Рішення

від 15.02.2023 по справі 940/495/22

ТЕТІЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

15.02.2023 Провадження по справі № 2/940/31/23

Справа № 940/495/22

РІШЕННЯ

Іменем України

15 лютого 2023 року Тетіївський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Мандзюка С.В.

за участю секретаря судових засідань Студінської Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тетієві в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Науково-виробничої корпорації «Агро-Центр», третьої особи ОСОБА_2 , про визнання недійсним договору емфітевзису,

встановив:

ОСОБА_1 звернулася до Тетіївського районного суду Київської області з позовом, в якому просить визнати недійсним договір емфітевзису земельної ділянки площею 2,7444 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Кашперівської сільської ради, який укладений між ОСОБА_3 та Науково-виробничою корпорацією «Агро-Центр», та скасувати його державну реєстрацію.

В обґрунтування позову зазначила, що є власником 1/ 2 частини земельної ділянки площею 2,7444 га, яка розташована на території Кашперівської сільської ради Тетіївського району Київської області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 3224683600:03:002:0013, яку успадкувала після смерті свого сина ОСОБА_3 . Власником іншої 1/2 частини земельної ділянки є ОСОБА_2 , яку він успадкував за заповітом після смерті ОСОБА_3 . Під час оформлення спадщини вона дізналась, що 14 травня 2018 року між її сином ОСОБА_3 та Науково-виробничою корпорацією «Агро-Центр» був укладений договір емфітевзису строком на 300 років.

Позивачка вважає цей договір таким, що укладений з порушенням встановленого законом порядку, оскільки він містить ряд несправедливих умов щодо неї, зокрема це строк дії договору 300 років, а плати за користування земельною ділянкою не отримувала. Крім того, зазначила, що її син зловживав спиртними напоями і часто не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.

За таких обставин, позивачка звернулась до суду за захистом своїх порушених прав.

Ухвалою Тетіївського районного суду Київської області від 20.06.2022 року відкрито провадження у справі, постановлено розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження та призначено у справі підготовче засідання.

01.08.2022 року представник відповідача надав суду відзив на позовну заяву, в якому просив: враховуючи вимоги ч. 1 ст. 218 ЦК України відмовити у виклику/допиту свідків; застосувати наслідки спливу позовної давності; відмовити в задоволенні позову; розгляд справи здійснювати за відсутності представника відповідача. У цьому відзиві зазначив, що відсутні підстави для визнання недійсним оспорюваного договору, як такого, що вчинений під впливом тяжкої для ОСОБА_4 обставини і на вкрай невигідних для нього умовах, оскільки позивач належними та допустимими доказами не довела, що тяжкі обставини мали мiсце, а також, що мав місце наявний нерозривний причинно-наслідковий зв`язок між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення або зменшення тяжких обставин, та внаслідок вчинення такого правочину особа отримала можливість вирішити ту проблему (усунути тяжку обставину), яка змусила це зробити (а. с. 69-104).

Ухвалою Тетіївського районного суду Київської області від 17.08.2022 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

У судове засідання, призначене на 15.02.2023 року, позивачка ОСОБА_1 та її представник адвокат Безугла І.С. не з`явилися. Адвокат Безугла І.С. надала до суду заяву, в якій просила розгляд справи здійснювати за її відсутності та позивачки, позовні вимоги підтримують у повному обсязі.

Представник відповідача Науково-виробничої корпорації «Агро-Центр» в судове засідання, призначене на 15.02.2023 року не з`явився, у відзиві на позовну заяву просив розгляд справи здійснювати за відсутності представника відповідача.

Третя особа ОСОБА_2 у судове засідання не з`явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином.

Дослідивши та всебічно проаналізувавши обставини справи, оцінивши зібрані у справі докази, виходячи зі свого внутрішнього переконання, яке ґрунтується на повному та всебічному дослідженні обставин справи, суд дійшов наступного висновку.

Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , є власником 1/2 частини земельної ділянки площею 2,7444 га, що розташована на території Кашперівської сільської ради Тетіївського району Київської області, цільове призначення: для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 3224683600:03:002:0013, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 16 березня 2021 року та Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (а. с. 10-11).

Власником іншої 1/2 частини цієї земельної ділянки на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 16.03.2021 року є ОСОБА_2 , що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 09.06.2022 року № 302404500 (а. с. 15-17).

14 травня 2018 року між ОСОБА_3 та Науково-виробничою корпорацією «Агро-Центр» був укладений договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), за умовами якого ОСОБА_3 , як власник, надав Науково-виробничій корпорації «Агро-Центр», як землекористувачу, право використовувати земельну ділянку для сільськогосподарських потреб на праві емфітевзису строком на 300 років (а. с. 76-79).

Згідно з п. 3.1 цього договору, за весь період користування земельною ділянкою землекористувач сплачує власнику плату у розмірі 88844,72 грн., що сплачується ним у грошовій формі одним платежем через касу землекористувача.

18 травня 2018 року Науково-виробнича корпорація «Агро-Центр» сплатила ОСОБА_3 грошові кошти за користування земельною ділянкою у розмірі 88844,72 грн., що підтверджується копією видаткового касового ордеру від 18 травня 2018 року (а. с. 80).

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового та майнового права та інтересу.

Відповідно до частин 1, 2, 3 статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п. 1 ч. 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Згідно з частиною третьою статті 395 ЦК України право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) є одним із видів речових прав на нерухоме майно.

Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (частина перша статті 407 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 408 ЦК України (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором і для земельних ділянок державної або комунальної власності не може перевищувати 50 років.

Відповідно до статті 102-1 ЗК України (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного договору) право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України. Строк користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності для сільськогосподарських потреб або для забудови не може перевищувати 50 років.

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 20.05.2022 року у справі № 536/1123/18.

Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України та предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.

Тобто, для визнання правочину недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України.

Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.

Аналогічні роз`яснення судам викладені у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних прав про визнання правочинів недійсними».

Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК України пов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.

Зазначене відповідає висновкам, викладеним Верховним Судом у постановах: від 12 березня 2021 року у справі № 295/17488/15-ц, провадження № 61-9960св19, від 29 березня 2021 року у справі № 369/13272/18, провадження № 61-19054св20, від 15 листопада 2021 року у справі № 149/1962/20, провадження № 61-11553св21, від 26 січня 2022 року у справі № 368/622/20, провадження № 61-17166св21, що свідчить про сталість судової практики щодо вирішення питання застосування правового механізму, передбаченого статтею 233 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, необхідним критерієм для визнання правочину недійсним є доведення в судовому засіданні нерозривного причинно-наслідкового зв`язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення або зменшення тяжких обставин.

Що стосується вкрай невигідних умов, то ці невигідні умови мають бути пов`язані з обставинами вчинення правочину. Тобто, внаслідок вчинення такого правочину особа отримує можливість вирішити ту проблему (усунути тяжку обставину), яка змусила це зробити. Умови повинні бути вкрай невигідними, явно кабальними для особи.

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

За нормами статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частинами 1 та 2 статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Обґрунтовуючи позов, позивачка посилалась на те, що її син ОСОБА_3 зловживав алкогольними напоями і часто не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними. Усі кошти витрачав лише на спиртні напої, вів не добропорядний спосіб життя. Ці обставини, на думку позивачки, були тяжкими та такими, що спонукали сина укласти договір.

На підтвердження зазначених обставин позивачка надала довідку-характеристику, видану 20.06.2022 року № 57 виконавчим комітетом Тетіївської міської ради про те, що ОСОБА_3 часто зловживав спиртним напоями, неодноразово порушував громадський порядок та притягувався до адміністративної відповідальності, та три постанови Тетіївського районного суду Київської області про притягнення ОСОБА_3 до адміністративної відповідальності за статтями 130 ч.1, 124, 173, 173-2 ч.1 КУпАП (а. с. 58-68).

Втім, суд критично оцінює ці докази, оскільки вони не є належними та допустимими на підтвердження існування тяжкої обставини, в якій перебував ОСОБА_3 на момент вчинення оспорюваного договору.

Разом з тим, позивачкою не доведено, що саме в момент вчинення оспорюваного договору її син ОСОБА_3 вів недобропорядний спосіб життя, мав алкогольну залежність, потребував коштів на придбання алкогольних напоїв.

Також, із показань свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які за клопотанням позивачки були викликані та допитані у судовому засіданні, не встановлено наявності будь-якої тяжкої обставини, в якій міг перебувати ОСОБА_3 , що відповідно могло спонукати його вчинити оспорюваний договір.

Водночас, позивачка не надала доказів і того, що були, зокрема обставини, для усунення або зменшення яких необхідно було укласти оспорюваний правочин, а також, що отримані ОСОБА_3 від відповідача грошові кошти у сумі 88844,72 грн. вирішили або значною мірою допомогли вирішити або зменшити ОСОБА_3 якусь його життєво важливу проблему.

Отже, позивачкою не доведено жодними доказами наявність тяжкої обставини, в якій перебував її син ОСОБА_3 , що змусило його вчинити оспорюваний правочин.

Разом з тим, суд критично оцінює і доводи позивачки щодо укладення оспорюваного договору на вкрай невигідних умовах.

Так, вiдповiдно до ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторiн i погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з п. 2.3 оспорюваного договору, термiн користування земельною ділянкою землекористувачем на праві емфітевзису за цим Договором складає 300 (триста) років з дати державної реєстрації права емфітевзису.

Згідно з п. 3.1 оспорюваного договору, за весь період користування земельною ділянкою землекористувач сплачує власнику плату у розмірі 88844,72 гривень 72 коп., що сплачується ним у грошовій формі одним платежем через касу землекористувача.

Згідно видаткового касового ордеру від 18.05.2018 року № 79, ОСОБА_3 отримав через касу НВК «Агро-Центр» грошові кошти в розмірі 88844,72 грн.

Позивачкою ОСОБА_1 не доведено належними та допустимими доказами, що внаслідок вчинення оспорюваного договору, зокрема отримання грошових коштів у сумі 88844,72 грн. та передачі права користування земельною ділянкою на 300 років, її син ОСОБА_3 отримав можливість вирішити ту проблему (усунути тяжку обставину), яка змусила це зробити, особливо тоді, коли не доведено наявність самої тяжкої обставини.

Також, суд зазначає, що станом на день укладення оспорюваного договору, а саме 14 травня 2018 року, законодавцем не було визначено обмежень у встановленні тривалості строку дії договору емфітевзису, предметом якого є земельна ділянка приватної власності, тож договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) міг бути укладений між ОСОБА_3 та Науково-виробничою корпорацією «Агро-Центр» на невизначений строк, зокрема строком на 300 років, до того ж за положеннями статті 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов.

З огляду на зазначене, відсутні підстави вважати невигідними умови оспорюваного договору.

Щодо тверджень позивачки про несправедливі умови договору, то згідно з правовою позицією Верховного Суду України у справі № 6-330цс16, визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів». Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживачу. Аналізуючи норму статті 18 цього закону, можна дійти висновку, що умови договору кваліфікуються як несправедливі, якщо вони, по-перше, порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; по-третє, завдають шкоди споживачеві. За частиною третьою статті 18 Закону несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов`язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов`язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (пункти 2, 3); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв`язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункт 4).

З огляду на зазначене, суд не вбачає наявності при укладенні оспорюваного договору емфітевзису несправедливих умов договору, оскільки умови договору сторонами обумовлені, грошові кошти за користування земельною ділянкою ОСОБА_3 отримав, а тому принцип добросовісності не порушений.

Крім того, суд критично оцінює твердження позивачки про те, що за життя її син ОСОБА_3 говорив, що уклав з відповідачем саме договір оренди землі строком на 10 років та взяв орендну плату наперед, оскільки відсутні докази того, що станом на дату укладення оспорюваного договору емфітевзису ОСОБА_3 мав перешкоди, певні вади, за яких був позбавлений можливості прочитати текст договору, як не надано і доказів того, що під час укладення договору ОСОБА_3 було введено в оману.

Разом з тим, посилання позивачки на те, що вона не знає, чи використовується її земельна ділянка за цільовим призначенням та не отримує плати за користування нею, не є підставами для визнання договору недійсним в розумінні статей 203, 215 ЦК України.

Зрештою, позивачка не надала жодних доказів, які б достеменно свідчили про те, що ОСОБА_3 за життя вважав свої права порушеними та не визнавав, оскаржував або намагався оскаржити укладений з відповідачем договір емфітевзису.

Отже, на переконання суду, відсутні правові підстави для визнання недійсним договору емфітевзису, як такого, що вчинений під впливом тяжкої для ОСОБА_3 обставини і на вкрай невигідних умовах, оскільки позивачка не спростувала у встановленому законом порядку презумпцію правочину (стаття 204 ЦК України), не довела належними та допустимими доказами, що тяжкі обставини мали місце, наявний нерозривний причинно-наслідковий зв`язок між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення або зменшення тяжких обставин, також, що внаслідок вчинення такого правочину ОСОБА_3 отримав можливість вирішити ту проблему (усунути тяжку обставину), яка змусила це зробити.

Відтак, з огляду на наведені вище норми права, встановлені фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, оцінюючи належність, допустимість кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, розглянувши справу в межах заявлених вимог, суд вважає, що в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору емфітевзису необхідно відмовити.

Водночас, оскільки позовна вимога щодо скасування державної реєстрації оспорюваного договору є похідною від вимоги про визнання недійсним договору емфітевизису, тому задоволенню також не підлягає.

Що стосується вимоги представника відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності, то суд відхиляє їх з огляду на те, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє в позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Разом з тим, відповідно до ст. 264 ЦПК України суд під час ухвалення рішення вирішує питання щодо розподілу між сторонами судових витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 133 ЦПК України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача. Враховуючи, що суд відмовляє у задоволенні позову, тому понесені судові витрати у виді судового збору, відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, залишає за позивачкою.

Європейський суд з прав людини зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

У контексті вищенаведеного, суд вважає наведене обґрунтування цього рішення достатнім.

На підставі вищевикладеного та керуючись статтями 11, 15, 16, 203, 204, 215, 229-233, 395, 407, 408, 412, 417, 509, 627, 638 Цивільного кодексу України, статтею 102-1 Земельного кодексу України, статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів», статтями 2, 4, 10, 12, 13, 76- 81, 141, 263-268, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд

вирішив:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Науково-виробничої корпорації «Агро-Центр», третьої особи ОСОБА_2 , про визнання недійсним договору емфітевзису - відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Дата складення повного рішення: 23.02.2023 року.

Суддя С.В.МАНДЗЮК