Постанова

від 15.03.2023 по справі 357/8151/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 357/8151/22 Головуючий у І інстанції Бебешко М.М.

Провадження №22-ц/824/3334/2023 Головуючий у 2 інстанції Таргоній Д.О.

ПОСТАНОВА

Іменем України

15 березня 2023 рокуКиївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Таргоній Д.О.,

суддів: Голуб С.А., Писаної Т.А.,

за участі секретаря Орел П.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Білоцерківський міськрайонного суду Київської області від 08 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради Київської області, про стягнення середнього заробітку за час невиконання судового рішення, -

УСТАНОВИВ:

У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовом до Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради Київської області, про стягнення середнього заробітку за час невиконання судового рішення.

В обґрунтування позову зазначив, що згідно наказу № 1-к від 10 січня 2018 року ОСОБА_1 було прийнято на роботу з 12 січня 2018 року до Комунального закладу Білоцерківської міської ради Білоцерківська музична школа № 3 на посаду слюсаря-сантехніка за безстроковим трудовим договором. 16 грудня 202020 року за підписом т.в.о. директора Комунального закладу Білоцерківської міської ради Білоцерківська музична школа № 3 Кучерук О.П. та печаткою Відділу культури і туризму видано Наказ № 32-к, яким позивача було звільнено з посади слюсаря-сантехніка за п.1 ст.40 КЗпП України.

Не погоджуючись з даним наказом, позивач звернувся до Білоцерківського міськрайонного суду Київської області з позовом про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді слюсаря-сантехніка, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Рішенням суду від 04 червня 2021 року у справі №т 357/1256/21 частково задоволені позовні вимоги: визнано протиправним та скасовано наказ № 32-к від 16 грудня 2020 року, позивача поновлено на посаді слюсаря-сантехніка з 17 грудня 2020 року, стягнуто з Відділу (Управління) культури та туризму Білоцерківської міської ради середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 27 381,50 грн., судовий збір у розмірі 908 грн. та 4000 грн. моральної шкоди. Рішення в частині поновлення на роботі підлягало негайному виконанню.

Постановою Київського апеляційного суду вказане судове рішення залишено без змін. Однак, незважаючи на рішення суду про негайне поновлення позивача на роботі, станом на день звернення до суду з позовом вказане рішення суду не виконано.

З 01 серпня 2022 року Комунальний заклад Білоцерківської міської ради Білоцерківська музична школа № 3 припинив свою діяльність, тому датою звільнення з посади слюсаря-сантехніка Комунального закладу Білоцерківської міської ради Білоцерківська музична школа № 3 слід вважати 01 серпня 2022 року.

Посилаючись на вказані обставини, позивач просив у відповідності до приписів статті 236 КЗпП України стягнути з Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час невиконання судового рішення про поновлення його на роботі та вирішити питання про розподіл судових витрат шляхом ухвалення додаткового рішення після розгляду справи по суті. Зазначав, що документальне підтвердження судових витрат позивача буде надано суду не пізніше п`яти днів після розгляду справи по суті.

Рішенням Білоцерківський міськрайонного суду Київської області від 08 листопада 2022 року в задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, з апеляційною скаргою в інтересах позивача ОСОБА_1 звернувся його представник - адвокат Запаскін М.Р., який, посилаючись на невідповідність висновків суду встановленим по справі обставинам, неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити по справі нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 у повному обсязі.

Зокрема, в доводах апеляційної скарги зазначає про свою незгоду із висновком суду першої інстанції щодо пропуску позивачем передбаченого статтею 233 КЗпП України тримісячного строку для звернення до суду, оскільки на момент звернення до суду наказ про поновлення позивача на посаді так і не був виданий, невиконання рішення тривало, як і тривало порушення прав позивача.

Скаржник посилається на практику Верховного Суду, який неодноразово конкретизував поняття тривалого порушення. Зокрема, у постанові від 25.03.2020 року у справі №175/3995/17 Касаційним цивільним судом наголошувалось, що триваюче правопорушення розуміється як проступок, пов`язаний із тривалим та безперервним невиконанням суб`єктом обов`язків, передбачених законом. Триваюче правопорушення припиняється лише у випадку: усунення стану, за якого об`єктивно існує певний обов`язок у суб`єкта, що вчиняє правопорушення; виконання обов`язку відповідним суб`єктом.

Окрім того, висновки суду першої інстанції щодо природи середнього заробітку за час вимушеного прогулу та поширення тримісячного строку звернення до суду не відповідають висновкам Великої Палати Верховного Суду, наведеним у постанові від 08 лютого 2022 року у справі №755/12623/19.

Скаржник також не погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що належним відповідачем у даній справі є Білоцерківська міська рада Київської області. Вказує, що на момент подачі позову Білоцерківська музична школа № 3 (БМШ №3) ліквідована. Засновником БМШ №3 є Білоцерківська міська рада. Згідно з положеннями Бюджетного кодексу України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» функції розпорядника бюджетних коштів покладена на виконавчі органи рад, при цьому сама Білоцерківська міська рада Київської області навіть не має відповідних казначейських рахунків для виконання рішення суду у даній справі. Відповідно до статті 22 Бюджетного кодексу України, за бюджетними призначеннями, визначеними рішеннями про місцеві бюджети, головним розпорядником бюджетних коштів можуть бути виключно структурні підрозділи виконавчих органів місцевих рад в особі їх керівників, а в даному випадку Управління культури і туризму . Отже, саме відповідач є головним розпорядником бюджетних коштів міської ради, за рахунок яких здійснюється фінансування, зокрема мистецьких шкіл. БМШ №3 не мала власного самостійного балансу та обслуговувалась централізованою бухгалтерією Управління культури та туризму.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач - Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради Київської області заперечує проти доводів скарги, посилаючись на їх безпідставність. Вказує, що Управління повністю погоджується з рішенням суду першої інстанції. Звертає увагу апеляційного суду на те, що БМШ №3 не є підвідомча Управлінню закладом культури. Начальник Управління видає в межах своєї компетенції накази, які є обов`язковими для виконання підвідомчими Управлінню закладам культури, перелік яких затверджується міською радою. Начальник Управління відповідно до своїх повноважень немає права і обов`язку призначати та звільняти працівників комунальних закладів, видавати накази для працівників закладів, не підвідомчих Управлінню, а БМШ № 3 із 29.04.2021 року не входить до Переліку комунальних закладів, як підзвітні і підпорядковані Управлінню культури та туризму. Позивач не укладав трудового договору з Управлінням, тому Управління не є належним відповідачем у даній справі.

Вважає також, що судом першої інстанції вірно встановлено порушення позивачем тримісячного строку для звернення до суду із даним позовом, визначеного положеннями статті 233 КЗпП України.

У судовому засіданні представники ОСОБА_1 - адвокат Запаскін М.Р. та ОСОБА_3 підтримали апеляційну скаргу, посилаючись на викладені у ній доводи.

Представник Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради Київської області - Іченська О.Р. у судовому засіданні проти задоволення апеляційної скарги заперечувала, просила залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Вислухавши пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, згідно наказу № 1-К виданого Комунальним закладом Білоцерківської міської ради Білоцерківська музична школа № 3 від 10 січня 2018 року ОСОБА_1 прийнято на посаду слюсаря-сантехніка з 12 січня 2018 року згідно V розряду ЄТС з посадовим окладом - 2176 грн.

Наказом № 32-к Комунального закладу Білоцерківської міської ради Білоцерківська музична школа № 3 від 16 грудня 2020 року у зв`язку зі зміною в організації виробництва і праці, скороченням чисельності працівників, відповідно до наказу № 18-ОД від 16 грудня 2020 року «Про внесення змін до штатного розпису К ЗБМР БМШ № 3 та скороченням чисельності працівників» у зв`язку зі зменшенням обсягу робіт та з організаційно-виробничими обставинами, а також необхідністю проведення змін в організації виробництва та праці, відсутністю приміщень, на підставі п.1 ст.40 КЗпП розірвано трудовий договір з слюсарем-сантехніком ОСОБА_1 відповідно до п.1 ст.40 КЗпП України з 17 грудня 2020 року.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 04 червня 2022 року (справа № 357/1256/21, провадження № 2/357/1872/21) позовні заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_4 задоволено частково, визнано протиправними та скасовано накази Комунального закладу Білоцерківської міської ради «Білоцерківська музична школа №3» № 32-к від 16.12.2020 року та № 33-к від 16.12.2020 року. Поновлено ОСОБА_1 на посаді слюсаря-сантехніка Комунального закладу Білоцерківської міської ради «Білоцерківська музична школа №3» з 17.12.2020 року. Стягнуто з Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради Київської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 27 381,50 грн., судовий збір у розмірі 908 грн. та 4 000 грн. моральної шкоди. У задоволенні решти вимог відмовлено. Рішення в частині поновлення на роботі допущено до негайного виконання.

Постановою Київського апеляційного суду від 22 червня 2022 року рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 4 червня 2021 року залишено без змін.

Звертаючись до суду з даним позовом у вересні 2022 року, ОСОБА_1 обґрунтовував свої вимоги тим, що рішення суду про його поновлення на роботі не виконане, що у відповідності до положень статті 236 КЗпП України, є підставою для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки виконання рішення, а саме за період з 05 червня 2021 року по 01 серпня 2022 року - дати припинення юридичної особи Комунального закладу Білоцерківської міської ради Білоцерківська музична школа №3.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, дійшов висновку про те, що позивачем пропущений передбачений статтею 233 КЗпПУ тримісячний строк звернення до суду, що на думку суду узгоджується із правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, наведеним у постанові від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16 та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі №522/13736/15. Крім того, суд першої інстанції вважав, що належним відповідачем у даній справі є Музична школа, в штаті якої перебував позивач, однак, у зв`язку із припиненням діяльності БМЗ №3, як юридичної особи, належним відповідачем є Білоцерківська міська рада Київської області.

Колегія суддів апеляційного суду із такими висновками не погоджується, оскільки вони не відповідають встановленим по справі обставинам та не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.

Щодо дотримання позивачем строку звернення до суду, колегія суддів виходить з наступного.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується.

Частиною 7 ст. 235 КЗпП України визначено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

При цьому належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає працівнику можливість приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Відповідно до ст. 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору визначено статтею 233 КЗпП України.

Згідно з частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Частиною другою статті 233 КЗпП України визначено виняток із загальних строків для звернення за захистом суб`єктивних трудових прав працівника: у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) Велика Палата Верховного Суду, з`ясовуючи питання про те, чи можна вважати середній заробіток за час вимушеного прогулу складовою заробітної плати та чи поширюється на вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу положення частини першої статті 233 КЗпП України про тримісячний строк звернення до суду, дійшла таких правових висновків.

Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.

Спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці.

Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, і не залежить від здійснення роботодавцем нарахування таких виплат.

Таким чином, у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21) Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Об`єднаної палати Касаційного Цивільного Суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19), задля формування єдиної судової практики щодо застосування частини другої статті 233 КЗпП України, оскільки середній заробіток за час вимушеного прогулу є, по суті, неотриманою заробітною платою за невиконання трудової функції не з вини працівника, на яку поширюються норми законодавства про оплату праці.

У Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 у справі № 1-13/2013щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного Рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині 2 статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду з якими не обмежується будь-яким строком.

Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Однією з таких гарантій Конституційний Суд України визнав оплату за час простою, який мав місце не з вини працівника.

До вимушеного прогулу прирівнюється затримка роботодавцем виконання рішення про поновлення на роботі (стаття 236 КЗпП України).

Середній заробіток за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.

Отже, право на заробітну плату не обмежується будь-яким строком щодо судового захисту і такий висновок прямо випливає з указаної норми.

Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 фактично стосуються стягнення належної йому заробітної плати, яка відповідно до статті 233 КЗпП України не обмежуються будь-яким строком звернення до суду.

Ураховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції, вирішуючи позовну вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, неправильно застосував статтю 233 КЗпП України, що призвело до неправильного висновку про порушення ОСОБА_1 визначеного законом строку звернення до суду з позовом у цій справі.

Колегія суддів апеляційного суду вважає також помилковими висновки суду першої інстанції щодо звернення до неналежного відповідача.

Згідно з частиною першою статті 23 Закону України «Про позашкільну освіту» (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) трудові відносини в системі позашкільної освіти регулюються законодавством України про працю, Законом України «Про освіту», цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

З преамбули Закону України «Про освіту» вбачається, що цей Закон регулює суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, прав та обов`язків фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також визначає компетенцію державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 1 Закону України «Про освіту» (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) засновник закладу освіти є орган державної влади від імені держави, відповідна рада від імені територіальної громади (громад), фізична та/або юридична особа, рішенням та за рахунок майна яких засновано заклад освіти або які в інший спосіб відповідно до законодавства набули прав і обов`язків засновника.

Згідно з частинами четвертою-шостою статті 14 Закону України «Про освіту» державні заклади позашкільної освіти утворюються центральними органами виконавчої влади та фінансуються за кошти державного бюджету. Інші заклади позашкільної освіти утворюються органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, у тому числі релігійними організаціями, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законодавством порядку, іншими юридичними і фізичними особами, за наявності необхідної матеріально-технічної та науково-методичної бази, педагогічних та інших працівників.

Фінансування позашкільної освіти здійснюється за кошти засновника, державного та/або місцевих бюджетів, батьків, з інших джерел, не заборонених законодавством.

Органи місцевого самоврядування створюють умови для доступності позашкільної освіти шляхом формування, утримання та розвитку мережі закладів позашкільної освіти відповідно до освітніх, культурних, духовних потреб та запитів населення.

За змістом частин третьої, шостої та восьмої статті 22 Закону «Про освіту» заклад освіти залежно від засновника може діяти як державний, комунальний, приватний чи корпоративний. Статус, організаційно-правова форма, тип закладу освіти визначаються засновником і зазначаються в установчих документах закладу освіти. Заклади освіти діють на підставі власних установчих документів, що затверджуються їх засновниками відповідно до законодавства.

Статтею 24 Закону України «Про освіту» передбачено, що система управління закладами освіти визначається законом та установчими документами. Установчі документи закладу освіти повинні передбачати розмежування компетенції засновника (засновників), інших органів управління закладу освіти та його структурних підрозділів відповідно до законодавства. Управління закладом освіти в межах повноважень, визначених законами та установчими документами цього закладу, здійснюють: засновник (засновники); керівник закладу освіти; колегіальний орган управління закладу освіти; колегіальний орган громадського самоврядування; інші органи, передбачені спеціальними законами та/або установчими документами закладу освіти.

У статті 25 Закону України «Про освіту» визначені права і обов`язки засновника закладу освіти, відповідно до якої засновник закладу освіти або уповноважений ним орган (особа), серед іншого, приймає рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію, зміну типу закладу освіти, затверджує статут (його нову редакцію), укладає засновницький договір у випадках, визначених законом; укладає строковий трудовий договір (контракт) з керівником закладу освіти, обраним (призначеним) у порядку, встановленому законодавством та установчими документами закладу освіти; розриває строковий трудовий договір (контракт) з керівником закладу освіти з підстав та у порядку, визначених законодавством та установчими документами закладу освіти; затверджує кошторис та приймає фінансовий звіт закладу освіти у випадках та порядку, визначених законодавством; реалізує інші права, передбачені законодавством та установчими документами закладу освіти.

Заклад позашкільної освіти є юридичною особою. Форма власності закладу позашкільної освіти визначається відповідно до законодавства (частина перша статті 12 Закону України «Про позашкільну освіту»). Заклад позашкільної освіти діє на підставі статуту, що затверджується засновником закладу (частина перша статті 13 Закону України «Про позашкільну освіту»).

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до пунктів 1.1, 1.2, 1.3 Статуту КЗ БМР «Білоцерківська музична школа №3», затвердженого рішенням Білоцерківської міської ради Київської області від 22 грудня 2016 року № 398-22-VII, КЗ БМР «Білоцерківська музична школа № 3» - початковий спеціалізований мистецький навчальний заклад (школа естетичного виховання) - є початковою ланкою спеціалізованої мистецької освіти, належить до системи позашкільної освіти у сфері культури, заснований Білоцерківською міською радою Київської області на комунальній формі власності. Заклад має статус державного закладу освіти, підзвітний та підпорядкований відділу культури та туризму Білоцерківської міської ради.

Пунктом 2.1 Статуту передбачено, що заклад є юридичною особою, діє на підставі статуту, затвердженого засновником, має круглу печатку, кутовий штамп та інші штампи і обслуговується централізованою бухгалтерією відділу культури і туризму Білоцерківської міської ради.

Керівництво закладом здійснює його директор, який призначається та звільняється з посади начальником відділу культури та туризму Білоцерківської міської ради (пункти 5.1, 5.2 Статуту).

Відповідно до пункту 5.3 Статуту керівник закладу, зокрема, призначає на посади та звільняє з посад педагогічних та інших працівників закладу, за дорученням відділу культури представляє заклад в усіх підприємствах, установах та організаціях (т. 1 а. с. 14-19).

Відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами та організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування (частина друга статті 17 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Установлено, що рішенням Білоцерківської міської ради від 29 грудня 2020 року № 84-06-VIII відділ культури і туризму Білоцерківської міської ради перейменовано на Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради, тобто юридична особа є тією самою, лише проведено перейменування.

Відділ культури і туризму БМР є структурним підрозділом Білоцерківської міської ради (пункт 1.1 Положення про відділ культури і туризму БМР (нова редакція), затвердженого рішенням Білоцерківської міської ради Київської області від 30 серпня 2018 року № 2569-55-VII). Головною місією діяльності відділу є, зокрема, реалізація єдиної державної політики в сфері культури. Серед основних завдань відділу є організаційно-методичне керівництво діяльністю підвідомчих закладів та підприємств культури (пункт 3.1 Положення про відділ культури і туризму БМР). Відділ відповідно до покладених на нього завдань забезпечує реалізацію державної політики з питань культури, у тому числі, сприяє розвитку мережі і матеріально-технічної бази закладів та установ культури, раціональній розстановці кадрів (пункт 4.1 Положення про відділ культури і туризму БМР).

Пунктами 7.5 та 7.6 Положення про відділ культури і туризму БМР визначено, що структурним підрозділом відділу є централізована бухгалтерія, яка обслуговує адміністративний апарат відділу та підвідомчі заклади культури. Перелік підвідомчих відділу комунальних закладів, підприємств та установ культури Білоцерківської міської ради базової мережі міста затверджується рішенням міської ради. Зазначене кореспондується з частиною третьою статті 23 Закону України «Про культуру».

Аналогічні висновки наведені Верховним Судом у постанові від 21 грудня 2022 року у справі №357/1256/21.

З урахуванням наведених вище вимог закону та встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи, а також враховуючи те, що КЗ БМР «Білоцерківська музична школа № 3» хоча і є самостійною юридичною особою, однак вона заснована на комунальній власності, підзвітна та підпорядкована відділу культури та туризму Білоцерківської міської ради, назву якого змінено на Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради, та обслуговувалася централізованою бухгалтерією, яка є структурним підрозділом відділу та обслуговує підвідомчі йому комунальні заклади культури (у тому числі вказану школу), апеляційний суд доходить висновку про те, що Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради є належним відповідачем у даній справі.

З огляду на вказане, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, рішення суду першої інстанції ухвалене за неправильного застосування норм матеріального права, що є підставою для його скасування та ухвалення нового судового рішення про задоволення позову.

Визначаючи розмір середнього заробітку, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, апеляційний суд виходить з такого.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці"за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Згідно з абзацом 3 пункту 2 Порядку (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин), середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку, основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньо-годинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац 3 пункту 8 Порядку).

Розмір середньоденного заробітку позивача становить 238 грн 10 коп., що встановлено рішенням Білоцерківського міського суду Київської області від 04 червня 2021 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 22 червня 2022 року.

Колегія суддів апеляційного суду вважає обґрунтованими доводи позивача про те, що до вказаного розміру середнього заробітку слід застосувати коефіцієнт підвищення, у зв`язку із підвищенням розміру мінімальної заробітної плати.

Відповідно до Довідки про доходи та Довідки 5-ОК з Пенсійного фонду України сума щомісячної заробітної плати позивача станом на день звільнення становила 5000,00 грн.

За час затримки виконання рішення суду сума мінімальної заробітної плати зростала: з 01 січня 2021 року - 6000,00 грн, з 01 грудня 2021 року - 6500 грн.

Відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 у разі підвищення тарифних ставок та посадових окладів як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення при обчисленні середнього заробітку.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2019 року у справі №640/4691/18, від 15 квітня 2020 року у справі №826/15725/17 та від 16 вересня 2020 року у справі №140/3020/19.

Кулькість робочих днів позивача при п`ятиденному робочому тижні складала з 05 червня 2021 року по 30 листопада 2021 року - 123 дні; а з 01 грудня 2021 року по 01 серпня 2022 року -164 дні.

Середньомісячна заробітна плата позивача при мінімальній заробітній платі станом на дату позову складає 6500,00 грн. Коефіцієнт підвищення заробітної плати за період невиконання рішення становить 1,3%. Отже, розмір середньоденної заробітної плати становить 6500*2/42 роб.дні = 309,52 грн.

Таким чином, середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, який підлягає до стягнення з відповідача на користь позивача, становить: 309,52 * 288 = 89 141,76 грн.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України у резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування судового рішення, та розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

За змістом пункту 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються, зокрема позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Отже, при подачі позову ОСОБА_1 був звільнений від сплати судового збору за вимогами про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Оскільки за цими вимогами позивач звільнений від сплати судового збору, то відповідно до положень частини 9 статті 10, частин 1, 6 статті 141 ЦПК України ці витрати підлягають стягненню з відповідача в дохід держави у розмірі 2228 гривень 52 коп., як сума витрат на оплату судового збору за подання позовної заяви до суду першої інстанції 891 гривня 41 коп. та апеляційної скарги 1337 гривень 11 коп.

Керуючись ст. ст. 141, 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Білоцерківський міськрайонного суду Київської області від 08 листопада 2022 року скасувати. Ухвалити по справі нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради Київської області, про стягнення середнього заробітку за час невиконання судового рішення - задовольнити.

Стягнути з Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради Київської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду у справі № 357/1256/21 у розмірі 89 141 (вісімдесят дев`ять тисяч сто сорок одну) гривень 76 коп.

Стягнути з Управління культури і туризму Білоцерківської міської ради Київської області в дохід держави судовий збір в розмірі 2228 (дві тисячі двісті двадцять вісім) гривень 52 коп.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 20.03.2023 року.

Суддя-доповідач Таргоній Д.О.

Судді: Голуб С.А.

Писана Т.А.