Ухвала

від 28.03.2023 по справі 922/1815/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

28 березня 2023 року

м. Київ

cправа № 922/1815/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Краснов Є.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

за участю представників:

позивача: не з`явився

відповідача-1: Шавлак В.Р. (в режимі відеоконференції)

відповідача-2: не з`явився

третьої особи-1: не з`явився

третьої особи-2: не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Фермерського господарства "Лідія" ОСОБА_3.

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 06.12.2022

у справі № 922/1815/20

за позовом Фермерського господарства "Лідія" ОСОБА_3.

до: 1) Головного управління Держгеокадастру у Харківській області; 2) Краснокутської селищної ради Харківської області

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - 1: 1) ОСОБА_1 ; 2) ОСОБА_2

про визнання права постійного користування ділянкою

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Верховного Суду від 06.03.2023 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Фермерського господарства "Лідія" ОСОБА_3. (далі - ФГ «Лідія», позивач, скаржник) на постанову Східного апеляційного господарського суду від 06.12.2022 з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.

ФГ «Лідія» звернулося до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - Держгеокадастр, відповідач-1), Краснокутської селищної ради Харківської області (далі - Рада, відповідач-2) про визнання права постійного користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства, наданої відповідно до Державного акта на право постійного користування землею серії Б №047928 від 1993 року, загальною площею 12,83 га (земельна ділянка площею 10,01 га розташована за межами населеного пункту на території Краснокутської селищної ради Краснокутського району Харківської області, земельна ділянка площею 2,82 га розташована в межах населеного пункту на території Краснокутської селищної ради Краснокутського району Харківської області) (далі - земельна ділянка площею 12,83 га).

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у 1993 році земельна ділянка площею 12,83 га була надана громадянину ОСОБА_3 , який після її отримання зареєстрував ФГ «Лідія». Після смерті засновника позивача у 2016 році право постійного користування земельної ділянкою не припинилось, оскільки з дати державної реєстрації обов`язки землекористувача земельної ділянки здійснює саме фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась. Натомість відповідачі вважають право постійного користування спірною земельною ділянкою припиненим з моменту смерті засновника ОСОБА_3 через відсутність її переоформлення за позивачем.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 25.11.2020 позов задоволено. Визнано за позивачем право користування земельною ділянкою площею 12, 83 га.

Суд першої інстанції виходив з того, що з дня державної реєстрації ФГ «Лідія» набуло права та обов`язки землекористувача земельної ділянки 12, 83 га. Зі смертю його засновника - ОСОБА_3 , якому спірна земельна ділянка була надана на праві постійного користування для ведення селянського (фермерського) господарства, це право не припинилося.

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , заявниця) звернулась до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення місцевого господарського суду та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову. Заявниця посилається на те, що не брала участі у розгляді даної справи, проте оскаржуване судове рішення прийнято про її законні права та інтереси, оскільки частина земельної ділянки 12,83 га, на яку було визнано право постійного користування позивача, з 2019 року є власністю заявниці.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 06.12.2022 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про відмову в позові.

Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1 з 2019 року (тобто, до моменту пред`явлення позову у даній справі) є власником земельних ділянок загальною площею 10,1 га, які накладаються на земельну ділянку 12,83 га, а отже оскаржуване рішення має безпосередній влив на законні права та інтереси заявниці, як власника земельної ділянки. При цьому інша частина земельної ділянки площею 2,82 га перебуває у власності іншої фізичної особи ОСОБА_2 .

Однак позов у даній справі про визнання права постійного користування землею пред`явлений ФГ «Лідія» до Держгеокадастру та Ради, які вже не мають речових прав на земельну ділянку площею 12, 82 га. Натомість заявниця, яка є власником частини земельної ділянки, на яку претендує позивач, не була визначена позивачем в якості співвідповідача. Зазначене є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог з огляду на його пред`явлення до неналежних відповідачів.

Не погоджуючись із зазначеною постановою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Скаржник мотивує подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Доводи касаційної скарги зводяться до наступного.

Апеляційним судом не враховано висновки Верховного Суду України від 24.10.2007 у справі №6-20859св07, від 10.10.2007 у справі №6-14879св07, від 30.01.2008 у справі № 6-20275св07, Великої Палати Верховного Суду у постановах від 01.04.2020 у справі № 320/5724/17, від 13.03.2018 у справі №348/992/16-ц, від 20.06.2018 у справі №317/2520/15-ц, від 22.08.2018 у справі №606/2032/16-ц, від 31.10.2018 у справі № 677/1865/16-ц, від 21.11.2018 у справі № 272/1652/14-ц, від 12.12.2018 у справі №704/29/17-ц, від 16.01.2019 у справі №695/1275/17 та у справі № 483/1863/17, від 27.03.2019 у справі №574/381/17-ц, від 03.04.2019 у справі № 628/776/18, від 20.03.2019 у справі №615/2197/15-ц про застосування норм Закону України «Про селянське (фермерське) господарство», Закону України «Про фермерське господарство» щодо фактичної заміни орендаря у правовідносинах користування земельними ділянками й переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації. Судом апеляційної інстанції не взято до уваги, що ані відповідачами, ані третьою особою не було спростовано, що з моменту створення та реєстрації позивача, після смерті його засновника та до теперішнього часу саме фермерське господарство здійснює користування спірною земельною ділянкою, яка була видана на ім`я голови цього господарства ОСОБА_3 . Визначені земельним законодавством підстави для припинення права постійного користування позивача земельною ділянкою у даному випадку відсутні.

Відповідно до положень частини 1 статті 300 ГПК України Верховний Суд розглядає доводи касаційної скарги тільки в частині, що стала підставою для відкриття касаційного провадження.

Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, які відповідають вимогам абзацу 2 пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України, разом з матеріалами справи, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Проте наведена скаржником підстава касаційного оскарження не отримала підтвердження під час касаційного провадження, оскільки висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у наведених скаржником постановах викладені не у подібних правовідносинах.

Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення у справі "Пелевін проти України").

У постанові від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Так, у постанові від 19.03.2021 у справі № 922/698/20 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги свою попередню практику (ухвала від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19) зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет). Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин) Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Проаналізувавши висновки, що викладені у постановах Верховного Суду у справах, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.

Так, скаржник обґрунтовує касаційну скаргу неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції положень Закону України "Про фермерське господарство", Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» без урахування висновків Верховного Суду України від 24.10.2007 у справі №6-20859св07, від 10.10.2007 у справі №6-14879св07, від 30.01.2008 у справі № 6-20275св07, Великої Палати Верховного Суду у постановах від 01.04.2020 у справі № 320/5724/17, від 13.03.2018 у справі №348/992/16-ц, від 20.06.2018 у справі №317/2520/15-ц, від 22.08.2018 у справі №606/2032/16-ц, від 31.10.2018 у справі № 677/1865/16-ц, від 21.11.2018 у справі № 272/1652/14-ц, від 12.12.2018 у справі №704/29/17-ц, від 16.01.2019 у справі №695/1275/17 та у справі № 483/1863/17, від 27.03.2019 у справі №574/381/17-ц, від 03.04.2019 у справі № 628/776/18, від 20.03.2019 у справі №615/2197/15-ц, які стосуються фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації.

Саме обставиною переходу права користування від засновника до створеного ним фермерського господарства був обґрунтований заявлений ФГ «Лідія» позов у даній справі.

У той же час в оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції не вирішував заявлений спір по суті, не робив висновків щодо порядку застосування наведених скаржником правових норм щодо переходу обов`язків землекористувача від засновника до фермерського господарства, а відмовив ФГ «Лідія» в задоволенні позову з підстави його заявлення до неналежних відповідачів, які на момент звернення з позовом вже на мали речових прав на спірну земельну ділянку.

Отже, дана справа №922/1815/20 і наведені справи, на правові висновки Верховного Суду в яких посилався скаржник в обґрунтування наявності підстави для подання касаційної скарги, різняться, відповідно, за правовим регулюванням спірних правовідносин і за з`ясованою попередніми судовими інстанціями фактично-доказовою базою у справах (обставинами останніх та зібраними в них доказами), тобто за істотними правовими ознаками.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що доводи скаржника про те, що суд в оскаржуваній постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у перелічених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, не знайшли свого підтвердження.

Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Керуючись статтями 234, 287, 296 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Фермерського господарства "Лідія" ОСОБА_3. на постанову Східного апеляційного господарського суду від 06.12.2022 у справі № 922/1815/20 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Краснов Є.В.