Постанова
від 10.04.2023 по справі 910/8641/21
ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" квітня 2023 р. Справа№ 910/8641/21

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Андрієнка В.В.

суддів: Буравльова С.І.

Шапрана В.В.

за участю секретаря судового засідання: Прокопенко О.В.

учасники справи згідно протоколу судового засідання

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Заступника Генерального прокурора

на рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2022

у справі №910/8641/21 (суддя Спичак О.М.)

за позовом Заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі 1. Міністерства культури та інформаційної політики України

2. Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого

3. Державного підприємства "Українська студія хронікально-документальних фільмів"

4. Київської міської державної адміністрації

5. Державне агентство України з питань кіно

до Приватного акціонерного товариства "Зодча Діадема"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - Фонд державного майна України

про визнання договору недійсним

УСТАНОВИВ:

Заступник Генерального прокурора звернувся в Господарський суд міста Києва із позовом в інтересах держави в особі Міністерства культури та інформаційної політики України, Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого, Державного підприємства «Українська студія хронікально-документальних фільмів» та Київської міської державної адміністрації до Приватного акціонерного товариства «Зодча Діадема» про визнання недійсним Договору № 035/12 про інвестування реконструкції Української студії хронікально-документальних фільмів з надбудовою головного корпусу для офісних приміщень та будівництва житлового комплексу за адресою: вул. Щорса, 18 Печерського району міста Києва від 07.12.2004 та додаткових угод до нього.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.11.2022 у справі №910/8641/21 позов Заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого та Державного підприємства "Українська студія хронікально-документальних фільмів" залишено без розгляду. В іншій частині позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову суд, окрім іншого, дійшов висновку, що укладення як договору, так і додаткових угод до нього, не спрямоване відчуження об?єктів нерухомості (в тому числі земельної ділянки) з державе власності з порушенням вимог законодавства, оскільки укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором простого товариства, внаслідок його укладення не відбувається відчуження майна підприємства, передача його в безоплатне користування товариства, а також що підстави для отримання до укладання оспорюваного договору дозволу (погодження) Міністерства та Фонду державного майна України відсутні.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав представництва прокурором інтересів держави в особі ДП «Українська студія хронікально-документальних фільмів» та університету, у зв?язку з чим залишив без розгляду позов, поданий прокурором в інтересах держави в особі державного підприємства та університету, на підставі положень п. 2 ч. 1 ст. 226 Господарського процесуального кодексу України.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Заступник Генерального прокурора подав апеляційну скаргу, в якій просив суд скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2022 у справі № 910/8641/21 повністю і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

В обґрунтування своїх вимог апелянт посилається на те, що оспорюваний договір та додаткові угоди до нього були укладені з порушенням вимог ст.ст. 73-2, 75, 136, 141, 145 Господарського кодексу України, ст.ст. 178, 203, 326, 1130 Цивільного кодексу України, ст.ст. 84, 96, 116, 149 Земельного кодексу України, ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна», ст. 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», Закону України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», ст.ст. 6, 7, 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», п. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 15.12.1992 №8-92 «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», ст. 6 Порядку відчуження обкатів державної власності, Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 11.04.2012 №296. Також заступник прокурора в апеляційній скарзі стверджує про відсутність підстав для залишення без розгляду позову, поданого ним в інтересах держави в особі державного підприємства та університету.

Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого, Фонд державного майна України, Міністерство культури та інформаційної політики України, Державне агентство України з питань кіно та ДП "Українська студія хронікально-документальних фільмів" подали письмові відзиви на апеляційну скаргу у яких підтримали її вимоги та просили суд рішення місцевого господарського суду скасувати повністю та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.

ПрАТ "Зодча Діадема" подало письмовий відзив на апеляційну скаргу у якому просило суд оскаржуване рішення місцевого господарського суду залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. При цьому ПрАТ "Зодча Діадема" стверджує про законність та обгрунтованість оскаржуваного рішення.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 23.01.2023 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Заступника Генерального прокурора на рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2022 у справі №910/8641/21, розгляд справи призначено на 22.02.2023.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.02.2023 розгляд справи відкладений на 06.03.2023.

06.03.2023 оголошено перерву у судовому засіданні до 27.03.2023.

27.03.2023 оголошено перерву у судовому засіданні до 10.04.2023.

У відповідності до вимог ч. ч. 1, 2, 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

У відповідності з п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 ГПК України).

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 ГПК України).

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (ч. 8 ст. 80 ГПК України).

Колегія суддів, розглянувши наявні матеріали, дослідивши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку фактичних обставин даної господарської справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, встановила наступне.

Рішенням Виконавчого комітету Київської ради депутатів трудящих від 04.07.1967 №1059 за Українською студією хронікально-документальних фільмів закріплено земельну ділянку площею біля 2,0 га по вул. Щорса, 18 в Московському районі міста Києва та дозволено побудувати матеріальний склад і надбудувати 2-поверхове крило головного корпусу на один поверх для розміщення просмотрового залу, конференц-залу, буфету та інших побутових приміщень.

Рішенням Виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 18.02.1974 №214 Українській студії хронікально-документальних фільмів відведено додаткову земельну ділянку площею близько 0,15 га, приєднавши її до основної по вул. Щорса, 18 в Московському районі міста Києва, та дозволено побудувати на території студії корпус цеху діафільмів без збільшення чисельності працівників кіностудії.

На виконання доручення Президента України від 01.07.1996 №01-14/437 щодо відселення з території Києво-Печерського заповідника установ та організацій культури і наказу Міністерства культури і мистецтв України від 22.10.1996 №508 «Про відселення з території Києво-Печерського заповідника факультету кіно і телебачення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого» цей факультет розміщено на вул. Щорса (Євгена Коновальця), 18 у місті Києві.

Відповідно до наказу Міністерства культури і мистецтв України від 16.04.1997 №192 для здійснення діяльності Державне підприємство «Українська студія хронікально-документальних фільмів» мала передати Київському державному інституту театрального мистецтва імені І.К. Карпенка-Карого нежитлові будівлі, споруди та розташовану під ними земельну ділянку, мережі та комунікації за вказаною адресою.

Постановою колегії Міністерства культури і мистецтв України від 31.01.2001 №1/3 «Про стан підготовки фахівців на факультеті кіно і телебачення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого» передбачено створення навчально-науково-виробничого комплексу у складі Київського державного інституту театрального мистецтва імені І.К. Карпенка-Карого та Української студії хронікально-документальних фільмів і на підставі наказу Міністерства культури і мистецтв України від 04.07.2001 №454 з метою ефективного використання приміщень, які не задіяні в основній діяльності останньої, вирішено передати їх з балансу державного підприємства на баланс цього інституту. Передача повинна бути оформлена актами приймання-передачі та затверджена наказом Міністерства культури і мистецтв України.

23.04.2003 інститут на правах правонаступництва реорганізовано у Київський державний університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого; 21.08.2004 Указом Президента України №961/2004 університету надано статус національного і присвоєно назву «Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого».

Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13.12.2001 №578-р та постанови Президії Академії мистецтв України від 14.12.2001 №10/3 створено Інститут проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України, якому на підставі наказу Міністерства культури і мистецтв України від 22.05.2002 №327 передано будівлю автотранспортного цеху Української студії хронікально-документальних фільмів, розташовану на вул. Євгена Коновальця 18 у місті Києві. Надалі рішенням Київської міської ради від 15.03.2007 №289/950 Інституту за вказаною адресою надано земельну ділянку площею 0,31 га.

07.12.2004 між Українською студією хронікально-документальних фільмів (сторона 1) та Закритим акціонерним товариством «Зодча Діадема» (сторона 2) укладено Договір №035/12 про інвестування реконструкції Української студії хронікально-документальних фільмів з надбудовою головного корпусу для офісних приміщень та будівництва житлового комплексу за адресою: вул. Щорса, 18 Печерського району міста Києва (далі - Договір №035/12 від 07.12.2004).

Відповідно до розділу 2 Договору №035/12 від 07.12.2004 предметом договору є інвестування та виконання передпроектних, проектно-вишукувальних та будівельних робіт на земельній ділянці по вул. Щорса, 18 в Печерському районі міста Києва: - житлового комплексу з підземним авто паркінгом та об`єктами соціального призначення (об`єкт 1); - реконструкції Української студії хронікально-документальних фільмів з надбудовою аттикових та мансардних поверхів головного корпусу (об`єкт 2); ремонт приміщень головного корпусу студії з оновленням технологічного обладнання (об`єкт 3), погашення боргів сторони 1 перед бюджетними, комунальними та іншими підприємствами. Фінансування робіт, передбачених п. 2.1 договору, здійснюється стороною 2 за рахунок власних, позичених та (або) залучених коштів у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до розділу 1 Договору №035/12 від 07.12.2004 земельною ділянкою є земельна ділянка, позначена на карті-схемі, наведена в Додатку №1 до договору, на якій буде проводитись будівництво об`єкту 1 та реконструкція об`єкту 2 на засадах інвестування; об`єкт 1 - будівництво комплексу житлових будинків з підземним паркінгом та об`єктами соціального призначення на земельній ділянці площею 0,84 га по вул. Щорса, 18 у Печерському районі міста Києва, яка належить стороні 1 на праві постійного користування та відповідно до рішення Київської міської ради №1059 від 04.07.1967 та №214 від 18.02.1974; об`єкт 2 - реконструкція студії з надбудовою аттикових та мансардних поверхів головного корпусу студії; об`єкт 3 - ремонт приміщень головного корпусу студії з оновленням технологічного обладнання студії.

Згідно з п. 3.1 Договору №035/12 від 07.12.2004 внеском сторони 1 в сумісний проект є: - передача стороною 1 стороні 2 земельної ділянки по вул. Щорса, 18 у Печерському районі міста Києва площею орієнтовно 0,84 га (уточнюється проектом) під будівництво об`єкту 1; - передача горищних приміщень головного корпусу студії площею орієнтовно 1700 кв.м. для надбудови аттикових та мансардних поверхів по вул. Щорса, 18 у Печерському районі міста Києва (об`єкт 2).

Згідно з п. 3.2 Договору №035/12 від 07.12.2004 внеском сторони 2 в сумісний проект інвестування є: - передпроектні, проектно-вишукувальні та будівельні роботи житлового комплексу з підземним авто паркінгом та об`єктами соціального призначення загальною житловою площею орієнтовно 50000 кв.м. (об`єкт 1); - реконструкція студії з надбудовою аттикових та мансардних поверхів головного корпусу студії (об`єкт 2); - ремонт приміщень головного корпусу студії з оновленням технологічного обладнання студії (об`єкт 3); - погашення боргів сторони 1 перед бюджетними, комунальними та іншими підприємствами станом на день підписання договору.

Відповідно до п. 4.1 Договору №035/12 від 07.12.2004 сторона 1 зобов`язується:

- надати стороні 2 генеральну довіреність на право виконання функцій замовника по проектуванню, реконструкції та будівництву об`єкту 1, об`єкту 2;

- виконувати функції замовника по проектуванню та будівництву об`єкту 3;

- передати стороні 2 у 15-ти денний термін після підписання даного договору по акту наявну документацію по земельній ділянці та малоповерховим спорудам, які підлягають знесенню для будівництва об`єкту 1;

- передати стороні 2 у 15-ти денний термін після підписання даного договору по акту земельну ділянку та малоповерхові споруди, які підлягають знесенню для будівництва об`єкту 1;

- передати стороні 2 у 15-ти денний термін після підписання договору по акту горищні приміщення головного корпусу студії для надбудови аттикових та мансардних поверхів та приміщення, які підлягають реконструкції;

- у 15-ти денний термін після підписання даного договору надати стороні 2 приміщення площею 200 кв.м. з підключенням стороною 2 телефонних ліній для оперативної роботи по проектуванню, реконструкції, будівництву та введенню в експлуатацію об`єкту 1, об`єкту 2 та об`єкту 3 на весь час робіт. При цьому оздоблення вказаних площ, оплата фактичних комунальних платежів та компенсація земельного податку, пропорційно загальній площі приміщень, покладається на сторону 2;

- після введення об`єкту 1 в експлуатацію передати стороні 2 та сприяти оформленню у власність об`єкт 1 з прилеглою земельною ділянкою;

- після введення в експлуатацію об`єкту 2 передати стороні 2 та сприяти оформленню у власність об`єкту 2;

- після виконання робіт по ремонту приміщень головного корпусу студії з оновленням технологічного обладнання по об`єкту 3 прийняти від сторони 2 виконані роботи по акту;

- приймати участь у введенні об`єкту 1, об`єкту 2, об`єкту 3 в експлуатацію;

- надати стороні 2 кошторис на проведення фінансування по погашенню боргів сторони 1 перед бюджетними, комунальними та іншими організаціями.

Згідно з п. 4.3 Договору №035/12 від 07.12.2004 сторона 2 зобов`язується:

- за рахунок власних, позичених та (або) залучених у встановленому порядку коштів, забезпечити повне та своєчасне фінансування, пов`язане з погоджувальними, проектними, ремонтно-будівельними роботами та введенням в експлуатацію об`єкту 1, об`єкту 2 та об`єкту 3;

- виконати функції замовника по проектуванню, будівництву об`єкту 1, об`єкту 2 в повному обсязі;

- компенсувати стороні 1 вартість споруд, які підлягають знесенню з території забудови об`єкту 1 (вартість майна визначається шляхом експертної балансової оцінки майна);

- відповідно до графіку, який погоджено сторонами, здійснити фінансування, погашення боргів сторони 1 перед бюджетними, комунальними та іншими підприємствами станом на день підписання цього договору в рахунок частки сторони 1 від об`єкту 1 та об`єкту 2 відповідно до п. 5.5.1 даного договору;

- відповідно до графіка, який погоджено сторонами, здійснити фінансування об`єкту 3 в рахунок частки сторони 1 від об`єкту 1 та об`єкту 2 відповідно до п. 5.5.1 даного договору;

- забезпечити виконання робіт по проектуванню, реконструкції, будівництву та введенню в експлуатацію об`єкта 1, об`єкта 2 та об`єкт 3;

- забезпечити здійснення належного технічного та авторського нагляду за якістю виконуємих проектно-вишукувальних, будівельних робіт об`єкту 1, об`єкту 2 та об`єкту 3 відповідно до ДБН;

- нести повну матеріальну відповідальність за порушення вимог діючого законодавства щодо проектування, будівництва та своєчасного введення в експлуатацію об`єкта 1, об`єкта 2 та об`єкта 3 в строки, визначені в проектно-кошторисній документації;

- після введення об`єкта 1 в експлуатацію забезпечити виконання функцій по обслуговуванню та подальшою експлуатацією з належним оформленням права власності об`єкта 1 з закріпленням прилеглої до об`єкт 1 земельної ділянки;

- після введення об`єкту 2 в експлуатацію забезпечити виконання функцій по обслуговуванню та подальшою експлуатацією з належним оформленням права власності аттикових та мансардних поверхів;

- на письмову вимогу сторони 1 надавати необхідну інформацію, підтверджену документально та пов`язану із здійсненням робіт по об`єкту 1, об`єкту 2 та об`єкту 3;

- за рахунок своєї частки в об`єкті 1 здійснити передачу Головному управлінню житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації житлових приміщень в об`єкті 1 або іншої площі в обсязі, встановленому відповідним рішенням Київської міської ради для об`єкта 1 в цілому;

- за рахунок своєї частки в об`єкті 2 здійснити передачу Головному управлінню житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації житлових приміщень в об`єкті 2 або іншій площі в обсязі, встановленому відповідним рішенням Київради для об`єкту 2 в цілому.

Відповідно до п. 5.1 Договору №035/12 від 07.12.2004 грошові або майнові внески сторін цього договору, а також майно, створене або придбане в процесі їх діяльності, є їх власністю відповідно до умов договору.

У п. 5.5 Договору №035/12 від 07.12.2004 сторони погодили, що майно, яке створене в результаті діяльності по договору, розподіляється між ними наступним чином:

Відповідно до п. 5.5.1 Договору №035/12 від 07.12.2004 стороні 1 за умови повного виконання зобов`язань, вказаних у п. 4.1 цього договору, належить:

- 15% додаткових площ, створених при надбудові аттикового поверху головного корпусу студії;

- матеріально-технічне переоснащення технологічного обладнання з ремонтними роботами в головному корпусі студії;

- об`єм погашення боргів перед бюджетними, комунальними підприємствами станом на день підписання цього договору.

Відповідно до п. 5.5.3 Договору №035/12 від 07.12.2004 стороні 2 за умови повного виконання зобов`язань, зазначених у п. 4.3 цього договору, належить:

- вся житлова та нежитлова площа об`єкту 1 з прилеглою територією;

- 85% площ, створених при надбудові головного корпусу студії.

Згідно з п. 11.1 Договору №035/12 від 07.12.2004 цей договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за цим договором.

В подальшому між сторонами було укладено додаткові угоди №1 від 03.06.2005, №2 від 20.01.2006, №3 від 29.01.2016, №4 від 13.03.2018, №5 від 05.09.2019 та №6 від 14.11.2019 до Договору №035/12 від 07.12.2004, якими вносились зміни та доповнення до вказаного договору.

Так, умовами Додаткової угоди №4 від 13.03.2018 сторони виклали Договір №035/12 від 07.12.2004 у новій редакції.

Відповідно до п. 2.1 Договору №035/12 від 07.12.2004 (в редакції Додаткової угоди №4 від 13.03.2018) предметом цього Договору є діяльність Сторін по здійсненню ними комплексу дій юридичного, організаційного, оперативно-господарського, технічного та фінансового характеру, спрямованих на організацію Реконструкції Нерухомого майна під Об`єкт 1 та Об`єкт 2 відповідно до умов, передбачених цим Договором (надалі - Реалізації проекту).

У розділі 1 Договору №035/12 від 07.12.2004 (в редакції Додаткової угоди №4 від 13.03.2018) зазначено, що земельною ділянкою є земельна ділянка, розташована за адресою: вул. Євгена Коновальця, 18 Печерському районі міста Києва, межі якої визначені в план-схемі земельної ділянки, право постійного користування якою буде оформлено на сторону 1 відповідно до діючого законодавства України; об`єкт 1 - багатофункціональний комплекс за адресою: вул. Євгена Коновальця, 18 у Печерському районі міста Києва; об`єкт 2 - нежитлові будівлі; нерухоме майно - це будівлі, споруди та приміщення, що знаходяться на земельній ділянці та перебувають на балансі сторони 1; реконструкція - це перебудова нерухомого майна під об`єкти, що передбачає зміну їх геометричних розмірів, функціонального призначення, основних техніко-економічних показників та поліпшення умов експлуатації.

Відповідно до п. 2.3 Договору №035/12 від 07.12.2004 (в редакції Додаткової угоди №4 від 13.03.2018) Сторона-1 відповідно до цього Договору передає, а Сторона-2 приймає частину функцій замовника будівництва Об`єкта 1 та Об`єкта 2. Сторона-2 бере на себе зобов`язання та відповідальність за виконання умов цього Договору, в тому числі, за повне фінансування та своєчасне виконання будівельних робіт на Об`єктах, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом Об`єкту 1 та Об`єкту 2.

Сторона-2 приймає на себе виконання функцій замовника будівництва Об`єкту 1 та Об`єкту 2, окрім тих, що відповідно до умов даного Договору покладено на Сторону-1, та зобов`язується на свій ризик за рахунок власних та/або залучених сил, коштів, матеріалів, засобів, техніки та устаткування забезпечити Будівництво Об`єкту 1 та Об`єкту 2 шляхом Реконструкції Нерухомого майна на Земельній ділянці відповідно до Проектної документації. У разі залучення коштів фізичних та юридичних осіб Сторона-2 діє виключно від свого імені та приймає на себе всі ризики невиконання або неналежного виконання зобов`язань перед такими особами (п. 2.4 Договору №035/12 від 07.12.2004 (в редакції Додаткової угоди №4 від 13.03.2018).

Відповідно до п. 5.1 Договору №035/12 від 07.12.2004 (в редакції Додаткової угоди №4 від 13.03.2018) сторона 1 в результаті реалізації проекту отримує 100% площ об`єкта 2.

Відповідно до п. 5.2 Договору №035/12 від 07.12.2004 (в редакції Додаткової угоди №4 від 13.03.2018) сторона 2 в результаті реалізації проекту отримує 100% площ в об`єкті 1.

Сторона 1 набуває право власності на об`єкт 2 після прийняття об`єкта 2 в експлуатацію (п. 5.4 Договору №035/12 від 07.12.2004 (в редакції Додаткової угоди №4 від 13.03.2018).

Сторона 2 набуває право власності на об`єкт 1 після прийняття об`єкта 1 в експлуатацію (п. 5.5 Договору №035/12 від 07.12.2004 (в редакції Додаткової угоди №4 від 13.03.2018).

Відповідно до п. 6.1 Договору №035/12 від 07.12.2004 (в редакції Додаткової угоди №4 від 13.03.2018) фінансування реалізації проекту на земельній ділянці повністю здійснюється стороною 2.

Згідно з п. 10.1 Договору №035/12 від 07.12.2004 (в редакції Додаткової угоди №4 від 13.03.2018) цей договір вважається укладеним з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками та діє до остаточного виконання сторонами зобов`язань за цим договором.

Додатковою угодою №5 від 05.09.2019 сторони погодили, що земельною ділянкою є земельна ділянка, розташована за адресою: вул. Євгена Коновальця, 18 у Печерському районі міста Києва, кадастровий номер 8000000000:79:045:0004, цільове призначення - 02.07. Для іншої житлової забудови; категорія земель - землі житлової та громадської забудови; вид використання земельної ділянки - для експлуатації, обслуговування існуючих споруд, кінознімальних корпусів та житлових будинків, площа земельної ділянки - 1,9017 га.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися

до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та

інтересу.

Згідно ч. 2 ст. 16 ЦК України визначені способи захисту цивільних прав та інтересів, яким може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України).

За змістом ст. 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено

вчиненим правочином.

У відповідності до ст. 84 Земельного Кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної власності набувають підприємства, що належать до державної власності (ст. 92 вказаного кодексу).

При цьому земельні ділянки державної власності, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна, що перебувають у державній власності, передаються особам, зазначеним у п. «а» ч. 2 ст. 92 цього Кодексу, лише на праві постійного користування.

Як було встановлено судом, рішенням виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 04.07.1967 № 1059 «Про закріплення земельної ділянки за Українською студією хронікально-документальних фільмів та дозвіл на побудову складу і надбудову існуючого корпусу» за державним підприємством закріплено земельну ділянку площею приблизно 2 га на вул. Щорса (Євгена Коновальця), 18 у м. Києві.

Надалі рішенням виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 18.02.1974 № 214 «Про відведення додаткової земельної ділянки Українській студії хронікально-документальних фільмів та дозвіл на побудову цеху діафільмів на території студії по вул. Щорса № 18» державному підприємству відведено додаткову земельну ділянку площею близько 0,15 га, приєднавши її до основної на вул. Щорса, 18 у м. Києві.

За зверненням державного підприємства відповідно до документації із землеустрою у 2019 році внесено до Державного земельного кадастру відомості щодо розташованої по вул. Євгена Коновальця, 18 у м. Києві земельної ділянки

загальною площею 1,9017 га, кадастровий номер 8000000000:79:045:0004.

Водночас з 2001 року частиною земельної ділянки по вул. Євгена Коновальця, 18 у м. Києві користується Інститут проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України, якому рішенням Київської міської ради від 15.03.2007 № 289/950 надано за вказаною адресою земельну ділянку площею

0.31 га та видано державний акт на право постійного користування нею.

Разом з тим починаючи з 2002 року земельною ділянкою на вул. Євгена Коновальця, 18 у м. Києві користується також Університет.

При цьому, рішенням Київської міської ради від 22.05.2013 № 449/9506

«Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки КНУТКІТ на вул. Щорса, 18 у Печерському районі м. Києва в постійне користування для експлуатації, обслуговування, реконструкції існуючих споруд і будівництва навчальних, лабораторних корпусів та житлових будинків» надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення цієї земельної ділянки КНУТКІТ орієнтовною площею 2,41 га (земельна ділянка державної власності) для експлуатації, обслуговування, реконструкції існуючих споруд і будівництва навчальних, лабораторних корпусів та житлових будинків.

Отже, власником земельної ділянки на вул. Євгена Коновальця, 18 у м. Києві є держава в особі Київської міської державної адміністрації, а постійними землекористувачами - державне підприємство та університет.

Колегія суддів не погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що спірним правочином не порушується право власності держави, яке здійснюється Київською міською державною адміністрацією, оскільки договором не передбачалась передача товариству права власності чи права користування земельною ділянкою, і передача земельної ділянки під здійснення будівництва, в якому замовником виступає державне підприємство, передбачає, що увесь об`єкт перебуватиме на балансі останнього, а отже, земельна ділянка за результатами виконання спірного договору з його користування не виходить (не вилучається). При цьому судовою колегією береться до уваги наступне.

Відповідно до ст.ст. 13, 14 Конституції України земля с об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Згідно вимогами ст. 65 Земельного Кодексу України землями промисловості визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам для здійснення відповідної діяльності.

Статтею 66 Земельного Кодексу України передбачено, що до земель промисловості належать землі, надані для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд промислових та інших підприємств, їх під`їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побутових будівель, інших споруд.

Відповідно до ст. 96 Земельного Кодексу України землекористувачі зобов`язані забезпечувати використання землі за цільовим призначенням та за свій рахунок приводити її у попередній стан у разі незаконної зміни її рельєфу.

Таким чином, оскільки земельна ділянка, яка була надана державному підприємству у постійне користування, належить до державної власності, право розпорядження цією земельною ділянкою має виключно Київська міська державна адміністрація.

Відповідно до вимог ст. 38 Земельного Кодексу України здійснення житлової забудови в межах населених пунктів здійснюється на землях з цільовим призначенням: землі житлової та громадської забудови.

Статтею 102-1 Земельного Кодексу України визначено, що право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до ЦК України.

Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для забудови здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог

цього Кодексу.

Власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту (ст. 413 ЦК України).

Водночас державне підприємство зобов`язане здійснювати використання закріпленої за ним земельної ділянки відповідно до мети своєї діяльності (п. 5.5 Статуту державного підприємства) та чинного законодавства.

Також згідно з вимогами п. 1.5 Статуту державного підприємства останнє є таким, що діє у сфері культури на основі державної власності. Водночас, ураховуючи мету створення та основні напрями діяльності державного підприємства (п.п. 2.1, 2.2 Статуту державного підприємства, а також відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань), до видів його діяльності не належить здійснення будівництва.

Таким чином, укладання оспорюваного Договору, додаткових угод і договорів до нього, метою яких є будівництво об`єктів на спірній земельній ділянці, суперечить визначеним видам та меті діяльності державного підприємства, цільовому призначенню та функціональному використанню земельної ділянки, наданої у постійне користування державному підприємству, що призводить до порушення одного з основних обов`язків землекористувача, передбачених ст. 96 Земельного Кодексу України - використання земельної ділянки за цільовим призначенням.

При цьому судом береться до уваги те, що земельною ділянкою по вул. Євгена Коновальця, 18 у м. Києві дозволено користуватися державному підприємству та Університету лише відповідно до мети своєї діяльності та за її цільовим призначенням, яке на час укладання Договору, додаткових угод і договорів до нього не передбачало можливості здійснення на ній будівництва, у тому числі комплексу житлових будинків з підземним паркінгом та об`єктами соціального призначення, а також багатофункціонального комплексу.

Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою (ч. 2 ст. 20 Земельного Кодексу України в редакції, чинній на момент укладання оспорюваного Договору).

Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними угод щодо земельних ділянок (ст. 21 Земельного Кодексу України).

При цьому Київська міська державна адміністрація, як власник земельної ділянки на вул. Євгена Коновальця, 18 у м. Києві, на якій розміщуються нерухомі об`єкти державної форми власності (державного підприємства та Університету), жодних дозволів на її відчуження, здійснення забудови або зміну цільового використання не надавала.

Крім того, колегія суддів відзначає, що питання щодо використання для реалізації умов Договору цієї земельної ділянки сторонами жодним чином не узгоджено з іншим землекористувачем - Університетом, чим порушуються його права, визначені ст. 95 Земельного Кодексу України.

Таким чином, спірна земельна ділянка перебуває у постійному користуванні державного підприємства з цільовим призначенням для експлуатації, обслуговування існуючих споруд, кінознімальних корпусів та житлових будинків, належить до земель державної форми власності, розпорядження якими відноситься до повноважень Київської міської державної адміністрації, використання її без погодження з іншим землекористувачем - Університетом, є неможливим.

Також судом береться до уваги відсутність у державного підприємства повноважень брати на себе зобов`язання з передачі земельної ділянки за вказаною адресою (якою користується також Університет) відповідачу для реалізації умов Договору, оскільки ці питання належать до виключної компетенції власника - Київської міської державної адміністрації.

Згідно з умовами Договору в редакції від 07.12.2004, державне підприємство зобов`язане передати ПрАт «Зодча Діадема» земельну ділянку та малоповерхові споруди, які підлягають знесенню, горищні приміщення головного корпусу Студії для надбудови аттикових та мансардних поверхів та приміщення, які підлягають реконструкції (пп. 4.1.4, 4.1.5, 4.1.7, 4.1.8 Договору).

При цьому умовами додаткових договорів від 05.09.2019 № 5 і від

14.11.2019 № 6 сторони конкретизували дані щодо земельної ділянки, яка використовується для реалізації Договору, зокрема збільшено її площу з 0,84 га

до 1,9017 га та зазначено кадастровий номер 8000000000:79:045:0004.

Водночас за Договором в редакції Додаткового договору від 03.03.2018 № 4, державне підприємство зобов`язане передати ПрАТ «Зодча Діадема» земельну ділянку з наявним на ній нерухомим майном та надавати ПрАТ «Зодча Діадема» протягом усього часу реалізації проекту повний доступ до земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна (пп. 4.4.3, 4.4.4 Договору).

Також, як зазначалося вище, відповідно до умов Договору, додаткових угод та договорів до нього результатом їх виконання є реконструкція нерухомого майна і фактично будівництво багатофункціонального комплексу та набуття права власності на нього (за винятком невизначеної площі нежитлових приміщень державного підприємства) у ПрАТ «Зодча Діадема», яке матиме наслідком зміну цільового призначення та перехід до останнього відповідного права на земельну ділянку в розумінні ст. 120 3К України, на якій розташовані об`єкти будівництва.

Крім того, реалізація умов Договору призведе до втрати нерухомості державного підприємства та Університету, розташованої на земельній ділянці на вул. Євгена Коновальця, 18 у м. Києві, а також права користування державним підприємством та Університетом вказаною земельною ділянкою, оскільки відповідно до вимог ст. 42 Земельного кодексу України земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, надаються органами місцевої влади в постійне користування підприємствам, установам та організаціям, які здійснюють управління цими будинками.

Колегія суддів відзначає, що державне підприємство, уклавши оспорюваний Договір, не маючи необхідного обсягу цивільної дієздатності, всупереч наведеним нормам Земельного кодексу України фактично розпорядилось земельною ділянкою за вказаною адресою, зробивши внесок у спільну діяльність для реалізації проекту будівництва, результатом виконання якого буде вибуття з державної власності земельної ділянки та порушення цим права власності держави.

Також судовою колегією береться до уваги те, що укладання державним підприємством договору про спільну діяльність з метою будівництва (яке не є метою його діяльності) на земельній ділянці державної власності суперечить цільовому призначенню та функціональному використанню земельної ділянки, наданої у постійне користування, чим порушуються права органу, який реалізує права держави на землю. Такий договір суперечить вимогам Земельного кодексу України в частині додержання процедури припинення та надання у користування земельних ділянок державної форми власності, зміни цільового призначення земельної ділянки, а тому підлягає визнанню недійсним згідно зі ст.ст. 203, 215 ЦК України. Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 08.05.2018 у справі N° 908/852/17.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що необґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відсутність порушення укладанням оскаржуваного правочину права власності держави на земельну ділянку оскільки договором не передбачається передача товариству права власності чи права користування земельною ділянкою.

Також судова колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що укладення як договору, так і додаткових угод до нього, не спрямоване на відчуження об`єктів нерухомості (в тому числі земельної ділянки) з державної власності з порушенням вимог законодавства. При цьому судова колегія вважає за необхідне відзначити наступне.

Так, ст. 178 ЦК України, якою регулюються питання оборотоздатності об`єктів цивільних прав, установлена законом можливість належності певних об??єктів цивільних прав лише конкретним учасникам обороту, засвідчує їх обмежену оборотоздатність, яка є важливою складовою властивого цим об`єктам

правового режиму. Водночас законом закріплено також певні види майна, яке не може бути предметом вільного обігу і має відповідні обмеження у цивільному обороті, що полягають насамперед у неможливості їх переходу в приватну власність.

Зокрема, на таке майно поширюється дія Закону України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації».

Титул і правовий режим обмежено оборотоздатних об`єктів права власності, які не можуть набуватися приватними власниками, встановлений законодавством і до внесення відповідних змін до нього є невід`ємним та незмінним. Доки вказаний правовий титул зберігається, доти суб`єкт права власності зберігає також і повноваження правової охорони та захисту свого права. Реалізація такого права має відбуватися з урахуванням зазначених особливостей, які відмежовують обмежно оборотоздатні об`єкти цивільних прав від об`єктів, які можуть перебувати у приватній власності та у вільному обігу між приватними особами.

При цьому, враховуючи, що ст. 19 Конституції України покладає на органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб безумовний обов`язок діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, прийняття такими суб`єктами рішення, яке суперечить визначеному законодавством титулу і режиму оборотоздатності об`єктів, цього титулу та режиму не змінюють, оскільки жодне таке рішення не має переважної юридичної сили над імперативною вказівкою законодавця.

Статтею 141 ГК України, ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна», чинного на час укладання оспорюваного Договору, додаткових угод і договорів до нього, ст. 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», ст. 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» встановлено обмеження щодо можливості передання у приватну власність зазначених у них об`єктів нерухомості державної форми власності, які у поєднанні зі змістом ст. 178 ЦК України підтверджують обмеження оборотоздатності таких об`єктів, тобто їх особливий порівняно з іншими об`єктами нерухомості, правовий режим.

Зокрема, державні підприємства, включені до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, а також державні заклади освіти, у тому числі приміщення, у яких розміщуються державні заклади освіти, не можуть передаватися у приватну власність.

Зазначена особливість правового режиму і закріплений законодавством титул цього майна як такого, що зберігаються у державній власності та у власності Українського народу, зумовлюють необхідність в інших способах захисту, ніж ті, які застосовуються при порушенні прав власника майна, яке обмежень в обороті не має і правовий режим якого допускає його вільний обіг між приватними власниками. У цьому випадку визначення титулу власника і правомірного володільця на підставі норми закону передбачає необхідність доказування такого титулу та, враховуючи встановлену ст. 68 Конституції України презумпцію знання законодавства кожним і встановлену ст. 3 ЦК України добросовісність учасників цивільного обороту, не мають правового значення підстави та обставини оформлення приватним власником за собою права власності на майно, яке згідно з установленими законом титулом і правовим режимом належати йому не може.

Усі умови встановлення володіння, виду володіння, укладання правочинів тощо для захисту права на обмеженооборотоздатні об`єкти нерухомості значення не мають, а тому судове доказування переміщується із площини фактів, які вказують на те, що сторони правочину мали знати, що об`єкти державної власності, щодо яких укладено Договір, не можуть перебувати у приватній власності. Закон доказуванню не підлягає, тому віднесення до обмежено оборотоздатних об`єктів нерухомості державних закладів освіти, а також державних підприємств, включених до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, власник яких визначений правовою нормою, поза розумним сумнівом визначає її законного володільця, а доказуванню у такому випадку підлягає саме можливість укладання певних правочинів щодо вказаних об`єктів, вибуття яких відбудеться у приватну власність.

З урахуванням вимог Закону України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) державне підприємство на час укладання Договору, додаткових угод і договорів до нього відповідно до цього Закону входило до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації.

Відповідно до вимог ч. 8 ст. 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» в редакції, чинній на час укладання додаткових угод і договорів до Договору, нерухоме майно об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації, не може бути відчужене, вилучене і щодо такого майна не можуть вчинятися дії, наслідком яких може бути їх відчуження.

Не може бути вкладом у спільну діяльність майно, яке належить до основних фондів підприємств державної власності, що не підлягають приватизації (ч. 7 ст. 141 в редакції від 08.07.2011 ГК України).

Водночас, відповідно до п. п. 5.2, 5.4, 5.10 Статуту ДП «Українська студія хронікально-документальних фільмів» погодженого на загальних зборах трудового колективу протоколом від 03.06.2004 № 1 та затвердженого Міністерством культури і мистецтв України 11.08.2004, за ним на праві повного господарського відання закріплене майно державної форми власності, щодо якого підприємство може вчиняти дії, які не суперечать вимогам законодавства та цілям його діяльності.

Відчуження засобів виробництва, що є державною власністю, здійснюється державним підприємством за погодженням з Міністерством культури і мистецтв України, яке, поряд з іншими уповноваженими органами, також здійснює контроль за ефективним використанням і збереженням закріпленого за державним підприємством державного майна.

Разом з тим, згідно із Законом України «Про приватизацію державного майна» (ст. 5), чинного на час укладання Договору, додаткових угод і договорів до нього, Законом України «Про приватизацію державного і комунального майна» (ст. 4), в редакції від 18.01.2018, чинного на час укладання додаткових угод і договорів до Договору, Університет як державний заклад освіти, у тому числі приміщення, у яких він розміщується, не підлягає приватизації.

Згідно вимог ч. 3 ст. 139 ГК України основними фондами виробничого і невиробничого призначення є будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів.

Також із аналізу положень Державного класифікатора України

«Класифікація основних фондів», затвердженого наказом Держстандарту України від 19.08.1997 N° 507, та постанови Кабінету Міністрів України від

06.09.1996 № 1075 «Про затвердження Положення про порядок визначення

амортизації та віднесення амортизаційних відрахувань на витрати виробництва (обігу)» вбачається, що об`єкти нерухомості на вул. Євгена Коновальця, 18 у

м. Києві (у тому числі відповідна частина головного корпусу, літ. «А»)

перебувають на праві господарського відання державного підприємства та підлягають до передачі товариству на виконання умов Договору, належать до основних фондів цього підприємства.

Вказане також підтверджується листом ДП «Українська студія хронікально-документальних фільмів» вих. № 71 від 12.04.2021, інформацією з Єдиного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо об`єктів нерухомого майна державного підприємства станом на 27.01.2021, Статутом ДП «Українська студія хронікально-документальних фільмів, листами Міністерства культури та інформаційної політики України вих. № 14620/27.4 від 30.11.2020, вих. № 1820/31 від 19.02.2021, вих. № 4979/31 від 28.04.2021, та листом Фонду державного майна України вих. № 10-24-3432 від 19.02.2021.

Отже станом на час укладання Договору використання земельної ділянки та об`єктів нерухомості на вул. Євгена Коновальця, 18 у м. Києві (у тому числі відповідними частинами головного корпусу, літ. «А») здійснювали на праві господарського відання державне підприємство, яке в силу Закону України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», чинного у період 2004 - 2019 років, це державне підприємство приватизації не підлягало, а також на праві оперативного управління - Університет, який згідно з вимогами Закону України «Про приватизацію державного майна», чинного станом на 2004 рік, та прийнятого надалі Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» також приватизації не підлягав.

При цьому повноваження щодо управління об`єктами державної форми власності, закріпленими за вказаним державним підприємством та Університетом станом на час укладання Договору і додаткових договорів та угод до нього, належали Міністерству (наразі повноваження стосовно об`єктів державного підприємства належать Державному агентству України з питань кіно).

Проте судом першої інстанції безпідставно залишено поза увагою вищевикладені обставини та вимоги законодавства стосовно того, що нерухоме майно державного підприємства та Університету станом на час укладання Договору та додаткових угод і договорів до нього приватизації не підлягало, належало до об`єктів, обмежених у цивільному обороті, і не могло бути використане та відчужене не у порядку, визначеному законодавством.

Слід зазначити, що за умовами Договору в редакції від 07.12.2004 державне підприємство зобов`язане передати відповідачу земельну ділянку та малоповерхові споруди, які підлягають знесенню, горищні приміщення головного корпусу Студії для надбудови аттикових та мансардних поверхів та приміщення, які підлягають реконструкції (пп. 4. 1.4, 4.1.5, 4.1.7, 4.1.8 Договору).

Умовами оспорюваного Договору в редакції від 07.12.2004 передбачено, що відповідач зобов`язаний забезпечити повне та своєчасне фінансування, пов`язане з погоджувальними, проектними, ремонтно-будівельними роботами та введенням в експлуатацію об`єктів 1, 2, 3; компенсувати Студії вартість споруд, які підлягають знесенню з території забудови об`єкту 1 (вартість майна визначається шляхом експертної балансової оцінки майна); здійснити фінансування погашення боргів Студії перед бюджетними, комунальними та іншими підприємствами, а також ремонт приміщень головного корпусу Студії з оновленням технологічного обладнання (п.п. 4.3.1, 4.3.3-4.3.5 Договору), що вказує на їх фактичну реалізацію у такий спосіб на користь товариства за надання йому права безперешкодно користуватися земельною ділянкою для здійснення будівництва.

Крім того, за умовами пп. 4.4.3, 4.4.4 Договору в редакції Додаткового договору від 03.03.2018 № 4, державне підприємство зобов`язане зупинити експлуатацію нерухомого майна на земельній ділянці, припинити всі відносини оренди щодо нерухомого майна, передати ПрАТ «Зодча Діадема» земельну ділянку з наявним на ній нерухомим майном та надавати відповідачу протягом усього часу реалізації проекту повний доступ до земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

колегія суддів відзначає, що судом першої інстанції безпідставно не взято до уваги, що згідно з умовами Договору під час реалізації проекту відбудеться використання нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці на вул.

Євгена Коновальця, 18 у м. Києві, зокрема головного корпусу, літ. «А», який має бути повністю задіяний, хоча за державним підприємством закріплено

лише його частину площею 3068,1 кв. м.

Також при укладанні оспорюваного Договору сторонами не враховано, що іншою частиною головного корпусу, літ. «А» за вказаною адресою користується Університет, нерухомі об`єкти (приміщення звукоцеху, мультцеху та сантехдільниці Інституту екранних мистецтв, корпусу електропідстанції, цеху обробки плівки, підземні комунікації) якого також будуть втрачені в результаті виконання умов Договору, що підтверджується листом Університету від

02.04.2021 № 225-01.

При цьому суд відзначає, що сторони оскаржуваного правочину були обізнані про здійснення діяльності Університету у приміщеннях об`єктів, розташованих за вказаною адресою (у т.ч. у частині головного корпусу, літ. «А»), однак питання щодо користування для реалізації проекту, визначеного Договором, додатковими угодами і договорами до нього, розташованою на земельній ділянці нерухомістю Університету з останнім не узгоджували.

Не зважаючи на викладене суд першої інстанції дійшов безпідставних висновків про відсутність підстав вважати порушеними інтереси Університету оскільки умови договору не передбачають використання нерухомого майна останнього для реалізації оскаржуваного правочину.

Крім того судом першої інстанції безпідставно зроблено висновок, що об`єкти нерухомості та земельна ділянка, які підлягають внесенню за Договором у спільну діяльність державного підприємства, не є основними фондами останнього, а також залишено поза увагою те, що державне підприємство, уклавши оспорюваний Договір, не маючи необхідного обсягу цивільної дієздатності, всупереч наведеним нормам законодавства розпорядилося об`єктами нерухомості за вказаною адресою, зробивши внесок у спільну діяльність для реалізації проекту будівництва, і фактично у такий спосіб відчужило зазначену нерухомість на користь товариства (з огляду на передбачення Договором здійснення останнім оплати вартості цих об`єктів).

Також судом першої інстанції не надано оцінку обставинам негативного впливу виконання спільної діяльності сторін щодо реалізації умов Договору, яка призводить до відчуження об`єктів державної власності у спосіб, не визначений законом, та порушення інтересів держави.

Так, відповідно до ст. 1131 ЦК України умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

У відповідності до ст. 1133 ЦК України вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), зокрема, грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв`язки.

Згідно приписів ч. 1 ст. 1134 ЦК України (у редакції чинній на час укладення Договору) внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном.

Крім того, відповідно до ч. 7 ст. 141 ГК України (у редакції чинній на час укладення Договору) не може бути вкладом у спільну діяльність майно, яке належить до основних фондів підприємств державної власності, що не підлягають приватизації.

Згідно зі ст. 1135 ЦК України під час ведення спільних справ кожний учасник має право діяти від імені всіх учасників, якщо договором простого товариства не встановлено, що ведення справ здійснюється окремими

учасниками або спільно всіма учасниками договору простого товариства. У відносинах з третіми особами повноваження учасника вчиняти правочини від імені всіх учасників посвідчується довіреністю, виданою йому іншими

учасниками, або договором простого товариства.

Статтею 2 Декрету Кабінету Міністрів України від 15.12.1992 № 8-92 «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», що діяв до набрання чинності Законом України «Про управління об`єктами державної власності», передбачено, що міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади відповідно до покладених на них повноважень дають згоду Фондові державного майна України на створення спільних підприємств будь-яких організаційно-правових форм, до статутного фонду яких передається майно, що є загальнодержавною власністю. Фонду державного майна України надано повноваження виступати від імені держави засновником таких спільних підприємств (пп. 4, 5 Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого

Постановою Верховної Ради України від 07.07.1992 № 2558-XII).

Відповідно до п. 3.4 Статуту державного підприємства створення будь-яких спільних підприємств за участю державного підприємства здійснюється Фондом державного майна України за згодою органу управління майном (Мінкультури).

За змістом ч. 2 ст. 75 ГК України (у редакції чинній на час укладення Договору) державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об`єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах.

Згідно із ч. 5 ст. 75 ГК України встановлено, що відчужувати майнові об`єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами. Відчуження нерухомого майна здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.

Підтвердженням доцільності посилення контролю з боку держави за процесом укладання договорів про спільну діяльність є видання Кабінетом Міністрів України розпорядження від 07.05.2008 № 703 «Питання укладення деяких договорів», яким для підвищення ефективності управління об`єктами державної власності, забезпечення прозорої процедури їх відчуження та недопущення порушення інтересів держави центральним органам виконавчої влади, іншим суб`єктам управління об`єктами державної власності, у тому числі Національній та галузевим академіям наук, доручено забезпечити укладання підприємствами, установами та організаціями, що належать до сфери їх управління (віднесені до їх відання), господарськими товариствами, у статутному фонді яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення, управління майном виключно на підставі відповідних рішень Кабінету Міністрів України.

Надалі правовідносини щодо укладання договорів про спільну діяльність були врегульовані Порядком укладання державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296.

Отже оскільки правовий режим майна, яке передається учасниками до спільної діяльності, зазнає змін, а саме відповідні об`єкти державної власності стають спільною власністю учасників сумісної діяльності, то з метою захисту майнових інтересів держави визначено відповідні процедури щодо узгодження дій державних підприємств при вирішенні питання про укладання відповідних договорів, наслідком яких може бути відчуження закріплених за цими підприємствами об`єктів державної власності.

Проте Міністерством згода (дозвіл, погодження) на укладання державним підприємством Договору та додаткових договорів і угод до нього не надавалась.

Судом першої інстанції безпідставно залишено поза увагою, що ураховуючи можливі зміни у правовому статусі майна, яке передається державним підприємством для здійснення спільної діяльності, попереднє узгодження таких дій підприємством з уповноваженим органом управління цього підприємства було необхідним.

Зокрема, укладаючи Договір (у тому числі викладаючи його в новій редакції Додаткового договору від 13.03.2018 № 4) сторони визначили зобов`язання спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, зокрема:

- сторони мають спільну мету - реконструкція нерухомого майна під Об`єкти 1 та 2;

- сторони об`єднують зусилля (ресурси) - здійснюватимуть кожна у своїй частині функції замовника будівництва (п.п. 2.3, 2.4, 3.1, 3.2 Договору в редакції

Додаткового договору № 4);

- координація спільних дій сторін визначена у пт. 4.1.1-4.1.3 Договору в редакції Додаткового договору № 4, зокрема проводити спільні консультації та наради для обговорення питань та координації дій щодо належної реалізації

проекту;

- сторони беруть участь у результатах спільних дій - державне підприємство за виконання частини функцій замовника (тобто фактично - за надання доступу до земельної ділянки для будівництва) отримує у власність 100% площ в Об`єкті 2, а ПрАТ «Зодча Діадема» - на 100% площ в Об`єкті 1 (п.п. 5.1, 5.2, 5.6 Договору в редакції Додаткового договору № 4);

- покриття витрат державного підприємства здійснює ПрАт «Зодча Діадема», яке взяло на себе зобов`язання фінансувати витрати з реалізації проекту (п.п. 5.1, 5.2, 5.6 Договору в редакції Додаткового договору № 4).

Тобто Договір не передбачає фінансування ПрАТ «Зодча Діадема» як інвестором будівництва об`єкта з певними параметрами.

Зі змісту Договору вбачається, що державним підприємством передається

ПрАт «Зодча Діадема» земельна ділянка з розташованими на ній об`єктами нерухомості державної форми власності, які не підлягали приватизації та не могли бути відчужені, для здійснення реалізації проекту та реконструкції нерухомого майна, а фактично будівництва багатофункціонального комплексу на цій земельній ділянці.

Згідно ч. 1 ст. 356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Статтею 361 ЦК України передбачено, що співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

3 огляду на вищезазначене, внаслідок укладення спірного договору відбулося об`єднання вкладів, які перебували у власності сторін у спільну часткову власність, а вклади, якими сторони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним

майном.

Водночас те, що Договором від 07.12.2004 з подальшими змінами (у тому числі Договором в редакції Додаткового договору № 4) не передбачено змін правового режиму майна Сторін на спільне майно, а фінансування будівництва здійснюватиметься лише Стороною 2 без розподілу між Сторонами ризиків та відповідальності або не встановлено особливостей бухгалтерського обліку діяльності, лише свідчить про невідповідність Договору від 07.12.2004 та Договору в редакції Додаткової договору № 4 ознакам договору простого товариства, тобто одного з видів договору про спільну діяльність, пов`язаного з об`єднанням вкладів, і не спростовує того факту, що цей Договір має загальні ознаки договору про спільну діяльність.

Таким чином, Договір від 07.12.2004 з подальшими змінами є змішаним договором з окремими елементами (умовами), характерними для договору про спільну діяльність, а тому з огляду на вимоги ст. 1130 ЦК України він мав бути

укладений з урахуванням вказаних вимог законодавства.

Зазначене узгоджується з позицією Верховного Суду щодо наявності підстав визнання недійсними змішаних договорів, укладених державними підприємствами за відсутності згоди органу управління майном, викладеною у постанові від 11.07.2019 у справі № 910/10673/18, у якій Касаційний господарський суд зазначив, що договір про інвестування в реалізацію проекту будівництва комплексу у складі об`єктів житлового і громадського призначення, за яким державне підприємство надало доступ до земельної ділянки для будівництва об`єкта іншій стороні та отримало право на частину квартир у побудованому об`єкті, передбачає спільну діяльність без об`єднання вкладів сторін.

Однак вищевикладені обставини судом першої інстанції безпідставно не враховано та зроблено необґрунтовані висновки про виникнення між сторонами відносин простого товариства, що не передбачають відчуження об`єктів нерухомості та земельної ділянки, які за твердженням суду не відносяться до основних фондів підприємства, а як наслідок відсутність необхідності отримання державним підприємством дозволу (погодження) від органу управління майном на укладання оскаржуваних правочинів.

Колегія суддів відзначає, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення не було надано оцінки умовам Додаткової угоди № 4 від 13.03.2018 на предмет відповідності вимогам законодавства, що регулює питання вчинення державними підприємствами значних господарських зобов`язань.

Зокрема, згідно з ч.ч. 1, 5 ст. 732 ГК України рішення про надання згоди на вчинення значного господарського зобов`язання, якщо ринкова вартість майна, робіт або послуг, що є його предметом, становить більше 25 відсотків вартості активів державного унітарного підприємства, за даними останньої річної фінансової звітності, приймається органом, до сфери управління якого належить державне унітарне підприємство. Значне господарське зобов`язання, вчинене з порушенням вказаного порядку, може бути визнане судом недійсним за позовом державного унітарного підприємства або органу, до сфери управління якого належить державне унітарне підприємство.

Відповідно до п. 1.5 Статуту державного підприємства останнє є державним підприємством, що діє у сфері культури на основі державної власності, діяльність якого з питань створення і поширення офіційної інформації про найважливіші події та суспільно-економічні процеси координується Мінкультури.

Майно державного підприємства, що є у державній власності і закріплене за ним, належить підприємству на праві повного господарського відання, яким воно володіє, користується та розпоряджається, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать законодавству України та цілям його діяльності (п. 5.2 Статуту державного підприємства).

Ураховуючи викладене, державні підприємства мають право укладати договори, але з особливістю, визначеною для певних видів правочинів порядок

вчинення яких унормовано законодавством.

Договором в редакції Додаткового договору від 13.03.2018 № 4 (пп. 4.4.3), крім іншого, передбачено що державне підприємство зобов`язане передати ПрАТ «Зодча Діадема» земельну ділянку на вул. Євгена Коновальця, 18 у

м. Києві з наявним на ній нерухомим майном, зокрема будівлями, спорудами та приміщеннями державного підприємства.

Згідно з балансом (звіт про фінансовий стан) на 31.12.2017 вартість активів державного підприємства становила 9 246 000,00 гривень.

При цьому лише нормативна грошова оцінка земельної ділянки, користування якою передбачено Договором, становила 80213815,13 грн (копія витягу з технічної документації про нормативно грошову оцінку земельної ділянки залучена до матеріалів справи).

Тобто, за даними останньої річної фінансової звітності,

вартість частки державного підприємства, що є предметом Договору, перевищувала у 8,6 раз вартість активів цього підприємства та становила більше 25 відсотків вартості його активів, Однак державне підприємство усупереч вимогам зазначеного законодавства уклало Додатковий договір від 13.03.2018 № 4 до Договору за відсутності згоди органу, до сфери управління якого належить підприємство, на вчинення значного господарського зобов`язання, що є, з урахуванням положень ч. 2 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою для визнання оскаржуваного правочину недійсним.

Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 16.01.2020 у справі № 922/1362/17 що укладення договорів за відсутності згоди на вчинення значного господарського зобов`язання від органу, до сфери управління якого належить підприємство, є перевищенням повноважень з боку підприємства та підставою для визнання їх недійсними.

Не зважаючи на викладене, суд першої інстанції, зазначивши, що зміст Додаткової угоди № 4 від 13.03.2018 не змінює правову природу Договору від

07.12.2004 № 035/12, не надав оцінки зазначеним доводам невідповідності Додаткової угоди № 4 вимогам законодавства, що регулює питання вчинення державними підприємствами значних господарських зобов`язань.

Також колегія суддів вважає необґрунтованим є висновок суду першої інстанції про необхідність урахування обставин, викладених у судових рішеннях у справах №№ 40/98-3/146 та 17/232-33/2.

Так, під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі у яких подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (п. 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, п. 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; п. 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц; п. 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

Верховного суду від 43.00.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Тож подібність правовідносин в іншій чи аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).

До того ж зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (п. 32 постанови ВС від

27.03.2018 № 910/17999/16; п. 38 постанови ВС від 25.04.2018 № 925/3/17;

п. 40 постанови ВС від 25.04.2018 № 910/24257/16).

Водночас вказані вище судові рішення у справах №№° 40/98-3/146, 17/232-33/2 та 910/8641/21 мають різний суб`єктний склад учасників, предмет

правового регулювання та умови застосування правових норм.

Крім того, у справі № 40/98-3/146 прокурор обґрунтовував позовні вимоги невідповідністю умов договору вимогам ст.ст. 4, 15 Закону України «Про інвестиційну діяльність», ст. 75 ГК України стосовно заборони інвестування в об`єкти, створення і використання яких порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом, непроведенням обов`язкової державної експертизи інвестиційної програми, а також відсутністю згоди Міністерства культури і туризму України.

У справі № 17/232-33/2 позовні вимоги державного підприємства обґрунтовані тим, що строк дії зазначеного договору не встановлено, він є безстроковим, а тому відповідач не має права заперечувати проти розірвання

безстрокового договору простого товариства, що з урахуванням вимог ст. ст. 598,

651, 1142 ЦК України, за доводами позивача, є підставою для його розірвання.

У той час як у даній справі, оспорюється договір, додаткові угоди та договори до нього з підстав їх невідповідності вимогам законодавства України щодо заборони відчуження обмежено оборотоздатних об`єктів (ст. 141 ГК України, ст. 178 ЦК України, ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна», ст. 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», Закону України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», ст. 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності»), а також через їх неконкретність та не забезпечення дотримання принципу паритету сторін договору, за яким держава фактично втрачає об`єкти нерухомості і земельну ділянку.

Таким чином, справи №№ 40/98-3/146, 17/232-33/2 та 910/8641/21 не є подібними, оскільки мають різний суб`єктний склад, предмет правового регулювання та умови застосування правових норм тощо, у зв`язку з чим в силу положень ст. 75 ГПК України не є підставою для звільнення від доказування обставин, які суд першої інстанції вважає встановленими.

Колегія суддів вважає за необхідне відзначити, що згідно із ч.ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частин 1-5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та

волевиявлення.

3 огляду на положення ст.ст. 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред?явлена однією зі сторін правочину або заінтересованою особою, права якої були порушені укладенням спірного правочину.

У розумінні наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, але на час розгляду справи судом має право власності чи інше речове право на предмет правочину та/або претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи також може полягати в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи

чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному

правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 439/212/14-ц, Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29.08.2019 у справі № 592/10359/15-ц, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2021 у справі

№ 916/286/20.

Як зазначалося вище, внаслідок виконання умов Договору, додаткових угод та договорів до нього порушуються інтереси держави в особі Міністерства, Державного агентства України з питань кіно, Київської міської державної адміністрації, Університету та державного підприємства, оскільки унаслідок реалізації оскаржуваних правочинів відбудеться фактичне відчуження державного нерухомого майна, у тому числі земельної ділянки державної форми власності, користувачами якої є Університет та державне підприємство, які з урахуванням вимог Законів України «Про приватизацію державного майна» (в редакції станом на 2004 рік), «Про приватизацію державного і комунального майна» та «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» (в редакції станом на 2004-2019 роки) та ст. 84 ЗК України взагалі

не могли бути предметом оскаржуваних правочинів, укладених між державним підприємством і ПрАТ «Зодча Діадема».

Колегія суддів вважає за необхідне наголосити, що на сьогодні існування Договору, додаткових угод і договорів до нього є реальною юридичною загрозою втрати державою права власності на нерухомість та земельну ділянку за вказаною адресою, оскільки відповідач за відсутності рішення суду про визнання Договору недійсним може здійснювати правочини щодо вказаної земельної ділянки та нерухомості з урахуванням зобов`язань, визначених Договором для державного підприємства, яке, зокрема, зобов`язане, за запитом ПрАТ «Зодча Діадема», відповідно до його інструкцій та за його рахунок забезпечувати організацію реалізації проекту, а також здійснювати всі необхідні дії, подавати всі документи, необхідні для оформлення права постійного користування земельною ділянкою, зупинити експлуатацію нерухомого майна на земельній ділянці, припинити всі відносини оренди щодо нерухомого майна, передати ПрАТ «Зодча Діадема» земельну ділянку з наявним на ній нерухомим майном та надавати ПрАТ «Зодча Діадема» протягом усього часу реалізації проекту повний доступ до земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна для виконання всіх комплексів підготовчих та будівельних робіт щодо будівництва об`єктів, а також залученим нею третім особам (підрядним, субпідрядним організація, виконавцям) для виконання робіт/надання послуг; зняти з нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці, накладені арешти, заборони і обтяження, а також іншим чином оспорювати законний статус держави як правомочного власника цієї ділянки.

Таким чином, спірний Договір, додаткові угоди до цього Договору від

03.06.2005 № 1, від 20.01.2006 № 2, від 29.01.2016 № 3 та додаткові договори від

13.03.2018 № 4, від 05.09.2019 № 5 та від 14.11.2019 № 6 укладено державним підприємством та ПрАТ «Зодча Діадема» з порушенням вимог ст.ст. 737, 75, 136,

141, 145 ГК України, ст.ст. 178, 203, 326, 1130 ЦК України, ст.ст. 84, 96, 116, 149

ЗК України, ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна», ст. 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», Закону України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», ст.ст. 6, 7, 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», п. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 15.12.1992

№ 8-92 «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», ст. 6 Порядку відчуження об`єктів державної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 № 803, Порядку укладання державними підприємствами, установами,організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296, що є підставою для визнання їх недійсними відповідно до закону.

Також колегія суддів відзначає, що в умовах сьогодення кіноіндустрія виступає надважливою складовою сфери культури, потужним важелем для розвитку країни, що допомагає мислити, аналізувати, а також пізнавати сучасні проблеми та шляхи їх вирішення.

Для держави кінематографія - це стратегічний ресурс соціально-економічного, культурного, духовного та ідеологічного розвитку суспільства,забезпечення національних інтересів у середині країни та за її межами, зміцнення міжнародного авторитету й формування позитивного іміджу нашої держави, забезпечення інформаційної безпеки України та захисту української ідентичності.

3 огляду на визначені пріоритети, держава прагне створення успішної, інвестиційно привабливої кіноіндустрії в Україні, орієнтованої як на внутрішній кіноринок, так і на свою нішу у міжнаціональному культурному просторі і глобальній індустрії аудіовізуальних продуктів.

Держава розглядає кінематографію як один із головних інструментів забезпечення інформаційної безпеки країни, патріотично-виховної функції держави і розбудови позитивного іміджу України. Для розвитку кіноіндустрії важливим є наявність відповідних підприємств, установ та організацій, їх матеріально-технічне оснащення, а також правовий захист.

Водночас проблеми в галузі кінематографу мають місце в структурах, які отримують державне майно, матеріальну допомогу, однак користуються та

розпоряджаються ними у супереч вимогам чинного законодавства.

Зокрема, у спірних правовідносинах наявні порушення інтересів держави, оскільки оскаржувані правочини не спрямовані на досягнення спільної мети, визначеної у них, та отримання державою очікуваних результатів від їх

виконання.

Загалом, умови договору, додаткових угод і договорів до нього суперечать вимогам законодавства України та через їх неконкретність не забезпечують дотримання принципу паритету сторін договору за яким держава фактично втрачає об`єкти нерухомості і земельну ділянку державного підприємства та Університету, натомість набуває низку обтяжуючих обов`язків, що порушує принцип добросовісності, призводить до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін та завдає шкоди державі. Отже, укладення згаданих правочинів фактично є способом виведення спірного майна із державної власності та отримання товариством земельної ділянки для здійснення будівництва комерційних об`єктів всупереч процедурі визначеній

законодавством.

Вказане є підставою для визнання договору від 07.12.2004 № 035/12, а також додаткових угод до цього договору від 03.06.2005 № 1, від 20.01.2006 № 2, від 29.01.2016 № 3, додаткових договорів від 13.03.2018 № 4, від 05.09.2019 № та від 14.11.2019 № 6 недійсними.

За таких обставин позовні вимоги Заступника Генерального прокурора підлягають задоволенню, а рішення місцевого господарського суду про відмову у позові - скасуванню.

За змістом ст. 215 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про прокуратуру» на прокуратуру покладаються функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (ч. 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до ч. 5 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Згідно з ч. 1 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

У ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» зазначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Відповідно до ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обгрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необгрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 07.12.2018 у справі №924/1256/17).

Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (РЖ V. Ргапсе) від 31.03.2005, заява № 61517/00, п. 27).

Водночас Європейський Суд з прав людини також звертав увагу на категорії справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, п 35) Європейський Суд з прав людини висловив таку думку: «сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».

Враховуючи зазначене, можна дійти висновку, що наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом.

Відповідно до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

«Нездійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

«Здійснення захисту неналежним чином» має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка, проте, є неналежною.

«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійсненні процесуальних прав позивача.

У п. 76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 зазначено, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення (п. 79 постанови Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18).

Згідно з п. 80 постанови Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Відповідно до п. 81 постанови Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Звертаючись з даним позовом до суду, прокурор зазначає, що Державне підприємство «Українська студія хронікально-документальних фільмів» створено з метою проведення науково-методичної роботи з вивчення проблем системного впливу аудіовізуальної інформації на глядацьку аудиторію, воно здійснює облік, систематизацію, опрацювання створених в Україні хронікально-документальних та освітніх аудіовізуальних творів і програм, видання анотованого каталогу, ведення державного кіно-відеолітопису України.

Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого є закладом вищої освіти, який фінансується за рахунок коштів Державного бюджету України та провадить освітню, наукову, мистецьку, навчально-виробничу інформаційно-консультаційну, міжнародну та фінансово-господарську діяльність, забезпечення організації освітнього процесу і здобуття особами вищої та післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей.

Органом управління об`єктами державної власності Університету та Державного підприємства є Міністерство культури та інформаційної політики України, яке, будучи центральним органом виконавчої влади, здійснює функції з управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління, організовує планово-фінансову роботу на підприємствах, установах та організаціях, що належать до сфери його управління, здійснює контроль за використанням фінансових і матеріальних ресурсів (п.п. 1, 4, 5 Положення про Міністерство культури та інформаційної політики України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2019 № 885).

Нежитлові будівлі та споруди, розташовані на вул. Євгена Коновальця, 18 у м Києві, належать на праві власності державі в особі уповноваженого органу - Міністерства культури та інформаційної політики України і закріплені на праві господарського відання за державним підприємством.

При цьому укладення вказаного Договору, додаткових угод та договорів до нього і відсутність контролю з боку власника об`єктів нерухомості - Міністерства культури та інформаційної політики України за користуванням ними відповідно до вимог законодавства та видів діяльності підпорядкованих об`єктів, а також бездіяльність безпосередньо державного підприємства та університету створили передумови для порушення вимог законодавства при користуванні цими об`єктами.

За приписами Конституції України, земля, яка знаходиться в межах території України, є об`єктом права власності Українського народу. Право власності Українського народу є публічною власністю. Такі властивості об`єктів права власності Українського народу, як загальнодоступність, життєва необхідність зумовлюють особливі риси цього виду права власності.

Особливість статусу цих земель потребує від органів, які здійснюють розпорядження і контроль за цільовим їх використанням, забезпечення максимальної захищеності від протиправних посягань, недопущення погіршення їхнього стану.

Частина 1 ст. 13 Основного Закону, якою визначено, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України, вказує на встановлення щодо землі правового режиму публічної власності як невідчужуваної і такої, що не має строків давності.

За приписами ст. 118 Конституції України, виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Відповідно до ст.ст. 13, 16 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» місцевими державними адміністраціями вирішуються, зокрема, питання використання землі, а також здійснюється державний контроль за їх використанням та охороною.

Крім того, згідно зі ст. 21 цього Закону місцеві державні адміністрації в галузі використання та охорони земель, природних ресурсів і охорони довкілля розпоряджаються землями державної власності.

Власником земельної ділянки на вул. Євгена Коновальця, 18 у м. Києві є Київська міська державна адміністрація, а постійними землекористувачами - державне підприємство та Університет.

Судом встановлено, що Генеральний прокурор звертався до суб`єктів владних повноважень з метою встановлення наявності підстав звернення до суду та з проханням повідомити про вжиті заходи щодо спірних правочинів.

Отже, суб`єкти владних повноважень були обізнані про загрозу порушення інтересів держави до пред`явлення позову, мали відповідні повноваження для захисту інтересів держави, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернулись, документів на підтвердження протилежного в матеріли справи надано не було.

Обізнаність суб`єктів владних повноважень про намір прокурора звернутись до суду підтверджуються також посиланням позивачів на вказані обставини у відповідях на відзив.

Таким чином Заступником Генерального прокурора обґрунтовано та з дотриманням вимог ст. 53 Господарського процесуального кодексу України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» подано позовну заяву в інтересах держави в особі Міністерства культури та інформаційної політики України (орган державної влади), Київської міської державної адміністрації (орган місцевого самоврядування) та Державного агентства України з питань кіно (орган державної влади).

Виходячи з аналізу наведених правових норм, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема, цивільних правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 6.21, 6.22 постанови від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, в пунктах 4.19, 4.20 постанови від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, пункт 26 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).

Також Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. пункт 35 постанови від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18).

Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. пункт 27 постанови від 26 червня 2019 у справі № 587/430/16-ц).

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (ч. 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

З огляду на викладене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Отже, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17 та від 15.05.2019 у справі № 911/1497/18.

У пункті 76 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. При цьому поняття «компетентний орган» у цій постанові вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (пункт 27 зазначеної постанови).

Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокурором у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

Так, захищати інтереси держави повинні, насамперед, відповідні суб`єкти владних повноважень. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень для захисту інтересів держави.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, 18.08.2020 у справі № 914/1844/18.

Разом з цим, абз. 3 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає заборону здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань.

У постанові від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону, має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи.

Так, у вказаній постанові від 06.07.2021 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на положення частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У контексті цього засадничого положення відсутність у Законі інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави.

Цим висновком Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування частини третьої статті 23 Закону в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15.04.2020 у справі № 363/4656/16-ц, який зводиться до необхідності визначення організаційно-правової форми суб`єкта, в особі якого звертається прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пункті 69 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Позов у цій справі прокурор подав, в тому числі, в інтересах держави в особі Державного підприємства «Українська студія хронікально-документальних фільмів» та Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого.

За відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Державне підприємство «Українська студія хронікально-документальних фільмів» є державним підприємством, тобто самостійною юридичною особою з відповідною процесуальною дієздатністю, що дозволяє цьому суб`єкту самостійно здійснювати захист своїх прав та інтересів у суді.

За відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого є державною організацією, тобто самостійною юридичною особою з відповідною процесуальною дієздатністю, що дозволяє цьому суб`єкту самостійно здійснювати захист своїх прав та інтересів у суді.

Таким чином, зважаючи на те, що Державне підприємство «Українська студія хронікально-документальних фільмів» та Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого являються самостійними юридичними особами з відповідною процесуальною дієздатністю, яка дозволяє самостійно здійснювати захист своїх прав та інтересів в суді і прокурором не надано доказів, що державне підприємство та державна організація у спірних правовідносинах наділені функціями уповноваженого державного органу, тому звернення прокурора з позовом в інтересах держави в особі даного державного підприємства та даної державної організації, відбулось із порушенням вимог абз. 3 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Із врахуванням вищенаведеного колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі Державного підприємства «Українська студія хронікально-документальних фільмів» та в особі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого, та із висновком про залишення позову, поданого прокурором в інтересах держави в особі державного підприємства та державної організації, без розгляду відповідно до положень п. 2 ч. 1 ст. 226 Господарського процесуального кодексу України.

Отже, в цій частині рішення місцевого господарського суду підлягає залишенню без змін. Рішення про відмову у позові в іншій частині підлягає скасуванню. Позов Заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Міністерства культури та інформаційної політики України, Київської міської державної адміністрації та Державного агентства України з питань кіно підлягає задоволенню повністю.

Керуючись ст. 129, 267-285 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Заступника Генерального прокурора на рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2022 у справі №910/8641/21 задовольнити частково.

Рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2022 у справі №910/8641/21 скасувати в частині відмови у задоволенні позову Заступника Генерального прокурора та прийняти в цій частині нове рішення.

Позов Заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Міністерства культури та інформаційної політики України, Київської міської державної адміністрації та Державного агентства України з питань кіно задовольнити повністю.

Визнати недійсним договір від 07.12.2004 № 035/12 про інвестування реконструкції Української студи хронікально-документальних фільмів з надбудовою головного корпусу для офісних приміщень та будівництво житлового комплексу за адресою: м. Київ, вул. Євгена Коновальця (Щорса), 18, укладений між ДІІ «Українська студія хронікально-документальних фільмів» та ПрАТ «Зодча Діадема», а також додаткові угоди до цього договору від 03.06.2005 № 1, від 20.01.2006 № 2, від 29.01.2016 № 3, додаткові договори від 13.03.2018 № 4, від 05.09.2019 № 5 та від 14.11.2019 № 6.

Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Зодча Діадема" (04050, Київ, вул. Мельникова, 12, код 32162688) на користь Офісу Генерального прокурора (01011, Київ, вул. Різницька, 13/15, код 00034051) 2270,00 грн судового збору.

В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2022 у справі №910/8641/21 залишити без змін.

Стягнути з Приватного акціонерного товариства "Зодча Діадема" (04050, Київ, вул. Мельникова, 12, код 32162688) на користь Офісу Генерального прокурора (01011, Київ, вул. Різницька, 13/15, код 00034051) 3405,00 грн судового збору за перегляд справи апеляційною інстанцією.

Видачу наказів на виконання даної постанови доручити Господарському суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст. ст. 287-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано 13.04.2023.

Головуючий суддя В.В. Андрієнко

Судді С.І. Буравльов

В.В. Шапран

Дата ухвалення рішення10.04.2023
Оприлюднено17.04.2023
Номер документу110203170
СудочинствоГосподарське

Судовий реєстр по справі —910/8641/21

Постанова від 05.09.2023

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Могил С.К.

Ухвала від 13.07.2023

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Могил С.К.

Ухвала від 11.07.2023

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Могил С.К.

Ухвала від 21.06.2023

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Могил С.К.

Ухвала від 29.05.2023

Господарське

Касаційний господарський суд Верховного Суду

Могил С.К.

Постанова від 10.04.2023

Господарське

Північний апеляційний господарський суд

Андрієнко В.В.

Ухвала від 22.02.2023

Господарське

Північний апеляційний господарський суд

Андрієнко В.В.

Ухвала від 23.01.2023

Господарське

Північний апеляційний господарський суд

Андрієнко В.В.

Ухвала від 26.12.2022

Господарське

Північний апеляційний господарський суд

Андрієнко В.В.

Рішення від 16.11.2022

Господарське

Господарський суд міста Києва

Спичак О.М.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовахліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2023Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні