Постанова

від 07.02.2023 по справі 359/5535/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

аКИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

єдиний унікальний номер справи: №359/5535/18

номер провадження №22-ц/824/457/2023

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 лютого 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді - доповідача Білич І.М.

суддів Слюсар Т.А., Лапчевська О.Ф.,

при секретарі Рагушіна І.В.

за участю: прокурора Стовбчатий А.Ю.,

представника відповідача ОСОБА_1 - Руденко А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 02 травня 2019 року, ухвалене під головуванням судді Бориспільського міськрайонного суду Київської області Муранової -Лесів І.В.,

у цивільній справі № 359/5535/18-ц за позовом керівника Бориспільської місцевої прокуратури в інтересах держави до Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тригуб Євгенія Олегівна, Комунальне підприємство Бориспільської районної ради Бориспільське районне «Бюро технічної інвентаризації» про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування запису про право власності,-

в с т а н о в и л а:

У липні 2018 року керівник Бориспільської місцевої прокуратури звернувся в інтересах держави до суду з позовом до Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Тригуб Євгенія Олегівна, Комунальне підприємство Бориспільської районної ради Бориспільське районне «Бюро технічної інвентаризації», у якому з урахуванням уточнення позовних вимог просив:

- визнати незаконним та скасувати рішення Гірської сільської ради № 308-12-VII від 26 травня 2016 року «Про надання дозволу на складання проекту із землеустрою щодо оформлення документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в селі Гора Бориспільського району Київської області»;

- визнати незаконним та скасувати рішення Гірської сільської ради № 880-46-VII від 29 листопада 2017 року «Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 »;

- визнати недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тригуб Є. О. індексний номер 43816032 від 1 листопада 2018 року та скасувати запис про право власності № 28702152 від 1 листопада 2018 року.

В обґрунтування позовних вимог зазначаючи, що Бориспільською місцевою прокуратурою в ході опрацювання інформації, отриманої за результатами розгляду звернення Бориспільської районної державної адміністрації Київської області, виявлено порушення вимог земельного та містобудівного законодавства, внаслідок чого було установлено, що рішенням Гірської сільської ради Бориспільського району №308- 12-VII від 26 травня 2016 року надано дозвіл громадянину ОСОБА_3 на складання проекту із землеустрою щодо оформлення документів, які посвідчують право власності на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства в селі Гора на території Гірської сільської Бориспільського району Київської області. Рішенням Гірської сільської ради Бориспільського району №880-46-VII від 29 листопада 2017 року затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_3 земельної ділянки та передано йому у власність земельну ділянку із кадастровим номером 3220883201:01:001:3081, загальною площею 0,1255 га, для ведення особистого селянського господарства в селі Гора на території Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області за рахунок земель комунальної власності Гірської сільської ради. Проте, вказані рішення не відповідають генеральному плану та плану зонування території села Гора, згідно яких, зазначена земельна ділянка знаходиться на межі двох функціональних зон - виробничої зони та зони транспортної інфраструктури: зона вулиць, майданів, доріг, у відтак, не могла бути відведена відповідачу. Крім того, листом Відділу містобудування та архітектури Бориспільської районної державної адміністрації Київської області № 2139 від 28 листопада 2016 року відмовлено у погодженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з кадастровим номером 3220883201:01:001:3081 у приватну власність для ведення особистого селянського господарства, однак рішенням Гірської сільської ради затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_3 земельної ділянки, який не було погоджено зі структурним підрозділом районної державної адміністрації у сфері містобудування та архітектури. Таким чином, ОСОБА_3 набув право власності на спірну земельну ділянку, яку у подальшому відчужив ОСОБА_1 , на підставі рішень №308- 12-VII від 26 травня 2016 року та №880-46-VII від 29 листопада 2017 року прийнятих з порушенням вимог чинного законодавства України, що є підставою для задоволення позову.

Заочним рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 02 травня 2019 року позовні вимоги керівника Бориспільської місцевої прокуратури задоволено.

Визнано незаконним та скасовано рішення Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області №308-12-VII від 26 травня 2016 року «Про надання дозволу на складання проекту із землеустрою щодо оформлення документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку ОСОБА_3 для ведення особистого селянського господарства в с. Гора Бориспільського району Київської області».

Визнано незаконним та скасовано рішення Гірської сільської ради Бориспільського району Київської області №880-46-VII від 29 листопада 2017 року «Про затвердження проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_3 ».

Визнано недійсним рішення по державну реєстрацію прав та їх обтяжень приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тригуб Євгенії Олегівни, індексний номер 43816032 від 01 листопада 2018 року, та скасовано запис про право власності №28702152 від 01 листопада 2018 року.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 24 вересня 2019 року в задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Руденко А.О. про перегляд заочного рішення відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу.

В апеляційній скарзі, посилаючись на необґрунтованість рішення суду, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просила рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 02 травня 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Скаржник посилалася на те, що прокурор є неналежним позивачем, оскільки в обґрунтування заявлених вимог зазначено, що землі вибули з комунальної власності, якими має розпоряджатися та в разі необхідності звертатись з відповідними вимогами саме місцева рада. Також прокурором обраний невірний спосіб захисту, вимога про скасування рішення приватного нотаріуса про реєстрацію прав та їх обтяжень не може вважатися похідною вимогою від вимог про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування і відсутні будь-які підстави для її задоволення. Крім того, судом не досліджено повноваження прокурора на звернення до суду, оспорювані рішення місцевої ради є ненормативними актами, які вичерпали свою дію та їх скасування не породжує правових наслідків, ОСОБА_1 зазнає непропорційного втручання у мирне володіння майном в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Постановою Київського апеляційного суду від 6 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 2 травня 2019 року - без змін.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2022 року постанову Київського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - Руденко А.О. підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити з наведених в ній підстав.

Прокурор - Стовбчатий А.Ю. заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив рішення залишити без змін.

Інші учасники справи про день і час розгляду справи повідомлялися належним чином у встановленому законом порядку. В судове засідання не з`явися, поважність причин своєї неявки суду не повідомили.

Колегія суддів вважала за можливе розглянути справу у відсутність відповідача в силу вимог передбачених положеннями ст. 372 ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що подана апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, рішенням Гірської сільської ради № 308-12-VII від 26 травня 2016 року надано дозвіл ОСОБА_3 на складання проекту із землеустрою щодо оформлення документів, які посвідчують право власності на земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства в селі Гора на території Гірської сільської ради.

У подальшому рішенням Гірської сільської ради № 880-46-VII від 29 листопада 2017 року затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність

ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,1255 га для ведення особистого селянського господарства в селі Гора на території Гірської сільської ради та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку з кадастровим номером 3220883201:01:001:3081 загальною площею 0,1255 га для ведення особистого селянського господарства в селі Гора на території Гірської сільської ради за рахунок земель комунальної власності Гірської сільської ради.

На підставі рішень органу місцевого самоврядування за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на вказану земельну ділянку, про що 1 грудня 2017 року державним реєстратором КП Бориспільської районної ради Бориспільське районне «Бюро технічної інвентаризації» зроблено запис за № 23765168.

Зі змісту листів Бориспільської районної державної адміністрації Київської області № 48/07-46-982 від 6 березня 2018 року і № 48/07-46-2104 від 11 травня 2018 року та викопіювання з генерального плану села Гора суди встановили, що за генеральним планом села Гора, затвердженим рішенням Гірської сільської ради № 1054-45-VI від 25 квітня 2014 року, та планом зонування території села Гора, затвердженим рішенням цієї ж ради № 244-10-VII від 28 квітня 2016 року, земельна ділянка з кадастровим номером 3220883201:01:001:3081 знаходиться на межі двох функціональних зон - виробничої зони та зони транспортної інфраструктури (зона вулиць, майданів, доріг).

Відділом містобудування та архітектури Бориспільської районної державної адміністрації Київської області розглянуто клопотання Приватного підприємства «Інвестиційна компанія «Меркурій-Інвест» про погодження проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства ОСОБА_3 в межах села Гора на території Гірської сільської ради та листом № 2139 від 28 листопада 2016 року надано обґрунтовану відмову у погодженні проекту землеустрою. Відмова вмотивована тим, що відповідно до наданих графічних матеріалів земельна ділянка з кадастровим номером 3220883201:01:001:3081 знаходиться на межі двох функціональних зон - виробничої зони та зони транспортної інфраструктури (зона вулиць, майданів в межах червоних ліній, доріг), тому не може бути відведена за поданим цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.

Головне управління Держгеокадастру у Київській області у межах компетенції провело перевірку з питань дотримання вимог земельного законодавства при використанні спірної земельної ділянки, за результатами якої складено акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства № 271-ДК/285/АП/09/01-18 від 19 червня 2018 року, відповідно до якого документація із землеустрою спірної земельної ділянки подана до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, для внесення відомостей до Державного земельного кадастру без погодження з відділом містобудування та архітектури Бориспільської районної державної адміністрації Київської області.

Листом Головного управління Держгеокадастру у Київській

області № Г-967/0-2283/6-18 від 25 червня 2018 року вказаний акт направлено до Бориспільської місцевої прокуратури з проханням вжити заходів прокурорського реагування щодо встановлених порушень вимог земельного законодавства.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що оспорюванні рішення Гірської сільської ради № 308-12-VII від 26 травня 2016 року та № 880-46-VII від 29 листопада 2017 року не відповідають вимогам законодавства та порушують права територіальної громади, оскільки місце розташування спірної земельної ділянки не відповідає вимогам затвердженого генерального плану населеного пункту.

Встановивши, що набута ОСОБА_3 на підставі незаконного рішення органу місцевого самоврядування земельна ділянка у подальшому відчужена ОСОБА_1 відповідно до договору купівлі-продажу, суд першої інстанції дійшов висновку про визнання недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, на підставі якого внесено запис про право власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку, та скасував відповідний запис.

Повертаючи справу на новий апеляційний перегляд, Верховний Суд зазначив про те, що під час нового розгляду апеляційному суду необхідно надати належну оцінку зазначеному прокурором обґрунтуванню повноважень на звернення до суду з даним позовом в інтересах держави; перевірити доводи апеляційної скарги в цій частині.

Відповідно до частини 1 статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Згідно з частиною 1 статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що на прокуратуру покладається функція представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом та главою 12 розділу III ЦПК України.

Відповідно до частин 3,4 статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.

Частиною 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Згідно положень частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19) зазначено, що питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у ст.23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру», який набрав чинності 15 липня 2015 року. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина третя). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци 1-3 ч.4). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (ч.7).

На необхідності обґрунтування прокурором наявності підстав для представництва наголосила Велика Палата Верховного Суду у постанові

від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19), зазначивши, що системне тлумачення абзацу 1 ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках:

1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах;

2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Водночас у розумінні положень п.3 ч.1 ст.131-1 Конституції України з урахуванням практики Європейського суду з прав людини прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом. При цьому розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п.3 ч.2 ст.129 Конституції України).

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (пункт 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19)).

При цьому у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19) зазначено, що якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази про вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим ч.4 ст.23 Закону України «Про прокуратуру», застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.

Звертаючись з даним позовом до суду, прокурор діючи в інтересах держави посилався на положення статей 83, 122, 118, 186-1, Земельного кодексу (далі - ЗК) України, ст. 393 ЦК України і ст.23 Закону України «Про прокуратуру», а також ст. 56 ЦПК України обґрунтовуючи тим, що, приймаючи оскаржувані рішення, Гірська сільська рада порушила норми чинного законодавства, оскільки передала у власність ОСОБА_3 земельну ділянку без дотримання відповідних норм земельного законодавства.

Згідно з абзацом 4 ст.15-2 ЗК України до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, у сфері земельних відносин, належить організація та здійснення державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю.

Відповідно до Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15 (далі - Положення) Держгеокадастр є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру.

Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань організовує та здійснює державний нагляд (контроль): за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за: дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок; дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю; дотриманням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування вимог земельного законодавства з питань передачі земель у власність та надання у користування, зокрема в оренду, зміни цільового призначення, вилучення, викупу, продажу земельних ділянок або прав на них на конкурентних засадах (підпункт 25-1 пункту 4 Положення в редакції чинній на час подання позову).

Наведене свідчить, що органи Держгеокадастру можуть виконувати: 1) функції розпорядника земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності від імені власника, яким є держава Україна, з усіма повноваженнями власника на захист права власності; 2) функції органу державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності.

Згідно зі ст.28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що перебачений Конституцією та законами України. Отже міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи відповідно до ст.28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» наділені повноваженням звернення до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень.

Відповідно до ст.10 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» та п.5-1 Положення посадові особи Держгеокадастру та його територіальних органів, які є державними інспекторами у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотриманням вимог законодавства України про охорону земель, в межах своїх повноважень мають право звертатися до суду з позовом щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.

З наведених норм права вбачається, що органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійсненні їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі з позовами щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 1 червня 2021 року у справі № 925/929/19 (провадження № 12-11гс21) та зазначила, що органи Держгеокадастру наділені правом звернення до суду з відповідними позовними вимогами.

Відтак, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо права пред`явлення позову керівником Бориспільської місцевої прокуратури в інтересах держави, оскільки прокурор набув таке право на представництво у відповідності до п.1 ч.3 ст.23 Закону України «Про прокуратуру».

Таким чином, посилання скаржника на те, що прокурор є неналежним позивачем у справі, не знайшли свого підтвердження.

Щодо вирішення спору по суті.

Згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Статтею 41 Конституції України визначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ч. 1 ст. 119 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Відповідно до статті 65 ЗК України землями промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності. Порядок використання земель промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення встановлюється законом.

Відповідно до частини 1 статті 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей.

Відповідно до пунктів 2, 3 статті 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту. Детальний план території - містобудівна документація, що визначає планувальну організацію та розвиток території.

Згідно частини 1 статті 16 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.

Згідно з частиною 1 статті 17 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту. На підставі затвердженого генерального плану населеного пункту розробляється план земельно-господарського устрою, який після його затвердження стає невід`ємною частиною генерального плану. Послідовність виконання робіт з розроблення генерального плану населеного пункту та документації із землеустрою визначається будівельними нормами, державними стандартами і правилами та завданням на розроблення (внесення змін, оновлення) містобудівної документації, яке складається і затверджується її замовником за погодженням з розробником. У складі генерального плану населеного пункту може розроблятися план зонування території цього населеного пункту. План зонування території може розроблятися і як окрема містобудівна документація після затвердження генерального плану.

Статтею 20 Закону України «Про основи містобудування» передбачено, що регулювання земельних відносин у містобудуванні здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Згідно пункту «а» частини 3 статті 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Згідно з пунктом «в» частини 3 статті 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених вказаним Кодексом.

Відповідно до частини 1 статті 79 ЗК України, земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Згідно з Інструкцією про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Держземагентства України від 18 травня 2010 року № 376 (в редакції, чинній станом на день виникнення спірних правовідносин) межа земельної ділянки - це сукупність ліній, що утворюють замкнений контур і розмежовують земельні ділянки.

Частиною 6 статті 118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Тобто, графічні матеріали, які додаються до клопотання, повинні бути такими, обсяг даних яких дозволяє чітко ідентифікувати бажане місце розташування земельної ділянки відносно інших землевласників та землекористувачів, а бажана земельна ділянка має бути максимально конкретизованою, що б давало можливість насамперед встановити зазначене місце розташування, перевірити відповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів та у передбачених земельним законодавством випадках надати дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо чітко визначеної земельної ділянки.

Частиною четвертою статті 122 ЗК України визначено, що центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Відповідно до абзацу першого частини 7 статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Згідно з частиною 1 статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.

Частиною 2 статті 20 ЗК України передбачено, що зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Статтею 21 ЗК України встановлено, що порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсним рішень органів державної в лади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам, визнання недійсними угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною.

Так, згідно генерального плану села Гора, затвердженого рішенням Гірської сільської ради №1054-45-VI від 25 квітня 2014 року та плану зонування території села Гора, затвердженого рішенням Гірської сільської ради №244-10-VII від 28 квітня 2016 року, спірна земельна ділянка із кадастровим номером 3220883201:01:001:3081 знаходиться на межі двох функціональних зон - виробничої зони та зони транспортної інфраструктури: зона вулиць, майданів, доріг, що підтверджується листами Бориспільської районної державної адміністрації №48/07-46-982 від 06 березня 2018 року та №48/07-46-2104 від 11 травня 2018 року та викопіюванням з генерального плану села Гора.

За таких обставин, передача вказаної земельної ділянки у власність ОСОБА_3 для цільового призначення: для ведення особистого селянського господарства, суперечить затвердженому Генеральному плану села Гора та плану зонування території села Гора.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання незаконними та скасування рішень Гірської сільської ради № 308-12-VII від 26 травня 2016 року, яким надано дозвіл на розроблення проекту із землеустрою щодо оформлення документів які посвідчують право власності на земельну ділянку, та № 880-46-VII від 29 листопада 2017 року, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_3 спірної земельної ділянки.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до вимог ст. 373 ЦК України право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону

Відповідно до ст. 125 ЗК України право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Пунктом 1 частини 1 статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, право власності на спірну земельну ділянку зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі незаконного рішення.

01 листопада 2018 року ОСОБА_3 відчужив спірну земельну ділянку на користь ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу, на підставі якого, остання зареєструвала за собою право власності на неї.

Таким чином, суд першої інстанції встановивши, що набута ОСОБА_3 на підставі незаконного рішення органу місцевого самоврядування земельна ділянка у подальшому відчужена ОСОБА_1 , дійшов обґрунтованого висновку про визнання недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, на підставі якого внесено запис про право власності ОСОБА_1 на спірну земельну ділянку.

Доводи апеляційної скарги щодо посилання скаржника на невірно обраний позивачем спосіб захисту є помилковим, оскільки в даному випадку, саме визнання незаконними та скасування рішень сільської ради, а також визнання недійсним рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, призведе до поновлення порушеного права держави.

На думку колегії суддів, не можуть бути підставою для скасування рішення суду, доводи апеляційної скарги в частині щодо непропорційного втручання у мирне володіння майном в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так як предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно.

Перший протокол ратифікований Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, за якими слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар. Одним із елементів дотримання принципу пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, встановивши порушення статті 1 Першого протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.

В даному випадку слід застосовувативисновки ЄСПЛ не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки ЄСПЛ рекомендує оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого заявника. Це пов`язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані із протиправною поведінкою самого набувача майна.

Колегія суддів вважає, що у справі яка переглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не встановлено невідповідності заходу втручання держави в право власності заявника критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.

Статтями 13, 14 Конституції України визначено, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на наведене, положення частини першої статті 83, частини першої статті 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об`єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять суспільний, публічний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Таким чином, повернення у цій справі земельної ділянки її власнику - державі, відповідає критерію законності: воно здійснюється в зв`язку з порушенням органом державної влади низки вимог ЗК України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності.

ОСОБА_3 , а в подальшому новий власник спірної земельної ділянки ОСОБА_1 , не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що ділянка перебуває на межі двох функціональних зон - виробничої зони та зони транспортної інфраструктури: зона вулиць, майданів, доріг, а тому вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить добросовісність відповідачів під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, надав всім доводам сторін належну правову оцінку, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності та постановив рішення. При апеляційному розгляді справи порушень норм матеріального і процесуального права, які є підставою для скасування рішення, в справі не виявлено. Відтак, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду без змін з зазначених вище підстав.

Керуючись ст.ст. 368, 372, 374, 375, 381-384, 387 ЦПК України, колегія суддів,-

п о с т а н о в и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Заочне рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 02 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.

Повний текст постанови складено 24 березня 2023 року.

Суддя-доповідач:

Судді: