Постанова

від 22.03.2023 по справі 198/53/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

22 березня 2023 року

м. Київ

справа № 198/53/21

провадження № 61-13253 св 22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

представник відповідача - адвокат Ільченко Ірина Валентинівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області у складі судді Гайдар І. О. від 07 травня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду у складі колегії суддів:

Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А., Свистунової О. В. від 08 листопада 2022 року,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2 , в якому, з урахування відмови від частини позовних вимог

15 квітня 2021 року, просила суд усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні належним їй на праві приватної власності житловим будинком, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 із вказаного житлового будинку.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що їй на підставі договорів дарування від 11 грудня 2019 року належить житловий будинок та земельна ділянка з кадастровим номером 1225980500:03:001:0355, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , а також земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 1225980500:03:001:0353, розташована в с. Вербське Павлоградського (колишнього Юр`ївського) району Дніпропетровської області.

Вказувала, що вона отримала вказаний житловий будинок та земельні ділянки в дар від свого батька - ОСОБА_3 , який до 2014 року проживав в житловому будинку та користувався земельними ділянками.

Позивач зазначала, що у зв`язку із хворобою батько переїхав на постійне місце проживання в інший населений пункт, а в 2016 році у вказаний вище житловий будинок самовільно без згоди колишнього власника та без реєстрації місця проживання вселився ОСОБА_2 , який є сином ОСОБА_3 та її братом.

При цьому, вона та її батько - ОСОБА_3 неодноразово вимагали від відповідача звільнити житловий будинок та земельну ділянку, однак в добровільному порядку відповідач відмовлявся виселитись, чим створював їй перешкоду у реалізації права власності на нерухоме майно.

Ураховуючи вищевикладене, ОСОБА_1 просила суд її позов задовольнити.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Короткий зміст судових рішень суду першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 07 травня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з їх безпідставності, оскільки ОСОБА_1 , прийнявши будинок у дар, тобто безоплатно набувши у власність майно, знала про проживання в ньому з 2014 року відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, до цього часу не вчиняла активних дій, спрямованих на виселення відповідача, та ніколи не виявлення бажання й не здійснювала спроб проживати в спірному будинку, а тому її право на це майно не може бути захищено шляхом виселення ОСОБА_2 . Така вимога не є співмірним та необхідним з урахуванням усіх обставин справи.

При цьому, суд указав, що отриманий позивачкою у власність будинок не є єдиним можливим місцем її проживання, так як до 2016 року ОСОБА_1 проживала в місті Дніпрі у квартирі, що належить їй на праві спільної сумісної власності, де і на теперішній час зареєстроване її місце проживання. Крім того, позивачка в порядку спадкування після смерті свого чоловіка має право на житловий будинок, де вона проживає фактично, який розташований по сусідству зі спірним житловим будинком.

Також суд послався на відповідні правові висновки Великої Палати Верховного Суду.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 07 травня 2021 року скасовано.

Позов ОСОБА_1 задоволено.

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні та розпорядженні належним їй на праві приватної власності житловим будинком, що розташований за адресою:

АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 із вказаного житлового будинку.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 лютого 2022 року касаційну скаргу

ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 листопада 2021 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-18345 св 21).

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 07 травня 2021 року залишено без змін.

Постанова мотивована тим, що задоволення позову призведе до порушення принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою. Позов ОСОБА_1 про позбавлення її брата ОСОБА_2 права проживання у батьківському будинку, який належить їй на праві приватної власності, є необґрунтованим та порушує основоположне право відповідача на житло. При цьому, враховуючи баланс між захистом права власності позивачки, яка у спірному будинку не проживає, має інше придатне для проживання житлове приміщення, та захистом права відповідача на житло, який тривалий час, з 2016 року, постійно проживає у спірному будинку та іншого житла, яке було б у задовільному для проживання стані, не має, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначав, що факт проживання відповідача у належному позивачці житловому будинку по АДРЕСА_1 не позбавляє її права користування, володіння та розпорядження цим майном, а лише частково обмежує позивачку у праві користування будинком, враховуючи фактичне проживання відповідача.

Також суд послався на відповідні правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду й відповідну судову практику Європейського суду з прав людини.

Також по суті апеляційний суд зазначив, що виконав вказівки Верховного Суду при попередньому скасуванні його судового рішення, а саме щодо застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 07 травня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення, ухвалити нове судове рішення, яким її позов задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2023 року клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень задоволено

й поновлено цей строк, відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу № 198/53/21 з Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області та надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

23 січня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про розгляд справи за її участю в режимі відеоконференції відмовлено, справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди належним чином не встановили фактичні обставини у справі та дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимоги. Вказує, що суд апеляційної інстанції після направлення Верховним Судом справи на новий розгляд, належним чином не дослідив подані докази щодо належного позивачці на праві власності придатного для проживання житла, а у належній їй квартирі проживає сім`я її сина, не звернув увагу на недобросовісні дії відповідача, який подарував сину належну йому частку квартири під час нового розгляду справи в суді апеляційної інстанції, а саме 16 серпня 2022 року.

Вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі

№ 654/785/19, провадження № 61-19609 св 21.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У лютому 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив від представника ОСОБА_2 - адвоката Ільченко І. В., на касаційну скаргу, в якому зазначено, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими, судами належним чином встановлено фактичні обставини у справі та дана цим обставинам належна правова оцінка, а позивач належним чином не довела потреби у виселенні відповідача зі спірного житлового будинку, не надала доказів того, що відповідач перешкоджає їй у користуванні спільним будинком. При цьому, зазначає, що відповідач тривалий час проживає у вказаному будинку, іншого житла немає, а його виселення не відповідатиме закону та принципу пропорційності, не забезпечуватиме справедливого балансу між учасниками справи.

Також посилається на відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду та відповідну судову практику Європейського суду з прав людини щодо стосується питання виселення особи без надання іншого житла.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_3 на праві власності належав житловий будинок

по АДРЕСА_1 , загальною площею 43,0 кв. м, на підставі свідоцтва про право особистої приватної власності, виданого виконавчим комітетом Павлоградської районної ради Дніпропетровської області 17 серпня 1988 року, зареєстрованого в реєстрі за № 46 (а. с. 12-13, т. 1).

У вказаному житловому будинку з 2016 року проживає ОСОБА_2 , який є рідним братом ОСОБА_1 .

У серпні 2018 року ОСОБА_3 звертався до органів поліції із заявою про самоправне зайняття належного йому житлового будинку ОСОБА_2

(а. с. 18, т. 1).

Відповідно до договору дарування земельної ділянки від 11 грудня 2019 року ОСОБА_1 прийняла в дар від свого батька ОСОБА_3 земельну ділянку, площею 0,1282 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер - 1225980500:03:001:0353, розташовану за адресою: Варварівська сільська рада, с. Вербське, Юр`ївський район Дніпропетровської області. Право власності зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а. с. 9-11, т. 1).

Згідно з договором дарування від 11 грудня 2019 року ОСОБА_1 прийняла в дар від свого батька ОСОБА_3 житловий будинок з відповідними будівлями та земельну ділянку (кадастровий номер земельної ділянки - 1225980500:03:001:0355), які знаходяться за адресою:

АДРЕСА_1 . Право власності зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а. с. 12-14, т. 1).

Листом Юр`ївського відділення поліції Павлоградського ВП ГУ НП в Дніпропетровській області від 11 червня 2020 року № 51.4-2731,

ОСОБА_1 роз`яснено, що усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном шляхом визнання особи такою, що втратила право користуватися житловим приміщенням та примусове виселення шляхом звернення до суду є належним способом захисту її порушених прав. При цьому зазначено, що поліція не здійснює виселення або примусове виселення з приміщення або земельної ділянки осіб, виселення здійснюється за вмотивованим рішенням суду через Державну виконавчу службу України (а. с. 15-16, т.1).

Згідно з актом обстеження фактичного проживання № 154, складеного

08 лютого 2021 року комісією виконавчого комітету Юр`ївської селищної ради Юр`ївського району Дніпропетровської області, у вказаному вище житловому будинку орієнтовно з 2016 року проживає без реєстрації ОСОБА_2

(а. с. 19, 31, т.1).

Відповідно до акту обстеження фактичного проживання № 158, складеного

09 лютого 2021 року комісією виконавчого комітету Юр`ївської селищної ради Юр`ївського району Дніпропетровської області, ОСОБА_1 з 2016 року фактично проживає в житловому будинку за адресою

АДРЕСА_1 (а. с. 20, т.1).

Місце проживання ОСОБА_1 з 12 квітня 1982 року зареєстроване на житловому АДРЕСА_2 , що підтверджується копією її паспорту серії НОМЕР_1 , виданого Бабушкінським РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області 26 січня 2005 року

(а. с. 5-6, т.1).

Вказана вище квартира, загальною площею 46,4 кв. м, належить

ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності у розмірі 1/3 частки, на підставі свідоцтва про право власності, виданого 27 квітня 2007 року Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради,

що підтверджується копією вказаного свідоцтва та копією витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 15518989, виданого

08 серпня 2007 року КП «ДМБТІ» (а. с. 53-56, т. 2).

Місце проживання ОСОБА_2 зареєстроване за адресою

АДРЕСА_3 , що підтверджується листом виконавчого комітету Юр`ївської селищної ради Юр`ївського району Дніпропетровської області від 22 лютого 2021 року № 287/0/2-21 (а. с. 26, т.1).

Вищевказана квартира по АДРЕСА_3 ,

в якій зареєстроване місце проживання ОСОБА_2 , належала йому на праві власності та ОСОБА_4 по 1/2 частці кожному на підставі свідоцтва про право власності, виданого Юр`ївською райдержадміністрацією 11 січня

2007 року, що підтверджується листом КП Павлоградське МБТІ від 05 жовтня 2022 року № 51 (а. с. 34, т. 2).

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 17 серпня 2022 року № 307584686, з 16 серпня 2022 року вказана вище квартира АДРЕСА_4 належить ОСОБА_5 на підставі договору дарування від 16 серпня 2022 року № 513, посвідченого Другою павлоградською державною нотаріальною конторою (а. с. 41, т. 2).

Актом обстеження дійсності не проживання, складеного 28 червня 2022 року комісією в складі депутата та двох сусідів, затверджений Юр`ївською селищною радою Павлоградського району Дніпропетровської області, відповідно до якого встановлено, що ОСОБА_2 дійсно не мешкає у квартирі

АДРЕСА_4 з 2009 року (а. с. 18, т. 2).

ОСОБА_2 є власником житлового будинку, загальною площею 33,8 кв. м, житловою площею 13,7 кв. м, що знаходиться по АДРЕСА_1 , згідно з копії договору купівлі-продажу житлового будинку від 02 березня

2001 року, посвідченого державним нотаріусом Юр`ївської державної нотаріальної контори за реєстровим № 297 (а. с. 16-17, т. 2).

Відповідно до акту обстеження фактичного не проживання від 29 червня

2022 року № 398, складеного комісією виконавчого комітету Юр`ївської селищної ради Павлоградського району Дніпропетровської області, вказано, що ОСОБА_2 в будинку АДРЕСА_1 станом на 23 червня 2022 року не проживає; згідно технічного паспорту на вказаний житловий будинок від 01 листопада 2000 року, даний будинок 1938 року забудови, фундамент відсутній, стіни з саману, дах шиферний (а. с. 19, т. 2).

Листом виконавчого комітету Юр`ївської селищної ради Павлоградського району Дніпропетровської області від 07 липня 2022 року №750/0/2-22 повідомлено, зокрема, що відомості про визнання у встановленому Законом порядку аварійним (непридатним до проживання) житлового будинку

АДРЕСА_5 відсутні (а. с. 4, т. 2).

15 серпня 2022 року в будівлі приватного домоволодіння за адресою

АДРЕСА_1 відбулася пожежа. Ймовірна причина пожежі необережне поводження з вогнем невстановленою особою. Вказане підтверджується довідкою Павлоградського районного управління ГУ ДСНС України у Дніпропетровській області від 17 серпня 2022 року № 1465/02-22 та актом про пожежу від 17 серпня 2022 року (а. с. 20, 21, т. 2).

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 17 серпня 2022 року № 307587512 у ОСОБА_2 відсутнє зареєстрованого права власності на нерухоме майно (а. с. 15, т. 2).

Відповідно до листа Павлоградського районного ВП ГУ НП в Дніпропетровській області від 28 жовтня 2022 року № 48-13123 стосовно надання інформації щодо звернень гр. ОСОБА_1 до Павлоградського РВП з письмовими заявами або через лінію «102», відносно незаконного вселення та проживання

гр. ОСОБА_2 у буд. АДРЕСА_6 , вказано, що 23 грудня 2021 року гр. ОСОБА_1 зверталася на лінію «102» з повідомленням з первинною кваліфікацією «Хуліганство», яке зареєстроване до єдиного обліку заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення та інші події з використанням інформаційно-телемунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України» за № 31173

від 23 грудня 2021 року Павлоградського РВП ГУНП, дане звернення згідно із Законом України «Про звернення громадян» після проведеної відповідної перевірки списано до справи Павлоградського РВП (т. № 388 ст. 138-142) про результати розгляду якого заявницю було сповіщено поштовим зв`язком

(вих. № 48-7262 від 31 грудня 2021 року). Відповідно до інформаційно-телекомунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України» гр. ОСОБА_1 зверталася до Юр`ївського відділення поліції Павлоградського ВП ГУНП в Дніпропетровській області в період часу

з 2018 по 2020 роки; результатами розгляду цих звернень сектор моніторингу Павлоградського РВП не володіє (а. с. 58-59, т. 2).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального

кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судами норм права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої

статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції

в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою

для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції

в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з частинами першою, третьою статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України).

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частинами першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у приватній власності, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, або шляхом виселення (негаторний позов).

У справі, яка переглядається, установлено, що ОСОБА_1 відповідно до договорів дарування від 11 грудня 2019 року прийняла в дар від свого батька ОСОБА_3 житловий будинок та земельні ділянки, що знаходяться за адресою АДРЕСА_1 , однак не може користуватися своєю власністю, оскільки відповідач відмовляється виселятися із вказаного житлового будинку.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298 цс 19) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Відповідно до Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків з конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» ЄСПЛ визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлене у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило б захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17

(провадження № 14-64 цс 20) Велика Палата Верховного Суду сформувала висновки про основні принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), у справах з приводу користування житловими приміщеннями, і звернула увагу, зокрема, на те, що у своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Суди, оцінюючи виселення відповідача на предмет пропорційності, встановивши фактичні обставини у справі, дійшли правильного висновку про те, що задоволення позову призведе до порушення принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою. Позов

ОСОБА_1 про позбавлення її брата ОСОБА_2 права проживання у батьківському будинку, який належить їй на праві приватної власності,

є необґрунтованим та порушує основоположне право відповідача на житло.

При цьому, враховуючи баланс між захистом права власності позивачки, яка у спірному будинку не проживає, має інше придатне для проживання житлове приміщення, та захистом права відповідача на житло, який тривалий час,

з 2016 року, постійно проживає у спірному будинку та іншого житла

у задовільному для проживання стані, не має, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову.

Верховний Суд погоджується з вказаними висновками суду, який при новому розгляді справи всебічно, повно та об`єктивно надав оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими (частина третя статті 89 ЦПК України), тому спростовуються відповідні доводи касаційної скарги.

При цьому апеляційним судом виконано вказівки Верховного Суду при попередньому скасуванні судового рішення (частина п`ята статті 411 ЦПК України), чим спростовуються доводи касаційної скарги у відповідній частині.

Посилання касаційної скарги на недобросовісні дії відповідача, який подарував сину належну йому частку квартири під час нового розгляду справи в суді апеляційної інстанції, а саме 16 серпня 2022 року, не можуть бути підставою для скасування законних судових рішень, оскільки відповідно до вимог процесуального закону суд апеляційної та касаційної інстанції переглядає судове рішення районного суду у межах доводів і вимог, заявлених у районному судів. Районний суд ухвалив рішення суду 07 травня 2021 року, тому станом на цю дати з`ясовуються фактичні обставини справи й застосовані норми права.

Наведені в обґрунтування касаційної скарги доводи не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права, зводяться до незгоди з висновками суду і переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Оскільки касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, розподіл судових витрат за подання відповідної касаційної скарги Верховним Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 07 травня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 листопада

2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець