Рішення

від 06.04.2023 по справі 904/4237/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49027

E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-49, fax (056) 377-38-63

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.04.2023м. ДніпроСправа № 904/4237/22

Господарський суд Дніпропетровської області

у складі судді Дупляка С.А.,

за участю секретаря судового засідання Євтушенка Д.Є.,

представників учасників справи:

від позивача: Кандрашин К.В.,

від відповідача: Бут Н.В.,

дослідивши матеріали справи № 904/4237/22

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "МАРАДО"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКО ЦЕНТР ДНІПРО"

про стягнення грошових коштів,

в с т а н о в и в:

1. ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ

Товариство з обмеженою відповідальністю "МАРАДО" (далі - позивач) звернулося до господарського суду з позовною заявою від 15.11.2022 за вих. № б/н до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКО ЦЕНТР ДНІПРО" (далі - відповідач) про стягнення 118.829,46 грн, з яких 5.000,00 грн основної заборгованості, 5.029,46 грн витрат на комунальні послуги, 100.000,00 грн неустойки та 8.800,00 грн пені, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, яка ухвалою від 20.02.2023 прийнята судом до розгляду. Фактичною підставою позовних вимог визначено договір оренди нерухомого майна від 01.11.2020 та неправомірне користування майном після закінчення строку дії вказаного договору.

Судові витрати позивач просить стягнути з відповідача.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №904/4237/22 визначено суддю ДУПЛЯКА Степана Анатолійовича, що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.11.2022.

Ухвалою від 18.11.2022 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання та без виклику учасників справи за наявними у ній матеріалами (в порядку письмового провадження).

Через відділ документального забезпечення 01.12.2023 від відповідача надійшов відзив, у якому відповідач просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

Через відділ документального забезпечення 17.01.2023 від позивачанадійшла відповідь на відзив, у якій позивач просить суд позовні вимоги задовольнити.

Ухвалою від 18.01.2023 суд вирішив перейти від розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до розгляду справи за правилами загального позовного провадження, розгляд справи почати спочатку, замінити засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням, повідомити учасників справи, що підготовче засідання відбудеться 25.01.2023. Крім цього, позивача зобов`язано надати письмові пояснення в строк до 25.01.2023: який розмір орендної плати та за який саме період є предметом судового розгляду; на підставі яких документів підтверджується нарахування орендної плати за спірний період; за який період надання послуг електропостачання, водопостачання та експлуатаційних витрат на утримання земельної ділянки станом на 31.07.2022 виник борг у розмірі 2.341,46 грн, на підставі яких документів підтверджується вказана заборгованість, чи була з боку відповідача повна/часткова оплата вказаної заборгованості; за який період надання послуг електропостачання, водопостачання та експлуатаційних витрат на утримання земельної ділянки станом на 23.09.2022 виник борг у розмірі 2.688,00 грн, на підставі яких документів підтверджується вказана заборгованість, чи була з боку відповідача повна/часткова оплата вказаної заборгованості; чи існують докази направлення/отримання листів позивача адресованих відповідачу. Також позивачу в строк до 25.01.2023 слід надати суду: обґрунтований розрахунок /із вказівкою дати початку та закінчення періоду нарахування/ пені за порушення строків внесення орендної плати;обґрунтований розрахунок /із вказівкою дати початку та закінчення періоду нарахування, чітким зазначенням виду, розміру, періоду виникнення заборгованості, повної/часткової оплати та документа на підставі якого заборгованість виникла/ пені за порушення строків внесення плати за комунальні послуги.Позивачу та відповідачу в строк до 25.01.2023 також було потрібно надати суду докази повернення нежитлового приміщення з оренди (акт) та скласти спільний акт звірки щодо існуючої заборгованості на час вирішення спору.

Через відділ документального забезпечення 19.01.2023 від відповідача надійшла заява, у якій відповідач просив суд перенести розгляд справи на іншу дату, у зв`язку із зайнятістю в іншому судовому засіданні.

Через відділ документального забезпечення 25.01.2023 від позивача надійшла заява про збільшення позовних вимог, у якій позивач просить суд стягнути з відповідача 116.634,35 грн, з яких 10.000,00 грн заборгованості по орендній платі, 5.029,46 грн заборгованості по сплаті витрат на комунальні послуги, 80.000,00 грн неустойки та 21.604,89 грн пені. Оцінивши зміст заяви позивача про збільшення позовних вимог, суд дійшов висновку, що позивач неналежним чином виконав вимоги ухвали від 18.01.2023, а тому ухвалою від 25.01.2023 відкладав підготовче засідання на 08.02.2023.

Через відділ документального забезпечення 08.02.2023 від відповідача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи листа про визначення можливості для підписання акта прийому-передачі приміщення з доказами його направлення позивачу.

Через відділ документального забезпечення 08.02.2023 від позивача надійшли письмові пояснення на виконання ухвали від 18.01.2023. Оцінивши надані позивачем письмові пояснення суд визнав їх такими, що не висвітлили у повному обсязі всі проблемні питання позовної заяви, виявлені судом, а тому підстави для продовження провадження у справі №904/4237/22 станом на 08.02.2023 відсутні і ухвалою від 08.02.2023 позовну заяву залишено без руху. Позивачу запропоновано надати до господарського суду письмові пояснення, у яких: викласти обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, зазначити докази, що підтверджують періоди надання послуг електропостачання, водопостачання та експлуатаційних витрат на утримання земельної ділянки, за які станом на 31.07.2022 виник борг у розмірі 2.341,46 грн, на підставі яких документів підтверджується вказана заборгованість, чи була з боку відповідача повна/часткова оплата вказаної заборгованості; періоди надання послуг електропостачання, водопостачання та експлуатаційних витрат на утримання земельної ділянки, за які станом на 23.09.2022 виник борг у розмірі 2.688,00 грн, на підставі яких документів підтверджується вказана заборгованість, чи була з боку відповідача повна/часткова оплата вказаної заборгованості; обґрунтований розрахунок /із вказівкою дати початку та закінчення періоду нарахування/ пені за порушення строків внесення орендної плати; обґрунтований розрахунок /із вказівкою дати початку та закінчення періоду нарахування, чітким зазначенням виду, розміру, періоду виникнення заборгованості, повної/часткової оплати та документа на підставі якого заборгованість виникла/ пені за порушення строків внесення плати за комунальні послуги; документи, які підтверджують нарахування орендної плати за спірний період (з березня 2022 року до квітня 2022 року), нарахування плати за надання послуг електропостачання, водопостачання та експлуатаційних витрат на утримання земельної ділянки, докази направлення/отримання листів позивача адресованих відповідачу позивачем. Позивачу встановлено строк для усунення недоліків позовної заяви протягом п`яти днів з дня вручення цієї ухвали.

Через відділ документального забезпечення 16.02.2023 від позивача надійшла заява про збільшення позовних вимог, у якій позивач просить суд стягнути з відповідача 118.829,46 грн, з яких 5.000,00 грн основної заборгованості, 5.029,46 грн витрат на комунальні послуги, 100.000,00 грн неустойки та 8.800,00 грн пені. Крім цього, позивач просить суд стягнути з відповідача судовий збір у розмірі 15.481,00 грн та 13.000,00 грн витрат на оплату професійної правової допомоги.

Ухвалою від 20.02.2023 продовжено розгляд справи за правилами загального позовного провадження, заяву про збільшення позовних вимог прийнято до розгляду, підготовче засідання призначено на 08.03.2023.

Ухвалою від 08.03.2023 підготовче провадження закрито, справу призначено до розгляду по суті на 22.03.2023.

Через відділ документального забезпечення 10.03.2023 від відповідача надійшла заява, у якій відповідач просить суд перенести розгляд справи на іншу дату, оскільки 22.03.2023 о 11:00 в Магдалинівському районному суді Дніпропетровської області слухається інша справа, яка призначена заздалегідь.

Через відділ документального забезпечення 16.03.2023 від позивача надійшла заява про збільшення позовних вимог, у якій позивач збільшив кількісні показники неустойки та пені.

Ухвалою від 22.03.2023 заяву позивача про збільшення позовних вимог залишено без розгляду, розгляд справи по суті відкладений до 05.04.2023.

Через відділ документального забезпечення 27.03.2023 від відповідача надійшли письмові пояснення на заяву про збільшення позовних вимог від 15.02.2023 (які прийняті судом до розгляду ухвалою від 20.02.2023 і які є остаточними вимогами позивача), у яких відповідач просить суд відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

За результатами судового засідання, яке відбулося 05.04.2023 судом оголошено перерву до 06.04.2023.

В судовому засіданні 06.04.2023 представники позивача та відповідача надали пояснення у справі, відповіли на запитання суду. Представник позивача просив суд позовні вимоги задовольнити, представник відповідача просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

Згідно з ч. 4 ст. 240 ГПК України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, повно та всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд прийняв рішення у справі.

З урахуванням режиму воєнного стану та можливості повітряної тривоги в місті Дніпрі у Господарському суді Дніпропетровської області встановлено особливий режим роботи й запроваджено відповідні організаційні заходи. Відтак, справу розглянуто у розумні строки, ураховуючи вищевказані обставини та факти.

Стислий виклад позиції позивача

За укладеним між сторонами договором оренди нерухомого майна у відповідача перед позивачем рахується заборгованість у розмірі 5.000,00 грн за березень 2022 року.

Оскільки орендна плата за березень 2022 року не внесена, позивач нарахував пеню у розмірі 8.800,00 грн.

За умовами укладеного між сторонами договору відповідач взяв на себе зобов`язання, окрім внесення орендної плати, компенсувати витрати на електроспоживання, обслуговування інженерних комунікацій, водопостачання та витрати на охорону орендованого приміщення у розмірі 1,68 грн за квадратний метр орендованої території.

Отже, у відповідача перед позивачем станом на 31.07.2022 існує заборгованість за електричну енергію, спожиту у липні 2022 року у розмірі 363,08 грн, за воду, спожиту у липні 2022 року у розмірі 366,96 грн, за експлуатаційні витрати з утримання земельної ділянки за липень 2022 року у розмірі 1.611,42 грн та експлуатаційні витрати з утримання земельної ділянки за вересень 2022 року у розмірі 2.688,00 грн.

Позивач наголосив, що строк оренди сплив 30.04.2022, проте відповідач орендоване приміщення не повернув, а тому за користування приміщенням у період з травня 2022 року до лютого 2023 року позивач нарахував до стягнення з відповідача неустойку у розмірі 100.000,00 грн.

Стислий виклад позиції відповідача

Відповідач також визнає, що договір оренди закінчив свою дію 30.04.2022.

Крім цього, відповідач наголошує, що 18.02.2022 орендоване приміщення було опечатано, що підтверджується фото, а тому доступу до вказаного приміщення відповідач не мав.

Доводи позивача щодо відзиву відповідача на позовну заяву

Позивач наголосив, що саме відповідач надав до відзиву лист позивача від 05.08.2022, у якому позивач повідомив відповідача, що доступ на територію орендованого приміщення буде обмежений з 05.08.2022, у зв`язку із тривалим порушенням договору.

Крім цього, орендоване приміщення відключено від електроенергії не позивачем, а електропостачальником.

Доводи відповідача щодо заяви позивача про збільшення позовних вимог, яка прийнята ухвалою від 20.02.2023

Відповідач послався на свій лист про розірвання договору, у якому повідомлено, що звільнення приміщення унеможливлено.

Відсутність доступу до приміщення обґрунтована фото, яке долучено до відзиву.

Відповідач підтвердив, що дія договору оренди закінчилася 30.04.2022.

2. ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДОМ

Предметом доказування у справі, відповідно до ч. 2 ст. 76 ГПК України, є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У даному випадку до предмета доказування входить: встановлення обставин користування орендованим майном після закінчення строку дії договору; наявність/відсутність підстав для нарахування неустойки у розмірі подвійної орендної плати за увесь час користування до повернення майна за актом приймання-передачі; підставність/безпідставність стягнення заборгованості з орендної плати за березень 2022 року та витрат за комунальні послуги; правомірність/неправомірність нарахування пені за порушення строків внесення орендної плати.

Суд встановив, що 01.11.2020 між позивачем (далі позивач, орендодавець) та відповідачем (далі відповідач, орендар) був укладений договір оренди нерухомого майна (далі - договір).

За умовами договору орендодавець передає, а орендар приймає у тимчасове платне користування нерухоме майно (далі - майно). Майно обладнано електропостачанням, опаленням, водопостачанням та водовідведенням (п. 1.1 договору). Адреса, за якою знаходиться обладнання: місто Дніпро, вулиця Будівельників, 34, корпус 87 (пп. 1.1.1 п. 1.1 договору). Загальна площа орендованого нерухомого майна складає промислове підприємство 250 м2 (пп. 1.1.2 п. 1.1 договору). Остаточна вартість орендованого майна складає 2.802,27 грн за м2 (пп. 1.1.3 п. 1.1 договору).

Ціна договору визначена розділом 4. Орендна плата.

Даний договір вступає в силу з момента підписання його сторонами та діє до 30.04.2022 (п. 7.1 договору, в редакції додаткової угоди № 2 від 05.05.2021).

Майно передано позивачем відповідачу за актом № 1 від 01.11.2020 приймання-передачі до договору (арк. 17, том 1).

Спір виник, зокрема, внаслідок не внесення відповідачем орендної плати за березень 2022 року у загальному розмірі 5.000,00 грн.

Станом на 07.11.2022 заборгованість відповідача перед позивачем по сплаті за комунальні послуги складає 5.029,46 грн.

Оскільки відповідач не повернув майно після закінчення строку дії договору, позивач нарахував до стягнення з відповідача неустойку за період з травня 2022 року до лютого 2023 року у загальному розмірі 100.000,00 грн (5.000,00 грн х 2 х 10).

У зв`язку із неналежним виконанням відповідачем обов`язку із внесення орендної плати позивач нарахував до стягнення з відповідача пеню у загальному розмірі 8.800,00 грн.

Наведені вище обставини і зумовили звернення позивача до суду з даним позовом.

3. ПОЗИЦІЯ СУДУ

Предметом позову позивач визначив 5.000,00 грн основної заборгованості, 5.029,46 грн витрат на комунальні послуги, 100.000,00 грн неустойки та 8.800,00 грн пені.

Згідно з нормами ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. ст. 625, 628, 629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ч. 1 ст. 509 ЦК України, ч. 1 ст. 173 ГК України).

Відповідно до ст. 638 ЦК України, яка кореспондується зі ст. 180 ГК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

В ч. 3 ст. 180 ГК України визначено, що при укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Оцінивши зміст договору, господарський суд встановив, що сторонами погоджено його істотні умови.

Договір підписаний уповноваженими особами та скріплено печатками.

Договір у встановленому порядку не оспорений; не розірваний; не визнаний недійсним.

Таким чином, укладений між сторонами договір є дійсним, укладеним належним чином та є обов`язковим для виконання сторонами.

Частина 1 статті 759 ЦК України передбачає, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Приписами частини 1 статті 283 ГК України визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Проаналізувавши зміст укладеного між сторонами договору, суд дійшов висновку, що за своєю правовою природою є договором оренди.

В силу приписів пп. 3.1.1 п. 3.1 договору орендодавець зобов`язаний передати майно, яке є предметом даного договору орендарю за актом приймання-передачі в оренду (далі - акт), протягом десяти робочих днів з моменту підписання даного договору і після підключення приміщення до необхідних промислових потужностей, у стані, який відповідає умовам даного договору та його призначенню.

Обов`язок орендодавця передати майно в оренду кореспондується з обов`язком орендаря прийняти орендоване майно за актом приймання-передачі, при цьому перевірити і справність майна (пп. 3.3.1 п. 3.3 договору).

Майно передано позивачем відповідачу за актом № 1 від 01.11.2020 приймання-передачі до договору (арк. 17, том 1).

Тобто з 01.11.2022 у відповідача виник обов`язок з вчасного внесення орендної плати за майно до дати закінчення строку дії договору.

Згідно з ч. 1 ст. 763 ЦК України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Даний договір вступає в силу з момента підписання його сторонами та діє до 30.04.2022 (п. 7.1 договору, в редакції додаткової угоди № 2 від 05.05.2021).

Отже, правомірне користування відповідачем орендованим приміщенням закінчилося 30.04.2022. Докази зворотного матеріали справи не містять.

Щодо стягнення орендної плати за березень 2022 року

Відповідно до частини 1 та 5 статті 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за користування майном вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

Пунктами 1 та 4 статті 285 ГК України визначено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Строки внесення орендної плати визначаються в договорі.

Підпунктом 3.3.8 пункту 3.3 визначено, що орендар зобов`язаний своєчасно та у повному обсязі вносити орендну плату у порядку, передбаченому п. 4 даного договору.

Відповідно до п. 4.4 договору за користування майном орендар сплачує орендодавцю орендну плату у розмірі: за виробничі приміщення 4.166,67 грн, крім цього ПДВ 20% - 833,3 грн, всього 5.000,00 грн щомісячно. Орендар вносить черговий орендний платіж за місяць в національній грошовій одиниці України, гривні, у встановленому вище розмірі.

Згідно з п. 4.5 договору орендна плата перераховується орендарем на поточний рахунок орендодавця щомісячно, на умовах передплати, не пізніше 1-го числа поточного місяця, згідно рахунка орендодавця.

Позивач заявив до стягнення з відповідача орендну плату за березень 2022 року, строк внесення якої є таким, що настав 01.03.2022 в силу приписів п. 4.5 договору.

Доказів внесення орендної плати за березень 2022 року відповідач суду не надав.

Доводи позивача, наведені в обґрунтування вимоги про стягнення орендної плати за березень 2022 року, відповідач належними доказами не спростував.

Суд також зазначає, що у відповідача, у зв`язку із укладенням договору та прийняттям в користування об`єкта оренди, виникло зобов`язання (а не право) зі сплати орендної плати та інших передбачених договором платежів за весь час правомірного користування об`єктом оренди.

Відповідач у відзиві послався на те, що 18.02.2022 орендоване майно було опечатане, що, на думку відповідача, підтверджується фотознімками, долученими ним до справи.

Крім цього, відповідач у відзиві послався на те, що з 24.02.2022 розпочалися військові дії, що унеможливило доступ відповідача до приміщення.

Більш того, війна, за твердженням відповідача, належить до форс-мажорних обставин, а тому відповідач порушив перед судом питання про звільнення його від внесення орендної плати, пославшись на ч. 6 ст. 762 ЦК України.

Надаючи оцінку вказаним запереченням відповідача суд доходить таких висновків.

Дійсно, відповідно до ч.ч. 4, 6 ст. 762 ЦК України наймач має право вимагати зменшення плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, можливість користування майном істотно зменшилася. Наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.

Водночас відповідачем не доведено невикористання ним об`єкта оренди починаючи з 18.02.2022, долучені до матеріалів справи фото суд належними доказами у справі не визнає, оскільки достеменно невідомо, за яких умов вони зроблені, де саме і коли, у зв`язку із чим наявні підстави вважати, що майно відповідача залишалось в орендованому приміщенні і на час вирішення спору по суті.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.05.2018 у справі №910/7495/16, правовідносини у якій виникли з орендних відносин, зазначено, що згідно з ч. 6 ст. 762 ЦК України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає. Отже, наведена норма права визначає в якості підстави звільнення від зобов`язання сплатити орендну плату об`єктивну безпосередню неможливість використовувати передане у найм майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що відсутність у ч. 6 ст. 762 ЦК України вичерпного переліку обставин, які унеможливлюють використання орендарем майна, підстав виникнення таких обставин, засобів їх підтвердження свідчить про те, що підставою для застосування цієї норми є встановлення факту неможливості використання орендарем майна з незалежних від нього причин на загальних підставах, визначених процесуальним законодавством.

Також суд вважає слушним посилання на висновок Верховного Суду, вкладений в постанові від 20.10.2021 у справі №911/3067/20, відповідно до якого не слід ототожнювати неможливість використання орендованого майна, тобто повну відсутність доступу до майна з неможливістю отримання прибутку в очікуваному розмірі у спірний період, що не підпадає під дію норми частини 6 статті 672 ЦК України.

За загальним правилом, неможливість виконати зобов`язання внаслідок дії обставин непереборної сили відповідно до вимог законодавства є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання (ч. 1 ст. 617 ЦК України).

Тобто, можливе звільнення від відповідальності за невиконання, а не від виконання в цілому. В будь-якому разі сторона зобов`язання, яка його не виконує, повинна довести, що в кожному окремому випадку саме ці конкретні обставини мали непереборний характер саме для цієї конкретної особи. І кожен такий випадок має оцінюватись судом незалежно від наявності засвідчених компетентним органом обставин непереборної сили.

Верховний Суд у постанові від 25.01.2022 у справі № 904/3886/21 зазначив, що форс-мажорні обставини не мають преюдиціальний (заздалегідь встановлений) характер, а зацікавленій стороні необхідно довести (1) факт їх виникнення; (2) те, що обставини є форс-мажорними (3) для конкретного випадку. Виходячи з ознак форс-мажорних обставин, необхідно також довести їх надзвичайність та невідворотність.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд й у постанові від 16.07.2019 у справі № 917/1053/18, зазначивши, що лише посилання сторони у справі на наявність обставин непереборної сили та надання підтверджуючих доказів не може вважатися безумовним доведенням відповідних обставин, яке не потребує оцінки суду. Саме суд повинен на підставі наявних у матеріалах доказів встановити, чи дійсно такі обставини, на які посилається сторона, є надзвичайними і невідворотними, що об`єктивно унеможливили належне виконання стороною свого обов`язку.

Підсумовуючи вищевикладене, суд доходить висновку, що відповідачем не надано належних та допустимих (у розумінні статей 76, 77 ГПК України) доказів існування форс-мажорних обставин у взаємовідносинах із позивачем по договору, як і не надано доказів в обґрунтування причинно-наслідкових зв`язків між введенням 24.02.2022 в Україні воєнного стану та неможливістю виконання відповідачем своїх зобов`язань за договором.

Крім цього, суд відзначає, що відповідач не звертався до суду з позовом про дострокове розірвання договору, у зв`язку із недосягненням згоди з позивачем та не ініціював повернення майна з оренди. Докази зворотного у матеріалах справи відсутні.

Таким чином, позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача орендної плати за березень 2022 року /тобто у період дії договору, а отже правомірного користування/ у розмірі 5.000,00 грн визнаються обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Щодо вимог про стягнення пені

Згідно з ч. 1 ст. 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою.

За визначенням ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Частиною 1 ст. 230 ГК України встановлено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Згідно з ч. ч. 4, 6 ст. 231 ГК у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України).

Частиною 6 ст. 232 ГК України встановлено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Відповідно до статті 1 Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань", платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Тобто, обов`язковою умовою для сплати пені є згода сторін.

Згідно статті 3 Закону України „Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань", розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Відтак, статтею 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» визначено максимальний розмір пені щодо якого сторони можуть досягти згоди.

Сторони у п. 6.2 договору передбачили, що у випадку не внесення орендних та інших платежів, передбачених даним договором у строки, встановлені п.п. 4.3, 4.5, 5.1, 5.2 даного договору, орендар сплачує орендодавцю пеню у розмірі 0,5% від простроченої суми орендної плати за кожен день прострочення.

Позивач нарахував до стягнення з відповідача пеню за 352 дні прострочення і станом на 14.02.2022 розмір нарахованої позивачем пені склав 8.800,00 грн.

Відповідач не надав суду контррозрахунок пені.

Суд встановив, що в даному випадку відбулося порушення відповідачем п. 4.5 договору, який стосується порушення саме строків внесення орендної плати. Здійснивши власний перерахунок пені /у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня/ за порушення строків внесення орендної плати за березень 2022 року за період з 02.03.2022 до 14.02.2023, суд визнав, що до стягнення з відповідача на користь позивача підлягає пеня у розмірі 2.015,07 грн.

Щодо вимог по сплаті витрат на комунальні послуги та з утримання земельної ділянки, спожиті після закінчення дії договору

За змістом статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством.

Частиною 1 статті 16 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» встановлено, що порядок надання житлово-комунальних послуг, їх якісні та кількісні показники мають відповідати умовам договору та вимогам законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 901 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно із частиною 1 статті 903 ЦК України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Сторони у п. 5.1 договору, в редакції додаткової угоди №1 від 05.04.2021 домовилися, що орендар відшкодовує орендодавцю витрати на такі комунальні послуги, які не входять в орендну плату: електроспоживання, обслуговування інженерних комунікацій, водопостачання. Крім цього, відповідно до п. 5.4 договору, в редакції додаткової угоди №1 від 05.04.2021, відповідач має відшкодувати позивачу витрати на охорону та користування загальною територією АТ «ДМЗ», в розмірі 1,68 грн за квадратний метр території, яка орендується.

Позивач заявив до стягнення з відповідача витрати на комунальні послуги та послуги з охорони в сумі 5.029,46 грн, які складаються із заборгованості за електроенергію у розмірі 363,08 грн, воду у розмірі 366,96 грн, витрат з утримання земельної ділянки за липень 2022 року у розмірі 1,611,42 грн та за вересень 2022 року у розмірі 2.688,00 грн.

Суд звертає увагу, що договір припинив свою дію 30.04.2022.

Таким чином, після 30.04.2022 підстави для застосування положень договору до правовідносин сторін відсутні.

Оскільки комунальні послуги та витрати з утримання земельної ділянки нараховані за липень 2022 року та вересень 2022 року, тобто за період після закінчення дії договору, вимоги про їх стягнення саме на підставі положень п. 5.1 договору як договірного зобов`язання є безпідставними, а тому вказані позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Іншими обставинами, зокрема тим, що такі витрати є збитками позивача в розумінні ст. 22 ЦК України, останній не обґрунтовував та у визначний законом спосіб не доводив. Водночас, відшкодування збитків є однією з форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною в силу правил статті 22 ЦК України, адже частиною першою цієї статті визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Оскільки відшкодування збитків є однією з форм цивільно-правової відповідальності, застосування цієї відповідальності можливе лише за наявності чотирьох умов складу правопорушення, а саме: протиправної поведінки боржника; збитків; причинного зв`язку між протиправною поведінкою та завданими збитками, вини боржника.

Щодо стягнення неустойки в порядку ст. 785 ЦК України

Вивчивши матеріали справи, суд встановив, що договір припинив свою дію 30.04.2022, проте доказів повернення майна з оренди відповідач суду не надав.

Суд також звернув увагу, що саме відповідач у відзиві (арк. 123, том 1) та у письмових поясненнях (арк. 236, том 1) визнав, що договір укладений і діє до 30.04.2022, тобто в силу ст. 75 ГПК України вказана обставина не підлягає доказуванню, оскільки визнається сторонами.

Більш того, відповідно до п. 3.3.12 договору відповідач зобов`язаний (а не має право) за умови припинення договору у останній робочий день його дії підготувати та здати за актом приймання-передачі позивачу об`єкт оренди у тому ж стані, в якому він /відповідач/ отримав майно, з урахуванням нормального зносу.

Доказів повернення майна з оренди матеріали справи не містять.

Отже, з 01.05.2022 відповідач неправомірно користується майном, яке було предметом оренди.

За змістом положень ч. 2 ст. 785 ЦК України, на яку посилається позивач при зверненні до суду з цим позовом, якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення.

В свою чергу ч. 1 ст. 785 ЦК України встановлює, що у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Отже, стягнення передбаченої ч. 2 ст. 785 ЦК України неустойки можливо лише у випадку невиконання наймачем обов`язку щодо повернення речі після припинення договору найму.

У постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.04.2021 у справі №910/11131/19 сформульовано таку правову позицію:

користування майном за договором є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного договору та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета найму та суб`єктів договірних правовідносин;

відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов`язання у сфері орендних відносин;

правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов`язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов`язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 ЦК України, статей 283, 284, 286 ГК України із припиненням договірних (зобов`язальних) відносин за договором у наймача (орендаря) виникає новий обов`язок - негайно повернути наймодавцеві річ;

після спливу строку дії договору невиконання чи неналежне виконання обов`язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов`язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за ч. 2 ст. 785 ЦК України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов`язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві;

з урахуванням викладеного суд доходить висновку, що користування майном після припинення договору є таким, що здійснюється не відповідно до його умов - неправомірне користування майном, у зв`язку з чим вимога щодо орендної плати за користування майном за умовами договору, що припинився (у разі закінчення строку, на який його було укладено тощо), суперечить змісту правовідносин за договором найму (оренди) та регулятивним нормам ЦК України та ГК України;

оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма статті 762 ЦК України («Плата за користування майном») і охоронна норма ч. 2 ст. 785 ЦК України («Обов`язки наймача у разі припинення договору найму») не можуть застосовуватися одночасно, адже орендар не може мати одночасно два обов`язки, які суперечать один одному: сплачувати орендну плату, що здійснюється за правомірне користування майном, і негайно повернути майно.

Правові наслідки продовження володіння та/або користування майном після закінчення строку договору найму вказані у ст. 764 ЦК України, за змістом якої, якщо наймач продовжує володіти та/або користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Вивчаючи наявні у справі №904/4237/22 докази, суд звертає увагу на листи позивача адресовані відповідачу (арк. 92, 94, 95), у яких позивач просить відповідача, зокрема, звільнити приміщення і така позиція позивача свідчить про те, що договірні (правомірні) відносини сторін припинилися 30.04.2022.

Водночас суд також звертає увагу на лист відповідача, адресований позивачу (арк. 175, том 1), у якому відповідач просить позивача надати можливість підписати акт прийому-передачі приміщення. Вказаний лист датовано 30.01.2023, а позивачу направлено 31.01.2023, що підтверджується експрес-накладною №59000923207515 нової пошти (арк. 176, том).

Відтак, долучений саме відповідачем доказ свідчить про те, що майно і станом на 30.01.2023 знаходиться у користуванні саме відповідача.

Враховуючи те, що, як встановлено судом, договір припинив свою дію 30.04.2022, а майно з оренди за актом приймання-передачі не повернуто /докази зворотного відсутні/, то наявні правові підстави для стягнення неустойки в сумі 100.000,00 грн за період з 01.05.2022 до 28.02.2023 у відповідності до положень ч. 2 ст. 785 ЦК України.

Оцінка аргументів учасників справи

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно зі ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивач довів обставини наявності спірної заборгованості лише частково.

Водночас, належних доказів на підтверження у повному обсязі своїх доводів, викладених у відзиві, відповідач суду не надав.

Суд зауважує, що відповідно до ч. 4 ст. 165 ГПК України, якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.

Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Беручи до уваги наведене, всі інші аргументи учасників справи суд з урахуванням п. 3 ч. 4 ст. 238 ГПК України відхиляє як такі, що не стосуються предмета спору, є явно необґрунтованими та неприйнятними з огляду на законодавство та усталену судову практику.

У справі, що розглядається, суд, дійшов висновку, що позовні вимоги із зазначених позивачем підстав підлягають частковому задоволенню.

Судові витрати

Згідно зі ст. 129 ГПК України витрати зі сплаті судового збору за подання позовної заяви покладаються на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме у розмірі 2.234,39 грн, з урахуванням того, що 90.06 % позовних вимог позивача судом задоволено.

Суд також встановив, що 15.09.2022 між позивачем (далі позивач, клієнт) та адвокатським об`єднанням «Адвокатська компанія «Верітас» (далі - виконавець) був укладений договір про надання юридичних послуг (далі - договір), відповідно до п. 1.1 умов якого виконавець зобов`язується надати клієнту правові послуги (далі - послуги) у формі підготовки процесуальних документів і представлення інтересів клієнта в господарських судах всіх інстанцій, по суперечці з ТОВ «ЕКО ЦЕНТР ДНІПРО» про виконання умов договору оренди нерухомого майна від 01.11.2021, яке розташоване за адресою: м. Дніпро, вул. Будівельників 34, корпус 87.

На підтвердження виконання вказаного договору між позивачем та адвокатським об`єднанням був підписаний акт здачі-прийомки послуг від 15.11.2022 на суму 13.000,00 грн (арк. 104, том 1).

Для оплати послуг з надання професійної правової допомоги адвокатським об`єднанням виставлено рахунок №АК-318 від 23.09.2022 на суму 13.000,00 грн (арк. 105, том 1).

Виписками з рахунку адвокатського об`єднання підтверджується оплата позивачем послуг за надання професійної правової допомоги у загальному розмірі 13.000,00 грн (арк. 106-107, том 1).

Статтею 15 ГПК України регламентовано, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (стаття 16 ГПК України).

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ГПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:

1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (стаття 124 ГПК України);

2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 126 ГПК України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу;

3) розподіл судових витрат (стаття 129 ГПК України).

Згідно з частинами 1, 3 статті 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;

3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до статті 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

За змістом статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 зазначеного Закону).

З урахуванням вищезазначених вимог закону при визначені розміру правничої допомоги суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/WestAllianceLimited" проти України, заява № 19336/04, п. 269).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір (аналогічна правова позиція викладена Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у додаткових постановах від 20.05.2019 у справі № 916/2102/17, від 25.06.2019 у справі № 909/371/18, у постановах від 05.06.2019 у справі № 922/928/18, від 30.07.2019 у справі № 911/739/15 та від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.11.2021 у справі №914/1945/19, від 23.11.2021 у справі №873/126/21).

У разі недотримання вимог частини 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина 5 статті 126 ГПК України).

У розумінні положень частини 5 статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, якщо на її думку, недотримано вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Вказаний правовий висновок наведений у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.

Також Об`єднана палата зазначила, що загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині 4 статті 129 ГПК України. Водночас у частині 5 наведеної норми цього Кодексу визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Зокрема, відповідно до частини 5 статті 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого частиною 4 статті 129 ГПК України, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 статті 129 цього Кодексу.

Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог частини 4 статті 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.

При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини 5 - 6 статті 126 ГПК України).

Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частинами 5 - 7, 9 статті 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись частинами 5 - 7, 9 статті 129 зазначеного Кодексу, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу витрат повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічні висновки наведені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі №915/237/18, від 24.10.2019 у справі №905/1795/18, від 17.09.2020 у справі №904/3583/19.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21 зауважено, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений і у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі N 904/4507/18.

У постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі №922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Крім цього, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 12.01.2023 у cправі №908/2702/21 здійснивши правовий аналіз норм статей 126, 129 ГПК України, дійшов висновку, що під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, суд:

1) має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у частині четвертій статті 126 ГПК України (а саме співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони;

2) з власної ініціативи, не розподіляти такі витрати повністю або частково та покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення, керуючись критеріями, що визначені частинами п`ятою - сьомою, дев`ятою статті 129 ГПК України (а саме пов`язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат, порівняно із попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами).

Тобто критерії, визначені частиною четвертою статті 126 ГПК України, враховуються за клопотанням заінтересованої сторони для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою наступного розподілу між сторонами за правилами частини четвертої статті 129 цього Кодексу. Водночас критерії, визначені частиною п`ятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, враховуються для здійснення безпосередньо розподілу всіх судових витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Така позиція випливає з правових висновків, які послідовно викладені у низці постанов Верховного Суду, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2022 у справі № 922/1964/21, у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19, від 18.03.2021 №910/15621/19, від 07.09.2022 у справі №912/1616/21тощо.

Отже, Верховний Суд висновує, що під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд може з власної ініціативи застосовувати критерії, що визначені у частинах п`ятій-сьомій статті 129 ГПК України.

При цьому таке застосовування не є тотожним застосовуванню судом критеріїв, визначених у частині четвертій статті 126 ГПК України, де обов`язковою умовою є наявність клопотання іншої сторони.

Відповідно до ч. 4 ст. 129 ГПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача;

2) у разі відмови в позові - на позивача;

3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням того, що рішення відбулось на користь позивача і спір виник внаслідок неправильних дій відповідача, витрати у справі в даному випадку підлягають покладенню на відповідача.

За приписами частини 8 статті 129 ГПК України, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При цьому суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені у постанові від 12.05.2020 у справі №904/4507/20, відповідно до яких Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis рішення ЄСПЛ у справі East/West проти України від 23 січня 2014 року (East/West., заява № 19336/04, § 268)).

У рішенні (щодо справедливої сатисфакції) від 19.10.2000 у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) ЄСПЛ вирішував питання обов`язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з гонораром успіху. ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов`язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак, угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за наявності угод, які передбачають гонорар успіху, ЄСПЛ керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішенні від 22.02.2005 у справі Пакдемірлі проти Туреччини (Pakdemirli v., заява № 35839/97) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала гонорар успіху у сумі 6.672,9 євро, однак, на думку суду, визначала зобов`язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3.000,00 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат (§ 70-72).

З урахуванням наведеного вище не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату гонорару успіху, у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

При цьому суд не заперечує право адвоката та його довірителя на таку оцінку вартості та необхідності наданих послуг, але оцінює дані обставини з точки зору можливості покладення таких витрат на іншу сторону у справі (відповідача).

Здійснюючи розподіл витрат на правову допомогу суд також враховує: чи змінювалася правова позиція сторін під час провадження у справі; чи потрібно було адвокату вивчати додаткові джерела права, законодавство, що регулює спір у справі, документи та доводи, якими протилежні сторони у справі обґрунтували свої вимоги, та інші обставини. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01.12.2021 у справі № 910/20852/20 та у додатковій постанові від 16.03.2023 у cправі №927/153/22.

Господарський суд надав оцінку наданим позивачу послугам професійної правової допомоги та дійшов таких висновків.

Справа №904/4237/22 не є складною, обсяг складених адвокатським об`єднанням документів не є значним, практика вирішення аналогічних спорів є сталою.

Приймаючи рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу, суд враховує позицію Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду, наведеній у постанові від 03.10.2019 у справі №922/445/19 та позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 12.01.2023 у cправі №908/2702/21, відповідно до яких під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд може з власної ініціативи застосовувати критерії, що визначені у частинах п`ятій-сьомій статті 129 ГПК України і не розподіляти такі витрати повністю або частково та покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

З огляду на специфіку та складність справи, результат її вирішення, обсяг, вид та зміст наданих послуг, суд, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенства права, з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини та Верховного Суду, дійшов висновку, що розмір витрат на професійну правничу допомогу у справі №904/4237/22 є завищеним, а, отже, не вбачається розумна необхідність понесення судових витрат у заявленому до відшкодування розмірі на суму 13.000,00 грн у суді першої інстанції у даній справі і обґрунтованими визнаються судом витрати в розмірі 7.000,00 грн, які підлягають розподілу і покладенню на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме у розмірі 6.304,20 грн, з урахуванням того, що 90.06 % позовних вимог позивача судом задоволено.

Керуючись ст.ст. 73 - 79, 86, 129, 233, 238, 240, 241, 252 ГПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕКО ЦЕНТР ДНІПРО» (Україна, 49000, Дніпропетровська обл., місто Дніпро, вул. Старокозацька, будинок 54; код ЄДРПОУ 41101856) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «МАРАДО» (Україна, 49028, Дніпропетровська обл., місто Дніпро, проспект Олександра Поля, будинок 62, квартира 19; код ЄДРПОУ 41578025) 5.000,00 грн (п`ять тисяч грн. 00 коп) заборгованості з орендної плати; 100.000,00 грн (сто тисяч грн 00 к.) неустойки, 2.015,07 грн (дві тисячі п`ятнадцять грн 07 к.) пені, 2.234,39 грн (дві тисячі двісті тридцять чотири грн 39 к.) судового збору, 6.304,20 грн (шість тисяч триста чотири грн 20 к.) витрат на оплату професійної правової допомоги.

У решті позовних вимог (про стягнення 6.784,93 грн пені та 5.029,46 грн витрат на комунальні послуги) відмовити.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення суду може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня його повного складення шляхом подання апеляційної скарги до Центрального апеляційного господарського суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення складено 17.04.2023

Суддя С.А. Дупляк