Постанова

від 05.04.2023 по справі 756/6627/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №756/6627/20 Головуючий у 1 інстанції: Яценко Н.О.

провадження №22-ц/824/6137/2023 Головуючий суддя: Олійник В.І.

ПОСТАНОВА

Іменем України

05 квітня 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:

Головуючого судді: Олійника В.І.,

суддів: Сушко Л.П., Суханової Є.М.,

при секретарі: Панчошній К.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Броварський алюмінієвий завод» на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Броварський алюмінієвий завод» про захист трудових прав, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, компенсації за невикористану відпустку, -

в с т а н о в и в :

У липні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просив суд зобов`язати ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» видати трудову книжку ОСОБА_1 , стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період від 30.11.2019 року до 31.05.2020 року у розмірі 398 532 грн, середній заробіток за час вимушеного прогулу за період від 01.06.2020 року до дати видачі трудової книжки позивачу з розрахунку, що середньоденний заробіток ОСОБА_1 становив 3 465 грн 50 коп., компенсацію за невикористану відпустку за період від 01.01.2018 року до 29.11.2019 року у розмірі 159 413 грн та витрати на сплату судового збору у розмірі 6 697 грн.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що в період від 03.08.2015 року до 29.11.2019 року він працював у ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» на посаді комерційного директора. Трудові правовідносини були припинені згідно заяви позивача про звільнення, поданої відповідачу 29.11.2019 року.

Вказував, що того ж дня позивача було звільнено із займаної посади за згодою сторін у порядку, передбаченому абз.1 ч.1 ст.36 КЗпП України, однак, відповідач, всупереч вимог ст.47 КЗпП України, не видав позивачу у день звільнення належним чином оформлену трудову книжку, що стало підставою для вимушеного прогулу, а також не здійснив того ж дня повний розрахунок з виплати заробітної плати.

Крім того, позивач зазначав, що відповідач не виплатив йому компенсацію за невикористану відпустку за період від 01.01.2018 року до 29.11.2019 року.

Зазначав, що позовні вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку у розмірі 398 532 грн за час вимушеного прогулу в період від 30.11.2019 року до 31.05.2020 року розраховані, виходячи із визначеного позивачем розміру середньоденної заробітної плати - 3 465 грн 50 коп.

Відповідно до виконаного позивачем розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу за періодвід 30.11.2019 року (наступний день після звільнення) по день фактичного розрахунку 31.05.2020 року кількість днів прострочення за період складає 114 днів.

Позивач вважає, що йому має бути виплачений середній заробіток за весь час затримки видачі трудової книжки, що станом на 31.05.2020 року становив 398 532 грн, які просив стягнути з відповідача на свою користь.

Крім того, позивач просив суд стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період від 01.06.2020 року по дату видачі трудової книжки ОСОБА_1 з розрахунку, що середньоденний розмір заробітної плати становив 3 465 грн 50 коп.

Заперечуючи проти позову, у грудні 2020 року представник відповідача ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просив у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.

Заперечення відповідача мотивовані тим, що позивач був відсутній на робочому місці у день звільнення 29.11.2019 року і в подальшому за трудовою книжкою до відділу кадрів ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» не звертався. Відтак, відповідач вважає, що у даному випадку відсутні підстави для виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки затримка у видачі трудової книжки відбувалася з вини позивача.

Крім того, відповідач зазначав, що повний розрахунок з позивачем щодо виплати заробітної плати та компенсації за 32 календарних дні невикористаної відпустки був здійснений 03.12.2019 року шляхом зарахування грошових коштів на банківську картку позивача.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 15 листопада 2022 року позов задоволено частково.

Зобов`язано ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» видати трудову книжку ОСОБА_1 .

Стягнуто з ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки видачі трудової книжки при звільненні за період від 30.11.2019 року до 15.11.2022 року в розмірі 100 000 грн.

Стягнуто з ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористану частину щорічної основної відпустки за період від 01.01.2018 року до 29.11.2019 року у розмірі 1 644 грн.

Стягнуто з ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 016 грн 44 коп.

Стягнуто з ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» на користь держави судовий збір у сумі 840 грн 80 коп.

В задоволенні решти вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та ухвалення в цій частині нового рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.

Скарга обґрунтована тим, що в оскаржуваному рішенні суд зазначає, що предметом спору у даній справі є позовні вимоги ОСОБА_5 про зобов`язання відповідача видати трудову книжку, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період від 30.11.2019 року до дати видачі трудової книжки та стягнення компенсації за невикористану частину щорічної основної відпустки за період від 01.01.2018 року до 29.11.2019 року.

Судом першої інстанції вірно було встановлено, що трудова книжка ОСОБА_5 дійсно не була видана останньому у день звільнення. Станом на час розгляду справи трудова книжка ОСОБА_1 знаходиться у відповідача, її оригінал було оглянуто судом у судовому засіданні.

Зазначений факт ніколи не заперечувався і не приховувався відповідачем. ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» лише наполягає на тому, що не мало фізичної можливості видати трудову книжку позивачу.

З цього питання існувала певна прогалина в законодавстві України, чинному на момент звільнення позивача. Обов`язок роботодавця видати трудову книжку був чітко зафіксований в статті 47 Кодексу законів про працю України, надалі - КЗпП України, а ось механізм її вручення за умови умисного ухиляння робітника від отримання трудової книжки, не був прописаний в жодному нормативному акті. Роботодавець не наділений легальним примусом, не має права розшукувати робітника, примусово доставляти його до відділу кадрів та примушувати отримати свою трудову книжку. За наявності реального небажання робітника отримати трудову книжку ніхто не може змусити його зробити це.

Однак, з метою запобігання зловживанню робітника своїми правами, законодавець врегулював це питання в статті 235 КЗпП України, в якій чітко визначив, що у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Тобто, законодавець чітко зазначив, що для нарахування виплат робітникові обов`язково має бути доведена вина роботодавця в затримці трудової книжки. Ця норма є імперативною і не має жодних альтернатив.

На думку скаржника, матеріали справи не містять належних та достатніх доказів вини відповідача в затримці видачі трудової книжки. Більше того, в матеріалах справи взагалі відсутні будь-які докази того, що ОСОБА_2 мав реальні наміри отримати свою трудову книжку.

По-перше, в день звільнення він не з`явився до відділу кадрів для отримання трудової книжки, по-друге, не надав відповідачу дозволу надіслати йому трудову книжку поштовим відправленням, по-третє, надав роботодавцю поштову адресу, за якою не проживав і, в решті-решт, невдовзі після звільнення взагалі покинув межі України.

Крім того, представники позивача неодноразово звертаючись до відповідача з адвокатськими запитами, жодного разу не просили видати трудову книжку, а лише просили видати завірені копії з неї.

З огляду на зазначене, на думку відповідача, мова не йде про порушене, невизнане або оспорюване право позивача, а мова йде про банальне «зведення рахунків» з відповідачем шляхом умисного використання прогалин законодавства, створення штучного вимушеного прогулу та стягнення грошових коштів з ТОВ «Броварський алюмінієвий завод».

Всі ці обставини не були враховані судом першої інстанції під час вирішення питання про те, чи було порушення прав позивача, а якщо було, то в чому саме полягало таке порушення права.

Натомість, суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, помилково керувався нормами статті 81 ЦПК України, посилаючись на те, що в своїй постанові від 23.01.2018 року у справі №273/212/16-ц, Верховний Суд зазначив, що враховуючи положення ст.81 ЦПК України та особливості вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюється недотримання процедури звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю (абзац 10 сторінка 4 Рішення).

Тобто, посилаючись на норми статті 81 ЦПК України, суд першої інстанції дійшов висновку, що у даному спорі саме відповідач повинен довести, що звільнення позивача відбулося з дотриманням усіх вимог трудового законодавства, зокрема, в частині видачі трудової книжки та ознайомлення з наказом про звільнення.

Скаржник вважає такий висновок суду помилковим, оскільки, по перше, в своїй постанові від 23.01.2018 року у справі №273/212/16-ц Верховний Суд жодного разу не посилається на норми статті 81 ЦПК України і взагалі не згадує про неї в своєму рішенні. По друге, норми статті 81 ЦПК України, покладають на роботодавця обов`язок доказування у справах щодо застосування керівником або роботодавцем чи створення ним загрози застосування негативних заходів впливу до позивача (звільнення, примушування до звільнення, притягнення до дисциплінарної відповідальності, переведення, атестація, зміна умов праці, відмова в призначенні на вищу посаду, зменшення розміру заробітної плати тощо) у зв`язку з повідомленням ним або його близькими особами про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції».

У справі, що розглядалась, не йшла мова про жодні факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, а отже, судом першої інстанції були неправильно застосовані норми матеріального права.

Крім того, відповідно до п.4.2. Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції та Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 року №58, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.08.1993 року за №110, якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки. Пересилання трудової книжки поштою з доставкою на зазначену адресу допускається тільки за письмовою згодою працівника.

На вимогу зазначеної інструкції роботодавець направив на поштову адресу, зазначену позивачем, лист з проханням до ОСОБА_1 з`явитись до відділу кадрів ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» для отримання трудової книжки.

Факт направлення позивачеві зазначеного листа не було належним чином підтверджено під час підготовчого засідання, оскільки відділом кадрів відповідача не здійснювалось ведення відповідних журналів, був відсутній список згрупованих поштових відправлень рекомендованих листів вихідної кореспонденції і не було чим довести даний факт.

Оскільки позивач не проживав за адресою, на яку було направлено листа, поштове відправлення не було доставлено адресату і, ймовірно, перебувало або у поштовій скриньці по АДРЕСА_1 (адреса останнього відомого зареєстрованого місця проживання позивача в Україні) або у відділенні органу поштового зв`язку.

Після повернення органами поштового зв`язку зазначеного листа на адресу відправника, у відповідача з`явився належний доказ того, що ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» намагалось спонукати ОСОБА_1 з`явитись до відділу кадрів та забрати свою трудову книжку.

Задля уникнення будь-яких непорозумінь, поштове відправлення не відкривалось відповідачем самостійно, а було направлено до суду з клопотанням про приєднання до матеріалів справи та поясненням причин неподання доказу у встановлені законодавством строки. Відповідач просив суд у судовому засіданні дослідити вміст цього поштового відправлення та доєднати його до матеріалів справи.

Суд першої інстанції, виходячи з того, що підготовче засідання по справі було закрито 29.03.2021 року, нічим більше не мотивуючи своє рішення, відмовив скаржнику в задоволенні клопотання про поновлення строків на подання доказів, які мають суттєве значення для вирішення справи, не дослідив надані докази та не дав їм належної правової оцінки.

Вважає, що відмовляючи в дослідженні наданих доказів, суд першої інстанції не з`ясував у повній мірі обставини, що мають істотне значення для справи та вирішення спору.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що загальна кількість днів щорічної основної відпустки, яку позивач використав під час роботи у ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» становить 67 днів, а не 76, як зазначав у відповіді на позов відповідач, загальна кількість днів відпустки, на яку позивач мав право під час роботи у ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» за період від 03.08.2015 року до 29.11.2019 року становить 103 дні.

Отже, відповідач повинен був у день звільнення виплатити позивачу компенсацію за 36 днів невикористаної щорічної основної відпустки.

Тому, суд дійшов висновку, що позовні вимоги у цій частині підлягали частковому задоволенню у розмірі, що складає різницю між сумою компенсації, що підлягала виплаті відповідачем, та сумою уже отриманої компенсації:17 228 грн 16 коп. - 15 583 грн 68 коп. = 1 644 грн.

Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Судом встановлено, що на підставі наказу №1-к від 31.07.2015 року ОСОБА_2 від 03.08.2015 року був прийнятий на роботу у ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» на посаду комерційного директора з посадовим окладом відповідно до штатного розпису.

Наказом Товариства з обмеженою відповідальністю «Броварський алюмінієвий завод» №817-К/тр 29.11.2019 року ОСОБА_2 був звільнений з роботи за згодою сторін згідно з пунктом 1 статті 36 Кодексу законів про працю України на підставі поданої ним заяви від 29.11.2019 року.

Звертаючись до суду з позовною заявою, позивач зазначав, що відповідач порушив вимоги чинного законодавства України, оскільки не видав у день його звільнення належним чином оформлену трудову книжку, не здійснив розрахунок із виплати заробітної плати та компенсації невикористаної частини щорічної основної відпустки за 2018-2019 роки.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В розумінні Європейського Суду з прав людини мирне володіння своїм майном включає не тільки "класичне" право власності, яке розглядається в Україні, а й до прикладу, виплати за трудовим договором та інші виплати.

Частиною 1 ст.13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненнями особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом.

Згідно зі ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Право на працю, закріплене у статті 43 Конституції України, включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

За ч.1 ст.47 КЗпП України (у редакції, чинній на момент звільнення позивача) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму (ч.2 ст.116 КЗпП України).

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.48 КЗпП України трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника. Трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи понад п`ять днів. Трудові книжки ведуться також на позаштатних працівників при умові, якщо вони підлягають загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню, студентів вищих та учнів професійно-технічних навчальних закладів, які проходять стажування на підприємстві, в установі, організації.

До трудової книжки заносяться відомості про роботу, заохочення та нагороди за успіхи в роботі на підприємстві, в установі, організації; відомості про стягнення до неї не заносяться (ч.4 ст.48 КЗпП України).

Частиною 5 ст.48 КЗпП України передбачено, що порядок ведення трудових книжок визначається Кабінетом Міністрів України.

За ч.5 ст.235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Предметом спору у даній справі є позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання відповідача видати трудову книжку, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період від 30.11.2019 по дату видачі трудової книжки та стягнення компенсації за невикористану частину щорічної основної відпустки за період від 01.01.2018 року до 29.11.2019 року.

Згідно з ч.1 ст.94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються з ч.1 ст.1 Закону України "Про оплату праці", заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України "Про оплату праці", за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

У абзаці першому пункту 32 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 року "Про практику розгляду судами трудових спорів" визначено, що оскільки згідно зі статтею 235 КЗпП України оплаті підлягає вимушений прогул, вимоги працівника про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку підлягають задоволенню в тому разі і за той період, коли з вини власника або уповноваженого ним органу була затримана видача трудової книжки або неправильне формулювання причин звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника.

Під час розгляду справи судом встановлено, що трудова книжка ОСОБА_1 дійсно не була видана останньому у день звільнення. Станом на час розгляду справи трудова книжка ОСОБА_1 знаходиться у відповідача, її оригінал було оглянуто судом у судовому засіданні.

У своїх запереченнях проти заявлених позовних вимог відповідач стверджував про відсутність його вини у затримці видачі трудової книжки позивачу, оскільки позивач не довів належними та допустимими доказами ту обставину, що у день звільнення він був присутній на робочому місці, а в подальшому за власним рішенням не з`являвся до відділу кадрів ТОВ "Броварський алюмінієвий завод" для її отримання.

Суд вірно критично оцінив вказані доводи відповідача та відхилив їх з наступних підстав.

Так, у своїй постанові від 23.01.2018 року у справі №273/212/16-ц Верховний Суд зазначив, що, враховуючи положення ст.81 Цивільного процесуального кодексу України та особливості вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюється недотримання процедури звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.

Отже, у даному спорі саме відповідач повинен був довести, що звільнення позивача відбулося з дотриманням усіх вимог трудового законодавства, зокрема, в частині видачі трудової книжки та ознайомлення з наказом про звільнення.

Вказуючи про відсутність ОСОБА_1 на робочому місці у день звільнення 29.11.2019 року відповідач посилався на журнал відвідування робочого місця адміністративним персоналом ТОВ «Броварський алюмінієвий завод», витяг з якого був доданий до відзиву.

Дослідивши вказаний документ, судом встановлено відсутність належних ідентифікуючих ознак, які б давали можливість встановити, ким саме виконані записи у вказаному журналі та яким чином регулюється порядок ведення цього журналу на підприємстві відповідача. Наданий суду документ не містить особистих підписів працівників та відомостей про осіб, відповідальних за ведення цього журналу. За таких обставин, суд вірно не міг вважати вказаний доказ належним та допустимим у розумінні приписів ст.ст.77, 78 Цивільного процесуального кодексу України.

Також, сумніви у достовірності вказаного документу викликає та обставина, що навпроти прізвища позивача ОСОБА_6 запис «УВОЛЕН» виконаний за період від 27.11.2019 року до 29.11.2019 року, в той час як судом встановлено і матеріалами справи підтверджується, що позивач був звільнений 29.11.2019 року. Вказана обставина визнана сторонами та не оспорюється ними.

Разом з тим, судом вірно зазначено, що самого твердження роботодавця про відсутність працівника на робочому місці недостатньо. Цей факт повинен бути належним чином зафіксований - складений відповідний акт, надана доповідна записка тощо. Факт відсутності працівника на робочому місці може також відображатися у табелі обліку робочого часу, порядок ведення та заповнення якого чітко регламентований внутрішніми інструкціями і положеннями роботодавця, і такий порядок доведений до відома усіх працівників.

Однак, відповідач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів про відсутність ОСОБА_1 на робочому місці у день звільнення.

Крім того, судом встановлено, що наказ №817-К/тр від 29.11.2019 року про звільнення позивача з роботи було видано на підставі особистої заяви ОСОБА_1 , датованої тим же числом 29.11.2019 року, і зареєстрованої в канцелярії ТОВ "Броварський алюмінієвий завод" 29.11.2019 року за вхідним №807.

За наведених обставин у суду були наявні підстави вважати, що позивач був присутній на робочому місці 29.11.2019 року та особисто подав заяву до канцелярії ТОВ "Броварський алюмінієвий завод", оскільки доказів зворотного матеріали справи не містять.

Судом також вірно відхилено посилання відповідача на ту обставину, що заява ОСОБА_1 про звільнення була передана до канцелярії ТОВ "Броварський алюмінієвий завод" через представника підприємства адвоката Теплюка В.С., оскільки ні заява позивача про звільнення, ні матеріали справи не містять доказів того, що позивач уповноважував вказану особу на вчинення будь-яких дій від його імені.

Також, відповідно до п.4.2. Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції та Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 року №58, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 17.08.1993 року за №110, якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки. Пересилання трудової книжки поштою з доставкою на зазначену адресу допускається тільки за письмовою згодою працівника.

У тому випадку, якщо позивач був відсутній на робочому місці у день звільнення, як про це зазначав відповідач, останній повинен був вчинити дії, спрямовані на належне повідомлення ОСОБА_1 про необхідність отримати трудову книжку або попросити позивача про надання письмової згоди на направлення трудової книжки поштою.

Відповідач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження відсутності позивача на робочому місці у день звільнення 29.11.2019 року, а також не надав доказів на підтвердження направлення позивачу повідомлення про необхідність отримати трудову книжку.

За ч.3, 4, 8 ст.83 ЦПК України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити доказ, який не може бути подано, причини з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа яка їх подає, обгрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

За матеріалами справи, у судовому засіданні 22.07.2022 року представник відповідача заявив клопотання про залучення в якості доказів поштового конверта, в якому міститься повідомлення відповідача ОСОБА_7 від 29.11.2019 року, разом з поштовим відправленням запечатаний, просив поновити строк на подання доказу та приєднати до справи. В клопотанні посилається на те, що відповідний поштовий конверт на ім`я ОСОБА_1 від 29.11.2019 року був повернутий відповідачу установою поштового зв`язку через невручення даного поштового відправлення позивачу лише у квітні 2022 року, а весь цей час вказане поштове відправлення вважає, що вірогідно перебувало або у поштовій скриньці по АДРЕСА_1 (адреса останнього відомого зареєстрованого місця проживання позивача в Україні) або у відділенні органу поштового зв`язку, а тому зазначає, що ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» не могло подати вказаний доказ у строк, передбачений нормами ЦПК України, що не залежало від підприємства.

Проте, судом було вірно відмовлено в задоволенні клопотання про поновлення строку на подання вищевказаного доказу з тих підстав, що справа знаходиться в провадженні суду від червня 2020 року, підготовче засідання по справі закрито 29.03.2021 року і на стадії підготовчого розгляду по справі сторона відповідача на запитання головуючого по справі пояснювала, що не може надати суду список згрупованих поштових відправлень рекомендованих листів вихідної кореспонденції чи то журнал вихідної кореспонденції з якого б вбачалося, що позивачу направлялося повідомлення про необхідність отримання трудової книжки.

За наведених обставин суд вірно вважав доведеною вину відповідача у затримці видачі трудової книжки, що було підставою для визнання обгрунтованими позовних вимог про зобов`язання ТОВ "Броварський алюмінієвий завод" видати належним чином оформлену трудову книжку ОСОБА_1 та про стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зумовленого затримкою у видачі трудової книжки з вини роботодавця.

Проте, перевіривши виконаний позивачем розрахунок суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період від 30.11.2019 року до 31.05.2021 року та розрахунок середньоденного заробітку ОСОБА_1 у розмірі 3 465 грн. 50 коп., наведеного у позовній заяві, судом вірно зазначено наступне.

За абзацом третім пункту 32 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.1992 року "Про практику розгляду судами трудових спорів" у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи із заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100.

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ вказаного Порядку обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Таким чином, для визначення середнього заробітку врахуванню підлягав розмір заробітної плати, нарахованої та виплаченої позивачу у вересні-жовтні 2019 року.

Проте, позивач у позовній заяві помилково визначив базою нарахування середнього заробітку дохід ОСОБА_1 за інший період, а саме: жовтень - листопад 2019 року. Судом встановлено, що розмір заробітної плати, нарахованої позивачу Товариством з обмеженою відповідальністю «Броварський алюмінієвий завод» у вересні 2019 року становив 15 289 грн 01 коп., у жовтні 2019 року - 5 289 грн 01 коп. Кількість робочих днів протягом вказаного періоду - 43 дні.

Судом вірно відхилено доводи позивача про те, що при визначенні розміру заробітної плати, нарахованої і виплаченої йому відповідачем, слід зараховувати усі кошти, які надходили на банківську картку ОСОБА_1 , оскільки грошові кошти, які зараховувалися, як заробітна плата, мають визначену законом ознаку доходу - 101, зарплата. Будь-які інші зарахування, окрім тих, які мають вказану ознаку доходу, не можуть бути зараховані до розміру заробітної плати, яка підлягає врахуванню при визначенні середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Також судом вірно не прийнято до уваги надані позивачем скріншоти електронної переписки, в яких нібито зазначається реальний розмір заробітної плати, яка виплачувалася відповідачем позивачу, оскільки такі докази не відповідають критеріям належності та допустимості, а тому не могли враховуватися під час вирішення справи по суті.

Під час розгляду справи судом були досліджені документи, надані Державною податковою службою України, Головним управлінням Пенсійного фонду України в м. Києві, банківська виписка по зарахуванню коштів за контрактом № НОМЕР_1 ОСОБА_1 з Акціонерного товариства «АСВІО БАНК», а також додана до відзиву на позовну заяву довідка ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» від 09.11.2020 року №БЗБ00000074 про розмір нарахованої та виплаченої позивачу заробітної плати за період від 01.01.2019 року до 29.11.2019 року. За наслідками вивчення вказаних документів суд встановив відповідність зазначеного у них розміру доходу позивача фактичним обставинам справи.

Пунктом 5 розділу IV вказаного вище Порядку встановлено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Таким чином, середньоденна заробітна плата позивача за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому його було звільнено, тобто за вересень-жовтень 2019 р. становила:

(15 289,01 грн. + 5 289,01 грн.) : 43 робочих дні = 478 грн. 56 коп.

Оскільки трудова книжка не була видана ОСОБА_1 у день звільнення 29.11.2019 року і станом на час розгляду цієї справи знаходиться у відповідача, середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу за період від 30.11.2019 року до дати ухвалення судом рішення у даній справі 15.11.2022 року становив: 478,56 грн. х 738 робочих дні = 353 177 грн 28 коп.

За ч.5 ст.235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Загальною ознакою правової відповідальності є її компенсаційний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані передусім не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. До стягнення з ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період від 30.11.2019 року до 15.11.2022 року судом вірно нараховано у розмірі 353 177 грн 28 коп., однак, такий розмір компенсації, як вірно вважав суд, буде майновим тягарем та може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема, з виплати заробітної плати іншим працівникам і буде невиправдано обтяжливим в період військового стану в державі.

Також розмір компенсації суттєво перевищує середньомісячну заробітну плату позивача під час перебування у трудових відносинах з відповідачем, у зв`язку з чим суд прийшов до вірного висновку, що з урахуванням принципу справедливості та співмірності з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за весь час вимушеного прогулу у зв`язку із затримкою у видачі трудової книжки за період від 30.11.2019 року до дати постановлення судового рішення у розмірі 100 000 грн.

Статтею 11 Закону України «Про оплату праці» передбачено перелік гарантій працівників, зокрема, гарантія оплати щорічних відпусток працівників. У статті 74 КЗпП України передбачено право працівника на отримання щорічної (основної та додаткової) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Згідно зі ст.75 КЗпП України щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Статтею 83 КЗпП України встановлено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки. Аналогічне положення наведене у ст. 24 Закону України «Про відпустки».

Відповідач надав суду разом з відзивом на позовну заяву докази на підтвердження того, що позивач частково використав свою щорічну основну відпустку, в тому числі за період від 01.01.2018 року до 29.11.2019 року.

До відзиву на позовну заяву відповідачем додано: - копію заяви позивача від 26.12.2016 року про надання йому частини щорічної основної відпустки терміном 7 календарних днів від 09.01.2017 року; - копію наказу відповідача від 09.01.2017 року №04-К/тм про надання позивачу частини щорічної основної відпустки терміном 7 календарних днів від 09.01.2017 року за період роботи від 03.08.2015 року до 02.08.2016 року; - копію заяви позивача від 18.08.2017 року про надання йому частини щорічної основної відпустки терміном 1 календарний день від 19.08.2017 року; копію наказу відповідача від 19.08.2017 року №108-К/тм про надання позивачу частини щорічної основної відпустки терміном 1 календарний день від 19.08.2017 року за період роботи від 03.08.2015 року до 02.08.2016 року; - копію заяви позивача від 30.10.2017 року про надання йому частини щорічної основної відпустки терміном 4 календарних дні від 31.10.2017 року; - копію заяви позивача від 19.06.2018 року про надання йому частини щорічної основної відпустки терміном 14 календарних дні від 02.07.2018 року; - копію наказу відповідача від 02.07.2018 року №1294-К/тм про надання позивачу частини щорічної основної відпустки терміном 14 календарних дні від 02.07.2018 року за період роботи від 03.08.2016 року до 02.08.2017 року; - копію заяви позивача від 08.08.2018 року про надання йому частини щорічної основної відпустки терміном 9 календарних днів від 09.08.2018 року; - копію наказу відповідача від 09.08.2018 року №1509-К/тм про надання позивачу частини щорічної основної відпустки терміном 9 календарних днів від 09.08.2018 року за період роботи від 03.08.2016 року до 02.08.2017 року; - копію заяви позивача від 28.11.2018 року про надання йому частини щорічної основної відпустки терміном 1 календарний день від 30.11.2018 року; - копію наказу відповідача від 29.11.2018 року №1957-К/тм про надання позивачу частини щорічної основної відпустки терміном 1 календарний день від 30.11.2018 року за період роботи від 03.08.2016 року до 02.08.2017 року; - копію заяви позивача від 21.12.2018 року про надання йому частини щорічної основної відпустки терміном 18 календарних днів від 03.01.2019 року; - копію наказу відповідача від 21.12.2018 року №2061-К/тм про надання позивачу частини щорічної основної відпустки терміном 18 календарних днів від 03.01.2019 року за період роботи від 03.08.2016 року до 02.08.2017 року; від 03.08.2017 року до 02.08.2018 року; - копію заяви позивача від 08.05.2019 року про надання йому частини щорічної основної відпустки терміном 2 календарних дні від 10.05.2019 року; - копію наказу відповідача від 08.05.2019 року №578-К/тм про надання позивачу частини щорічної основної відпустки терміном 2 календарних дні від 10.05.2019 року за період роботи від 03.08.2017 року до 02.08.2018 року; від 03.08.2018 року до 02.08.2019 року; - копію заяви позивача від 27.08.2019 року про надання йому частини щорічної основної відпустки терміном 5 календарних днів від 08.07.2019 року; - копію наказу відповідача від 03.07.2019 року №902-К/тм про надання позивачу частини щорічної основної відпустки терміном 5 календарних днів від 08.07.2019 року за період роботи від 03.08.2018 року до 02.08.2019 року; - копію заяви позивача від 04.11.2019 року про надання йому частини щорічної основної відпустки терміном 4 календарних дні від 05.11.2019 року; - копію наказу відповідача від 04.11.2019 року №1602-К/тм про надання позивачу частини щорічної основної відпустки терміном 4 календарних дні від 05.11.2019 року за період роботи від 03.08.2017 року до 02.08.2018 року; від 03.08.2018 року до 02.08.2019 року; - копію заяви позивача від 10.11.2019 року про надання йому частини щорічної основної відпустки терміном 3 календарних дні від 13.11.2019 року; - копію наказу відповідача від 13.11.2019 року №1670-К/тм про надання позивачу частини щорічної основної відпустки терміном 3 календарних дні від 13.11.2019 року за період роботи від 03.08.2018 року до 02.08.2019 року; від 03.08.2019 року до 02.08.2020 року; - копію заяви позивача від 20.11.2019 року про надання йому частини щорічної основної відпустки терміном 3 календарних дні від 20.11.2019 року; - копію наказу відповідача від 20.11.2019 року №1712/1-К/тм про надання позивачу частини щорічної основної відпустки терміном 3 календарних дні від 20.11.2019 року за період роботи від 03.08.2017 року до 02.08.2018 року.

Отже, як вірно зазначено судом першої інстанції, загальна кількість днів щорічної основної відпустки, яку позивач використав під час роботи у ТОВ «Броварський алюмінієвий завод», становить 67 днів, а не 76 як зазначав у відповіді на позов відповідач.

При цьому, суд вірно не прийняв до уваги надану відповідачем копію заяви позивача від 30.10.2017 року про надання йому частини щорічної основної відпустки терміном 4 календарних дні від 31.10.2017 року, оскільки суду не надано копії наказу на підтвердження того, що така заява була погоджена ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» і відпустка надана ОСОБА_1 .

Загальна кількість днів відпустки, на яку позивач мав право під час роботи у ТОВ «Броварський алюмінієвий завод» за період від 03.08.2015 року до 29.11.2019 року становила 103 дні.

Таким чином, відповідач повинен був у день звільнення виплатити позивачу компенсацію за 36 днів невикористаної щорічної основної відпустки, виходячи з наступного розрахунку: 478,56 грн. (середньоденна заробітна плата) х 36 днів = 17 228 грн 16 коп.

За довідкою ТОВ «Броварський алюмінієвий завод», наданою суду разом з відзивом на позовну заяву, відповідач нарахував позивачу компенсацію за 32 дні невикористаної щорічної основної відпустки у розмірі 15 583 грн 68 коп.

Як вбачається з банківської виписки по зарахуванню коштів за контрактом № НОМЕР_1 ОСОБА_1 із Акціонерного товариства «АСВІО БАНК», сума компенсації за 32 дні невикористаної щорічної основної відпустки у розмірі 15 583 грн 68 коп. разом із іншими нарахуваннями за листопад 2019 року, що загалом складало суму 19 522 грн 90 коп. були виплачені позивачу 03.12.2019 року.

Отже, позовні вимоги у цій частині підлягали частковому задоволенню у розмірі, що складає різницю між сумою компенсації, що підлягала виплаті відповідачем, та сумою уже отриманої компенсації: 17 228 грн. 16 коп. - 15 583 грн. 68 коп. = 1 644 грн. 00 коп.

Пунктом 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» роз`яснено, що оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення. В задоволенні решти вимог суд відмовляє.

Відповідно до ст.141 ЦПК України з відповідача на користь позивача судом вірно стягнуто судовий збір та в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні.

Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить.

Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Броварський алюмінієвий завод» залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 15 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 11 квітня 2023 року.

Головуючий:

Судді: