Постанова

від 15.02.2023 по справі 380/745/22

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2023 рокуЛьвівСправа № 380/745/22 пров. № А/857/705/23Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Ільчишин Н.В.,

суддів Гуляка В.В., Коваля Р.Й.,

за участі секретаря судового засідання Ханащак С.І.,

розглянувши у судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Львівської міської ради на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 07 грудня 2022 року (головуючої судді Чаплик І.Д., ухвалене у відкритому судовому засіданні о 15 год. 45 хв. в м. Львів повний текст рішення складено 16.12.2022) у справі № 380/745/22 за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Львівської міської ради, Виконавчого комітету Львівської міської ради, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів Департамент містобудування Львівської міської ради про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання до вчинення дій, визнання протиправним і скасування рішення, -

ВСТАНОВИВ:

ФОП ОСОБА_1 12.01.2022 звернулася в суд з позовом до Львівської міської ради, Виконавчого комітету Львівської міської ради, третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів Департамент містобудування Львівської міської ради в якому визнати протиправною бездіяльність Львівської міської ради щодо не розгляду заяви Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про включення тимчасової споруди за адресою АДРЕСА_1 фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 в Комплексну схему розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності у м. Львові, зобов`язати Львівську міську раду розглянути повторно заяву про включення в Комплексну схему розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності у м. Львові тимчасову споруду за адресою АДРЕСА_1 фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , визнати протиправним і скасувати рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради №859 від 25.09.2020 «Про демонтаж тимчасової споруди на АДРЕСА_1 » із змінами, внесеними Рішенням Виконавчого комітету Львівської міської ради №796 від 10.09.2021.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 07 грудня 2022 року задоволено позов повністю.

Не погодившись з прийнятим рішенням Львівська міська рада оскаржила його в апеляційному порядку, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову, апеляційну скаргу мотивовано тим, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення допущено порушення норм процесуального та матеріального права. Вказує, що договір від 26.10.2010 №3-1530 дійсний до 30.12.2016, також ним зобов`язалась позивачка виконати демонтаж самостійно після закінчення терміну договору на тимчасову споруду та користувалась незаконно земельною ділянкою комунальної власності, а тому відповідачем було прийнято ухвалу про демонтаж цієї тимчасової споруди. Зазначає, що для включення до Комплексної схеми розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності у місті Львові позивачу необхідно пройти процедуру включення, а саме отримати необхідні документи для встановлення тимчасової споруди, оскільки паспорт прив`язки закінчився 30.12.2016. Також вважає, щодо не розгляду заяви позивача те, що відповідь позивачці була надана листом 05.02.2021 №2401-вих-8428, в якому зазначено про встановлення мораторію на розміщення тимчасових споруд до 31.12.2024, в тому числі і на споруду позивача, яку при відсутності правовстановлюючих документів на момент звернення Управління архітектури та урбаністики Департаменту містобудування Львівської міської ради вважає новою.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач заперечує проти її задоволення посилаючись на безпідставність викладених у ній доводів і просить оскаржуване рішення суду залишити без змін, вважаючи його законним та обґрунтованим.

01.02.2023 Департамент містобудування Львівської міської ради подав до апеляційного суду пояснення по справі в яких просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову.

В судовому засіданні апеляційного розгляду справи представник відповідачів Лучишин С.Ю. та представник Департаменту містобудування Львівської міської ради Петрівська М.М. апеляційну скаргу підтримали з підстав зазначених у скарзі, просили рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Представник позивача адвокат Оприско М.В. направив до апеляційного суду заяву про розгляд справи у відсутності сторони в якій також зазначив, що проти апеляційної скарги заперечує, просив скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Відповідно до статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що подана скарга не підлягає задоволенню з наступних мотивів.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 зареєстрована як фізична особа - підприємець, що засвідчується відповідним свідоцтвом від 11.05.2006.

28.10.2010 Львівською міською радою укладено з ФОП ОСОБА_1 договір оренди земельної ділянки №3-1530, яким передано в строкове платне користування ділянку для здійснення підприємницької діяльності у тимчасовій споруді за адресою: АДРЕСА_1 , строком на три роки. Окрім того, сторонами укладено додаткову угоду від 01.07.2015 №3-2653 до договору оренди земельної ділянки від 28.10.2010 №3-1530, якою позивачу передано в строкове платне користування ділянку для здійснення підприємницької діяльності у тимчасовій споруді за адресою: АДРЕСА_1 , із урахуванням змін від 01.07.2015, строк оренди складав до 30.12.2016.

Управлінням архітектури департаменту містобудування Львівської міської ради на підставі рішення виконавчого комітету від 16.03.2015 № 219 з врахуванням ухвал Львівської міської ради від 23.04.2015 №4526, № 4527 та додаткової угоди від 01.07.2015 №3-2653 до договору оренди земельної ділянки від 28.10.2010 №3-1530 видано ФОП ОСОБА_1 паспорт прив`язки тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності за адресою: АДРЕСА_1 , дійсний до 30.12.2016, площа ТС 25,00 кв.м.

01 грудня 2016 року Львівською міською радою прийнято ухвалу № 1282 «Про внесення змін до ухвали міської ради від 23.04.2015 №4527 «Про продовження терміну здійснення підприємницької діяльності у тимчасових спорудах на території м. Львова», згідно з пунктом 5 Додатку 4-В якої, тимчасову споруду на АДРЕСА_1 ФОП ОСОБА_1 вилучено у зв`язку з самовільним збільшення площі ТС на 16 м.кв.

17 липня 2017 року ФОП ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом про скасування п. 5 додатку 4-В ухвали № 1282 «Про внесення змін до ухвали міської ради від 23.04.2015 №4527 «Про продовження терміну здійснення підприємницької діяльності у тимчасових спорудах на території м. Львова», згідно з яким тимчасову споруду на АДРЕСА_1 ФОП ОСОБА_1 вилучено у зв`язку з самовільним збільшення площі ТС на 16 м.кв.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 23.01.2020 у справі № 914/1997/19 визнано незаконним та скасовано пункт 5 додатку 4-В ухвали Львівської міської ради від 01.12.2016 №1282 «Про внесення змін до ухвали міської ради від 23.04.2015 №4527 «Про продовження терміну здійснення підприємницької діяльності у тимчасових спорудах на території м. Львова» щодо вилучення з комплексної схеми розміщення тимчасових споруд, належної фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 тимчасової споруди, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано незаконним та скасовано розпорядження Залізничної районної адміністрації Львівської міської ради від 08.02.2017 №61 «Про демонтаж тимчасової споруди встановленої за адресою: АДРЕСА_1 ».

Позивач 11.09.2020 звернулася до Львівської міської ради зі заявою щодо включення її як власника тимчасової споруди за адресою: АДРЕСА_1 до Комплексної схеми розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності у місті Львові та укладення договору на право тимчасового користування окремими конструктивними елементами благоустрою. До заяви додано Витяг з протоколу №118 засідання постійної комісії архітектури, містобудування та охорони історичного середовища від 23.01.2019, яким ФОП ОСОБА_1 погоджено поновлення її тимчасової споруди в Комплексній схемі розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності.

Виконавчим комітетом Львівської міської ради прийнято рішення №859 від 25.09.2020 «Про демонтаж тимчасової споруди на АДРЕСА_1 », яким вирішено демонтувати належну ФОП ОСОБА_1 тимчасову споруду та встановлено строк його виконання 60 календарних днів. Вказане рішення було оскаржене до суду, однак, ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 23.11.2021 у справі №380/8284/20 вказаний позов залишено без розгляду.

10.09.2021 рішенням Виконавчого комітету Львівської міської ради №796 внесено зміни до рішення №859 від 25.09.2020 «Про демонтаж тимчасової споруди на АДРЕСА_1 », яким вирішено демонтувати належну ФОП ОСОБА_1 тимчасову споруду та встановлено строк до 05.10.2021.

Також, за змістом позовних вимог вбачається, що на звернення ФОП ОСОБА_1 щодо розгляду її заяви про включення її до Комплексної схеми розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності її усно було проінформовано, що така заява по суті розглядатись не буде, оскільки відповідно до п.8 ухвали Львівської міської ради від 26.12.2019 №6107 «Про здійснення підприємницької діяльності у тимчасових спорудах на території м.Львова» встановлено мораторій терміном до 31.12.2024 на доповнення до переліку тимчасових споруд, що входять до Комплексної схеми розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності у м.Львові новими тимчасовими спорудами. Аналогічного змісту відповідачами подано лист-відповідь позивачу від 05.02.2021 №2401-вих-8428, в якому зазначено про встановлення мораторію на розміщення тимчасових споруд до 31.12.2024, в тому числі і на споруду позивача, яку при відсутності правовстановлюючих документів на момент звернення Управління архітектури та урбаністики Департаменту містобудування Львівської міської ради вважає новою.

Позивач не погоджується з такими рішеннями та бездіяльністю відповідачів, оцінюючи їх як протиправні, а тому звернулася з даним позовом до суду.

Даючи правову оцінку оскаржуваному судовому рішенню та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.

Згідно статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Згідно із частиною 3 статті 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» № 280/97-ВР від 21.05.1997 (далі Закон №280/97-ВР) органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Відповідно до статті 25 Закону № 280/97-ВР встановлено, що сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Згідно із пунктом 44 частини 1 статті 26 Закону №280/97-ВР виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішується питання встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку.

До компетенції виконавчих органів міських рад належать власні (самоврядні) повноваження, зокрема: організація благоустрою населених пунктів, залучення на договірних засадах з цією метою коштів, трудових і матеріально-технічних ресурсів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, а також населення; здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян (підпункт 7 пункту «а» статті 30 Закону №280/97-ВР).

Стаття 31 Закону №280/97-ВР встановлює, що виконавчим органам міських рад делеговано повноваження у галузі будівництва, зокрема, зі здійснення в установленому порядку державного контролю за дотриманням законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові відповідних територій; зупинення у випадках, передбачених законом, будівництва, яке проводиться з порушенням містобудівної документації і проектів окремих об`єктів, а також може заподіяти шкоди навколишньому природному середовищу.

Відповідно до статті 59 Закону № 280/97-ВР рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо органом чи посадовою особою не встановлено пізніший строк введення цих актів у дію. Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради в межах своїх повноважень приймає рішення. Рішення виконавчого комітету приймаються на його засіданні більшістю голосів від загального складу виконавчого комітету і підписуються сільським, селищним, міським головою, головою районної у місті ради. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Відповідно до статті 73 Закону №280/97-ВР акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради, прийняті в межах наданих їм повноважень, є обов`язковими для виконання всіма розташованими на відповідній території органами виконавчої влади, об`єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території. Місцеві органи виконавчої влади, підприємства, установи та організації, а також громадяни несуть встановлену законом відповідальність перед органами місцевого самоврядування за заподіяну місцевому самоврядуванню шкоду їх діями або бездіяльністю, а також у результаті невиконання рішень органів та посадових осіб місцевого самоврядування, прийнятих у межах наданих їм повноважень.

Статтею 5 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» від 06.09.2005 №2807-IV (далі Закон №2807-IV) встановлено, що управління у сфері благоустрою населених пунктів здійснюють Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування та інші органи влади в межах їх повноважень.

Пунктом 1 частини 1 статті 9 Закону №2807-IV передбачено, що до повноважень місцевих державних адміністрацій у сфері благоустрою населених пунктів віднесено забезпечення реалізації державної політики у цій сфері.

Суб`єктами у сфері благоустрою населених пунктів, у розумінні частини 1 статті 12 Закону №2807-IV, є органи державної влади та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, органи самоорганізації населення, громадяни.

Режим використання об`єктів благоустрою визначено статтею 14 Закону №2807-IV, яка передбачає, що такі об`єкти використовуються відповідно до їх функціонального призначення для забезпечення сприятливих умов життєдіяльності людини на засадах їх раціонального використання та охорони з урахуванням вимог правил благоустрою території населених пунктів, інших вимог, передбачених законодавством.

Відповідно до частини 2 статті 21 Закону №2807-IV до об`єктів благоустрою належать малі архітектурні форми, які визначаються цією правовою нормою як елемент декоративного чи іншого оснащення об`єкта благоустрою. Розміщення малих архітектурних форм здійснюється відповідно до вказаного Закону за рішенням власника об`єкта благоустрою з дотриманням вимог законодавства, державних стандартів, норм і правил.

Крім цього, частинами 2-4 статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» № 3038-VI від 17.02.2011 (далі Закон № 3038-VI) визначено, що тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.

Розміщення малих архітектурних форм здійснюється відповідно до Закону України «Про благоустрій населених пунктів». Розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

Механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності визначений Порядком розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженим Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 №244 (далі Порядок №244).

Відповідно до пункту 1.3 Порядку №244 тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності (далі ТС) - це одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.

Згідно з пунктами 1.5 та 1.6 Порядку №244 комплексна схема розміщення ТС в межах вулиці (скверу, бульвару, провулку, узвозу, проїзду, площі, майдану тощо), мікрорайону (кварталу), населеного пункту - це текстові та графічні матеріали, якими визначаються місця розташування ТС, розроблені з урахуванням вимог будівельних, санітарно-гігієнічних норм, а також існуючих містобудівних обмежень, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища та раціонального використання територій, охорони історико-культурної спадщини, земельно-господарського устрою.

Комплексна схема розміщення ТС та архітип розробляються за рішенням сільської, селищної, міської, районної ради суб`єктом господарювання, який має ліцензію на виконання проектних робіт, або архітектором, який має відповідний кваліфікаційний сертифікат, та затверджуються рішенням (розпорядженням, наказом) виконавчого органу відповідної ради, районної державної адміністрації. Розроблення комплексної схеми розміщення ТС та архітипу здійснюється за рахунок коштів місцевого бюджету та інших джерел, не заборонених законодавством.

Відповідно до пунктів 2.1, 2.20, 2.21, 2.30 та 2.31 Порядку №244 підставою для розміщення тимчасової споруди є паспорт прив`язки тимчасової споруди. Встановлення тимчасової споруди здійснюється відповідно до паспорта прив`язки. Відхилення від паспорта прив`язки тимчасової споруди не допускається. У разі закінчення строку дії, анулювання паспорта прив`язки, самовільного встановлення тимчасової споруди така тимчасова споруда підлягає демонтажу. Розміщення тимчасової споруди самовільно забороняється.

Аналогічні за змістом приписи закріплені в Положенні про порядок розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності у м. Львові, затвердженому ухвалою Львівської міської ради від 23.04.2015 № 4526 (далі Положення № 4526).

Згідно з визначенням, наведеним в пункті 1.3 цього Положення, самовільно встановлена тимчасова споруда - це тимчасова споруда, яка встановлена за відсутності одного із документів, передбачених цим Положенням: ухвали міської ради, договору оренди земельної ділянки чи договору оренди окремих конструктивних елементів благоустрою, паспорта прив`язки ТС.

Відповідно до пункту 1.7 Положення № 4526 дія Правил розміщення тимчасових споруд поширюється на всі підприємства, установи і організації незалежно від форми власності та відомчої належності, а також на фізичних осіб, які встановлюють тимчасові споруди для здійснення підприємницької діяльності у м. Львові.

Пунктом 2.1 Положення № 4526 визначено, що розміщення тимчасових споруд здійснюється замовником відповідно до паспорта прив`язки, плану земельної ділянки та договору окремих конструктивних елементів благоустрою. Місце встановлення тимчасових споруд повинно відповідати адресі, вказаній у паспорті прив`язки, та плану земельної ділянки або схемі прив`язки.

Згідно з підпунктом 2.4.3. пункту 2.4 Положення № 4526 розміщення тимчасових споруд здійснюється: на приватних земельних ділянках за згодою власника земельної ділянки.

Відповідно до пункту 3.14 Положення № 4526 термін дії паспорта прив`язки тимчасової споруди встановлюється відповідно до терміну, зазначеного в ухвалі міської ради, з врахуванням містобудівної документації, державних норм та правил і Комплексної схеми розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території м. Львова.

Таким чином, до компетенції органів місцевого самоврядування віднесено питання організації благоустрою населеного пункту, контролю за ним, а також вирішення питань щодо розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності, що відповідає суспільному інтересу, який полягає у створенні й підтриманні умов, сприятливих для життєдіяльності мешканців відповідного населеного пункту.

У той же час, суд зазначає, що вказане не є підставою для неврахування прав та інтересів індивідуальних суб`єктів осіб, що розміщують відповідні тимчасові споруди (що передбачене чинним законодавством України та, за певних умов і обставин, є можливим і допустимим).

Як встановлено судом на підставі матеріалів справи, позивач здійснювала підприємницьку діяльність використовуючи тимчасову споруду за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору від 28.10.2010 № №3-1530, паспорта прив`язки тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності, дійсного до 30.12.2016, тобто у відповідності до вище вказаних норм.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 23.01.2020 у справі № 914/1997/19, яке набрало законної сили 13.02.2020, визнано незаконним та скасовано пункт 5 додатку 4-В ухвали Львівської міської ради від 01.12.2016 № 1282 «Про внесення змін до ухвали міської ради від 23.04.2015 № 4527 «Про продовження терміну здійснення підприємницької діяльності у тимчасових спорудах на території м. Львова» щодо вилучення з комплексної схеми розміщення тимчасових споруд, належної фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 тимчасової споруди, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , тобто відновлено право позивача на включення в комплексну схему розміщення тимчасових споруд.

Згідно із частиною 4 статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

11.09.2020 позивач звернулася до Львівської міської ради зі заявою щодо включення її як власника тимчасової споруди за адресою: АДРЕСА_1 до Комплексної схеми розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності у місті Львові та укладення договору на право тимчасового користування окремими конструктивними елементами благоустрою. До заяви додано Витяг з протоколу №118 засідання постійної комісії архітектури, містобудування та охорони історичного середовища від 23.01.2019, яким ФОП ОСОБА_1 погоджено поновлення її тимчасової споруди в Комплексній схемі розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності.

Наведене свідчить про те, що спірний об`єкт (тимчасова споруда) був розміщений ФОП ОСОБА_1 відповідно до чинних на той час правил (зокрема, оформлено паспорт прив`язки, укладено договір оренди землі), тобто не самовільно, й упродовж тривалого періоду часу мало місце правомірне функціонування такого об`єкта за відповідною адресою.

При цьому, у подальшому, після набрання чинності рішенням суду, яким відновлено право позивача на включення в комплексну схему розміщення тимчасових споруд, маючи намір і надалі здійснювати підприємницьку діяльність та бажаючи продовжити розміщення торгівельного павільйону, позивач звернулася до органу місцевого самоврядування з відповідним зверненням.

Колегія суддів погоджується із висновка суд першої інстанції, що відповідь від 05.02.2021 №2401-вих-8428 на звернення позивачки щодо продовження розміщення павільйону за адресою: АДРЕСА_1 , що передбачає включення такої споруди до Комплексної схеми розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності на території м. Львова є поверхневою та формальною.

Суд враховує доводи відповідачів про те, що пункт 8 ухвали Львівської міської ради від 26.12.2019 №6107 було встановлено мораторій терміном до 31.12.2024, однак, такий мораторій був встановлений на доповнення до переліку тимчасових споруд, що входять до Комплексної схеми розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності у м. Львові, затвердженого цією ухвалою, новими тимчасовими спорудами, тобто, таке обмеження стосується саме нових споруд.

Суд звертає увагу, що споруда ФОП ОСОБА_1 вже тривалий час розміщується за адресою: АДРЕСА_1 , була встановлена не самовільно та правомірно використовувалася за призначенням. Відповідач як суб`єкт владних повноважень не забезпечив ґрунтовного розгляду звернення позивача та жодним чином не оцінив порушеного питання з урахуванням всіх обставин справи, не забезпечивши таким чином дотримання вимоги правової визначеності.

Відповідно до пункту 3.1 рішення Конституційного Суду України № 17-рп/2010 у справі 1-25/2010, одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення вказаних обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки. Таким чином, втручання у права повинно бути передбачуваним для особи, інакше воно не може бути законним та суперечитиме принципу верховенства права.

У відповідності до частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 22.06.2004 у справі «Броньовський проти Польщі» (заява № 31443/96) зазначив, що принцип верховенства права зобов`язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя. Чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні. Закон вимагає, щоб він був доступний для особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. В національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист 1 прав людини і основоположних свобод; небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито.

У даному випадку суд не вбачає, що орган місцевого самоврядування діяв таким чином, щоби забезпечити належний рівень правової визначеності у спірних правовідносинах, ним не було надано обґрунтованого рішення щодо проблемних правовідносин й не розглянуто (з відповідною ретельністю та з урахуванням всіх обставин справи й інтересів усіх зацікавлених сторін) клопотання ФОП ОСОБА_1 по суті, тобто орган місцевого самоврядування формально та поверхнево розглянув питання розміщення та функціонування тимчасової споруди ФОП ОСОБА_1 , що призвело до негативних наслідків для позивача, які полягають у можливості демонтажу належної їй споруди та неможливості її розміщення за відповідною адресою, також не врахував рішення господарського суду, яке не оскаржувалося та набрало законної сили.

Зважаючи на встановлене вище, колегія суддів дійшла висновку, що наявні підстави для задоволення вимоги про визнання протиправною бездіяльності Львівської міської ради щодо нерозгляду заяви Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про включення тимчасової споруди за адресою АДРЕСА_1 фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 в Комплексну схему розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності у м. Львові та зобов`язання Львівську міську раду розглянути повторно заяву про включення в Комплексну схему розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності у м. Львові тимчасову споруду за адресою АДРЕСА_1 фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 .

Щодо рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради №859 від 25.09.2020 «Про демонтаж тимчасової споруди на АДРЕСА_1 » із змінами, внесеними Рішенням Виконавчого комітету Львівської міської ради №796 від 10.09.2021, тому колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 38 Закону № 3038-VI у разі виявлення факту самочинного будівництва об`єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису.

У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням. За рішенням суду самочинно збудований об`єкт підлягає знесенню з компенсацією витрат, пов`язаних із знесенням об`єкта, за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) таке самочинне будівництво.

У разі неможливості виконання рішення суду особою, яка здійснила таке самочинне будівництво (смерть цієї особи, оголошення її померлою, визнання безвісно відсутньою, ліквідація чи визнання її банкрутом тощо), знесення самочинно збудованого об`єкта здійснюється за рішенням суду за рахунок коштів правонаступника або за рішенням органу місцевого самоврядування за рахунок коштів місцевого бюджету та в інших випадках, передбачених законодавством. Виконання рішення суду, що набрало законної сили, щодо знесення самочинно збудованого об`єкта здійснюється відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Таким чином, об`єкти самочинного будівництва підлягають знесенню виключно за рішенням суду.

Вказана позиція узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові по справі №705/6569/16-а від 07.10.2019.

Згідно з частиною 12 статті 59 Закону № 280/97-ВР акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються у порядку, встановленому Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

Статтею 1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», який визначає правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності, визначено, що регуляторний акт це прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання; прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом; регуляторний орган - Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, інший державний орган, центральний орган виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, а також посадова особа будь-якого із зазначених органів, якщо відповідно до законодавства ця особа має повноваження одноособово приймати регуляторні акти.

До регуляторних органів також належать територіальні органи центральних органів виконавчої влади, державні спеціалізовані установи та організації, некомерційні самоврядні організації, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, якщо ці органи, установи та організації відповідно до своїх повноважень приймають регуляторні акти; розробник проекту регуляторного акта - регуляторний орган або інший орган, установа, організація, особа чи група осіб, що уповноважені розроблювати або організовувати, спрямовувати та координувати діяльність з розроблення проекту регуляторного акта.

Статтею 4 наведеного Закону передбачено, що принципами державної регуляторної політики є: доцільність обґрунтована необхідність державного регулювання господарських відносин з метою вирішення існуючої проблеми; адекватність - відповідність форм та рівня державного регулювання господарських відносин потребі у вирішенні існуючої проблеми та ринковим вимогам з урахуванням усіх прийнятних альтернатив; ефективність - забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів суб`єктів господарювання, громадян та держави; збалансованість - забезпечення у регуляторній діяльності балансу інтересів суб`єктів господарювання, громадян та держави; передбачуваність - послідовність регуляторної діяльності, відповідність її цілям державної політики, а також планам з підготовки проектів регуляторних актів, що дозволяє суб`єктам господарювання здійснювати планування їхньої діяльності; прозорість та врахування громадської думки - відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об`єднань дій регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов`язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними особами, їх об`єднаннями, обов`язковість і своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до відома фізичних та юридичних осіб, їх об`єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.

Відтак, законодавством України не передбачено повноважень органів місцевого самоврядування щодо затвердження порядків, положень чи будь-яких інших документів, які регламентують проведення демонтажу встановлених споруд.

Більш того, як на підставу прийняття оскаржуваного рішення №859 від 25.09.2020 Виконавчий комітет Львівської міської ради посилається на ухвалу Львівської міської ради від 23.04.2015 №4526 «Про затвердження Положення про порядок розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності у м.Львові та Комплексної схеми розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності у м. Львові», в якій на момент прийняття оскаржуваного рішення були внесені зміни ухвалою Львівської міської ради від 26.12.2019 №6107 «Про здійснення підприємницької діяльності у тимчасових спорудах на території м.Львова» шляхом заміни пунктів 7.3.- 7.8. пунктами 7.3.-7.7. та викладення таких у новій редакції. Нова редакція цих пунктів надавала право органу місцевого самоврядування одноосібно (за відсутності судового рішення з цього приводу) приймати рішення про демонтаж тимчасових споруд, та за необхідності здійснювати розділення майна на окремі конструктивні елементи.

Проте, рішенням Львівського окружного адміністративного суду у справі №380/2335/20 від 30.11.2020, яке набрало законної сили на підставі постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31.12.2020, серед іншого, визнано протиправним та нечинним підпункт 7.8. пункту 7 ухвали Львівської міської ради від 26.12.2019 №6107 «Про здійснення підприємницької діяльності у тимчасових спорудах на території м.Львова».

Відтак, в Положенні №4526 передбачено порядок демонтажу самовільно встановлених тимчасових споруд. Зокрема, при виявлені самовільно встановленої тимчасової споруди складається акт довільної форми та районна адміністрація, на території якої розташована тимчасова споруда приймає рішення про її демонтаж у 10-денний термін. Акт обстеження підписують представники районної адміністрації, комунального підприємства Адміністративно-технічне управління та власник тимчасової споруди. У разі, якщо власник відмовляється від підписання або від участі в обстеженні копія акта скеровується йому рекомендованим листом з повідомленням про вручення. У разі невиконання власником тимчасової споруди вимог п. 7.6 районна адміністрація звертається до відповідного суду з позовом про примусовий демонтаж тимчасової споруди, встановленої з порушенням цих Правил (пункти 7.4, 7.5, 7.8. Положення №4526).

Згідно з частиною 1 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно із положеннями статті 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень статті 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із частиною 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Таким чином, в адміністративному процесі, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень тягар доказування правомірності своїх рішень, дій чи бездіяльності покладається на відповідача - суб`єкта владних повноважень, який повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, що можуть бути використані як докази у справі.

Підсумовуючи вищенаведене, виходячи з системного аналізу норм законодавства та обставин справи, суд приймає до уваги твердження позивача, оскільки у Виконавчого комітету Львівської міської ради були відсутні повноваження на прийняття оскаржуваного рішення №859 від 25.09.2020 та №859 від 25.09.2020 «Про демонтаж тимчасової споруди на АДРЕСА_1 » із змінами, внесеними Рішенням Виконавчого комітету Львівської міської ради №796 від 10.09.2021, яке перебуває у безпосередньому зв`язку із бездіяльністю щодо не розгляду клопотання про включення тимчасової споруди до Комплексної схеми та є його наслідком, а тому суд апеляційної інстанції не встановив неправильного застосування норм матеріального права, порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду першої інстанції у справі, а доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається.

Суд враховує правову позицію, висловлену в рішенні Європейського Суду з прав людини від 20.10.2011 у справі «Рисовський проти України», в якому Суд зазначив, що принцип «належного урядування», зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків.

Дії або рішення суб`єкта владних повноважень вважаються такими, що суперечать принципу верховенства права, не тільки у тих випадках, коли такими діями порушуються суб`єктивні права і процесуальні гарантії, прямо передбачені чинним законодавством, але й у тих випадках, коли такі дії не задовольняють правомірних очікувань осіб, стосовно яких вони вчиняються (ухвалюються).

Правомірне очікування виникає у особи в тому випадку, коли внаслідок правового регулювання зі сторони суб`єкта владних повноважень у особи наявне розумне сподівання, що стосовно до неї суб`єкт владних повноважень буде діяти саме так, а не інакше.

Наявність «законних очікувань (яку в кожному окремому випадку встановлює Суд) є передумовою для відповідного захисту. В свою чергу, умовою наявності законного очікування в розумінні практики Європейського суду з прав людини є достатні законні підстави (sufficientlegalbasis) в національному праві або усталена практика публічної адміністрації. Іншими словами, законне очікування - це очікування можливості (ефективного) здійснення певного права, як прямо гарантованого, так і опосередкованого (того, яке випливає з інших прав), у разі якщо особа прямо не виключена з кола тих, хто є носіями відповідного права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, у пункті 23 рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.

Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підстав для розподілу судових витрат за наслідками апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції на підставі статті 139 КАС України у апеляційного суду немає.

Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Львівської міської ради залишити без задоволення.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 07 грудня 2022 року у справі № 380/745/22 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Н.В. Ільчишин

Судді В.В. Гуляк

Р.Й. Коваль

Повний текст постанови складено 21.02.2023