Постанова

від 27.06.2023 по справі 904/4237/22

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.06.2023 року Справа № 904/4237/22

м.Дніпро

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Вечірко І.О. (доповідач), судді Верхогляд Т.А., Парусніков Ю.Б.,

розглянувши в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКО ЦЕНТР ДНІПРО" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 06.04.2023р. у справі № 904/4237/22

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "МАРАДО", м. Дніпро

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКО ЦЕНТР ДНІПРО", м. Дніпро

про стягнення грошових коштів

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

Товариство з обмеженою відповідальністю "МАРАДО" звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКО ЦЕНТР ДНІПРО" про стягнення 118 829,46 грн., з яких 5 000,00 грн. - основна заборгованість, 5 029,46 грн. - витрати на комунальні послуги, 100 000,00 грн. - неустойка, 8 800,00 грн. - пеня, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, яка ухвалою від 20.02.2023р. прийнята судом до розгляду.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 06.04.2023р. (повний текст складено - 17.04.2023р., суддя - Дупляк С.А., м. Дніпро) у справі №904/4237/22 позовні вимоги, з урахуванням заяви про збільшення вимог, задоволено частково. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКО ЦЕНТР ДНІПРО" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "МАРАДО" 5 000,00 грн. - заборгованість з орендної плати, 100 000,00 грн. - неустойку, 2 015,07 грн. - пеня, 2 234,39 грн. - судовий збір, 6 304,20 грн. - витрати на оплату професійної правничої допомоги. У решті позовних вимог (про стягнення 6 784,93 грн. пені та 5 029,46 грн. витрат на комунальні послуги) відмовлено.

Частково задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд виходив з того, що:

- майно передано позивачем відповідачу за актом №1 від 01.11.2020р. приймання-передачі до договору, тобто з 01.11.2022р. у відповідача виник обов`язок вчасного внесення орендної плати за майно до дати закінчення строку дії договору. Даний договір вступає в силу з моменту підписання його сторонами та діє до 30.04.2022р. Правомірне користування відповідачем орендованим приміщенням закінчилося 30.04.2022р. Докази зворотного матеріали справи не містять;

- позивач заявив до стягнення з відповідача орендної плати за березень 2022р., строк внесення якої є таким, що настав 01.03.2022р. в силу приписів п.4.5 договору. Доказів внесення орендної плати за березень 2022р. відповідач суду не надав. Доводи позивача, наведені в обґрунтування вимоги про стягнення орендної плати за березень 2022р., відповідач належними доказами не спростував;

- у зв`язку із укладенням договору та прийняттям в користування об`єкту оренди, у відповідача виникло зобов`язання (а не право) зі сплати орендної плати та інших передбачених договором платежів за весь час правомірного користування об`єктом оренди;

- відповідачем не доведено невикористання ним об`єкта оренди починаючи з 18.02.2022р., долучені до матеріалів справи фото суд належними доказами у справі не визнав, оскільки достеменно невідомо, за яких умов вони зроблені, де саме і коли, у зв`язку із чим наявні підстави вважати, що майно відповідача залишалось в орендованому приміщенні і на час вирішення спору по суті;

- суд дійшов висновку, що відповідачем не надано належних і допустимих (у розумінні ст.ст.76, 77 ГПК України) доказів існування форс-мажорних обставин у взаємовідносинах з позивачем по договору, як і не надано доказів в обґрунтування причинно-наслідкових зв`язків між введенням 24.02.2022р. в Україні воєнного стану та неможливістю виконання відповідачем своїх зобов`язань за договором;

- відповідач не звертався до суду з позовом про дострокове розірвання договору, у зв`язку з недосягненням згоди з позивачем та не ініціював повернення майна з оренди. Докази зворотного в матеріалах справи відсутні.

- позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача орендної плати за березень 2022р. (у період дії договору, а отже правомірного користування) у розмірі 5 000,00 грн. визнаються судом обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню;

- суд встановив, що у даному випадку відбулося порушення відповідачем п.4.5 договору, який стосується порушення саме строків внесення орендної плати. Здійснивши власний перерахунок пені (у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня) за порушення строків внесення орендної плати за березень 2022р. за період з 02.03.2022р. до 14.02.2023р., суд визнав, що до стягнення з відповідача на користь позивача підлягає пеня у розмірі 2 015,07 грн.;

- оскільки комунальні послуги та витрати з утримання земельної ділянки нараховані за липень 2022р. та вересень 2022р., тобто за період після закінчення дії договору, вимоги про їх стягнення саме на підставі положень п.5.1 договору як договірного зобов`язання є безпідставними, а тому вказані позовні вимоги задоволенню не підлягають;

- іншими обставинами, зокрема, тим, що такі витрати є збитками позивача в розумінні ст.22 ЦК України, останній позов не обґрунтував та у визначений законом спосіб не доводив;

- з 01.05.2022р. відповідач неправомірно користувався майном, яке було предметом оренди. Матеріали справи містять листи позивача на адресу відповідача, у яких позивач просив відповідача, зокрема, звільнити приміщення і така позиція позивача свідчить про те, що договірні (правомірні) відносини сторін припинилися 30.04.2022р. Водночас, в листі відповідача на адресу позивача, відповідач просив надати можливість підписати акт прийому-передачі приміщення. Вказаний лист датовано 30.01.2023р., а позивачу направлено 31.01.2023р., що підтверджується експрес-накладною №59000923207515 нової пошти. Відтак, долучений відповідачем доказ свідчить про те, що майно і станом на 30.01.2023р. знаходиться в користуванні саме відповідача. Враховуючи, що договір припинив свою дію 30.04.2022р., а майно з оренди за актом приймання-передачі не повернуто (докази зворотного відсутні), то суд дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення неустойки в сумі 100 000,00 грн. за період з 01.05.2022р. до 28.02.2023р. у відповідності до положень ч.2 ст.785 ЦК України;

- позивач довів обставини наявності спірної заборгованості лише частково. Водночас, належних доказів на підтвердження у повному обсязі своїх доводів, викладених у відзиві, відповідач суду не надав;

- всі інші аргументи учасників справи суд з урахуванням п.3 ч.4 ст.238 ГПК України відхилив як такі, що не стосуються предмету спору, є явно необґрунтованими та неприйнятними з огляду на законодавство та усталену судову практику.

2. Підстави з яких порушено питання про перегляд судового рішення та узагальнені доводи учасників справи.

Відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 06.04.2023р. в частині задоволених позовних вимог, у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

2.1. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

- оскаржуване рішення є необґрунтованим, безпідставним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки при розгляді даної справи судом неповно з`ясовані обставини, що мають суттєве значення для справи, неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права, що призвело до винесення неправомірного рішення. Розглядаючи спір по суті, судом першої інстанції була надана перевага доводам позивача;

- суд не звернув увагу на обставини, що мали місце, незважаючи, що неодноразово відповідач зазначав про них у відзиві на позовну заяву;

- 21.02.2022р. відповідач отримав попередження №2 від 18.02.2022р. від позивача про борг за електроенергію, в той час як електроенергія була відсутня з грудня 2021р., що унеможливлювало працю в приміщенні. В той же день відповідачем було направлено позивачу лист щодо припинення дії договору з проханням зробити остаточний розрахунок, оскільки відповідачем було сплачено за п.4.3 договору 5 000,00 грн. та зазначено, що дії орендодавця унеможливлюють будь-яку діяльність, в тому числі звільнення з приміщення та було надано акт звірки від 21.02.2022р. Позивач порушив умови договору, закривши доступ до приміщення, опломбувавши приміщення, на підтвердження чого суду було надано фото фіксацію (номер пломби 6529350) та спричинив збитки продукції відповідача, що підтвердив позивач в листі №3 від 22.02.2022р.;

- доступ до орендованого приміщення був закритий, оскільки орендоване приміщення знаходиться на території Машинобудівного заводу, про що позивач не підтвердив доступ, який надається за перепустками;

- з 21.02.2022р. відповідач не проводить свою діяльність в орендованому приміщенні, дія договору оренди встановлена до 30.04.2022р.;

- з огляду на акт звірки позивача від 04.08.2022р. станом на 18.02.2022р. відбулось відключення електроенергії та закритий доступ до орендованого приміщення, відповідачем було здійснено переплату в розмірі 10 000,00 грн.;

- відповідач не повинен сплачувати за оренду приміщення за березень 2022р., оскільки умови договору не виконувалися, відповідно до п.п.3.1.2, 3.1.3, 3.4.1, 3.4.2;

- позивач не спростував той факт, що приміщення не було опломбовано, на що суд першої інстанції не звернув уваги;

- війна в Україні належить до форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), що окремо засвідчила Торгово-промислова палата своїм листом від 28.02.2022р. №2024/02.0-7.1. Зазначений лист є достатнім підтвердженням настання форс-мажорних обставин, виданим на підставі ст.14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" та війна в Україні є загальновідомою обставиною та цей факт не підлягає доказуванню згідно з процесуальним законодавством;

- стягнення з відповідача 5 000,00 грн. орендної плати за березень 2022р. є незаконним та необґрунтованим;

- суд не врахував п.п. 3.1.2, 3.1.3, 3.4.1, 3.4.2 договору оренди, де порушені умови оренди приміщення та надісланий відповідачем лист від 21.02.2022р. про припинення договору оренди, лист №3 від 22.02.2022р., надісланий позивачем. В зв`язку з чим незаконно та необґрунтовано стягнуто з відповідача пеню в розмірі 2 015,07 грн.;

- вже під час судового провадження відповідач звертався до позивача з метою підписати акт прийому-передачі, оскільки до цього часу позивач лише вимагав заплатити борги, які були вже сплачені.

2.2. Узагальнені доводи інших учасників провадження у справі.

Позивач у відзиві на апеляційну скаргу просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 06.04.2023р. - без змін. Посилається на те, що апеляційна скарга є безпідставною, а наведені в ній доводи не відповідають обставинам справи. Натомість рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 06.04.2023р. у даній справі є законним та обґрунтованим. Судом встановлено, що між сторонами укладено договір оренди, який має всі суттєві ознаки для договорів такого роду, а саме предмет оренди, строк оренди та ціну оренди. Договір підписано належними особами. Приміщення передано відповідачу в строкове платне користування і використовувалося за призначенням. Строк оренди приміщення сплинув 30.04.2022р. Зазначені обставини не спростовуються відповідачем. Доводи позивача, наведені в обґрунтування вимоги про стягнення орендної плати за березень 2022р., відповідач належними доказами не спростував та не надав належних доказів внесення ним орендної плати за березень 2022р. Станом на день подання цього відзиву, приміщення досі не звільнено від майна відповідача і, відповідно, не повернуто позивачу. Судом встановлено, що з 01.05.2022р. відповідач неправомірно користується майном. Ці обставини підтверджує сам відповідач, який вказує, що ним начебто відправлено позивачу лист від 30.01.2023р., в якому відповідач просить надати можливість підписати акт прийому-передачі приміщення. Отже, станом на 30.01.2023р. майно не повернуто і знаходиться у користуванні саме відповідача.

3. Апеляційне провадження.

3.1. Процедура апеляційного провадження в апеляційному господарському суді.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 30.05.2023р. відкрито апеляційне провадження у справі.

Враховуючи, що ціна позову у даній справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, апеляційний господарський суд розглядає дану апеляційну скаргу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

3.2. Фактичні обставини справи, встановлені судом апеляційної інстанції.

01.11.2020р. між позивачем (орендодавець) та відповідачем (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна (надалі - договір).

Орендодавець передає, а орендар приймає у тимчасове платне користування нерухоме майно (надалі - майно). Майно обладнано електропостачанням, опаленням, водопостачанням та водовідведенням (п.1.1 договору).

Адреса, за якою знаходиться майно: м. Дніпро, вул. Будівельників, 34, корпус 87 (пп.1.1.1 п.1.1 договору).

Ціна договору визначена розділом 4 договору - "Орендна плата".

Даний договір вступає в силу з моменту підписання його сторонами та діє до 30.04.2022р. (п.7.1 договору, в редакції додаткової угоди №2 від 05.05.2021р.).

Майно передано за актом приймання-передачі №1 від 01.11.2020р.

Спір у даній справі виник внаслідок не внесення відповідачем орендної плати за березень 2022р. у загальному розмірі 5 000,00 грн. За розрахунком позивача, станом на 07.11.2022р. заборгованість відповідача перед позивачем по сплаті за комунальні послуги складає 5 029,46 грн.

Оскільки відповідач не повернув майно після закінчення строку дії договору, позивач нарахував до стягнення з відповідача неустойку за період з травня 2022р. по лютий 2023р. у загальному розмірі 100 000,00 грн. (5 000,00 грн. * 2 * 10).

У зв`язку із неналежним виконанням відповідачем обов`язку із внесення орендної плати позивач нарахував до стягнення з відповідача пеню у загальному розмірі 8 800,00 грн.

Наведені обставини стали підставою для звернення позивача до місцевого господарського суду із даним позовом.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач звертав увагу суду на те, що 18.02.2022р. орендоване приміщення було опечатано, що підтверджується фото, а тому доступу до приміщення відповідач не мав.

Позивач в запереченнях на відзив відповідача на позовну заяву наголосив, що саме відповідач додав до відзиву лист позивача від 05.08.2022р., в якому позивач повідомляв відповідача, що доступ на територію орендованого приміщення буде обмежений з 05.08.2022р. у зв`язку із тривалим порушенням договору. Також позивач звернув увагу, що орендоване приміщення відключено від електроенергії не позивачем, а електропостачальником.

Розглянувши матеріали справи в судовому засіданні 06.04.2023р., заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши подані у справі докази, суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення.

3.3. Оцінка апеляційним господарським судом доводів учасників справи і висновків суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4).

Колегія суддів заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та докази, що стосуються фактів, на які учасники провадження у справі посилаються в апеляційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права дійшла висновку про наступне.

Предметом позову, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, є стягнення з відповідача 5 000,00 грн. основної заборгованості, 5 029,46 грн. витрат на комунальні послуги, 100 000,00 грн. неустойки та 8 800,00 грн. пені.

З огляду на зміст апеляційної скарги, предметом апеляційного перегляду є рішення місцевого господарського суду в частині стягнення 5 000,00 грн. заборгованості з орендної плати, 100 000,00 грн. неустойки, 2 015,07 грн. пені, 2 234,39 грн. судового збору, 6 304,20 грн. витрат на оплату професійної правничої допомоги. В іншій частині рішення суду першої інстанції учасниками провадження у справі не оскаржується.

Пунктом 1 ч.2 ст.11 ЦК України передбачено, що підстави виникнення цивільних прав та обов`язків виникають з договорів та інших правочинів.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.174 ГК України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно з ч.1 ст.627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 1 ст.626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За змістом ст.180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Як встановлено у даній справі спірні правовідносини виникли з договору оренди.

За змістом ч.6 ст.283 та ч.4 ст.291 ГК України до відносин оренди між суб`єктами господарювання застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України. Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК України.

Згідно із ст.283 ГК України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у володіння та користування майно для здійснення господарської діяльності.

Відповідно до ст.283 ГК України істотними умовами договору оренди є:

- об`єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації);

- строк, на який укладається договір оренди;

- орендна плата з урахуванням її індексації;

- порядок використання амортизаційних відрахувань;

- відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.

Таким чином, істотними умовами договору оренди, які сторони мають погодити при укладенні договору, а господарські суди встановити під час розгляду справи, є, зокрема, орендна плата, строк договору та умови повернення орендованого майна.

Відповідно до ч.1 ст.286 ГК України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством.

Схожі положення щодо поняття договору найму (оренди) та його істотних умов закріплені і в ЦК України, де відповідно до ч.1 ст.759 за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

Згідно із ст.631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору.

Частиною 1 ст.763 ЦК України встановлене загальне правило, за яким договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Відповідно до ч.ч.1,5 ст.762 ЦК України за найм (оренду) майна з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Плата за найм (оренду) майна вноситься щомісячно, якщо інше не встановлено договором.

Суд першої інстанції встановив, що сторонами погоджено його істотні умови. Договір підписаний уповноваженими особами та скріплено печатками, у встановленому порядку не оспорений, не розірваний, не визнаний недійсним, а тому є дійсним, укладеним належним чином та є обов`язковим для виконання сторонами.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ч. 1 ст. 509 ЦК України, ч. 1 ст. 173 ГК України).

В силу приписів пп.3.1.1 п.3.1 договору орендодавець зобов`язаний передати майно, яке є предметом даного договору орендарю за актом приймання-передачі в оренду (надалі - акт), протягом десяти робочих днів з моменту підписання даного договору і після підключення приміщення до необхідних промислових потужностей, у стані, який відповідає умовам даного договору та його призначенню.

Обов`язок орендодавця передати майно в оренду кореспондується з обов`язком орендаря прийняти орендоване майно за актом приймання-передачі, при цьому перевірити і справність майна (пп.3.3.1 п.3.3 договору).

Матеріали справи свідчать, що майно передано позивачем відповідачу за актом приймання-передачі №1 від 01.11.2020р. Таким чином, з 01.11.2022р. у відповідача виник обов`язок з вчасного внесення орендної плати за майно до дати закінчення строку дії договору.

Місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що даний договір вступає в силу з моменту підписання його сторонами та діє до 30.04.2022р. на підставі п.7.1 договору, в редакції додаткової угоди №2 від 05.05.2021р. В зв`язку з чим, правомірне користування відповідачем орендованим приміщенням закінчилося 30.04.2022р. Водночас, докази зворотного матеріали справи не містять.

Спір у даній справі виник, зокрема, щодо стягнення орендної плати за березень 2022р., яка підлягала сплаті за умовами договору.

Підпунктом 3.3.8 п.3.3 договору встановлено, що орендар зобов`язаний своєчасно та у повному обсязі вносити орендну плату у порядку, передбаченому п. 4 даного договору.

Згідно із п.4.4 договору за користування майном орендар сплачує орендодавцю орендну плату у розмірі: за виробничі приміщення - 4 166,67 грн., крім цього ПДВ 20% - 833,3 грн., всього - 5 000,00 грн. щомісячно. Орендар вносить черговий орендний платіж за місяць в національній грошовій одиниці України, гривні, у встановленому вище розмірі.

Відповідно до п.4.5 договору орендна плата перераховується орендарем на поточний рахунок орендодавця щомісячно, на умовах передплати, не пізніше 1-го числа поточного місяця, згідно рахунка орендодавця.

Позивач заявив до стягнення з відповідача орендну плату за березень 2022р., строк внесення якої є таким, що настав 01.03.2022р. в силу приписів п.4.5 договору. Разом з тим, доказів внесення орендної плати за березень 2022р. відповідач суду не надав та належними доказами не спростував відповідні доводи позивача.

Місцевий господарський суд правомірно звернув увагу на те, що у відповідача, у зв`язку із укладенням договору та прийняттям в користування об`єкта оренди, виникло зобов`язання, а не право зі сплати орендної плати та інших передбачених договором платежів за весь час правомірного користування об`єктом оренди.

Як вже зазначалось вище, відповідач у відзиві на позовну заяву послався на те, що 18.02.2022р. орендоване майно було опечатане, що, на думку відповідача, підтверджується фотознімками, долученими ним до справи. Крім цього, відповідач послався на те, що з 24.02.2022р. розпочалися військові дії, що унеможливило йому доступ до приміщення. За твердженням відповідача, війна належить до форс-мажорних обставин, а тому відповідач порушив перед судом питання про звільнення його від внесення орендної плати, пославшись на ч. 6 ст. 762 ЦК України.

Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що відповідачем не доведено невикористання ним об`єкта оренди починаючи з 18.02.2022р, а долучені до матеріалів справи фото місцевий господарський суд правомірно не визнав належними доказами у справі, оскільки достеменно невідомо, за яких умов вони зроблені, де саме і коли. Надані сторонами докази свідчать, що майно відповідача залишалось в орендованому приміщенні і на час розгляду даної справи в суді першої інстанції.

Згідно із ч.4 ст.14 ЦК України особа може бути звільнена від цивільного обов`язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства.

Відповідно до ч.ч.4, 6 ст.762 ЦК України наймач має право вимагати зменшення плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, можливість користування майном істотно зменшилася. Наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає.

Підставою звільнення від зобов`язання сплачувати орендну плату ця норма визначає об`єктивну неможливість використовувати передане в оренду майно через обставини, за які орендар не відповідає.

Для застосування ч.4 ст.762 ЦК України та звільнення наймача від плати за користування орендованим майном (орендної плати) визначальною умовою є наявність обставин, за які орендар не відповідає. Обставини, які свідчать про те, що майно не використовувалося або не могло бути використане наймачем і він не відповідає за це мають бути доведені. Такий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 27.08.2019р. у справі №914/2264/17.

Водночас, судами не встановлено обставин, які б свідчили про відсутність протягом березня 2022р., за який відповідачем не вносилась орендна плата, можливості користування орендованим приміщенням. Також, судами не встановлено, що відповідач здійснював дії щодо наприклад, звернення до суду з позовом про дострокове розірвання договору, у зв`язку із недосягненням згоди з позивачем та ініціювання повернення майна з оренди, що в свою чергу могло б розглядатися як підстава для застосування ч.6 ст.762 ЦК України.

Також, скаржник зазначає, що війна в Україні належить до форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), що окремо засвідчила Торгово-промислова палата своїм листом від 28.02.2022р. №2024/02.0-7.1, а зазначений лист є достатнім підтвердженням настання форс-мажорних обставин, виданим на підставі ст.14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні".

Частиною 1 ст.14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" передбачено, що Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб`єкта господарської діяльності. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб`єктів малого підприємництва видається безкоштовно.

Таким чином, для засвідчення форс-мажорних обставин ТПП України видається сертифікат. Водночас, лист ТПП України №2024/02.0-7.1 від 28.02.2022р., на який посилається скаржник в апеляційній скарзі, як за аналогією сертифікату про посвідчення форс-мажорних обставин, не можна вважати сертифікатом у розумінні ст.14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні", також такий лист не є документом, який був виданий за зверненням відповідного суб`єкта (відповідача), для якого могли настати певні форс-мажорні обставини. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 07.06.2023р. у справі №912/750/22.

Верховний Суд в постановах від 01.06.2021р. у справі №910/9258/20, від 14.06.2022р. у справі №922/2394/21 зазначав, що форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості належного виконання зобов`язання, повинна довести їх наявність не тільки самих по собі, але і те, що вони були форс-мажорними саме для даного конкретного випадку.

Верховний Суд у постанові від 25.01.2022р. у справі №904/3886/21 зазначив, що форс-мажорні обставини не мають преюдиціальний (заздалегідь встановлений) характер, а зацікавленій стороні необхідно довести (1) факт їх виникнення; (2) те, що обставини є форс-мажорними (3) для конкретного випадку. Виходячи з ознак форс-мажорних обставин, необхідно також довести їх надзвичайність та невідворотність.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд й у постанові від 16.07.2019р. у справі №917/1053/18, звернувши увагу на те, що лише посилання сторони у справі на наявність обставин непереборної сили та надання підтверджуючих доказів не може вважатися безумовним доведенням відповідних обставин, яке не потребує оцінки суду. Саме суд повинен на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановити, чи дійсно такі обставини, на які посилається сторона, є надзвичайними і невідворотними, що об`єктивно унеможливили належне виконання стороною свого обов`язку.

Таким чином, в разі наявності певних обставин (форс-мажорних), які засвідчені для конкретної особи відповідним сертифікатом ТПП України, суд має оцінити зазначений доказ у сукупності з іншими доказами відповідно до ст.86 ГПК України.

Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що відповідачем не надано належних та допустимих (у розумінні ст.ст.76, 77 ГПК України) доказів існування форс-мажорних обставин у взаємовідносинах із позивачем по договору, як і не надано доказів в обґрунтування причинно-наслідкових зв`язків між введенням 24.02.2022р. в Україні воєнного стану та неможливістю виконання відповідачем своїх зобов`язань за договором. Так, матеріали справи не містять доказів письмового повідомлення позивача про форс-мажорні обставини, а також засвідчення ТПП України для відповідача форс-мажорних обставин, що об`єктивно унеможливлюють виконання ним зобов`язань за договором оренди шляхом видачі відповідного сертифіката.

З урахуванням наведеного, відповідачем не доведено належними та допустимими доказами факту неможливості використання спірного орендованого майна у своїй господарській діяльності з незалежних від нього причин та саме через запровадження обмежень воєнного часу.

При цьому, сам лише факт проведення бойових дій чи запровадження обмежень воєнного часу не звільняє сторону від відповідальності, якщо такі обставини прямо не перешкоджають виконати конкретний обов`язок за договором, про що, як вже зазначалось, мають бути наявні відповідні докази.

З огляду на викладене, враховуючи встановлені судами обставини, що підтверджуються матеріалами справи, щодо використання відповідачем орендованого приміщення протягом березня 2022р. та наявності заборгованості по сплаті орендних платежів, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення основного боргу в сумі 5 000,00 грн. плати за березень 2022р., (тобто у період дії договору, а отже правомірного користування).

Згідно з ч.2 ст.193 ГК України сторона повинна вжити всіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Принцип належного виконання полягає у тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмета; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці.

Відповідно до ст.610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Неналежне виконання відповідачем зобов`язання по сплаті орендних платежів є порушенням грошового зобов`язання і передбачає застосування правових наслідків порушення зобов`язання та настання відповідальності, зокрема, за приписами ст.611 ЦК України.

Так, відповідно до положень ч.1 ст.611 ЦК України у разі порушення зобов`язання, настають наслідки, передбачені договором або законом, в тому числі, сплата неустойки.

Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (ст.549 ЦК України).

Частиною 1 ст. 230 ГК України передбачено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Згідно з ч. ч. 4, 6 ст. 231 ГК України у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Частиною 6 ст. 232 ГК України встановлено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Згідно із ст.3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" розмір пені, передбачений ст.1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Таким чином, ст.3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" визначено максимальний розмір пені щодо якого сторони можуть досягти згоди.

Як встановлено судами, сторони у договорі погодили застосування штрафних санкцій у вигляді пені.

Так, відповідно до п.6.2 договору у випадку не внесення орендних та інших платежів, передбачених даним договором у строки, встановлені п.п.4.3, 4.5, 5.1, 5.2 даного договору, орендар сплачує орендодавцю пеню у розмірі 0,5% від простроченої суми орендної плати за кожен день прострочення.

Позивач нарахував до стягнення з відповідача пеню за 352 дні прострочення і станом на 14.02.2022р. розмір нарахованої позивачем пені склав 8 800,00 грн. Натомість, відповідач не надав суду контррозрахунок пені.

Здійснивши перерахунок заявленої позивачем до стягнення суми пені (у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня) за порушення строків внесення орендної плати за березень 2022р. за період з 02.03.2022р. по 14.02.2023р., урахувавши порушення відповідачем зобов`язання за договором оренди, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача пені у розмірі 2 015,07 грн.

Щодо стягнення неустойки в порядку ст. 785 ЦК України апеляційний господарський суд враховує наступне.

Як вже зазначалось вище, договір оренди припинив свою дію 30.04.2022р., проте доказів повернення відповідачем майна з оренди матеріали справи не містять. Крім того, відповідач у відзиві на позовну заяву та у письмових поясненнях визнав, що договір укладений і діє до 30.04.2022р., тобто в силу ст. 75 ГПК України вказана обставина не підлягає доказуванню, оскільки визнається сторонами.

Відповідно до п.3.3.12 договору орендар зобов`язаний за умови припинення договору у останній робочий день його дії підготувати та здати за актом приймання-передачі позивачу об`єкт оренди у тому ж стані, в якому він отримав майно, з урахуванням нормального зносу.

Таким чином, з 01.05.2022р. відповідач неправомірно користується майном, яке було предметом оренди.

Положеннями ст. 785 ЦК України встановлено, що у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення.

Обов`язком суду під час розгляду справи, незалежно від доводів сторін, є встановлення, окрім суб`єктного складу спору (належного позивача/відповідача), предмета, підстав позову, оскільки за змістом ст.ст.3, 15, 16 ЦК України правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, адже залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Подібні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 14.08.2018р. у справі №910/23369/17, від 14.06.2019р. у справі №910/6642/18, від 28.05.2020р. у справі №917/750/19.

Апеляційний господарський суд звертається до правової позиції, викладеної у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.04.2021р. у справі №910/11131/19, якою здійснено відступ від протилежної правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 14.11.2018р. у справі №924/195/16 та від 11.05.2018р. у справі №926/2119/17 (відповідно до якої зобов`язання орендаря сплачувати орендну плату за весь час фактичного користування майном, яке виникло з договору оренди, не припиняється зі спливом строку дії договору оренди, оскільки таке припинення пов`язане не із закінченням строку, на який було укладено договір, а з моментом підписання сторонами акта приймання-передачі об`єкта оренди), та зазначено наступне.

"За змістом ст.ст.610, 611, 612 ЦК України невиконання зобов`язання у погоджений сторонами в договорі строк є порушенням зобов`язання, що зумовлює застосування до боржника наслідків, установлених договором або законом.

Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника встановлених законом негативних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов`язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов`язку нового додаткового обов`язку, що узгоджується з нормами ст.610 ЦК України та ст.216 ГК України.

Як вже зазначалось вище, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки (п.3 ч.1 ст.611 ЦК України).

Законодавець у ч.1 ст.614 ЦК України визначив, що особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.

Невиконання наймачем передбаченого ч.1 ст.785 ЦК України обов`язку щодо негайного повернення наймодавцеві речі (у стані, у якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі) у разі припинення договору є порушенням умов договору, що породжує у наймодавця право на застосування до наймача відповідно до ч.2 ст.785 ЦК України такої форми майнової відповідальності як неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Таким чином, відповідно до ст.614 ЦК України для застосування наслідків, передбачених ч.2 ст.785 цього Кодексу, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов`язання. Тобто судам потрібно встановити обставини, за яких орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але умисно цього обов`язку не виконав.

У цьому висновку Суд звертається до правової позиції Верховного Суду України у постанові від 02.09.2014р. у справі №3-85гс14, а також Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 11.04.2018р. у справі №914/4238/15, від 24.04.2018р. у справі №910/14032/17 та від 09.09.2019р. у справі №910/16362/18, від якої Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду не відступив при розгляді справи №910/20370/17.

Відповідно до ч.1 ст.546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (ч.1 ст.548 ЦК України).

Тобто неустойка згідно із ч.2 ст.785 ЦК України розглядається як законна неустойка і застосовується незалежно від погодження сторонами цієї форми відповідальності в договорі найму (оренди).

Водночас неустойка за ч.2 ст.785 ЦК України має спеціальний правовий режим, який обумовлений тим, що зобов`язання наймача (орендаря) з повернення об`єкта оренди є майновим і виникає після закінчення дії договору. Наймодавець (орендодавець) у цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші ефективні засоби впливу задля виконання відповідного зобов`язання, окрім як використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.

Узагальнюючи наведені висновки стосовно наслідків припинення договору у разі, якщо орендар не повертає майно після припинення строку дії договору, зокрема, у вигляді подальшого неправомірного користування майном, та права орендодавця застосовувати передбачений законом спосіб захисту порушеного права - стягнення з орендаря неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (ч.2 ст.785 ЦК України), Суд, встановлюючи відмінності між орендною платою (платою за користування майном) та неустойкою, передбаченою ч.2 ст.785 ЦК України, зазначає про таке.

Обов`язок орендаря сплачувати орендну плату за користування орендованим майном зберігається до припинення договору (до спливу строку дії договору оренди), оскільки орендна плата є платою орендаря за користування належним орендодавцю майном та відповідає суті орендних правовідносин, що полягають у строковому користуванні орендарем об`єктом оренди на платній основі.

Неустойка, стягнення якої передбачено ч.2 ст.785 ЦК України, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, яка застосовується у разі (після) припинення договору - якщо наймач не виконує обов`язку щодо негайного повернення речі, і є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення договору, коли користування майном стає неправомірним. Для притягнення орендаря, що порушив зобов`язання, до зазначеної відповідальності необхідна наявність вини (умислу або необережності) відповідно до вимог ст.614 ЦК України.

Отже, яким би способом в договорі не регламентувалися правовідносини між сторонами у разі невиконання (несвоєчасного виконання) наймачем (орендарем) обов`язку щодо повернення речі з найму (оренди) з її подальшим користуванням після припинення договору, що відбулося у спірних правовідносинах (п.4.2. цієї постанови, п.3.11 договору), проте ці правовідносини не можуть врегульовуватись іншим чином, ніж визначено ч.2 ст.785 ЦК України (зокрема, з установленням для наймача (орендаря) будь-якого іншого (додаткового) зобов`язання, окрім того, що передбачений ч.2 ст.785 ЦК України.

Користування майном за договором є правомірним, якщо воно відповідає умовам укладеного договору та положенням чинного законодавства, які регулюють такі правовідносини з урахуванням особливостей предмета найму та суб`єктів договірних правовідносин.

Відносини найму (оренди) у разі неправомірного користування майном можуть регулюватися умовами договору, що визначають наслідки неправомірного користування майном, та нормами законодавства, які застосовуються до осіб, які порушили зобов`язання у сфері орендних відносин.

Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов`язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов`язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм ст.ст.759, 762, 763 ЦК України, ст.ст.283, 284, 286 ГК України із припиненням договірних (зобов`язальних) відносин за договором у наймача (орендаря) виникає новий обов`язок - негайно повернути наймодавцеві річ.

Після спливу строку дії договору невиконання чи неналежне виконання обов`язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов`язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за ч.2 ст.785 ЦК України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов`язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.

З урахуванням викладеного Верховний Суд дійшов висновку, що користування майном після припинення договору є таким, що здійснюється не відповідно до його умов - неправомірне користування майном, у зв`язку з чим вимога щодо орендної плати за користування майном за умовами договору, що припинився (у разі закінчення строку, на який його було укладено тощо), суперечить змісту правовідносин за договором найму (оренди) та регулятивним нормам ЦК України та ГК України.

Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ст.762 ЦК України ("Плата за користування майном") і охоронна норма ч.2 ст.785 ЦК України ("Обов`язки наймача у разі припинення договору найму") не можуть застосовуватися одночасно, адже орендар не може мати одночасно два обов`язки, які суперечать один одному: сплачувати орендну плату, що здійснюється за правомірне користування майном, і негайно повернути майно".

Матеріали справи містять листи позивача на адресу відповідача, в яких позивач просив, зокрема, звільнити орендоване приміщення. Також, в матеріалах справи наявний лист відповідача від 30.01.2023р., направлений на адресу позивача 31.01.2023р., в якому відповідач просив позивача надати можливість підписати акт прийому-передачі орендованого приміщення. Зазначене підтверджує, що орендоване майно станом на 30.01.2023р. знаходилось у користуванні саме відповідача.

З урахуванням наведеного, враховуючи те, що договір припинив свою дію 30.04.2022р., а майно з оренди за актом приймання-передачі не повернуто (докази зворотного відсутні), то місцевий господарський суд дійшов правомірного висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача неустойки в сумі 100 000,00 грн. за період з 01.05.2022р. до 28.02.2023р. у відповідності до положень ч.2 ст.785 ЦК України.

Як вбачається із змісту поданої апеляційної скарги, відповідачем взагалі не обґрунтовано підставами апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції в частині розподілу судових витрат.

Водночас, судом першої інстанції правомірно згідно зі ст. 129 ГПК України витрати зі сплаті судового збору за подання позовної заяви покладено на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме у розмірі 2 234,39 грн, з урахуванням того, що 90.06 % позовних вимог позивача судом задоволено.

На підтвердження наявності підстав для розподілу витрат на професійну правничу допомогу позивачем було надано договір про надання юридичних послуг від 15.09.2022р., укладений між позивачем (клієнт) та адвокатським об`єднанням "Адвокатська компанія "Верітас" (виконавець), відповідно до п.1.1 умов якого виконавець зобов`язується надати клієнту правові послуги (надалі - послуги) у формі підготовки процесуальних документів і представлення інтересів клієнта в господарських судах всіх інстанцій, по суперечці з ТОВ "ЕКО ЦЕНТР ДНІПРО" про виконання умов договору оренди нерухомого майна від 01.11.2021р., яке розташоване за адресою: м. Дніпро, вул. Будівельників 34, корпус 87.

На підтвердження виконання вказаного договору між позивачем та адвокатським об`єднанням був підписаний акт здачі-прийомки послуг від 15.11.2022р. на суму 13 000,00 грн.

Виписками з рахунку адвокатського об`єднання підтверджується оплата позивачем послуг за надання професійної правової допомоги у загальному розмірі 13 000,00 грн.

Статтею 15 ГПК України встановлено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання господарського судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом (ст.16 ГПК України).

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п.12 ч.3 ст.2 ГПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (ст.124 ГПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (ст.126 ГПК України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу; 3) розподіл судових витрат (ст.129 ГПК України).

Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Згідно із ст.126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Статтею 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" встановлено, що договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст.30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

З урахуванням вищезазначених вимог закону при визначені розміру правничої допомоги суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/WestAllianceLimited" проти України, заява №19336/04, п. 269).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002р. зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір (аналогічна правова позиція викладена Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у додаткових постановах від 20.05.2019р. у справі №916/2102/17, від 25.06.2019р. у справі №909/371/18, у постановах від 05.06.2019р. у справі №922/928/18, від 30.07.2019р. у справі №911/739/15 та від 01.08.2019р. у справі №915/237/18, від 24.11.2021р. у справі №914/1945/19, від 23.11.2021р. у справі №873/126/21).

Під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені ч.ч.5-7, 9 ст.129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись ч.ч.5-7, 9 ст.129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу витрат повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічні висновки наведені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019р. у справі №915/237/18, від 24.10.2019р. у справі №905/1795/18, від 17.09.2020р. у справі №904/3583/19.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022р. у справі №922/1964/21 зауважено, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений і у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020р. у справі №904/4507/18.

У постановах Верховного Суду від 07.11.2019р. у справі №905/1795/18 та від 08.04.2020р. у справі №922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Крім цього, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 12.01.2023р. у справі №908/2702/21 здійснивши правовий аналіз норм ст.ст.126, 129 ГПК України, дійшов висновку, що під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, суд: 1) має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у ч.4 ст.126 ГПК України (а саме співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони; 2) з власної ініціативи, не розподіляти такі витрати повністю або частково та покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення, керуючись критеріями, що визначені ч.ч.5-7, 9 ст.129 ГПК України (а саме пов`язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат, порівняно із попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами).

Таким чином, критерії, визначені ч.4 ст.126 ГПК України, враховуються за клопотанням заінтересованої сторони для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою наступного розподілу між сторонами за правилами ч.4 ст.129 цього Кодексу. Водночас критерії, визначені ч.5 ст.129 зазначеного Кодексу, враховуються для здійснення безпосередньо розподілу всіх судових витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Така позиція випливає з правових висновків, які послідовно викладені у низці постанов Верховного Суду, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2022р. у справі №922/1964/21, у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020р. у справі №755/9215/15-ц, у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019р. у справі №922/445/19, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019р. у справі №915/237/18, від 24.10.2019р. у справі №905/1795/18, від 17.09.2020р. у справі №904/3583/19, від 18.03.2021р. у справі №910/15621/19, від 07.09.2022р. у справі №912/1616/21.

Відповідно до ч.4 ст.129 ГПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням того, що рішення ухвалено на користь позивача і спір виник внаслідок неправильних дій відповідача, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що витрати у справі в даному випадку підлягають покладенню на відповідача.

При цьому, суд першої інстанції оцінив надані позивачу послуги професійної правової допомоги та дійшов правомірного висновку, що дана справа не є складною, обсяг складених адвокатським об`єднанням документів не є значним, практика вирішення аналогічних спорів є сталою, розмір витрат на професійну правничу допомогу у справі №904/4237/22 є завищеним, а, отже, не вбачається розумна необхідність понесення судових витрат у заявленому до відшкодування розмірі на суму 13 000,00 грн у суді першої інстанції у даній справі і обґрунтованими визнаються судом витрати в розмірі 7 000,00 грн., які підлягають розподілу і покладенню на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме у розмірі 6 304,20 грн., з урахуванням того, що 90,06 % позовних вимог судом задоволено.

З мотивів, наведених у п. 3.3. даної постанови, апеляційний господарський суд погоджується із обґрунтованими доводами позивача, викладеними у відзиві на апеляційну скаргу.

Враховуючи межі перегляду справи в апеляційній інстанції, передбачені ст. 269 ГПК України, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не отримали підтвердження під час апеляційного провадження, не спростовують висновків місцевого господарського суду та не доводять порушення судом норм матеріального і процесуального права під час ухвалення судового рішення в оскаржуваній частині.

3.4. Висновки апеляційного господарського суду за результатами розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно із ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до діючого законодавства обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності та підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.

Судове рішення в оскаржуваній частині таким вимогам закону відповідає.

Звертаючись із апеляційною скаргою, скаржник не спростував наведених висновків суду першої інстанції та не довів неправильного застосування судом норм матеріального та процесуального права, як необхідної передумови для зміни чи скасування прийнятого ним судового рішення.

З огляду на встановлені обставини справи, виходячи із меж перегляду справи в апеляційній інстанції, а також враховуючи доводи та вимоги апеляційної скарги, апеляційний господарський суд, з підстав, викладених у п. 3.3 даної постанови, дійшов висновку про необхідність залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині - без змін.

3.5. Розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає і підстав для скасування оскаржуваного судового рішення не вбачається, судові витрати відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на особу, яка подала апеляційну скаргу.

Керуючись ст. ст. 275-282 ГПК України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКО ЦЕНТР ДНІПРО" - залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 06.04.2023р. у справі № 904/4237/22 в частині стягнення 5 000,00 грн. заборгованості з орендної плати, 100 000,00 грн. неустойки, 2 015,07 грн. пені, 2 234,39 грн. судового збору, 6 304,20 грн. витрат на оплату професійної правничої допомоги - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Право касаційного оскарження, строк на касаційне оскарження та порядок подання касаційної скарги передбачено статтями 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя І.О. Вечірко

Суддя Т.А. Верхогляд

Суддя Ю.Б. Парусніков