Постанова

від 05.09.2023 по справі 910/8641/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 910/8641/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

та представників

ОГП: Гудименко Ю.В.,

позивача-1: Яцишин Д.В., Мнацаканянан С.А., Земляна О.О.,

позивача-2: Сухова О.М.,

позивача-3: не з`явились,

позивача-4: Гончаров О.В.,

позивача-5: Кондратенко О.В.,

відповідача: Заворотнюк М.С.,

третьої особи: Федорчук О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Зодча Діадема"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.04.2023

у справі № 910/8641/21

за позовом заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі: 1. Міністерства культури та інформаційної політики України; 2. Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка - Карого; 3. Державного підприємства "Українська студія хронікально-документальних фільмів"; 4. Київської міської державної адміністрації; 5. Державного агентства України з питань кіно

до Приватного акціонерного товариства "Зодча Діадема"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - Фонд державного майна України

про визнання договору недійсним,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2021 року до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Міністерства культури та інформаційної політики України, Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого, Державного підприємства «Українська студія хронікально-документальних фільмів» та Київської міської державної адміністрації з вимогами до Приватного акціонерного товариства «Зодча Діадема» про визнання недійсним договору № 035/12 про інвестування реконструкції Української студії хронікально-документальних фільмів з надбудовою головного корпусу для офісних приміщень та будівництва житлового комплексу за адресою: вул. Щорса, 18 Печерського району міста Києва від 07.12.2004 та додаткових угод до нього.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорюваний договір та додаткові угоди до нього були укладені з порушенням вимог ст.ст. 73-2, 75, 136, 141, 145 Господарського кодексу України, ст.ст. 178, 203, 326, 1130 Цивільного кодексу України, ст.ст. 84, 96, 116, 149 Земельного кодексу України, ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна», ст. 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», Закону України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», ст.ст. 6, 7, 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», п. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 15.12.1992 №8-92 «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», ст. 6 Порядку відчуження обкатів державної власності, Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 11.04.2012 № 296.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 16.11.2022 (суддя Спичак О.М.) позов Заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого та Державного підприємства "Українська студія хронікально-документальних фільмів" залишено без розгляду. В іншій частині позову відмовлено.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.04.2023 (колегія суддів у складі: Андрієнко В.В. - головуючий, Буравльов С.І., Шапран В.В.) рішення місцевого господарського суду скасовано в частині відмови у задоволенні позову та прийнято в цій частині нове рішення, який позов задоволено повністю. Визнано недійсним договір від 07.12.2004 № 035/12 про інвестування реконструкції Української студії хронікально-документальних фільмів з надбудовою головного корпусу для офісних приміщень та будівництво житлового комплексу за адресою: м. Київ, вул. Євгена Коновальця (Щорса), 18, укладений між ДІІ «Українська студія хронікально-документальних фільмів» та ПрАТ «Зодча Діадема», а також додаткові угоди до цього договору від 03.06.2005 № 1, від 20.01.2006 № 2, від 29.01.2016 № 3, додаткові договори від 13.03.2018 № 4, від 05.09.2019 № 5 та від 14.11.2019 № 6. В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 16.11.2022 у справі №910/8641/21 залишено без змін.

Судами обох інстанцій встановлено, що рішенням Виконавчого комітету Київської ради депутатів трудящих від 04.07.1967 №1059 за Українською студією хронікально-документальних фільмів закріплено земельну ділянку площею біля 2,0 га по вул. Щорса, 18 в Московському районі міста Києва та дозволено побудувати матеріальний склад і надбудувати 2-поверхове крило головного корпусу на один поверх для розміщення просмотрового залу, конференц-залу, буфету та інших побутових приміщень.

Рішенням Виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих від 18.02.1974 №214 Українській студії хронікально-документальних фільмів відведено додаткову земельну ділянку площею близько 0,15 га, приєднавши її до основної по вул. Щорса, 18 в Московському районі міста Києва, та дозволено побудувати на території студії корпус цеху діафільмів без збільшення чисельності працівників кіностудії.

На виконання доручення Президента України від 01.07.1996 №01-14/437 щодо відселення з території Києво-Печерського заповідника установ та організацій культури і наказу Міністерства культури і мистецтв України від 22.10.1996 №508 «Про відселення з території Києво-Печерського заповідника факультету кіно і телебачення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого» цей факультет розміщено на вул. Щорса (Євгена Коновальця), 18 у місті Києві.

Відповідно до наказу Міністерства культури і мистецтв України від 16.04.1997 №192 для здійснення діяльності Державне підприємство «Українська студія хронікально-документальних фільмів» мала передати Київському державному інституту театрального мистецтва імені І.К. Карпенка-Карого нежитлові будівлі, споруди та розташовану під ними земельну ділянку, мережі та комунікації за вказаною адресою.

Постановою колегії Міністерства культури і мистецтв України від 31.01.2001 №1/3 «Про стан підготовки фахівців на факультеті кіно і телебачення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого» передбачено створення навчально-науково-виробничого комплексу у складі Київського державного інституту театрального мистецтва імені І.К. Карпенка-Карого та Української студії хронікально-документальних фільмів і на підставі наказу Міністерства культури і мистецтв України від 04.07.2001 №454 з метою ефективного використання приміщень, які не задіяні в основній діяльності останньої, вирішено передати їх з балансу державного підприємства на баланс цього інституту. Передача повинна бути оформлена актами приймання-передачі та затверджена наказом Міністерства культури і мистецтв України.

23.04.2003 інститут на правах правонаступництва реорганізовано у Київський державний університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого; 21.08.2004 Указом Президента України №961/2004 університету надано статус національного і присвоєно назву «Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого».

Згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13.12.2001 №578-р та постанови Президії Академії мистецтв України від 14.12.2001 №10/3 створено Інститут проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України, якому на підставі наказу Міністерства культури і мистецтв України від 22.05.2002 №327 передано будівлю автотранспортного цеху Української студії хронікально-документальних фільмів, розташовану на вул. Євгена Коновальця 18 у місті Києві. Надалі рішенням Київської міської ради від 15.03.2007 №289/950 Інституту за вказаною адресою надано земельну ділянку площею 0,31 га.

07.12.2004 між Українською студією хронікально-документальних фільмів та Закритим акціонерним товариством «Зодча Діадема» укладено договір №035/12 про інвестування реконструкції Української студії хронікально-документальних фільмів з надбудовою головного корпусу для офісних приміщень та будівництва житлового комплексу за адресою: вул. Щорса, 18 Печерського району міста Києва.

Відповідно до розділу 2 договору №035/12 від 07.12.2004 предметом договору є інвестування та виконання передпроектних, проектно-вишукувальних та будівельних робіт на земельній ділянці по вул. Щорса, 18 в Печерському районі міста Києва: - житлового комплексу з підземним авто паркінгом та об`єктами соціального призначення (об`єкт 1); - реконструкції Української студії хронікально-документальних фільмів з надбудовою аттикових та мансардних поверхів головного корпусу (об`єкт 2); ремонт приміщень головного корпусу студії з оновленням технологічного обладнання (об`єкт 3), погашення боргів сторони 1 перед бюджетними, комунальними та іншими підприємствами. Фінансування робіт, передбачених п. 2.1 договору, здійснюється стороною 2 за рахунок власних, позичених та (або) залучених коштів у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до розділу 1 договору №035/12 земельною ділянкою є земельна ділянка, позначена на карті-схемі, наведена в додатку №1 до договору, на якій буде проводитись будівництво об`єкту 1 та реконструкція об`єкту 2 на засадах інвестування; об`єкт 1 - будівництво комплексу житлових будинків з підземним паркінгом та об`єктами соціального призначення на земельній ділянці площею 0,84 га по вул. Щорса, 18 у Печерському районі міста Києва, яка належить стороні 1 на праві постійного користування та відповідно до рішення Київської міської ради №1059 від 04.07.1967 та №214 від 18.02.1974; об`єкт 2 - реконструкція студії з надбудовою аттикових та мансардних поверхів головного корпусу студії; об`єкт 3 - ремонт приміщень головного корпусу студії з оновленням технологічного обладнання студії.

Згідно з п. 3.1 договору №035/12 внеском сторони 1 в сумісний проект є: - передача стороною 1 стороні 2 земельної ділянки по вул. Щорса, 18 у Печерському районі міста Києва площею орієнтовно 0,84 га (уточнюється проектом) під будівництво об`єкту 1; - передача горищних приміщень головного корпусу студії площею орієнтовно 1700 кв.м. для надбудови аттикових та мансардних поверхів по вул. Щорса, 18 у Печерському районі міста Києва (об`єкт 2).

Згідно з п. 3.2 договору №035/12 внеском сторони-2 в сумісний проект інвестування є: - передпроектні, проектно-вишукувальні та будівельні роботи житлового комплексу з підземним авто паркінгом та об`єктами соціального призначення загальною житловою площею орієнтовно 50000 кв.м. (об`єкт 1); - реконструкція студії з надбудовою аттикових та мансардних поверхів головного корпусу студії (об`єкт 2); - ремонт приміщень головного корпусу студії з оновленням технологічного обладнання студії (об`єкт 3); - погашення боргів сторони 1 перед бюджетними, комунальними та іншими підприємствами станом на день підписання договору.

Відповідно до п. 4.1 договору №035/12 сторона-1 зобов`язується:

- надати стороні-2 генеральну довіреність на право виконання функцій замовника по проектуванню, реконструкції та будівництву об`єкту 1, об`єкту 2;

- виконувати функції замовника по проектуванню та будівництву об`єкту 3;

- передати стороні-2 у 15-ти денний термін після підписання даного договору по акту наявну документацію по земельній ділянці та малоповерховим спорудам, які підлягають знесенню для будівництва об`єкту 1;

- передати стороні-2 у 15-ти денний термін після підписання даного договору по акту земельну ділянку та малоповерхові споруди, які підлягають знесенню для будівництва об`єкту 1;

- передати стороні-2 у 15-ти денний термін після підписання договору по акту горищні приміщення головного корпусу студії для надбудови аттикових та мансардних поверхів та приміщення, які підлягають реконструкції;

- у 15-ти денний термін після підписання даного договору надати стороні-2 приміщення площею 200 кв.м. з підключенням стороною-2 телефонних ліній для оперативної роботи по проектуванню, реконструкції, будівництву та введенню в експлуатацію об`єкту 1, об`єкту 2 та об`єкту 3 на весь час робіт. При цьому оздоблення вказаних площ, оплата фактичних комунальних платежів та компенсація земельного податку, пропорційно загальній площі приміщень, покладається на сторону-2;

- після введення об`єкту 1 в експлуатацію передати стороні-2 та сприяти оформленню у власність об`єкт 1 з прилеглою земельною ділянкою;

- після введення в експлуатацію об`єкту 2 передати стороні-2 та сприяти оформленню у власність об`єкту 2;

- після виконання робіт по ремонту приміщень головного корпусу студії з оновленням технологічного обладнання по об`єкту 3 прийняти від сторони-2 виконані роботи по акту;

- приймати участь у введенні об`єкту 1, об`єкту 2, об`єкту 3 в експлуатацію;

- надати стороні-2 кошторис на проведення фінансування по погашенню боргів сторони-1 перед бюджетними, комунальними та іншими організаціями.

Згідно з п. 4.3 договору №035/12 сторона-2 зобов`язується:

- за рахунок власних, позичених та (або) залучених у встановленому порядку коштів, забезпечити повне та своєчасне фінансування, пов`язане з погоджувальними, проектними, ремонтно-будівельними роботами та введенням в експлуатацію об`єкту 1, об`єкту 2 та об`єкту 3;

- виконати функції замовника по проектуванню, будівництву об`єкту 1, об`єкту 2 в повному обсязі;

- компенсувати стороні-1 вартість споруд, які підлягають знесенню з території забудови об`єкту 1 (вартість майна визначається шляхом експертної балансової оцінки майна);

- відповідно до графіку, який погоджено сторонами, здійснити фінансування, погашення боргів сторони-1 перед бюджетними, комунальними та іншими підприємствами станом на день підписання цього договору в рахунок частки сторони 1 від об`єкту 1 та об`єкту 2 відповідно до п. 5.5.1 даного договору;

- відповідно до графіка, який погоджено сторонами, здійснити фінансування об`єкту 3 в рахунок частки сторони-1 від об`єкту 1 та об`єкту 2 відповідно до п. 5.5.1 даного договору;

- забезпечити виконання робіт по проектуванню, реконструкції, будівництву та введенню в експлуатацію об`єкта 1, об`єкта 2 та об`єкт 3;

- забезпечити здійснення належного технічного та авторського нагляду за якістю проектно-вишукувальних, будівельних робіт об`єкту 1, об`єкту 2 та об`єкту 3 відповідно до ДБН;

- нести повну матеріальну відповідальність за порушення вимог діючого законодавства щодо проектування, будівництва та своєчасного введення в експлуатацію об`єкта 1, об`єкта 2 та об`єкта 3 в строки, визначені в проектно-кошторисній документації;

- після введення об`єкта 1 в експлуатацію забезпечити виконання функцій по обслуговуванню та подальшою експлуатацією з належним оформленням права власності об`єкта 1 з закріпленням прилеглої до об`єкт 1 земельної ділянки;

- після введення об`єкту 2 в експлуатацію забезпечити виконання функцій по обслуговуванню та подальшою експлуатацією з належним оформленням права власності аттикових та мансардних поверхів;

- на письмову вимогу сторони-1 надавати необхідну інформацію, підтверджену документально та пов`язану із здійсненням робіт по об`єкту 1, об`єкту 2 та об`єкту 3;

- за рахунок своєї частки в об`єкті 1 здійснити передачу Головному управлінню житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації житлових приміщень в об`єкті 1 або іншої площі в обсязі, встановленому відповідним рішенням Київської міської ради для об`єкта 1 в цілому;

- за рахунок своєї частки в об`єкті 2 здійснити передачу Головному управлінню житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації житлових приміщень в об`єкті 2 або іншій площі в обсязі, встановленому відповідним рішенням Київради для об`єкту 2 в цілому.

Відповідно до п. 5.1 договору №035/12 грошові або майнові внески сторін цього договору, а також майно, створене або придбане в процесі їх діяльності, є їх власністю відповідно до умов договору.

У п. 5.5 договору №035/12 сторони погодили, що майно, яке створене в результаті діяльності по договору, розподіляється між ними наступним чином:

Відповідно до п. 5.5.1 договору №035/12 стороні-1 за умови повного виконання зобов`язань, вказаних у п. 4.1 цього договору, належить:

- 15% додаткових площ, створених при надбудові аттикового поверху головного корпусу студії;

- матеріально-технічне переоснащення технологічного обладнання з ремонтними роботами в головному корпусі студії;

- об`єм погашення боргів перед бюджетними, комунальними підприємствами станом на день підписання цього договору.

Відповідно до п. 5.5.3 договору №035/12 стороні-2 за умови повного виконання зобов`язань, зазначених у п. 4.3 цього договору, належить:

- вся житлова та нежитлова площа об`єкту 1 з прилеглою територією;

- 85% площ, створених при надбудові головного корпусу студії.

Згідно з п. 11.1 договору №035/12 цей договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за цим договором.

В подальшому між сторонами було укладено додаткові угоди №1 від 03.06.2005, №2 від 20.01.2006, №3 від 29.01.2016, №4 від 13.03.2018, №5 від 05.09.2019 та №6 від 14.11.2019 до договору №035/12, якими вносились зміни та доповнення до вказаного договору.

Так, умовами Додаткової угоди №4 від 13.03.2018 сторони виклали договір №035/12 у новій редакції.

Відповідно до п. 2.1 договору №035/12 (в редакції Додаткової угоди №4 від 13.03.2018) предметом цього договору є діяльність сторін по здійсненню ними комплексу дій юридичного, організаційного, оперативно-господарського, технічного та фінансового характеру, спрямованих на організацію Реконструкції Нерухомого майна під Об`єкт 1 та Об`єкт 2 відповідно до умов, передбачених цим договором (надалі - Реалізації проекту).

У розділі 1 договору №035/12 (в редакції Додаткової угоди №4 від 13.03.2018) зазначено, що земельною ділянкою є земельна ділянка, розташована за адресою: вул. Євгена Коновальця, 18 Печерському районі міста Києва, межі якої визначені в план-схемі земельної ділянки, право постійного користування якою буде оформлено на сторону 1 відповідно до діючого законодавства України; об`єкт 1 - багатофункціональний комплекс за адресою: вул. Євгена Коновальця, 18 у Печерському районі міста Києва; об`єкт 2 - нежитлові будівлі; нерухоме майно - це будівлі, споруди та приміщення, що знаходяться на земельній ділянці та перебувають на балансі сторони 1; реконструкція - це перебудова нерухомого майна під об`єкти, що передбачає зміну їх геометричних розмірів, функціонального призначення, основних техніко-економічних показників та поліпшення умов експлуатації.

Відповідно до п. 2.3 договору №035/12 (в редакції Додаткової угоди №4 від 13.03.2018) Сторона-1 відповідно до цього договору передає, а сторона-2 приймає частину функцій замовника будівництва Об`єкта 1 та Об`єкта 2. Сторона-2 бере на себе зобов`язання та відповідальність за виконання умов цього договору, в тому числі, за повне фінансування та своєчасне виконання будівельних робіт на Об`єктах, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом Об`єкту 1 та Об`єкту 2.

Сторона-2 приймає на себе виконання функцій замовника будівництва Об`єкту 1 та Об`єкту 2, окрім тих, що відповідно до умов даного договору покладено на сторону-1, та зобов`язується на свій ризик за рахунок власних та/або залучених сил, коштів, матеріалів, засобів, техніки та устаткування забезпечити Будівництво Об`єкту 1 та Об`єкту 2 шляхом Реконструкції Нерухомого майна на Земельній ділянці відповідно до Проектної документації. У разі залучення коштів фізичних та юридичних осіб сторона-2 діє виключно від свого імені та приймає на себе всі ризики невиконання або неналежного виконання зобов`язань перед такими особами (п. 2.4 договору №035/12 від 07.12.2004 (в редакції Додаткової угоди №4 від 13.03.2018).

Відповідно до п. 5.1 договору №035/12 (в редакції Додаткової угоди №4 від 13.03.2018) сторона-1 в результаті реалізації проекту отримує 100% площ об`єкта 2.

Відповідно до п. 5.2 договору №035/12 (в редакції Додаткової угоди №4 від 13.03.2018) сторона-2 в результаті реалізації проекту отримує 100% площ в об`єкті 1.

Сторона-1 набуває право власності на об`єкт 2 після прийняття об`єкта 2 в експлуатацію (п. 5.4 договору №035/12 (в редакції Додаткової угоди №4 від 13.03.2018).

Сторона-2 набуває право власності на об`єкт 1 після прийняття об`єкта 1 в експлуатацію (п. 5.5 договору №035/12 (в редакції Додаткової угоди №4 від 13.03.2018).

Відповідно до п. 6.1 договору №035/12 (в редакції Додаткової угоди №4 від 13.03.2018) фінансування реалізації проекту на земельній ділянці повністю здійснюється стороною-2.

Згідно з п. 10.1 договору №035/12 (в редакції Додаткової угоди №4 від 13.03.2018) цей договір вважається укладеним з моменту його підписання сторонами та скріплення печатками та діє до остаточного виконання сторонами зобов`язань за цим договором.

Додатковою угодою №5 від 05.09.2019 сторони погодили, що земельною ділянкою є земельна ділянка, розташована за адресою: вул. Євгена Коновальця, 18 у Печерському районі міста Києва, кадастровий номер 8000000000:79:045:0004, цільове призначення - 02.07. Для іншої житлової забудови; категорія земель - землі житлової та громадської забудови; вид використання земельної ділянки - для експлуатації, обслуговування існуючих споруд, кінознімальних корпусів та житлових будинків, площа земельної ділянки - 1,9017 га.

Залишаючи без розгляду на підставі п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК України позовні вимоги Заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого та Державного підприємства "Українська студія хронікально-документальних фільмів", місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що Державне підприємство «Українська студія хронікально-документальних фільмів» та Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого являються самостійними юридичними особами з відповідною процесуальною дієздатністю, яка дозволяє самостійно здійснювати захист своїх прав та інтересів в суді і прокурором не надано доказів, що державне підприємство та державна організація у спірних правовідносинах наділені функціями уповноваженого державного органу, тому звернення прокурора з позовом в інтересах держави в особі даного державного підприємства та даної державної організації, відбулось з порушенням вимог абз. 3 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Відмовляючи у задоволенні позову місцевий господарський суд дійшов таких висновків:

- посилання прокурора про те, що укладенням правочину порушується право власності держави, яке здійснюється Київською міською державною адміністрацією, не відповідає змісту укладеного договору, оскільки договором не передбачалась передача права власності чи права користування земельною ділянкою. Передача земельної ділянки під здійснення будівництва, в якому замовником виступає Державне підприємство «Українська студія хронікально-документальних фільмів», передбачає, що увесь об`єкт перебуватиме на балансі державного підприємства, а отже, земельна ділянка з користування останнього не виходить (не вилучається) за результатами виконання спірного договору;

- укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором простого товариства, і внаслідок його укладення не відбувається відчуження майна підприємства (переходу права власності від підприємства до товариства) і передачі його в безоплатне користування товариства;

- судом взято до уваги рішення у справі, де приймав участі позивач - Міністерство культури та науки та ПрАТ «Зодча Діадема»: «...рішення судів у справі №40/98-3/146 та у справі №17/232-33/2, які набрали законної сили у порядку Господарського процесуального кодексу України, не можуть бути поставлені під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть їм суперечити».

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог та приймаючи в цій частині нове рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції зазначив, що:

- власником земельної ділянки на вул. Євгена Коновальця, 18 у м. Києві є держава в особі Київської міської державної адміністрації, а постійними землекористувачами - державне підприємство та університет;

- укладання оспорюваного договору, додаткових угод і договорів до нього, метою яких є будівництво об`єктів на спірній земельній ділянці, суперечить видам та меті діяльності державного підприємства, цільовому призначенню та функціональному використанню земельної ділянки, наданої у постійне користування державному підприємству, що призводить до порушення одного з основних обов`язків землекористувача, передбачених ст. 96 Земельного Кодексу України - використання земельної ділянки за цільовим призначенням;

- питання щодо використання для реалізації умов договору цієї земельної ділянки сторонами жодним чином не узгоджено з іншим землекористувачем - Університетом, чим порушуються його права, визначені ст. 95 Земельного Кодексу України;

- відсутність у державного підприємства повноважень брати на себе зобов`язання з передачі земельної ділянки за вказаною адресою (якою користується також Університет) відповідачу для реалізації умов договору, оскільки ці питання належать до виключної компетенції власника - Київської міської державної адміністрації;

- судом першої інстанції безпідставно залишено поза увагою вимоги законодавства стосовно того, що нерухоме майно державного підприємства та Університету станом на час укладання договору та додаткових угод і договорів до нього приватизації не підлягало, належало до об`єктів, обмежених у цивільному обороті, і не могло бути використане та відчужене не у порядку, визначеному законодавством;

- при укладанні оспорюваного договору сторонами не враховано, що іншою частиною головного корпусу, літ. «А» за вказаною адресою користується Університет, нерухомі об`єкти (приміщення звукоцеху, мультцеху та сантехдільниці Інституту екранних мистецтв, корпусу електропідстанції, цеху обробки плівки, підземні комунікації) якого також будуть втрачені в результаті виконання умов договору;

- судом першої інстанції безпідставно зроблено висновок, що об`єкти нерухомості та земельна ділянка, які підлягають внесенню за договором у спільну діяльність державного підприємства, не є основними фондами останнього, а також залишено поза увагою те, що державне підприємство, уклавши оспорюваний договір, не маючи необхідного обсягу цивільної дієздатності, всупереч нормам законодавства розпорядилося об`єктами нерухомості за вказаною адресою, зробивши внесок у спільну діяльність для реалізації проекту будівництва, і фактично у такий спосіб відчужило зазначену нерухомість на користь товариства (з огляду на передбачення договором здійснення останнім оплати вартості цих об`єктів);

- договір від 07.12.2004 з подальшими змінами є змішаним договором з окремими елементами (умовами), характерними для договору про спільну діяльність, а тому з огляду на вимоги ст. 1130 ЦК України він мав бути укладений з урахуванням вимог законодавства;

- необґрунтованим є висновок суду першої інстанції про необхідність урахування обставин, викладених у судових рішеннях у справах №№ 40/98- 3/146 та 17/232-33/2, оскільки під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі у яких подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати в частині задоволення позову, а рішення місцевого господарського суду в частині відмови в позові залишити без змін.

Доводи скаржника зводяться до того, що:

- апеляційним судом не враховано правову позицію щодо застосування ч. 1 ст. 116 ЗК України щодо підстав для набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності, викладену в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02.02.2022 у справі № 587/1967/20, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16. Вказаними постановами визначено, що підставами набуття права користування на земельні ділянки є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, а не державний акт на право власності на земельну ділянку. З врахуванням того, що Університет у справі не отримав рішення Київської міської державної адміністрації про передачу в користування земельної ділянки, висновок суду апеляційної інстанції про набуття Університетом прав на земельну ділянку, що й було на думку суду порушенням під час укладення оспорюваних договорів, є помилковим, оскільки Університет такого права користування не набув. Окрім того, з вказаної норми випливає висновок, що жоден документ - в тому числі оспорюваний договір не може бути підставою для виникнення права користування у відповідача (на його підставі не може бути передано право користування від ДП «Українська студія хронікально-документальних фільмів» до відповідача - це право реалізується виключно власником на підставі рішення, в даній справі Київською міською державною адміністрацією;

- апеляційним судом не враховано правову позицію щодо необхідності застосування практики Європейського суду з прав людини. Не враховано практику застосування статті 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод: «Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.», що викладено в рішеннях Суду: Так, зокрема, в справі Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland, § 51 Суд виявив, що «законне очікування» виникло тоді, коли був наданий дозвіл на розробку плану, у зв`язку з яким компанії-заявники придбали земельну ділянку з метою її меліорації. Дозвіл на планування, який не міг бути скасований органом влади з питань планування, був «складовою частиною власності компанії-заявника». Таким чином, і погодження відповідачем проекту комплексної забудови спірної земельної ділянки площею 21,7980 га, щодо якої між позивачем та відповідачем діє договір про виконання функцій забудовника, отримано дозвіл на здійснення будівельних робіт, є майном, яке в результаті прийняття рішення про розподіл земельної ділянки потребує уточнення в частині земельних ділянок, на яких здійснюється таке будівництво. В даній справі відповідач отримав майнове право на здійснення заходів щодо будівництва, уклавши оспорюваний договір з суб`єктом, який таке право маючи в силу закону, передав його відповідачу у справі;

- апеляційним судом не враховано правову позицію щодо необхідності захисту права власності яким є право на забудову відповідача, викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 №344/16879/15-ц, відповідно до якої визначається майнове право як «права очікування та повноваження власника таких прав». Укладаючи відповідний договір, відповідач у справі повинен був розраховувати на правомірність дій учасників. Окрім того, оскаржуваний договір № 035/12 був предметом розгляду у судових інстанція, якими підтверджено не лише правомірність укладення такого договору, а також обов`язковість його умов до виконання з боку ДП «Українська студія хронікально-документальних фільмів». Отже, відповідач мав усі права розраховувати на дійсність та законність свого права на забудову. Суд взагалі даному питанню не надав жодної оцінки;

- суд апеляційної інстанції не врахував правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 908/1879/17, і не вказав на підставі яких належних та допустимих доказів ним зроблено висновок про наявність права користування землею в Університету. Стверджуючи, що для виникнення права користування на приміщення між ДП «Українська студія хронікально-документальних фільмів» та Університетом повинен був бути підписаний акт приймання- передачі майна на підставі Наказу Мінкульту № 454, Північний апеляційний суд не прийняв до уваги, що ні актів приймання-передачі майна, ні наказу Міністерства культури та мистецтв України про затвердження таких актів немає (що й встановив суд першої інстанції). В результаті суд дійшов необґрунтованих висновків про наявність в Університету права користування майном, що може бути порушено в наслідок виконання договору;

- судом не враховано висновків, викладених у постанові від 14.03.2023 у справі № 917/1746/20, у постанові Верховного Суду від 14.06.2022 у справі № 926/326/21, постанові Верховного Суду від 18.11.2019 у справі № 910/16750/18, у постанові Верховного Суду від 16.03.2021 у справі № 911/1357/18, якими визначено, що суд встановлює певні обставини лише за умови наявності належних та допустимих доказів у справі. Роблячи висновок про наявність права користування майном та земельною ділянкою в Університету, що згодом ставить в основу визнання договору № 035/12 недійсним, у зв`язку з відсутністю згоди користувача чи порушення прав та кого користування, суд, за відсутності будь-яких доказів, робить висновок про виникнення такого права у позивача, до моменту укладення спірного договору. При цьому посилань на такі докази суд не вказує. Таке нехтування судом приписів ст. 77 ГПК України та практики її застосування призводить до порушення приписів чинного законодавства та прав відповідача, який обмежений в можливості захисту - він повинен спростовувати доводи позивача, що не підкріплені жодними доказами;

- судом неправильно застосовано практику, викладену у постанові Верховного Суду від 16.03.2023 у справі № 925/400/21 щодо застосування приписів ст. 237 ГПК України. Зокрема, вирішуючи питання про правомірність укладення договору № 035/12, суд виходив з того, що ДП «Українська студія хронікально-документальних фільмів» не мала права здійснювати діяльність щодо будівництва будинку. При цьому судом не було враховано, що відповідно до наявних в матеріалах справи довідок земельна ділянка, яка перебувала в постійному користування ДП «Українська студія хронікально-документальних фільмів» мала наступні характеристики: «кадастровий номер 8000000000:79:045:0004, цільове призначення - 02.07. Для іншої житлової забудови; категорія земель - землі житлової та громадської забудови; вид використання земельної ділянки - для експлуатації, обслуговування існуючих споруд, кінознімальних корпусів та житлових будинків, площа земельної ділянки - 1,9017 га». Таким чином, за цільовим характером земельної ділянки позивач мав право здійснювати відповідну діяльність. Судом також не враховано приписи Статуту ДП «Українська студія хронікально-документальних фільмів» (нова редакція) від 11.08.2004, що був наданий позивачем, відповідно до якого: 1) п.2.1. «Студія створена з метою:... забезпечення права громадян на свободу думки і слова, на отримання повної, достовірної інформації; створення аудіовізуальної та іншої продукції, надання послуг по створенню неігрових фільмів, іншої аудіовізуальної продукції і телепрограм для різних глядачів, а також інша діяльність, яка не суперечить чинному законодавству України...»; 2) відповідно до положень п. 4.1. «Для виконання своїх основних завдань і функцій Студія має право: ...- укладати будь-які угоди з підприємствами, установами, організаціями та громадянами як на території України, так і за її межами, відповідно до чинного законодавства;»; 3) відповідно до п.5.5. «Студія здійснює користування закріпленою за нею земельною ділянкою та іншими природними ресурсами відповідно до мети своєї діяльності та чинного законодавства.»;

- що стосується питання відчуження державного майна, що не підлягало приватизації, то судом не врахована та обставина, що жодним документом - ні договором № 035/12, ні додатковими угодами до договору № 035/12 не передбачався перехід від ДП «Українська студія хронікально-документальних фільмів» до відповідача права власності на майно, що є суттю приватизації - жодного пункту договору № 035/12 щодо такого переходу права власності не наведено;

- вказуючи, що підставою визнання недійсним правочину є безоплатна передача в межах договору №035/12 державного майна, суд не наводить жодного пункту договору № 035/12 чи додаткових угод до нього, що передбачають такий перехід права власності. Слід зазначити, що договір укладено в простій письмовій формі, що не може бути підставою для переходу права власності, оскільки в силу приписів ст. 657 ЦК України договір про перехід права власності на нерухоме майно підлягає нотаріальному посвідченню;

- судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норму ст. 237 ГПК України, практику застосування якої викладено у постанові від 01.12.2022 у справі № 922/2810/21. Суд апеляційної інстанції виносячи рішення у справі дійшов висновок щодо комплексного характеру укладеного договору № 035/12. Таким чином, при винесені по суті рішення, суд апеляційної інстанції повинен був встановити, який саме договір було укладено між сторонами. При цьому позиція суду повинна бути обґрунтована відповідними доказами з тих, що подано до суду, а з урахуванням наявності в матеріалах справи самого договору № 035/12 - вказати з яких приписів вказаного договору суд дійшов висновок щодо правової природи правочину. В постанові від 10.04.2023 відповідного посилання немає, що не лише робить рішення необґрунтованим, а позбавляє відповідача на захист, оскільки унеможливлює обрання ним позиції для захисту - спростування здійсненого судом невірного тлумачення умов договору № 035/12;

- судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постанові Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 27.01.2019 у справі № 910/7054/18, у якій зазначено: «Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог процесуального закону щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом». В той же час, зі змісту оскаржуваної постанови апеляційного суду не вбачається, яким чином відповідач спростовував доводи позивача у справі та подані останнім докази - про них суд жодного разу не зауважив.;

- судом неправильно застосовано приписи ч. 4 ст. 75 ГПК України, з урахуванням їх тлумачення, викладеного в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.07.2018 у справі № 927/976/17 та від 10.12.2019 по справі №910/6356/19;

- апеляційний господарський суд не лише не врахував приписи постанов від 12.07.2018 у справі № 927/976/17 та від 10.12.2019 у справі №910/6356/19, але й неправильно застосував приписи інших постанов: п. 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, п. 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; п. 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц; п. 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц, Верховного Суду у справі № 696/1693/15-ц. На думку суду, оскільки вказані постанови у справах №№ 40/98-3/146 та 17/232-33/2 не є тотожними з розглядуваною справою, висновки суду з них неможна застосовувати. Однак така позиція є помилкова, оскільки тотожність відносин застосовується лише щодо практики застосування норми, однак не до фактів встановлених за участю особи (ПрАТ «Зодча Діадема»), як це передбачено приписами ч. 4 ст. 75 ГПК України. Усі наведені судом апеляційної інстанції стосуються умов та можливості застосування саме висновків з приводу «порядку застосування приписів норм права», а відповідач у справі надав постанови та посилався на висновки зроблені судами у вказаних справах як на «факти, що мають преюдиціальне значення». Тобто «тотожність» застосовується лише щодо норм, а преюдиція - щодо фактів.

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, про що зазначено вище.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.06.2023 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 11.07.2023 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 07.07.2023.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 05.07.2023 від третьої особи та Державного агентства України з питань кіно надійшли відзиви на касаційну скаргу, у яких вони просять залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову - без змін, посилаючись на правильність викладених у ній висновків та помилковість доводів скаржника.

Також до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 07.07.2023 від Міністерства культури та інформаційної політики України надійшов відзив на касаційну скаргу (з ЕЦП, а 13.07.2023 - такий же відзив, поданий поштою), у якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову - без змін, посилаючись на правильність викладених у ній висновків та помилковість доводів скаржника. Крім цього у тексті відзиву вказує на те, що касаційне провадження підлягає закриттю, оскільки постанови Верховного Суду, на які посилається скаржник, прийняті не у подібних правовідносинах з розглядуваною справою.

Також 07.07.2023 до Верховного Суду від адвоката Заворотнюк М.С. (представника відповідача у справі) надійшло клопотання про приєднання наукового висновку, складеного Доктором юридичних наук, професоркою, професоркою кафедри цивільного права і процесу Донецького національного університету імені Василя Стуса Беляневич О.А. щодо спірних правовідносин у справі.

Крім цього, до Верховного Суду 07.07.2023 від Офісу Генерального прокурора надійшло клопотання про закриття касаційного провадження у справі, у якому Заступник Генерального прокурора просить касаційне провадження закрити, оскільки постанови Верховного Суду, на які посилається скаржник, прийняті не у подібних правовідносинах з розглядуваною справою.

Також до Верховного Суду 12.07.2023 від Офісу Генерального прокурора надійшов відзив на касаційну скаргу, поданий 07.07.2023, у якому Заступник Генерального прокурора просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржену постанову - без змін, посилаючись на правильність викладених у ній висновків та помилковість доводів скаржника.

Також до Верховного Суду 13.07.2023 від Державного підприємства "Українська студія хронікально-документальних фільмів" надійшов відзив на касаційну скаргу, поданий 08.07.2023, тобто поза межами строку на його подання, встановленого ухвалою Верховного Суду від 21.06.2023, а тому він залишається без розгляду як такий, що поданий після закінчення встановленого судом процесуального строку.

В судовому засіданні 11.07.2023 оголошено перерву у справі до 13.07.2023.

В судовому засіданні 13.07.2023 оголошено перерву у справі до 05.09.2023.

До Верховного Суду 01.09.2023 від Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого надійшли додаткові пояснення.

Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного, а також рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла таких висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Відтак, оскільки фактично постанова апеляційного господарського суду в частині залишення без розгляду на підставі п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК України позовних вимог Заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого та Державного підприємства "Українська студія хронікально-документальних фільмів" не оскаржується, Верховний Суд не здійснює її перегляд у відповідній частині.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Так, зокрема, скаржник вказує на те, що суд апеляційний господарський суд не лише не врахував приписи постанов від 12.07.2018 у справі № 927/976/17 та від 10.12.2019 у справі №910/6356/19, але й неправильно застосував приписи інших постанов: п. 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, п. 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; п. 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц; п. 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц, Верховного Суду у справі № 696/1693/15-ц, вказавши, що постанови у справах № 40/98-3/146 та № 17/232-33/2 не є тотожними з розглядуваною справою, а тому висновки з них неможна застосовувати, переплутавши поняття тотожності відносин, яка застосовується лише щодо практики застосування норми, з поняттям «фактів, що мають преюдиціальне значення».

Так суд апеляційної інстанції у справі № 910/8641/21, з посиланням на вказані постанови Верховного Суду вказав, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі у яких подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин, а тому судові рішення у справах № 40/98-3/146, №17/232-33/2 та №910/8641/21 мають різний суб`єктний склад учасників, предмет правового регулювання та умови застосування правових норм, а тому не є подібними, у зв`язку з чим в силу положень ст. 75 ГПК України не є підставою для звільнення від доказування обставин, які суд першої інстанції вважає встановленими.

Колегія суддів зазначає, що дійсно, під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Вказані висновки викладені у пунктах 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц; пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

Водночас відповідні висновки стосуються практики застосування не ст. 75 ГПК України, а п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, відповідно до якого підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

В свою чергу, ст. 75 ГПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 287 ГПК України та ст. 75 ГПК України мають різне правове регулювання. У розглядуваній справі місцевий господарський суд, посилаючись на судові рішення у справах № 40/98-3/146 та №17/232-33/2 виснував, що відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. При цьому рішення судів у справі №40/98-3/146 та у справі №17/232-33/2, які набрали законної сили у порядку ГПК України, не можуть бути поставлені під сумнів, а інші рішення, в тому числі і у даній справі, не можуть їм суперечити.

В свою чергу, вказуючи на помилковість висновків місцевого господарського суду в цій частині (про необхідність урахування обставин, викладених у судових рішеннях у справах №№ 40/98-3/146 та 17/232-33/2), суд апеляційної інстанції припустився неправильного посилання на п. 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, п. 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; п. 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц; п. 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц.

Водночас це не призвело до неправильного застосування ст. 75 ГПК України, оскільки, по-перше, преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, і, по-друге, преюдиціальні факти слід відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин.

Пунктами 1, 3 частини першої статті 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства, зокрема, є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

За змістом ст. 75 ГПК України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду.

Преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (подібна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 917/1345/17).

Так місцевий господарський суд з посиланням на відповідні судові рішення вказав, що направляючи справу №40/98-3/146 на новий розгляд, Верховний Суд України в постанові від 30.01.2007 зазначив, що посилання на недійсність договору внаслідок порушення вимог ч. 2 ст. 75 Господарського кодексу України зроблене без урахування тієї обставини, що за змістом вказаної норми закону згода органу, до сфери управління якого входить державне підприємство, потребується лише у випадку відчуження основних фондів, а не будь-якого належного підприємству майна, а також те, що судами не з`ясовувалися склад майна, його віднесення до основних фондів Студії, а також доводи відповідачів про те, що вказане майно має нульову балансову вартість внаслідок повної амортизації.

Наказом Фонду державного майна України від 29.03.2004 №604 «Про внесення змін та доповнень до Положення про порядок відчуження основних засобів, що є державною власністю, та Положення про порядок продажу на аукціоні, за конкурсом основних засобів, що є державною власністю», чинним на час укладення спірного договору, визначено, що відчуженням майна є передача права власності на державне майно, яке перебуває на балансі суб`єктів господарювання, іншим юридичним чи фізичним особам шляхом його продажу за грошові кошти.

Однак, за спірним договором, як зазначалося вище, між сторонами виникли відносини простого товариства, Студія володіла внесеним майном на інших ніж право власності підставах. Такі правовідносини не передбачають передачу права власності шляхом продажу за грошові кошти. Тобто, за спірним договором відчуження майна, яке передавалося у якості внеску, не було.

Відповідно до ч.7 ст.75 Господарського кодексу України, згода органу, до сфери управління якого входить підприємство потрібна на списання з балансу тільки не повністю амортизованих основних фондів.

Згідно пп.8.2.1 п.8.2 ст.8 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» під терміном «основні фонди» слід розуміти матеріальні цінності, що використовуються у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких поступово зменшується у зв`язку з фізичним або моральним зносом.

Судом у справі №40/98-3/146 було встановлено, що оскільки малоповерхові споруди, які підлягають знесенню за Договором, повністю амортизовані, то згода Міністерства на їх списання з балансу непотрібна (постанова Вищого господарського суду України від 24.10.2007 у справі №40/98-3/146).

При цьому, суд зазначив, що внеском Державного підприємства «Українська студія хронікально-документальних фільмів» у спільну діяльність була земельна ділянка та горищні приміщення.

Однак, доказів того, що вказані об`єкти були основними фондами станом на дату укладення як спірного договору, так і додаткових угод до нього, матеріали справи не містять.

Враховуючи викладені обставини, суд дійшов висновку щодо необґрунтованості доводів прокурора та позивачів відносно того, що для укладення оспорюваного договору необхідний був дозвіл (погодження) Міністерства культури та інформаційної політики України та Фонду державного майна України.

Водночас вказані висновки самі по собі не є преюдицією.

Важливим є те, що обставини, встановлені у справі, що є преюдиційною, мають належати до предмета доказування, тобто їх встановлення має бути необхідне для вирішення тієї справи. Оскільки предмет доказування спочатку визначається підставами позову, а потім обґрунтовується нормами матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні спору, то питання про те, чи належав певний факт до предмета доказування, є питанням права, а не факта.

Питання факта це питання про те, чи була наявна/відсутня певна обставина, що має значення для вирішення певного спору. Фактичні обставини встановлюються через доказування. Доказування дає змогу відтворити той чи інший фрагмент дійсності в асортименті значущості для справи (предмет доказування). Юридична ж кваліфікація фактичних обставин здійснюється через співвіднесення певної обставини з певними юридичними нормами. Отже, юридичний факт - це передбачена нормами права конкретна життєва обставина (дія, подія), котра є підставою для настання певних юридичних наслідків. Життєвий факт набуває ознак юридичного внаслідок юридичної кваліфікації, правозастосування. Таким чином, юридичний (правовий) факт - це той же самий життєвий факт, але в контексті наявності його правової регламентації.

Аналогічний висновок щодо застосування статті 75 ГПК України викладено у постанові Верховного Суду від 16.12.2020 у справі №914/554/19.

Так у постанові від 10.12.2019 у справі №910/6356/19, на яку посилається скаржник, зазначено, що преюдиційність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає у неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Правило про преюдицію спрямовано не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

У постанові Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 927/976/17, на яку також посилається скаржник, зазначено, що відповідно до ч. 4 ст.75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Аналогічне положення було закріплене в ч. 3 ст. 35 ГПК України в редакції, що діяла до 15.12.2017.

Проте, відповідно до частини 5 статті 75 Господарського процесуального кодексу України в редакції, що діє з 15.12.2017, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач, який не був учасником справи №927/1050/16, наділений правом спростовувати обставини, які були предметом розгляду у вказаній справі.

Як правильно зазначив суд апеляційної інстанції, в розумінні частин 4, 5 статті 75 Господарського процесуального кодексу України, тотожність суб`єктного складу у спорі полягає в участі особи в процесі в якості його учасника (позивача, відповідача або третьої особи). Однак, як правильно встановлено судом апеляційної інстанції, позивач у даній справі не був учасником процесу у справі № 927/1050/16, у зв`язку з чим колегія суддів не приймає до уваги доводи відповідача-1 про те, позивач брав участь у розгляді у справі № 927/1050/16.

Крім того, преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивості преюдиціальності. Тобто, преюдиціальні факти слід відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин.

Керуючись межами перегляду справи в касаційній інстанції, не вдаючись до вирішення питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, або додаткової перевірки доказів, Верховний Суд зазначає, що відповідні обставини, встановлені апеляційним господарським судом, не є повторною переоцінкою преюдиційних фактів, встановлених у справах №40/98-3/146 та у справі №17/232-33/2, а такі висновки у вказаних справах є правовою оцінкою таких обставин.

Крім цього, судом апеляційної інстанції встановлено, що у справі № 40/98-3/146 прокурор обґрунтовував позовні вимоги невідповідністю умов договору вимогам ст.ст. 4, 15 Закону України «Про інвестиційну діяльність», ст. 75 ГК України стосовно заборони інвестування в об`єкти, створення і використання яких порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом, непроведенням обов`язкової державної експертизи інвестиційної програми, а також відсутністю згоди Міністерства культури і туризму України.

У справі № 17/232-33/2 позовні вимоги державного підприємства обґрунтовані тим, що строк дії зазначеного договору не встановлено, він є безстроковим, а тому відповідач не має права заперечувати проти розірвання безстрокового договору простого товариства, що з урахуванням вимог ст. ст. 598, 651, 1142 ЦК України, за доводами позивача, є підставою для його розірвання.

У той час як у даній справі, оспорюється договір, додаткові угоди та договори до нього з підстав їх невідповідності вимогам законодавства України щодо заборони відчуження обмежено оборотоздатних об`єктів (ст. 141 ГК України, ст. 178 ЦК України, ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного майна», ст. 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», Закону України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», ст. 11 Закону України «Про управління об`єктами державної власності»), а також через їх неконкретність та не забезпечення дотримання принципу паритету сторін договору, за яким держава фактично втрачає об`єкти нерухомості і земельну ділянку.

В свою чергу, цим же судом встановлено, що справи №№ 40/98-3/146, 17/232-33/2 та 910/8641/21 не є подібними, оскільки мають різний суб`єктний склад.

Відтак, з урахуванням позиції, викладеній у постанові Верховного Суду від 927/976/17, відповідно до якої (позивач), який не був учасником справи №927/1050/16, наділений правом спростовувати обставини, які були предметом розгляду у вказаній справі, особа, яка у справі № 910/8641/21 є учасником та не була учасником справ №№ 40/98-3/146, 17/232-33/2 має право спростовувати обставини, які були предметом розгляду у вказаних справах.

Враховуючи викладене, колегія суддів не вбачає невідповідності висновків, викладених у постанові апеляційного господарського суду у розглядуваній справі тим, що містяться у постановах Верховного Суду від 12.07.2018 у справі № 927/976/17 та від 10.12.2019 у справі №910/6356/19.

В свою чергу, посилання на скаржника на порушення судом апеляційної інших норм процесуального права та не врахування висновків, викладених у постановах у справі № 908/1879/17, від 14.03.2023 у справі № 917/1746/20, у постанові Верховного Суду від 14.06.2022 у справі № 926/326/21, постанові Верховного Суду від 18.11.2019 у справі № 910/16750/18, у постанові Верховного Суду від 16.03.2021 у справі № 911/1357/18, від 16.03.2023 у справі № 925/400/21, від 01.12.2022 у справі № 922/2810/21 зводиться до необхідності переоцінки Верховним Судом вже оцінених судом апеляційної інстанції доказів у справі, що само по собі не входить до повноважень Верховного Суду.

Дійсно, рішення господарського суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з`ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ч. 5 ст. 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Водночас поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Відтак, посилання скаржника не неврахування вказаних постанов відхиляються Верховним Судом, а сама лише по собі відсутність у тексті оскаржуваної постанови деяких висновків та посилань на конкретні докази, які їх повинні підтверджувати на думку скаржника, автоматично не призводить до неправомірності всього судового рішення.

Так само колегія суддів вважає такими, що не можуть бути підставами для скасування оскарженої постанови суду апеляційної інстанції посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 27.10.2019 у справ № 910/7054/18, відповідно до якого викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог процесуального закону щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначається мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

У справі "Руїс Торіха проти Іспанії", Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994). Водночас, необхідно враховувати, що хоча національний суд і має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, суди мають також враховувати практику Європейського суду з прав людини, викладену, зокрема, у справах "Проніна проти України" (рішення від 18.07.2006), Трофимчук проти України (рішення від 28.10.2010), де Суд зазначає, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Водночас, Верховний Суд зазначає, що такий висновок Європейського суду з прав людини звільняє суди від обов`язку надавати детальну відповідь на кожен аргумент скаржника, проте не свідчить про можливість взагалі ігнорувати доводи чи докази, на які посилаються сторони у справі.

Що ж до посилань скаржника не неврахування постанов Верховного Суду від 02.02.2022 у справі № 587/1967/20 та від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, колегія суддів зазначає таке.

У справі № 587/1967/20 керівник Сумської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Сумської обласної ради звернувся до суду з позовом Сумської районної державної адміністрації та фізичних осіб про визнання незаконним та скасування розпорядження про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, визнання недійсними державних актів на землю, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок та повернення земельних ділянок, посилаючись на те, що розпорядженням голови Сумської РДА від 15.04.2008 № 309 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність» було затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок фізичній особі для ведення особистого селянського господарства та індивідуального дачного будівництва за рахунок земель запасу на території Великочернечинської сільської ради Сумського району Сумської області та надано фізичній особі у власність земельні ділянки загальною площею 1 га, з них 0,9 га - для ведення особистого селянського господарства та 0,1 га - для індивідуального дачного будівництва. На підставі зазначеного розпорядження фізична особа отримала державний акт серії ЯЕ № 411273 від 26.06.2008 на право власності на земельну ділянку площею 0,9 га з кадастровим номером 5924782200:09:001:1007 для ведення особистого селянського господарства та державний акт серії ЯЕ № 411274 від 26.06.2008 на земельну ділянку площею 0,1 га з кадастровим номером 5924782200:09:001:1008 для індивідуального дачного будівництва. В подальшому на підставі договорів купівлі-продажу від 04.08.2011 вказана фізична особа відчужила зазначені земельні ділянки на користь іншої фізичної особи. Спірні ділянки частково розташовані на землях лісогосподарського призначення та землях лісового фонду комунальної власності, перебували в користуванні Сумського дочірнього агролісогосподарського підприємства «Сумський агролісгосп» (далі - ДП «Сумський агролісгосп») на підставі рішення 16 сесії 23 скликання Сумської обласної ради від 19.10.2000, а їх передача у власність фізичній особі відбулася з порушенням норм Земельного кодексу України та Лісового кодексу України, поза межами компетенції Сумської РДА, з порушенням порядку зміни цільового призначення земельних ділянок. Враховуючи викладене, керівник Сумської місцевої прокуратури просив: визнати незаконним та скасувати розпорядження Сумської РДА від 15.04.2008 № 309 «Про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність»; визнати недійсними державні акти на земельні ділянки, видані фізичній особі, з відмітками нотаріуса про перехід права власності до іншої фізичної особи; визнати недійсними договори купівлі-продажу від 04.08.2011; зобов`язати останнього власника повернути у комунальну власність територіальних громад Сумської обласної ради земельні ділянки площею 0,1 га, кадастровий номер 5924782200:09:001:1008, та площею 0,9 га, кадастровий номер 5924782200:09:001:1007.

У своїй постанові Верховний Суд виснував, що викладений в резолютивній частині рішення суду першої інстанції висновок про відмову в позові є правильним. Однак визначені місцевим судом підстави для відмови в позові, а судом апеляційної інстанції - підстави для його задоволення є помилковими, оскільки обраний позивачами спосіб захисту є неефективним і позовні вимоги керівника Сумської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Сумської обласної ради про визнання незаконним та скасування розпорядження про затвердження проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, визнання недійсними державних актів на землю, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок та повернення земельних ділянок, не підлягали захисту шляхом задоволення негаторного позову. Такий захист можливий лише шляхом пред`явлення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 ухвалена у спорі про визнання неправомірним і скасування рішення, визнання недійсним державного акта та витребування земельної ділянки. У наведеній справі вирішувалось питання про правомірність набуття у власність фізичною особою земельної ділянки лісового фонду та витребування цієї земельної ділянки із чужого незаконного володіння.

Велика Палата Верховного Суду у наведеній постанові дійшла висновку про те, що позовні вимоги про визнання неправомірним і скасування рішення сільської ради та визнання недійсним державного акта на право власності на землю є неефективним способом захисту порушеного права позивача, як спірної земельної ділянки і вказала, що у даному випадку ефективним способом захисту порушеного права позивача є витребування земельної ділянки з незаконного володіння.

Відтак, правовідносини у цих справах та розглядуваній не є подібними.

Що ж до постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №344/16879/15-ц, то у ній позивач звернувся до суду з позовом, у якому просила визнати за нею право власності на трикімнатну квартиру загальною проектною площею 81,84 кв.м.

Позов обґрунтований тим, що 13.05.2014 між нею та ПП «Екватор-ІФ» укладено договір купівлі-продажу майнових прав № 2014-05-13, відповідно до умов якого відповідач передає позивачці право вимагати передачі у власність новозбудованої трикімнатної квартири. Позивачка зобов`язалась сплатити ПП «Екватор-ІФ» вартість квартири в розмірі 304 000 грн та прийняти її. ПП «Екватор-ІФ» зобов`язалось після отримання оплати від позивача, введення будинку в експлуатацію та проведення його технічної інвентаризації передати позивачці за актом приймання-передачі належним чином оформлені документи, які підтверджують її право на квартиру, з метою оформлення права власності позивачу на новозбудовану квартиру та видачі їй свідоцтва про право власності. На виконання умов договору позивачка сплатила обумовлені ним кошти, проте після введення будинку в експлуатацію та присвоєння йому поштової адреси жодних документів на квартиру, будівельний номер якої змінено на фактичний № 130, не отримала.

Замовником будівництва будинку є ТОВ «Перко», проте ексклюзивне право продажу приміщень у ньому, право інвестування та залучення коштів для його будівництва, забезпечення введення в експлуатацію належить ПП «Екватор-ІФ» на підставі інвестиційного договору, укладеного ним з ТОВ «Перко» 04.02.2014. Непорозуміння між відповідачами з приводу продажу квартир та перебування директора ПП «Екватор-ІФ» у розшуку призвело до того, що позивачу як інвестору квартири не видають документи, необхідні для реєстрації права власності на неї.

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області, позов задоволено: визнано за позивачем право власності на трикімнатну квартиру.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачка виконала свої зобов`язання за договором у повному обсязі, сплативши вартість квартири, а ПП «Екватор-ІФ» відповідно до пункту 1.3 договору зобов`язувалось після введення будинку в експлуатацію оформити та передати позивачці відповідні правовстановлюючі документи та квартиру, однак таке зобов`язання не виконало.

При розгляді справи Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що, укладаючи договір купівлі-продажу майнових прав на новозбудоване майно, покупець отримує речове право, яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно в майбутньому.

Право власності на нерухоме майно виникає з моменту прийняття його в експлуатацію, якщо таке передбачено законом чи договором, а повноцінним об`єктом у розумінні ЦК України такий об`єкт стає після його державної реєстрації, оскільки жодних виключень щодо необхідності державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі, як передбачено в частині першій статті 182 та частині другій статті 331 ЦК України для новоствореної речі, якою є квартира в новозбудованому будинку, цивільне законодавство не містить.

Ураховуючи особливість перетворення права на майнові права у право на новостворений об`єкт нерухомого майна, саме інвестор є першим власником за договором купівлі-продажу майнових прав на певне нерухоме майно, яке фактично існує, однак набуває формальних ознак об`єкта цивільних прав лише після його державної реєстрації. Вказане узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 14.09.2021 у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8цс21).

Позивач з посиланням на вимоги ст. 392 ЦК України просив визнати за ним право власності на трикімнатну квартиру загальною проектною площею 81,84 кв.м. яка в повному обсязі нею проінвестована. Тобто в цьому випадку вимога про визнання права власності заявлена на підтвердження реальності його існування. Позивачка мала обґрунтовані та законні сподівання на реалізацію свого майнового права - отримання новозбудованої квартири у власність.

Визнання права власності є ефективним і належним способом захисту прав сторони - покупця, який за договором купівлі-продажу майнових прав повністю сплатив узгоджену в договорі грошову суму, проте не може реалізувати свої права внаслідок недобросовісної поведінки продавця після введення будинку в експлуатацію, який не визнає права покупця на цю збудовану квартиру.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що положення ст. 392 ЦК України підлягають застосуванню до правовідносин, що виникли між особою, яка відчужила майнові права на квартиру в багатоквартирній новобудові (сторона-1) та особою, яка такі права придбала (сторона-2) у випадку, коли об`єкт будівництва (багатоквартирна новобудова) зданий в експлуатацію, проте сторона-1 не виконує умови зазначеного договору з передачі стороні-2 усіх необхідних документів для оформлення права власності на квартиру, вартість якої сторона-2 сплатила в повному обсязі, та не визнає права сторони-2 на цю збудовану квартиру.

Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів про необхідність захисту майнового права позивача в судовому порядку в обраний нею спосіб, оскільки за обставинами справи позивачка набула майнове право на квартиру, проте позбавлена можливості в позасудовому порядку оформити право власності на себе, через те, що необхідних дня реєстрації права власності документів ПП «Екватор-ІФ» не надало, а ТОВ «Перко», яке превентивно схвалило дії ПП «Екватор-ІФ» з укладення договорів з третіми особами та взяло на себе зобов`язання з їх виконання, її право не визнає.

Велика Палата Верховного Суду вважала, що правозастосовчу практику в подібних спорах необхідно консолідувати, а відтак частково відступити також від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1858цс15, оскільки в тих випадках, коли об`єкт нерухомості вже збудований та прийнятий в експлуатацію, проте покупцем не отримані правовстановлюючі документи у зв`язку із порушенням продавцем за договором купівлі-продажу майнових прав на нерухоме майно взятих на себе договірних зобов`язань щодо передання всіх необхідних документів для оформлення права власності на квартиру, вартість якої сплачена покупцем в повному обсязі, та у разі невизнання продавцем права покупця на цю збудовану квартиру може мати місце звернення до суду з вимогою про визнання за покупцем права власності на проінвестоване (оплачене) ним майно відповідно до положень статті 392 ЦК України.

Відтак, правовідносини у вказаній справі та розглядуваній також не є подібними, а висновок Великої Палати Верховного Суду стосується зовсім інших відносин, ніж ті, що виникли у справі № 910/8641/21.

Підсумовуючи викладене, беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного господарського суду в оскарженій частині, у зв`язку з чим касаційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржувана постанова апеляційного господарського суду підлягає залишенню без змін (в межах касаційного оскарження).

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Зодча Діадема" залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.04.2023 у справі № 910/8641/21 в оскарженій частині залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.