статті 27 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що забудова присадибних, дачних і садових земельних ділянок може здійснюватися на підставі будівельного паспорта забудови земельної ділянки (далі - будівельний паспорт). Будівельний паспорт визначає комплекс містобудівних та архітектурних вимог до розміщення і будівництва індивідуального (садибного) житлового будинку, садового, дачного будинку не вище двох поверхів (без урахування мансардного поверху) з площею до 500 квадратних метрів, господарських будівель і споруд, гаражів, елементів благоустрою та озеленення земельної ділянки.

Частиною першою статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що у разі виявлення факту самочинного будівництва об`єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису. У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням.

Відповідно до ч.1 ст.376 Цивільного кодексу України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво (частина 7 статті 376 Цивільного кодексу України).

Отже, пред`явленню органом державного архітектурно-будівельного контролю позову про знесення самочинного будівництва передують такі дії: 1) виявлення факту самочинного будівництва об`єкта; 2) визначення об`єкту як такого, що його перебудова з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб є неможливою; 3) внесення припису про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності; 4) встановлення факту невиконання припису протягом встановленого строку.

При цьому, в разі виявлення факту самочинного будівництва об`єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, орган державного архітектурно-будівельного контролю уповноважений видати припис про усунення порушень.

Цей припис є обов`язковою передумовою для можливості контролюючого органу звернутися до суду на підставі ч.1 ст.38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у зв`язку з його невиконанням.

У свою чергу, можливість перебудови і усунення наслідків самочинного будівництва перевіряється на стадії виконання припису про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів. Невиконання припису без поважних причин може свідчити про неможливість перебудови або небажання особи, яка здійснила самочинне будівництво, усувати його наслідки.

Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 29.01.2020 по справі №822/2149/18, від 24.11.2021 по справі №521/15043/17, від 06.10.2021 по справі №140/2150/18.

Правове значення має позиція власника (користувача) земельної ділянки, а також дотримання прав інших осіб. Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (ч.4ст.376 ЦК України). У такому випадку знесення самочинного будівництва можливе без попереднього рішення суду про зобов`язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову. Це є логічним та виправданим, оскільки такі види самочинного будівництва, безперечно, не можуть бути приведені до легітимного стану шляхом перебудови.

У постанові від 29.01.2020 по справі №822/2149/18 Верховний Суд вже сформував правовий висновок про те, що обов`язковому (безальтернативному) знесенню об`єкт будівництва підлягає лише у випадках, якщо такий об`єкт побудовано на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети та/або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи. В усіх інших випадках знесенню передує встановлення можливості перебудови об`єкта будівництва.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24.06.2020 по справі №320/5880/18 та від 07.10.2020 по справі № 640/183/19, від 28.05.2021 по справі №320/5528/18.

Водночас, визначальним та достатнім є встановлення у сукупності та послідовності фактів здійснення відповідачем будівництва без документів, що дають право на це, у тому числі без належно затвердженого проекту та невиконання вимоги зобов`язального припису, яким вимагалось усунути виявлені порушення.

Обґрунтовуючи неможливість застосування у даній справі, положень статті 376 ЦК України, представник відповідачів посилається на пункт 13 постанови ВССУ №6 від 30.03.2012, згідно з яким у справах про знесення самовільно збудованих (прибудованих, надбудованих) балконів, мансард, горищ тощо у багатоповерхових багатоквартирних будинках, суди повинні враховувати, що положеннястатті 376 ЦКдо цих правовідносин не застосовуються.

Разом з цим, спірна прибудова не є балконом, мансардою, горищем тощо у багатоповерховому багатоквартирному будинку.

При цьому, такі висновки представника відповідачів не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки останні без будь-яких дозвільних документів та належним чином оформленого проекту здійснили будівництво на земельній ділянці, речове право на яку у них відсутнє.

З матеріалів справи видно, що розпорядженням Залізничної РА №340 від 07.04.2008 було затверджено висновок міжвідомчої комісії №9 від 18.03.2008 та зобов`язано ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 співвласників буд. АДРЕСА_1 демонтувати самочинно побудовану на землях міськземфонду двоповерхову прибудову розміром 4,6 м х 6,3 м до житлового будинку по АДРЕСА_1 . Термін виконання розпорядження встановлено до 15.05.2008.

При цьому, колегія суддів враховує, що вказане рішення органу місцевого самоврядування є чинним та не скасованим, а також не виконаним відповідачем у встановлений строк, що не спростовано відповідачами.

Колегія суддів звертає увагу, що ухвалою ЛМР №1007 від 15.09.2016 було відмовлено ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 у передачі земельної ділянки плошею 0,0056 га під вже збудовану на ній приблову до будинку на АДРЕСА_1 . Вказана ухвала не скаслвана та є чинною.

Також, відповіддю інспекції державного архітектурно-будівельного підтверджено те, що будинок по АДРЕСА_1 не прийнято в експлуатацію, декларація про готовність об`єкта до експлуатації не реєструвалась.

Крім того, колегія суддів враховує, що вказана прибудова до будинку по АДРЕСА_1 зведена в межах земельної ділянки третіх осіб: ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , що встановлено рішеннями судів (рішення Залізничного районного суду від 26.12.2008 по справі №2-2011/2008, рішення Залізничного районного суду від 19.09.2014 по справі №462/1025/14-ц, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України від 01.07.2015 по справі №462/1025/14-ц).

Більше того, судом апеляційної інстанції було витребувано із ДП «Дія» відомості про внесення до реєстру будівельної діяльності запису стосовно спірного об`єкта, розміщеного за адресою : АДРЕСА_1 , які містяться у Єдиній державній електронній системі у сфері будівництва. Згідно наданих відомостей, колегією суддів встановлено, шо спірну прибудову не прийнято в експлуатацію, право власності відсутнє.

Скаржниками не долучено жодних документів, які б підтверджували їх звернення до органів державного архітектурно-будівельного контролю про прийняття в експлуатацію спірної прибудови чи які б підтвержували введення в екстплуатацію спірної прибудови.

Зазначене у своїй сукупності, на думку колегії суддів, вказує на те, що у спірних правовідносинах має місце той вид самочинного будівництва, для якого ЦК України не встановлює правила, що знесенню передує рішення суду про зобов`язання особи, яка здійснила будівництво, провести відповідну перебудову.

Як вірно вказав суд першої інстанції, відповідачі без будь-яких дозвільних документів та належним чином оформленого проекту здійснили будівництво на земельній ділянці, речове право на яку у них відсутнє.

Важливим та вирішальним та достатнім, на думку колегії суддів, є той факт, що відповідачі здійснили самочинне будівництво об`єкта, перебудова якого є неможливою з підстав, наведених вище, та невиконання ними припису про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, протягом встановленого органом державного контролю строку.

Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерела права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006).

Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.

Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).

Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, оскаржуване судове рішення прийняте відповідно до норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтуються на всебічному, повному та об`єктивному з`ясування всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв`язку з чим відсутні підстави для її задоволення.

Керуючись ст.ст.308, 310, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2022 року по справі №1309/4455/12 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку, виключно у випадках, передбачених ч.4 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Р. В. Кухтей судді С. М. Шевчук Т. І. Шинкар Повне судове рішення складено 20.02.2023