Рішення

від 16.02.2023 по справі 909/635/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16.02.2023 м. Івано-ФранківськСправа № 909/635/22Господарський суд Івано-Франківської області у складі судді Кобецької С. М., секретар судового засідання Гарасимко О.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Державного підприємства "Калуський дослідно-експериментальний завод

Інституту хімії поверхні Національної Академії Наук України",

А-8, м. Калуш-11, Івано-Франківська область,77311;

до відповідачів: Товариства з обмеженою відповідальністю "ІВМ-Техносервіс",

вул. Євшана, буд. 9, кім. 403, м. Калуш, Івано-Франківська область,77300;

Фізичної особи-підприємця Король Сергія Миколайовича,

АДРЕСА_1 ;

про визнання удаваного правочину договору поставки та виконання робіт №15/05/17 від 15.05.2017 з відповідними додатками недійсним,

за участю:

від позивача: Сорохтей В.М.

від відповідача ТОВ "ІВМ-Техносервіс": Боровець В. Д.

ВСТАНОВИВ:

Державне підприємство "Калуський дослідно-експериментальний завод Інституту хімії поверхні Національної Академії Наук України" звернулося до Господарського суду Івано-Франківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ІВМ-Техносервіс", Фізичної особи-підприємця Короля Сергія Миколайовича, в якому просить суд, визнати удаваний правочин договір поставки та виконання робіт №15/05/17 від 15.05.2017 укладений між СПД ФО Король С. М. та ТОВ "ІВМ-Техносервіс" з відповідними додатками до нього - недійсним.

Ухвалою суду від 05.09.2022 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі.

У відповіді на відзив вх№13505/22 від 10.10.2022, позивач конкретизував позовну вимогу. Просить суд, удаваний правочин договір поставки та виконання робіт №15/05/17 від 15.05.2017 укладений між СПД ФО Король С. М. та ТОВ "ІВМ-Техносервіс" з відповідними додатками, а саме накладну №01/15/05/17 від 15.05.2017 на суму 425 623,00грн; специфікацію від 15.05.20217 (додаток №1 до договору №15/05/17 від 15.05.2017) на суму 425 623,00грн; акт №01/26/06/17 здачі приймання робіт (надання послуг) від 26.06.2017 - визнати недійсним.

Представник позивача в судовому підтримав позовні вимоги. Стверджує, що укладений між СПД ФО Король С. М. та ТОВ "ІВМ-Техносервіс" договір поставки та виконання робіт №15/05/17 від 15.05.2017 є удаваним, з огляду на те, що: - жодних робіт з ремонту, встановлення, монтажу та підключення товару до комунікацій по вул. Промислова 6 в м.Калуш, обумовлених пунктами 4.5., 4.6. договору, відповідачі не проводили, оскільки за цією адресою знаходиться корпус 1009 Державного підприємства "Калуський дослідно-експериментальний завод Інституту хімії поверхні Національної Академії Наук України", а дозволу на допуск на свою територію, до свого обладнання та до своїх комунікацій позивач не надавав; - ні технічного завдання, як невід"ємної частини договору, ні персонального дозволу Державної служби України з питань праці на виконання робіт підвищеної небезпеки у відповідачів - немає, а проведення робіт без відповідних документів, визначених Правилами охорони праці для виробництва основної хімічної промисловості, затверджених наказом Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду №162 від 26.08.2010 - є неможливим; - докази сплати за поставлений товар та виконані роботи в сумі 481 423,00грн, визначеній договором №15/05/17 від 15.05.2017 - у відповідачів відсутні. Просить суд, визнати недійсним удаваний правочин договір поставки та виконання робіт №15/05/17 від 15.05.2017 з відповідними додатками, а саме накладну №01/15/05/17 від 15.05.2017 на суму 425 623,00грн; специфікацію від 15.05.20217 (додаток №1 до договору №15/05/17 від 15.05.2017) на суму 425 623,00грн; акт №01/26/06/17 здачі приймання робіт (надання послуг) від 26.06.2017. Одночасно звертає увагу суду, що про існування вказаних документів позивачу стало відомо лише 20.12.2021 під час розгляду справи №909/935/21, у зв"язку з чим, позивач просить визнати поважними причини пропуску строку позовної давності для звернення до суду з цим позовом та захистити порушене право. Позовні вимоги обґрунтовані приписами статей 11, 16, 203, 215, 235, 267, 328, 527 Цивільного кодексу України.

Представник відповідача - ТОВ "ІВМ-Техносервіс" в судовому засіданні заперечив проти позову, свої заперечення виклав у відзиві на позов вх№13308/22 від 05.10.2022. Вважає позовні вимоги необґрунтованими, безпідставними та надуманими. Вказує, що позивачем не наведено жодної правової норми, яка порушена відповідачами при укладенні договору поставки та виконання робіт №15/05/17 від 15.05.2017. Зазначає, що товар, який є предметом оспорюваного договору, тривалий час з грудня 2017 до березня 2021 орендувався позивачем на підставі договорів оренди обладнання №1/12/17 від 27.12.2017, №01/19/01/21 від 19.01.2021 і будь-яких зауважень щодо встановлення, монтажу, технічного стану, справності, комплектності такого обладнання, ні при підписанні акту - приймання передачі товару у оренду від 28.10.2017, ні в період оренди обладнання - у позивача не було. Просить суд взяти до уваги, що в провадженні Господарського суду Івано-Франківської області знаходились спори у справах №909/935/21, №909/568/22 пов"язані з спірним обладнанням, а судові рішення прийнято на користь орендодавця - ТОВ "ІВМ-Техносервіс". Одночасно, представник відповідача, звертає увагу суду на пропуск позивачем визначеного статтею 257 Цивільного кодексу України трирічного строку позовної давності та відповідно, на підставі частини 3 статті 267 Цивільного кодексу України, просить суд застосувати строк позовної давності та відмовити в задоволенні позову (відзив на позов вх№13308/22 від 05.10.2022).

Відповідач - ФО-П Король Сергій Миколайович в судові засідання жодного разу не з"явився. Ухвали суду від 05.09.2022, від 29.09.2022, від 20.10.2022, від 10.11.2022, від 17.11.2022, від 08.12.2022, від 26.01.2023, від 16.02.2023 з відомостями про дату, час та місце розгляду справи направлені ФО-П Королю Сергію Миколайовичу рекомендованою кореспонденцією за адресою вказаною позивачем у позовній заяві, яка є тотожною адресі зазначеній у відомостях з ЄДРЮО, ФО-П та ГФ - вул. Центральна, буд. 107А, с. Явора, Турківський район, Львівська область, 82522, повернулись на адресу суду підприємством зв"язку з відміткою "адресат відсутній за вказаною адресою". Повідомлення про зміну місцезнаходження ФО-П Королем С. М. суду не подано, як і не подано будь-яких, заяв, клопотань, письмових пояснень в т. ч. заперечень в спростування заявлених позовних вимог.

Згідно з частиною 7 статті 120 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місцезнаходження місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Пунктом 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України регламентовано, що днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

При цьому, направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, позаяк отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у даному випадку, суду. Така ж правова позиція дотримана у постанові Верховного Суду від 18.03.2021 у справі №911/3142/19.

Слід сказати, що Європейський суд з прав людини у рішеннях від 26.04.2007 у справі "Олександр Шевченко проти України", від 14.10.2003 у справі "Трух проти України" звертає увагу на те, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження, а у рішенні від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України" вказує, що на осіб, які беруть участь у справі, покладається обов`язок демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду і не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи.

Беручи до уваги: - приписи статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, стосовно розгляду спору впродовж розумного строку; - норми частин 1, 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якими неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті і суд розглядає справу за відсутності такого учасника; - те, що відповідач ФО-П Король С. М. належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, а його явка не визнавалась судом обов"язковою; - те, що у суду є всі необхідні матеріали (докази) для вирішення спору по суті - спір вирішується у відсутності відповідача ФО-П Короля С. М. за матеріалами справи.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши представників позивача та відповідача - ТОВ "ІВМ-Техносервіс", всебічно та повно з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об`єктивно оцінивши в сукупності всі докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, враховуючи вимоги чинного законодавства, суд вважає позов таким, що не підлягає до задоволення.

Фактичні обставини справи вказують на те, що між відповідачами - Фізичною особою-підприємцем Королем Сергієм Миколайовичем (постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ІВМ-Техносервіс" (покупець) укладено договір поставки та виконання робіт №15/05/17 від 15.05.2017.

Згідно умов цього договору, постачальник передає у власність покупцеві товар в асортименті, кількості та по ціні згідно з специфікацією, що є невід"ємною частиною договору, а покупець приймає та оплачує товар в порядку та на умовах, визначених цим договором. Постачальник виконує також за технічним завданням покупця, що є невід"ємною частиною договору, роботи по ремонту, встановленню монтажу та пуско - налагодженню товару. Постачальник гарантує та засвідчує наявність у нього необхідного досвіду, технічних засобів та всіх дозвільних документів, необхідних для виконання предмету договору (пункти 1.1.,1.2.договору).

Специфікацією - додатком №1 до договору визначено найменування товару: 1) бак-ємність верт.ОВ.15000 - 2шт.; 2) насос відцентровий МВ80 РР - 1шт.; 3) насос хімічний мембранний т.R414 SERA; 4) вузол концентрування кислих стічних вод - 1шт.; 5) труба ПВХ Ду 50мм - 66мп; 6) коліно 90*Ду 50мм - 45шт.; 7) коліно 130*Ду 50мм - 16шт.; 8) трійник Ду 50мм - 15шт.; 9) муфта Ду 50мм - 27шт.; 10) муфта різьбова Ду 50мм - 17шт.; 11) кран розбірний Ду 50 мм - 25шт.; 12) кран розбірний Ду 20 мм - 9шт.; 13) клей Tangit - 2кг.; 14) розчинник Tangit - 2л.; загальну ціну товару без ПДВ - 425 623,00грн.

Крім того, специфікацією - додатком №1 до договору визначено і найменування робіт: 1) встановлення ємностей; 2) під"єднання до комунікацій замовника; 3) ремонт, настройка насосного обладнання; 4) обв"язка ємностей і насосного обладнання; 5) гідравлічні випробування обв"язки; 6) гідравлічні випробування системи обв"язки ємності шляхом навантаження насосів; 7) монтаж, засипка підключення системи фільтрації; 8) з"єднання системи з комунікаціями замовника; 9) повні гідравлічні випробування системи і з"єднань; 10) пуско-наладка з представником замовника, регулювання роботи насосного обладнання і системи фільтрації; 11) пробна експлуатація, відпрацювання режимів, навчання персоналу; 12) здача представнику замовника виконаних робіт; всього на суму 55 800,00грн.

Відповідно до пунктів 4.5., 4.6. договору роботи з ремонту, встановлення та монтажу товару повинні бути здійснені по місцю експлуатації товару по вул. Промислова 6, корпус 1009, м.Калуш, впродовж 20 календарних днів з дати поставки усіх товарів. Роботи з підключення товару до комунікацій та роботи з пуско-наладки повинні бути проведені постачальником упродовж 15 календарних днів з дати поставки всіх одиниць товару. Здача фактично виконаних робіт з монтажу та пуско-наладки проводиться після виконання всіх робіт, передбачених договором та оформлюється актом виконаних робіт.

Пунктом 3.2. договору обумовлено порядок розрахунків між сторонами: - передплата 50% від загальної суми протягом 5 днів з дати підписання договору; - 30% протягом 5 днів після письмового повідомлення про готовність поставки товару покупцю; - 20% протягом 10 календарних днів після проведення приймально-здавальних іспитів та підписання актів виконаних робіт обома сторонами.

Так, у відповідності до накладної №15/05/17 від 15.05.2017 (т.1. а.с.100) постачальник ФО-П Король С. М. поставив, а покупець ТОВ "ІВМ-Техносервіс" прийняв товар, обумовлений специфікацією - додатком №1 до договору №15/05/17 від 15.05.2017, на загальну суму 425 623,00грн.

Актом здачі-приймання робіт (надання послуг) №01/26/06/17 від 26.06.2017 (т.1 а.с.101), відповідачами засвідчено, що після проведення виконавцем робіт по ремонту, встановленню, монтажу, пуско-налагодженню, підключенню до комунікацій, проведення випробування, замовник отримав готову на налагоджену до роботи установку з виробництва розчину соляної кислоти 10-14%. Роботи виконані належним чином, сторони претензій не одна до одної не мають. Загальна сума по акту сумарно складає 481 423,00грн з врахуванням виконаних робіт на суму 55 800,00грн та матеріалів, запчастин, обладнання - 425 623,00грн.

Як вбачається з виписок АТ КБ "ПриватБанк", АТ "Райффайзен Банк" про рахунках ТОВ "ІВМ-Техносервіс" (т.2 а.с.123-126), останнім перераховано на рахунок ФО-П Короля С.М. 42 700,00грн з призначенням платежу за обладнання згідно договору №15/05/17 від 15.05.2017 та 573 000,00грн з призначенням платежу згідно рахунку №01/16/05/22 від 16.05.2022. Рахунком-фактурою (т.2 а.с.127) визначено, зокрема суму до сплати - 438 723,00грн, згідно договору №15/05/17 від 15.05.2017.

В матеріалах справи наявні Технічні умови ТУ У20.1- 05540209-007:2016 "Розчини соляної кислоти", розроблені 12.12.2016 головним інженером ДП "КДЕЗ ІХП НАН України", затверджені директором ДП "КДЕЗ ІХП НАН України", перевірені Мінекономрозвитку України ДП "Укрметртестандарт", набули чинності 17.01.2017.

Слід зазначити, що 27.12.2017 між відповідачем - Товариством з обмеженою відповідальністю "ІВМ-Техносервіс" (орендодавець) та позивачем - Державним підприємством "Калуський дослідно-експериментальний завод Інституту хімії поверхні Національної Академії Наук України" (орендар) укладено договір оренди обладнання №1/12/17. Предметом цього договору є передача орендодавцем орендарю у тимчасове платне користування обладнання, для виробництва розчину соляної кислоти 10-14%, яке є об"єктом власності орендодавця (пункти 1.1., 2.2.договору).

На виконання умов договірних відносин, орендодавець передав, а орендар прийняв у придатному для використання стані та в повній комплектності установку з виробництва розчину соляної кислоти 10-14%, що підтверджує підписаний без жодних зауважень та скріплений печатками сторін акт приймання - передачі від 28.12.2017.

При цьому, складові частини установки з виробництва розчину соляної кислоти 10-14%, зазначені у акті приймання - передачі обладнання від 28.12.2017 (т.1 а.с.111) є аналогічними (тотожними) складовим частинам установки з виробництва розчину соляної кислоти 10-14%, вказаним у акті здачі-приймання робіт (надання послуг) №01/26/06/17 від 26.06.2017 (т.1 а.с.101).

В подальшому, у зв"язку з достроковим розірванням 26.12.2020 договору оренди обладнання №1/12/17, між сторонами укладено договір оренди обладнання №01/19/01/21 від 19.01.2021. Згідно з умовами цього договору, обладнання орендодавця, котре використовуватиме орендар по цьому договору, було передано орендарю на підставі договору оренди №1/12/17 від 27.12.2017 та акта прийому-передачі від 28.12.2017. Факт передачі обладнання в оренду 28.12.2017 також підтверджено (визнано) орендарем в акті звірки взаєморозрахунків від 10.12.2020 (пункт 1.2. договору).

Згідно пункту 1.4 договору після розірвання 26.12.2020 дії договору оренди обладнання №1/12/17 від 27.12.2017 орендоване обладнання від орендаря не було повернуте орендодавцю і з володіння (користування) орендаря не вибувало.

Доказом знаходження орендованого обладнання в орендодавця слугує акт прийому-передачі від 28.12.2017 до договору оренди обладнання №1/12/17 від 27.12.2017, а тому, з огляду на фактичне перебування орендованого обладнання в орендаря і після 26.12.2020, новий акт прийому-передачі майна в оренду між сторонами не укладався (пункт 1.5. договору).

Пунктом 3.4. договору встановлено, що на момент підписання договору орендодавець та орендар здійснили перевірку технічного стану орендованого обладнання і цим договором засвідчують справність орендованого обладнання та можливість його подальшого використання у господарській діяльності (пункт 3.4.договору).

У відповідності до пункту 4.1 договору строк оренди починається з моменту підписання даного договору і закінчується 31.12.2021.

Листом №01/11/03/2 від 11.03.2021 (т.1 а.с.127-128) відповідач - ТОВ "ІВМ- Техносервіс" звернувся до позивача з пропозицією змінити розмір орендної плати з 30 000,00грн на 72 000,00 грн шляхом укладення додаткової угоди (т.1. а.с.127-128). Згоди на збільшення орендної плати позивачем не надано.

Натомість у комерційній пропозиції №129 від 16.03.2021 (т.1 а.с.129) позивач повідомив відповідача - ТОВ "ІВМ-Техносервіс" про бажання придбати дві вертикальні поліетиленові ємності об`ємом 15 м3, які є частиною обладнання визначеного договором оренди № 01/19/01/21 від 19.01.2021 за ціною 25 000,00грн за одну ємність.

Проте, листом №01/16/03/21 від 16.03.2021 (т.1 а.с.128) орендодавець повідомив орендаря про дострокове припинення дії договору №01/19/01/21 від 19.01.2021 на підставі пункту 13.1.5. в т. ч. про необхідність демонтажу та повернення обладнання - установки з виробництва розчину соляної кислоти 10-14%.

Актом огляду від 31.03.2021 (т.2 а.с.133) представниками у складі керівника, головного інженера та начальника виробництва ДП "Калуський дослідно-експериментальний завод Інституту хімії поверхні Національної Академії Наук України" за участю запрошеного фахівця - головного інженера ТОВ "Заводу ДК "Орісіл" підтверджено, що установка з виробництва розчину соляної кислоти 10-14% перебуває у придатному до використання за цільовим призначенням стані, в повній комплектності та розміщена на складах №1, №2.

Із тривалого листування сторін (т.1 а.с.150-195) вбачається наявність спору між орендодавцем та орендарем стосовно демонтажу та повернення спірного обладнання.

Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 02.12.2022 у справі №909/935/21 відмовлено в задоволенні позову ДП "Калуський дослідно-експериментальний завод Інституту хімії поверхні Національної Академії Наук України" до відповідача ТОВ "ІВМ-Техносервіс" про зобов"язання усунути перешкоди у користуванні майном шляхом звільнення приміщення від обладнання та підписання акта приймання-передачі предмета договорів оренди обладнання №1/12/17 від 27.12.2017, №01/19/01/21 від 19.01.2021. Судом встановлено, що обладнання згідно договору №1/12/17 від 27.12.2017 змонтовано та доставлено ФО-П Королем С.М. на підставі договору поставки та виконання робіт №15/05/17 від 15.05.2017. Позивач не довів суду порушення відповідачем права на користування належними йому складськими приміщеннями, оскільки відповідач неодноразово вживав заходів щодо повернення майна з оренди.

Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 28.12.2022 у справі №909/568/22 позов ТОВ "ІВМ-Техносервіс" до відповідача ДП "Калуський дослідно-експериментальний завод Інституту хімії поверхні Національної Академії Наук України" про стягнення неустойки за період з 16.03.2021 по 31.07.2022 в сумі 990 000,00грн - задоволено частково. Суд прийшов до висновку про обґрунтованість нарахування позивачем неустойки через безпідставне неповернення відповідачем об"єкта оренди за договором оренди обладнання №01/19/01/21 від 19.01.2021 після його розірвання з 31.03.2021 до 31.07.2022 в сумі 960 000,00грн.

Станом на момент розгляду справи, рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 02.12.2022 у справі №909/935/21, від 28.12.2022 у справі №909/568/22 - не набрали законної сили.

Предметом судового розгляду є вимога позивача до відповідачів про визнання удаваного правочину договору поставки та виконання робіт №15/05/17 від 15.05.2017 з відповідними додатками недійсним.

Частинами 1,2 статті 16 Цивільного кодексу України гарантовано право кожній особі звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.

Загальні вимоги щодо недійсності правочину визначено статтею 215 Цивільного кодексу України Кодексу. Так, у відповідності до цієї правової норми підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розумінні наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, але на час розгляду справи судом має право власності чи інше речове право на предмет правочину та/або претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння, користування, розпорядження. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Така ж правова позиція дотримана у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 387/515/18, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц, постановах Верховного Суду від 13.05.2020 у справі №761/15883/15, від 26.08.2021 у справі № 916/2406/20, від 17.08.2021 у справі № 909/387/16, від 09.08.2021 у справі № 910/3372/19.

Судом встановлено, що ДП "Калуський дослідно-експериментальний завод Інституту хімії поверхні Національної Академії Наук України" не є стороною договору поставки та виконання робіт №15/05/17 від 15.05.2017, проте в цьому спірному випадку, майновий інтерес позивача випливає з пункту 4.5. оспорюваного правочину, яким обумовлено виконання відповідачами робіт з ремонту, встановлення та монтажу товару за адресою вул. Промислова 6, корпус 1009, м.Калуш. Так, рішенням виконавчого комітету Калуської міської ради №64 від 29.01.2008 надано поштову адресу зокрема, будівлі цеху корпусу 1009 Державного підприємства "Калуський дослідно-експериментальний завод Інституту хімії поверхні Національної Академії Наук України", яка знаходиться в районі заводу "Орісіл-Калуш" - вул.Заводська, 8. Матеріали справи містять технічний паспорт реєстраційний №24233862 на виробничий будинок №8 по вул.Заводська (Промислова) в м.Калуш в т. ч. з будівлею цеху, корпус 1009. У відповідності до свідоцтва про право власності на нерухоме майно №326 від 19.06.2008, будівля цеху, корпус 1009 перебуває у повному господарському віданні Державного підприємства "Калуський дослідно-експериментальний завод Інституту хімії поверхні Національної Академії Наук України".

Поряд з цим, свобода договору, яка передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, і свобода підприємницької діяльності, яка полягає у самостійному здійсненні без обмежень будь-якої підприємницької діяльність, не забороненої законом, є ключовими засадами цивільного та господарського права, закріпленими у статтях 3, 627 Цивільного кодексу України, статтях 6, 43 Господарського кодексу України. Визнання договору недійсним за позовом третьої особи, не сторони договору, є суттєвим втручанням держави у зазначені принципи і порушений інтерес особи має бути таким, що вимагає такого втручання і таке втручання має бути єдиним можливим способом виправлення правової ситуації. Така правова позиція дотримана у постанові Об`єднаної Палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, у постанові Верховного Суду від 01.11.2022 у справі № 909/544/21.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Така правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29.04.2020 у справі № 9901/14/20.

Згідно з частинами 1-5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

При вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину слід враховувати загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України. За результатами розгляду такого спору суд вирішує питання про спростування презумпції правомірності правочину і встановлює не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначає, чи було на час пред`явлення позову порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним правочину, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме документально підтвердити, що її права та законні інтереси, як заінтересованої особи, безпосередньо порушені спірним правочином та в результаті визнання недійсним останнього майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені. Позивач, реалізуючи право на судовий захист, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним правочин порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, в свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.

Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13.

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у рішенні від 23 серпня 2016 року у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") Європейський суд з прав людини наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту, скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Так, оспорюючи договір поставки та виконання робіт №15/05/17 від 15.05.2017 з додатками - накладною №01/15/05/17 від 15.05.2017 на суму 425 623,00грн; специфікацією від 15.05.20217 (додаток №1 до договору №15/05/17 від 15.05.2017) на суму 425 623,00грн; актом №01/26/06/17 здачі приймання робіт (надання послуг) від 26.06.2017 позивач стверджує про їх удаваність.

Відповідно до частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Положеннями частин 1, 3, 5 статті 203 Цивільного кодексу України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, постанові Верховного Суду від 09.02.2022 у справі №922/1320/21.

Відповідно до частини 1 статті 235 Цивільного кодексу України удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.

У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою приховує реальний правочин. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Тобто воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, а оскільки відповідно до частини 1 статті 202, частини 3 статті 203 Цивільного кодексу України головним елементом договору (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору та з`ясування питання про те, чи не укладено цей договір з метою приховання іншого договору та якого саме.

При цьому, реальний (прихований) правочин може бути дійсним або недійсним. Якщо правочин, який сторони насправді вчинили, відповідає вимогам закону, відносини сторін регулюються правилами, що його стосуються. Якщо ж правочин, який сторони насправді вчинили, суперечить законодавству, суд виносить рішення про визнання недійсним цього правочину із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності правочинів такого типу.

Таким чином, удаваність договору, не свідчить про автоматичну недійсність таких правочинів, оскільки у силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правова конструкція статті 235 Цивільного кодексу України передбачає, що сторона, звертаючись до суду із відповідним позовом, має довести: для приховання якого саме правочину вчинено спірний правочин; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Отже, звертаючись з позовом про визнання договору поставки та виконання робіт №15/05/17 від 15.05.2017 з відповідними додатками недійсним з підстав його удаваності, позивач має довести яким нормам права він суперечать та який правочин насправді вчинено між сторонами. Така правова позиція викладена постанові Верховного Суду від 17.03.2021 у справі №910/8466/20.

При цьому, саме по собі відступлення від положень законодавства, регулювання їх іншими чином не свідчить про суперечність змісту правочину Цивільному кодексу України, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства. Така правова позиція викладена постанові Верховного Суду від 18.05.2022 у справі №916/1383/21.

Суд надавши оцінку, як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу окремо, який міститься у справі, прийшов до висновку про те, що позивачем: - не доведено перед судом наявності обставин з якими закон пов"язує можливість визнання недійсним правочину в судовому порядку; - не обґрунтовано, які норми права порушено відповідачами при укладенні договору поставки та виконання робіт №15/05/17 від 15.05.2017; - не конкретизовано та не аргументовано який саме правочин приховали сторони під зовнішньою формою укладеного договору; - не зазначено, яким чином при визнанні недійсним оспорюваного договору відновляться його порушені права.

Твердження позивача про ненадання відповідачам дозволу на проведення робіт з ремонту, встановлення, монтажу товару по вул. Промислова 6, корпус 1009, в м.Калуш, обумовлених пунктом 4.5. договору - не підтверджені жодними документальними доказами, а оренда обладнання - установки з виробництва розчину соляної кислоти 10-14%, обумовленої договорами оренди №1/12/17 від 27.12.2017, №01/19/01/21 від 19.01.2021, яка є тотожною обладнанню, визначеному оскаржуваним договором, в період з грудня 2017 до березня 2021 (не заперечується позивачем) - свідчить про протилежне.

Сама лише відсутність в матеріалах справи технічного завдання - додатку до договору №15/05/17 від 15.05.2017, за наявності Технічних умов ТУ У20.1- 05540209-007:2016 "Розчини соляної кислоти", розроблені 12.12.2016 головним інженером ДП "КДЕЗ ІХП НАН України", затверджені директором ДП "КДЕЗ ІХП НАН України", перевірені Мінекономрозвитку України ДП "Укрметртестандарт", набули чинності 17.01.2017 - не дозволяє суду дійти до однозначного висновку, що такий доказ надає перевагу кваліфікувати оскаржуваний правочин, як удаваний.

З огляду на недоведеність удаваності оскаржуваного договору, як і порушень вимог закону при його укладенні, у суду відсутні підстави для застосування статті 235 Цивільного кодексу України та визнання недійсним договору поставки та виконання робіт №15/05/17 від 15.05.2017.

Слід сказати, що накладна №01/15/05/17 від 15.05.2017 та акт здачі приймання робіт (надання послуг) №01/26/06/17 від 26.06.2017 за своїми ознаками не відноситься до правочинів, останні також не є актами органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, інших суб`єктів, можливість визнання недійсними яких передбачена частиною 2 статті 20 Господарського кодексу України.

Спірні накладна та акт здачі приймання робіт (надання послуг) є первинними документами в розумінні статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" та можуть бути використані лише в якості доказу виконання або невиконання зобов`язань за договором і підлягають оцінці судом відповідно до вимог статті 86 Господарського процесуального кодексу України.

За таких обставин, беручи до уваги те, що оскаржувані накладна №01/15/05/17 від 15.05.2017 та акт здачі приймання робіт (надання послуг) №01/26/06/17 від 26.06.2017 не є правочинами у розумінні частини 1 статті 202 Цивільного кодексу України, то обраний спосіб захисту порушеного права шляхом визнання їх недійсними в судовому порядку - є невірним, оскільки така вимога не може бути предметом спору і відповідно способом захисту порушеного права, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовної вимоги в цій частині.

Щодо спливу строку позовної давності про застосування якого заявлено відповідачем у відзиві на позов вх№13308/22 від 05.10.2022 слід сказати, що Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Разом з тим за змістом частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права особи. Судом встановлено недоведеність порушеного права позивача за захистом якого останній звернувся до суду, а отже позовна давність до вказаної позовної вимоги застосуванню не підлягає.

Пунктом 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України регламентовано, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Принципи справедливості, добросовісності і розумності є проявом категорій справедливості, добросовісності і розумності як сутності права в цілому. Принцип добросовісності є одним із засобів утримання сторін від зловживання своїми правами. Основне призначення цього принципу полягає в наданні суду більше можливостей з`ясовувати в повному обсязі фактичні обставини справи і, насамкінець, встановити об`єктивну істину. Загалом зміст цих принципів (справедливості, добросовісності і розумності) полягає в тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб`єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту та нормам закону.

З огляду на приписи частини 1 статті 9 Конституції України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 застосовується судами України, як частина національного законодавства, а практика Європейського суду з прав людини, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права.

Як зазначає Європейський суд з прав людини у рішенні від 05.02.2009 у справі "Олюджіч проти Хорватії" навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення. Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (рішення Європейського суду з прав людини від 03.07.2014 у справі "Мала проти України", від 07.10.2010 у справі "Богатова проти України"). Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов`язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи (рішення Європейського суду з прав людини від 03.07.2014 у справі "Мала проти України"). Водночас вимога пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітися як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами.

Статтею 6 Конвенції визначено право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції передбачено, що кожен чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Виходячи з аналізу вище викладеного та правових норм, визначених Господарським процесуальним кодексом України, Конституцією України, рішення господарського суду повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального, процесуального права та фактичними обставинами справи, достовірно встановленими судом, і не може ґрунтуватись на припущеннях.

Слід сказати, що алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить, насамперед, від позиції сторін спору, а також доводів і заперечень, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування у справі, який може змінюватися в процесі її розгляду. Така ж правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №910/4994/18.

З огляду на вимоги частин 1,3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Обов`язок із доказування слід розуміти, як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з частиною 1 статті 76, частиною 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, які входять до предмета доказування. Допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування або певні обставини не можуть підтверджуватися певними засобами доказування.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування (частина 1 статті 79 Господарського процесуального кодексу України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили (частини 1, 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України).

Враховуючи вище сказане, суд приходить до висновку про відсутність підстав для правового захисту інтересів позивача у межах цього спору, а наслідком є відмова в позові.

Згідно з статтею 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати залишити за позивачем.

Керуючись статтею 1291 Конституції України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950, статтями 73-79, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

в позові Державного підприємства "Калуський дослідно-експериментальний завод Інституту хімії поверхні Національної Академії Наук України" до відповідачів Товариства з обмеженою відповідальністю "ІВМ-Техносервіс", Фізичної особи-підприємця Короля Сергія Миколайовича про визнання удаваного правочину договору поставки та виконання робіт №15/05/17 від 15.05.2017 з відповідними додатками, а саме накладну №01/15/05/17 від 15.05.2017 на суму 425 623,00грн; специфікацію від 15.05.20217 (додаток №1 до договору №15/05/17 від 15.05.2017) на суму 425 623,00грн; акт №01/26/06/17 здачі приймання робіт (надання послуг) від 26.06.2017 недійсним - відмовити.

Судові витрати залишити за позивачем.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Повне рішення складено 27.02.2023

Суддя С.Кобецька