Постанова

від 16.03.2023 по справі 757/68688/21-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний номер справи 757/68688/21-ц

Провадження №22-ц/824/111/2023

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 березня 2023 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Журби С.О.,

суддів Писаної Т.О., Приходька К.П.,

за участю секретаря Сас Ю.В.,

розглянувши справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на рішення Печерського районного суду міста Києва від 26 серпня 2022 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ФЕЛІКС-АГРО» до PE Investments Limited, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Noyex Capital Limited, про стягнення збитків,

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2021 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення збитків.

В обґрунтування позову зазначив, що позивач придбав у товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Веста», яке у свою чергу придбало на електронних торгах у АТ «Дельта Банк», право вимоги за кредитними договорами до товариства з обмеженою відповідальністю «Агро ХХІ» та до товариства з обмеженою відповідальністю «Гранд Холл».

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є пов`язаними з АТ «Дельта Банк» фізичними особами, які були його посадовими особами, а ОСОБА_1 також був його бенефіціарним власником. При цьому такі фізичні особи, діючи всупереч інтересам банку, уклали договори, відповідно до умов яких зобов`язалися забезпечити відсутність претензій, неподання будь-яких позовів та/або не вчинення будь-який інших дій з боку банку щодо стягнення заборгованості за кредитними договорами, укладеними рядом компаній, в тому числі й тими, право вимоги до яких було придбано позивачем. В подальшому вказані умови були фактично реалізовані.

Позивач вважає відповідні договори нікчемними у вказаній частині, оскільки вони порушують публічний порядок України.

Наслідком виконання відповідачами відповідних пунктів договору стало відчуження майна юридичних осіб-боржників за кредитними договорами з банком протягом вересня 2014 року-березня 2015 року, у тому числі врожаю 2014 року, прав оренди земельних ділянок, права користування елеваторами, в результаті чого банк та позивач (як його правонаступник за кредитними договорами) не зміг повною мірою стягнути заборгованість та реалізувати свої права кредитора в зазначених боргових зобов`язаннях.

У зв`язку з вищевикладеним позивач просив суд стягнути солідарно з PE Investments Limited, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ТОВ «Фелікс-Агро» грошові кошти в розмірі 1 509 916 225,62 грн.

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 26 серпня 2022 року позов задоволено; стягнуто солідарно з PE Investments Limited, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «ФЕЛІКС-АГРО» грошові кошти в розмірі 1 509 916 225, 62 грн; стягнуто з PE Investments Limited на користь товариства з обмеженою відповідальністю «ФЕЛІКС-АГРО» судовий збір у розмірі 289 450, 00 грн. стягнуто з ОСОБА_1 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «ФЕЛІКС-АГРО» судовий збір у розмірі 289 450, 00 грн. стягнуто з ОСОБА_2 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «ФЕЛІКС-АГРО» судовий збір у розмірі 289 450, 00 грн.

Не погоджуючись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, щооскаржуване рішення вважає незаконним та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та є помилковими. У зв`язку з цим апелянт просить апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволені позову.

21.11.2022 року до Київського апеляційного суду від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1

23.11.2022 року до Київського апеляційного суду від ТОВ «ФЕЛІКС-АГРО» надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 .

Також, не погоджуючись із рішенням Печерського районного суду міста Києва від 26 серпня 2022 року Фонд гарантування вкладів фізичних осіб як особа, яка не брала участі у розгляді справи, однак ухвалене рішення порушує його права, подав апеляційну скаргу. Зазначив, що оскаржуване рішення вважає незаконним та таким, що ухвалене з порушенням норм процесуального права та з неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та є помилковими. У зв`язку з цим апелянт просив апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволені позову.

15.02.2023 року до Київського апеляційного суду від ТОВ «ФЕЛІКС-АГРО» надійшов відзив на апеляційну скаргу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

22.02.2023 року до Київського апеляційного суду від позивача надійшли пояснення.

07.03.2023 року до Київського апеляційного суду від компанії PE Investments Limited надійшли письмові пояснення.

14.03.2023 року до Київського апеляційного суду від ТОВ «ФЕЛІКС-АГРО» надійшли письмові пояснення.

Згідно вимог ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими (за умови дотримання відповідної процедури та наявності передбачених законом підстав) доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Положеннями ст. 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів прийшла до висновку про наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

Стосовно апеляційної скарги ОСОБА_1 .

Заперечуючи проти висновків суду першої інстанції ОСОБА_1 свою позицію обґрунтовував наступними тезами:

1. апелянт не мав можливості одноособового впливу на діяльність банку, про яке зазначає позивач;

2. твердження про невчинення банком дій, направлених на не стягнення заборгованості за кредитом з певних боржників не відповідає дійсності, що прямо встановлено рядом рішень господарських судів;

3. не існує належних доказів щодо фактичного виконання умов Угоди акціонерів;

4. позивачем не було належним чином доведено як факт спричинення йому заявленої шкоди, так і завдання її з вини відповідачів;

5. свою позицію позивач ґрунтував на нормі закону, яка фактично не розповсюджується на спірні правовідносини;

6. законодавчо встановлені підстави для визнання Угоди акціонерів нікчемною відсутні.

У відповідності до положень ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів неодноразово висловлював Конституційний Суд України. Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту ст. 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 5 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом. Єдиний виняток з даного правила складають випадки, коли закони та інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Суть вимог позивача полягала в тому, що за його твердженням ОСОБА_1 та ОСОБА_2 25 липня 2013 року приєдналися до договору акціонерів і восени 2014 року - взимку 2015 року впливали на банк, внаслідок чого той не здійснював дії по стягненню кредитної заборгованості з ряду боржників, у зв`язку з чим банк, а згодом і позивач, втратили можливість повного стягнення такої заборгованості. За таких умов з точки зору позивача відповідальність за таку втрату можливості мають нести вищезгадані пов`язані з банком особи.

Таку свою позицію, з якою погодився й суд першої інстанції, позивач насамперед ґрунтував на положеннях ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

Так, задовольняючи позов, судом першої інстанції було прийнято до уваги ч.ч. 5, 6 ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», відповідно до яких пов`язана з банком особа за порушення вимог законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, здійснення ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, або доведення банку до неплатоспроможності несе цивільно-правову, адміністративну та кримінальну відповідальність.

Пов`язана з банком особа, дії або бездіяльність якої призвели до завдання банку шкоди з її вини, несе відповідальність своїм майном. Якщо внаслідок дій або бездіяльності пов`язаної з банком особи банку завдано шкоди, а інша пов`язана з банком особа внаслідок таких дій або бездіяльності прямо або опосередковано отримала майнову вигоду, такі особи несуть солідарну відповідальність за завдану банку шкоду.

В той же час вказана редакція зазначеного Закону України набрала чинності після набрання чинності ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності пов`язаних із банком осіб» № 218-VIII від 02.03.2015 року, а саме: 08.03.2015 року.

Частиною 5 та 6 ст. 58 Закону України «Про банки та банківську діяльність» в редакції, що діяла до 08.03.2015 р., передбачено, що власники істотної участі, керівники банку (крім керівників відокремлених підрозділів банку) за фіктивне банкрутство, доведення до банкрутства або приховування стійкої фінансової неспроможності банку несуть відповідальність. На власників істотної участі та керівників банку за рішенням суду може бути покладена відповідальність за зобов`язаннями банку в разі віднесення банку з їх вини до категорії неплатоспроможних.

Зважаючи на наведене, можливість покладення відповідальності за завдання банку збитків на пов`язаних осіб у зв`язку з їх діями була законодавчо встановлена з 08.03.2015 р. До того часу на власників істотної участі міг бути покладено обов`язок відповідати лише за зобов`язаннями банку (що є відмінною від застосованою у даній справі правової конструкції) і лише за умови доведення ними банку до неплатоспроможності.

В рамках даної справи позивач жодним чином не довів належними та допустимими доказами вину відповідачів у доведенні АТ «Дельта Банк» до неплатоспроможності, а судом першої інстанції безпідставно та необґрунтовано застосовано редакцію статті ст. 58 Закону України «Про банки та банківську діяльність», яка набрала чинності лише 08.03.2015 р., відтак суд застосував зворотну дію закону в часі закону, що є порушенням прямої норми Конституції України.

З точки зору колегії суддів вищевказані обставини є достатньою самостійною підставою для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення. В той же час колегія погоджується й з рядом інших доводів апелянта.

Позивач заявляв про нікчемність угоди акціонерів від 25.07.2013 року відповідно до статті 228 ЦК України, оскільки вона з його точки зору порушує публічний порядок України.

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом в постанові від 02.07.2020 року по справі № 910/4932/19, виходячи з положень ч. 1 та ч. 2 ст. 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями статті 228 Цивільного кодексу України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Зазначене узгоджується з правовою позицією, викладеною в постановах Верховного Суду України від 13.04.2016 у справі №6-1528цс15, Верховного Суду від 10.03.2020 у справі 910/24075/16.

В ході розгляду даної справи позивачем не було доведено, а судом першої інстанції не було встановлено обставин, з якими закон пов`язує нікчемність вищезгаданого правочину внаслідок порушення публічного порядку, відтак підстави для застосування наслідків нікчемного правочину в рамках даної справи відсутні.

Заявляючи вимогу про стягнення 1 509 916 225,62 грн., позивач зазначав, що вказана сума є збитками, спричиненими йому діями відповідачів.

Згідно з частиною 1 статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 22 ЦК України збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду передбачені статтею 1166 ЦК України, згідно з якої майнова шкода, завдана неправомірними діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам особи, а також шкода завдана майну особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Аналіз змісту наведених норм свідчить про те, що за загальним правилом шкода відшкодовується за наявності складу цивільного правопорушення, елементами якого є:

- неправомірність поведінки особи;

- наявність шкоди;

- причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов`язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди;

- вина заподіювача шкоди.

Відсутність хоча б одного із цих елементів виключає відповідальність за заподіяну шкоду (пункт 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27 березня 1992 року «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди»).

Ст. 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим.

Заявляючи про те, що заявлена шкода була завдана діями відповідачів, позивач достатніх, належних та допустимих доказів на підтвердження таких своїх тверджень до суду фактично не надав.

Зокрема, свої вимоги позивач ґрунтував на твердженні, що відповідачі на виконання прийнятих на себе зобов`язань згідно договору акціонерів, фактично забезпечили відсутність претензій, неподання будь-яких позовів та не вчинення будь-який інших дій з боку банку щодо стягнення заборгованості за кредитними договорами, укладеними рядом компаній, в тому числі й тими, право вимоги до яких було придбано позивачем. В той же час з точки зору апеляційного суду вказане твердження залишилося недоведеним, оскільки не тільки доказів, але й взагалі чіткого зазначення, які саме конкретні дії вчинили відповідачі на виконання таких зобов`язань, в чому саме вони полягали, чи взагалі до компетенції вказаних осіб відносилося прийняття таких рішень та вчинення конкретних дій, позивач так і не навів. Відповідним чином не було представлено до суду й доказів щодо таких обставин.

При цьому з наданих до суду документів не вбачається, що до компетенції відповідачів взагалі відносилася можливість забезпечення виконання таких зобов`язань.

Зокрема, апелянт зазначав, що незважаючи на те, що ОСОБА_1 є одним із власників істотної участі банку, він обіймав посаду голови наглядової ради (спостережної ради). Вказаний орган є колегіальним, усі рішення, які приймаються спостережною радою оформлялися виключно протоколом засідання. Позивачем до свого позову не додано жодного протоколу, який міг би підтвердити прийняття спостережною радою будь-якого рішення по відношенню до клієнтів банківської установи - ТОВ «Агро XXI» та ТОВ «Гранд Хол». ОСОБА_2 до 03.03.2015 року був першим заступником голови правління банку, до його компетенції також не входила можливість забезпечення виконання таких зобов`язань.

Крім того, постановою Національного банку України від 11 вересня 2014 року №560/БТ «Про встановлення особливого режиму контролю за діяльністю Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» шляхом призначення куратора» банку було призначено куратора - службовця Національного банку України, який з 11 вересня 2014 року по 03.03.2015 року (до введення тимчасової адміністрації у Банку) був присутній на всіх зборах, засідання та нарадах Банку.

Зважаючи на наведене колегія суддів апеляційного суду погоджується з позицією апелянта щодо недоведення позивачем факту здійснення тих дій, які з точки зору ТОВ «ФЕЛІКС-АГРО» призвели до спричинення йому шкоди, заявленої до відшкодування.

В своєму позові ТОВ «ФЕЛІКС-АГРО» зазначало, що факт виконання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 своїх зобов`язань підтверджено одним з рішень Лондонського міжнародного арбітражного суду. В той же час така позиція не може бути прийнята судом.

Положеннями ч. 8 ст. 82 ЦПК України прямо визначено, що обставини, встановлені рішенням третейського суду або міжнародного комерційного арбітражу, не мають преюдиційного значення та підлягають доказуванню в загальному порядку при розгляді справи судом. В даному випадку зазначений обов`язок позивачем виконано не було, позиція позивача з цього приводу залишилася недоведеною, відтак не може бути прийнята судом.

Не може погодитися колегія суддів апеляційного суду й з позицією суду першої інстанції з приводу того, що вищенаведені обставини фактично визнавалися відповідачами, відтак не потребували доведення в ході розгляду справи. З усіх наявних в матеріалах справи заяв відповідачів по суті спору вбачається не те що визнання таких обставин, але й активне заперечення їх дійсності. За таких умов позиція суду першої інстанції з цього приводу не відповідає обставинам справи.

Окремо зважає апеляційний суд і на те, що позивач зазначав про спричинення йому шкоди у зв`язку з невчиненням банком дій, направлених на стягнення кредитної заборгованості. Натомість відповідачі послалися на низку судових рішень господарського суду Рівненської області, якими було встановлено початок претензійно-позовної роботи банку по відношенню до боржників з січня 2015 року. Вказані обставини відповідно до ч. 5 ст. 82 ЦПК України не доказуються при розгляді іншої справи, проте могли бути спростовані в загальному порядку особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (в даному випадку - позивачем), чого, однак належним чином здійснено не було.

Погоджується колегія суддів й з позицією апелянта щодо того, що позивачем взагалі не було належним чином доведено ні факт спричинення йому шкоди, ні її розміру. Свою позицію з даного приводу позивач ґрунтує на твердженні про те, що у зв`язку з діями відповідачів йому вдалося стягнути з позичальників за кредитними договорами, право вимоги за якими було набуте позивачем, та їх поручителів лише 66 257 787,50 грн. із загальної суми заборгованості у розмірі 1 576 174 013,12 грн. В той же час апелянт слушно звертає увагу на те, що до матеріалів справи не надано підтвердження того, що позивачем були проведені всі передбачені законом заходи щодо стягнення заборгованості, зокрема шляхом звернення стягнення на все заставне майно боржників, оскільки перелік даного майна включав іпотеку єдиного майнового комплексу; іпотеку нерухомого майна; заставу корпоративних прав юридичних осіб; заставу транспортних засобів; заставу обладнання; заставу товару (вугілля). При цьому єдиний доказ з цього приводу - виписки по банківським рахункам щодо зарахування коштів як часткове погашення кредиту не може належним чином підтверджувати вчинення кредитором усіх дій зі стягнення наявної та реальної заборгованості позичальників перед позивачем, що в свою чергу спростовує реальність заявлених до відшкодування збитків. В той же час суд першої інстанції без будь-яких належних та допустимих доказів прийняв належним чином не підтверджену позицію позивача, яка викладена лише в позовній заяві.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку про обґрунтованість апеляційної скарги ОСОБА_1 та наявності підстав для її задоволення.

Стосовно апеляційної скарги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

Свою апеляційну скаргу Фонд обґрунтовував наступними тезами:

1.виключно Фонду гарантування вкладів фізичних осіб надано право на пред`явлення позову про відшкодування шкоди (збитків) до пов`язаних з банком осіб:

2.даний спір не підвідомчий суду загальної юрисдикції;

3. до позивача не перейшло право вимоги, яке є предметом розгляду даної справи

На підтвердження своєї позиції ФГВФО зазначав наступне:

На підставі постанови Правління Національного банку України від 02.03.2015 №150 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «ДЕЛЬТА БАНК» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 02.03.2015 прийнято рішення №51 «Про запровадження тимчасової адміністрації у Публічному акціонерному товаристві «ДЕЛЬТА БАНК», відповідно до якого розпочато з 03.03.2015 процедуру виведення ПАТ «ДЕЛЬТА БАНК» з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації строком на три місяці з 03.03.2015 року по 02.06.2015 рік включно. Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 08.04.2015 №71 тимчасову адміністрацію у АТ «ДЕЛЬТА БАНК» запроваджено строком на шість місяців з 03.03.2015 до 02.09.2015 включно.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 03.08.2015 №147 продовжено строки здійснений тимчасової адміністрації у АТ «ДЕЛЬТА БАНК» до 02.10.2015 включно.

Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 02.10.2015 №664 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «ДЕЛЬТА БАНК» виконавчою дирекцією Фонду гарантування прийнято рішення від 02.10.2015 №181 «Про початок процедури ліквідації АТ «ДЕЛЬТА БАНК» та делегування повноважень ліквідатора банку», відповідно до якого строк ліквідаційної процедури встановлено на два роки з 05.10.2015 по 04.10.2017 включно. Також рішеннями виконавчої дирекції Фонду від 20.02.2017 №619 від 04.04.2019 №772 - продовжено строк здійснення процедури ліквідації АТ «ДЕЛЬТА БАНК» до 04.10.2020 включно.

Виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення №1724 від 24.09.2020 «Про деякі питання здійснення ліквідації АТ «ДЕЛЬТА БАНК», відповідно до якого строк управління майном (активами) АТ «ДЕЛЬТА БАНК» та задоволення вимог його кредиторів подовжено на час існування обставин, що унеможливлюють здійснення продажу майна (активів) банку та задоволення вимог кредиторів.

Рішенням продовжено визначені Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» повноваження ліквідатора АТ «ДЕЛЬТА БАНК», делеговані провідному професіоналу з питань ліквідації банків відділу організації процедур ліквідації банків департаменту ліквідації банків Матвієнку Андрію Анатолійовичу на час існування обставин, що унеможливлюють здійснення продажу майна (активів) банку та задоволення вимог кредиторів.

Відповідно до абз. 13 ч. 1 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд має право звертатися до осіб, які відповідно до законодавства несуть відповідальність за шкоду (збитки), завдану банку, зазначених у частині п`ятій цієї статті, з вимогами та позовами про відшкодування шкоди (збитків), заподіяної банку, у разі наявності вимог кредиторів.

Згідно до ч. 5 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» у разі виявлення шкоди (збитків), завданої банку, Фонд звертається з вимогою про відшкодування на користь Фонду шкоди (збитків), завданої банку, до:

- пов`язаної з банком особи та/або іншої особи, рішеннями, діями (в том у числі вчиненими правочинами, операціями, укладеними договорами) та/або бездіяльністю якої завдано шкоди (збитків) банку;

- та/або пов`язаної з банком особи, та/або іншої особи, яка внаслідок таких рішень, дій (в тому числі правочинів, операцій, договорів) або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду.

Частиною 7 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» встановлено, що право на звернення до судів належної юрисдикції з позовом про відшкодування шкоди (збитків), заподіяної банку, у разі наявності умов, визначених частиною першою цієї статті, виникає у Фонду з моменту виявлення рішень, дій чи бездіяльності, якими завдано шкоди (збитків) банку та/або його кредиторам, виявлення осіб, які брали участь у прийнятті таких рішень, вчиненні дій чи бездіяльності та/або отримали від них майнову вигоду, а також встановлення розміру заподіяної шкоди (збитків).

Фонд має право звертатися з такими позовами до судів належної юрисдикції протягом процедури ліквідації банку та протягом трьох років після внесення запису про припинення банку як юридичної особи (спеціальна позовна давність).

При цьому згідно з п. 2) ч. 8 статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», шкода (збитки), завдана рішеннями, діями чи бездіяльністю осіб, зазначених у частині п`ятій цієї статті, відшкодовується у разі, якщо такі рішення, дії (враховуючи дії, що відповідають ознакам ризикової діяльності) або бездіяльність прийняті або вчинені з порушенням законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, та якщо шкода (збитки) виникла внаслідок недотримання особами, зазначеними у частині п`ятій цієї статті, обов`язку діяти в інтересах банку та його кредиторів, добросовісно і розумно та/або не перевищувати своїх повноважень.

Згідно до абз. 2 ч. 9 ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» кошти, стягнуті та/або одержані Фондом з осіб, зазначених у частині п`ятій цієї статті, спрямовуються Фондом на задоволення вимог кредиторів банку, зазначених у пунктах 1-8 частини першої цієї статті, які виникли у зв`язку із завданням їм шкоди (збитків) внаслідок незадоволення їхніх вимог, у порядку, визначеному частиною четвертою цієї статті, після відшкодування витрат Фонду, понесених у зв`язку і стягненням шкоди (збитків).

Відповідно до частини шостої статті 53 Господарського процесуального кодексу України Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, звертаючись з позовом про відшкодування шкоди (збитків) у порядку статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», діє від імені та в інтересах неплатоспроможного банку або банку, щодо якого прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність», а у разі припинення неплатоспроможного банку або банку, щодо якого прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність», як юридичної особи - в інтересах кредиторів, вимоги яких залишилися незадоволеними після завершення ліквідації банку.

Статтями 3, 4 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» визначено, що Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, установлених цим Законом.

За твердженнями Фонду для визначення суб`єкта, який має право на звернення до суду з відповідним позовом, тобто хто може бути позивачем у даній категорії спорів, необхідно провести детальний аналіз деяких положень Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», оскільки в ході виведення неплатоспроможного банку з ринку Фонд, реалізовуючи різні функції, наділений відповідними повноваженнями, які й розмежовують його статус, як:

1) суб`єкта владних повноважень (здійснення заходів щодо організації виплат відшкодувань за вкладами у строки, визначені цим Законом: прийняття рішень про відшкодування коштів за вкладами та затвердження реєстрів відшкодувань вкладникам в порядку, передбаченому статтями 26, 27 Закону);

2) органу управління банку, повноваження якого можуть бути делеговані уповноваженій особі Фонду, визначені, зокрема статтями 37, 38, 47, 48, 49 Закону;

3) органу управління банку, повноваження якого не можуть бути делеговані уповноваженій особі Фонду, тобто є виключними (затвердження плану врегулювання, передбаченого статтею 39 Закону; організація реалізації майна, передбачена статтею 51 Закону; затвердження реєстру акцептованих вимог кредиторів, передбаченого статтею 49; заходи із задоволення вимог кредиторів, визначених частинами першою-четвертою статті 52 Закону; прийняття рішень щодо завершення процедури ліквідації, визначених статтею 53 Закону);

4) кредитора банку, який набуває відповідних прав у відповідності до етап і 29 Закону;

5) Фонду як спеціального суб`єкта, наділеного повноваженнями щодо ефективного захисту порушених прав і законних інтересів банку, вкладників та інших кредиторів банку (абзаци 14, 15 частини першої та ч. 7, 9 статті 52 Закону).

Фонд звертається з позовом до керівників-власників банку, які в розумінні Закону України «Про банки і банківську діяльність» є пов`язаними з банком особами, після виявлення та оцінки: акту вчинення такими особами дій, та /або бездіяльності та /або отримання будь-якою особою вигоди, за наслідком чого настали негативні наслідки для банку та його кредиторів.

З врахуванням викладеного ФГВФО вважає, що правом на звернення до суду з вимогами про відшкодування шкоди у порядку, визначеному статтею 52 викладеного Закону, законодавець наділив виключно Фонд, який є самостійним суб`єктом звернення до суду за ефективним захистом порушених прав і законних інтересів вкладників та інших кредиторів неплатоспроможного банку. Можливість пред`явлення позову для захисту не лише власних інтересів, а й інтересів інших осіб, чітко узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 30.11.2018 у справі № 826/10602/18.

Виключно на Фонд гарантування вкладів фізичних осіб покладено обов`язок з організації роботи щодо вжиття заходів для забезпечення задоволення вимог кредиторів до банку/відшкодування заподіяної шкоди (збитків) і обов`язок подальшого спрямування цих коштів кредиторам (колишнім кредиторам) банку, процедура ліквідації якого була розпочата до дня набрання чинності Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», - у разі виявлення операцій, що призвели до заподіяння шкоди банку та/або його кредиторам, та осіб, які брали участь у таких операціях та/або отримали від них майнову вигоду, і розміру заподіяної шкоди.

За результатами розгляду доводів ФГВФО, колегія суддів апеляційного суду приходити до наступних висновків:

З аналізу правових норм, на які посилався ФГВФО (насамперед ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб») вбачається, що вони в повній мірі кореспондуються із положеннями ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», в редакції, що діє на даний час (на яку посилався й позивач у своєму позові).

При цьому колегія суддів зважає на те, що вказані норми передбачають як правовідносини, що дійсно відносяться до виключної сфери діяльності Фонду, так і правовідносини (зокрема щодо відшкодування прямої шкоди), які можуть розповсюджуватися й на інших суб`єктів їх реалізації, зокрема шляхом відступлення права вимоги в певних правовідносинах.

З цього приводу колегія суддів не розділяє позицію Фонду стосовно того, що право вимоги відшкодування збитків у зобов`язанні, яке є предметом розгляду у даній справі, не може бути предметом відступлення права вимоги.

Відповідно до положень ст. 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно вимог ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

При цьому апеляційний суд звертає увагу на чітке визначення законодавцем правової конструкції переходу право вимоги - в межах конкретного зобов`язання.

Відповідно до висновків, які наведені у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (на які посилався й сам ФГВФО) права вимоги за кредитними договорами і договорами, які забезпечують їх виконання, можуть бути передані на користь будь-якої особи внаслідок продажу їх на торгах.

Кредитні зобов`язання не є тими зобов`язаннями, які нерозривно пов`язаних з особою кредитора, відтак в яких заміна кредитора не допускається (ст. 515 ЦК України).

Зважаючи на викладене, у разі відступлення права вимоги в кредитному зобов`язанні, до нового кредитора переходить як право вимагати виконання зобов`язання в натурі, так і право вимагати відшкодування збитків від особи, яка завадила належному виконанню такого зобов`язання, в тій же мірі та в тому ж обсязі, які належали й первісному кредитору.

Незважаючи на те, що правові норми, на які посилалися як позивач в своєму позові, так і ФГВФО в апеляційній сккарзі, передбачають віднесення дії частини з них як до сфери виключної компетенції ФГВФО, так і інших суб`єктів (в певних межах), зазначене з точки зору суду стосується редакції таких положень законодавства, які є чинними на даний час.

Зокрема, застосована позивачем редакція ч.ч. 5,6 ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вступила в дію з 08.03.2015 р., а положення ст. 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», на які посилався Фонд, запропоновані ним до використання в редакції Закону № 1588-IX від 30.06.2021 р.

З іншої сторони, як вже було зазначено апеляційним судом, при вирішенні даної справи вирішальне значення має дотримання встановленого ст. 58 Конституції України принципу дії закону в часі.

З врахуванням вказаного принципу до спірних правовідносин підлягають застосування положення вищезгаданих нормативних актів в редакції, що діяла до 08.03.2015 р. (вказаною датою до обох вищевказаних Законів України були внесені зміни Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності пов`язаних із банком осіб» від 02.03.2015 р.).

Оскільки у спірних правовідносинах може бути застосовано лише редакцію закону, що діяла до 08.03.2015 р., і який передбачав можливість висунення вимоги до власників істотної участі, контролерів та керівників банку лише про задоволення за рахунок їх майна частини вимог кредиторів банку в разі, якщо дії чи бездіяльність таких осіб призвели до понесення банком збитків та/або завдання шкоди інтересам вкладників та інших кредиторів банку, з точки зору колегії суддів апеляційного суду такі повноваження дійсно відносяться до виключної компетенції Фонду, а не інших суб`єктів, та можуть реалізуватися в залежності від характеру правовідносин в порядку іншого судочинства.

Зважаючи на наведене, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги ФГВФО та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову ще й вищевказаних підстав.

У відповідності до положень ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю та ухвалення нового рішення серед іншого є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно положень ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Ухвалою від 04 листопада 2022 року Київським апеляційним судом було відстрочено Лагуну сплату судового збору за подання апеляційної скарги у сумі 1 191 750, 00 грн. до закінчення апеляційного розгляду та ухвалення судового рішення у справі судом апеляційної інстанції.

Зважаючи на наведене, з позивача на користь держави підлягає стягненню судовий збір у сумі 1 191 750, 00 грн.

При подачі апеляційної скарги Фондом гарантування вкладів фізичних осіб було сплачено судовий збір у розмірі 1 302 525,00 грн. В той же час, зважаючи на положення ст. 4 Закону України «Про судовий збір», належною сумою судового збору, що підлягала сплаті при подачі апеляційної скарги в даному випадку, є 1 191 750, 00 грн. Саме така сума збору підлягає відшкодуванню ФГВФО за рахунок позивача.

Керуючись ст.ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб задовольнити.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 26 серпня 2022 року скасувати та ухвалити по справі нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ФЕЛІКС-АГРО» (03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 94, кв. 1, код ЄДРПОУ 42217811) на користь держави судовий збір у розмірі 1 191 750 (один мільйон сто дев`яносто одна тисяча сімсот п`ятдесят) гривень 00 коп.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ФЕЛІКС-АГРО» (03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 94, кв. 1, код ЄДРПОУ 42217811) на користь та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (04053, м. Київ, вул. Січових Стрільців, 17, код ЄДРПОУ 21708016) судовий збір у розмірі 1 191 750 (один мільйон сто дев`яносто одна тисяча сімсот п`ятдесят) гривень 00 коп.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий С.О. Журба

Судді Т.О. Писана

К.П. Приходько