Постанова

від 22.03.2023 по справі 363/3873/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 березня 2023 року місто Київ

справа № 363/3873/17

провадження №22-ц/824/1808/2023

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М., за участю секретаря судового засідання - Онопрієнко К.С.,

сторони:

позивач - Кабінет Міністрів України

відповідач - Головне управління Держгеокадастру у Київській області

відповідач - ОСОБА_1

відповідач - ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури

на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 4 лютого 2022 року, ухвалене у складі судді Рудюк О.Д., в приміщенні Вишгородського районного суду Київської області, -

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2017 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсними накази Головного управління Держгеокадастру у Київській області про надання у приватну власність земельних ділянок та витребувати їх з чужого незаконного володіння.

Позов обґрунтовано тим, що ДП «Вищедубечанське лісове господарство» є постійним користувачем земельних ділянок для ведення лісового господарства на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району загальною площею 14 446,5 га відповідно до державного акту на право постійного користування землею від 24.09.1998 серії ІІ-КВ № 003309 та матеріалів лісовпорядкування (планшетів, таксаційних описів тощо). На підставі наказів Головного управління Держгеокадастру у Київській області громадянам надано у приватну власність земельні ділянки для індивідуального садівництва на території Лебедівської сільської ради, а саме: наказом від 19.08.2015 року ОСОБА_3 площею 0,1032 га кадастровий номер 3221884000:33:016:7004; від 04.09.2015 року № 81-10-7777.3-5142/0/38/-15-СГ; ОСОБА_4 площею 0,1032 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7002; від 19.08.2015 року № 10-1516/36-15-СГ; ОСОБА_5 , площею 0,1060 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7001; від 01.09.2015 року № 10-2102/36-15-СГ; ОСОБА_6 , площею 0,1170 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7003; від 04.09.2015 року № 81-10-7777.3-5140/0/38-15-СГ; ОСОБА_7 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7008; від 04.09.2015 року № 81-10-7777.3-5138/0/38-15-СГ; ОСОБА_8 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:020:7002; від 08.09.2015 року № 10-2681/36-15-СГ; ОСОБА_9 , площею 0,1195 га, кадастровий номер 3221884000:33:010:7001; від 04.09.2015 року № 81-10-7777.3-5139/0/38-15-СГ; ОСОБА_10 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:022:7005; від 04.09.2015 року № 81-10-7777.3-5147/0/38-15-СГ; ОСОБА_11 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:020:7001; від 04.09.2015 року № 81-10-7777.3-5137/0/38-15-СГ; ОСОБА_12 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:027:7001.

В подальшому ОСОБА_12 здійснив поділ належної йому ділянки з кадастровим номером 3221884000:33:027:7001, у зв`язку з чим набув право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3221884000:33:027:7003 площею 0,0132 га та 3221884000:33:027:7004 площею 0,1056 га. Після цього на підставі ряду цивільно-правових угод ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 відчужили всі вказані вище ділянки на користь ОСОБА_13 .

Позивач зазначає, що набуті ОСОБА_13 земельні ділянки 04.01.2017 року об`єднано в одну земельну ділянку з кадастровим номером 3221884000:33:022:6010 площею 1,1477 га. Крім того, 12.10.2017 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3221884000:33:022:6010 площею 1,1477 га здійснено поділ, в результаті якого утворились нові земельні ділянки з кадастровими номерами: 3221884000:33:022:6011 площею 0,1га, 3221884000:33:022:6012 площею 0,3 га, 3221884000:33:022:6013 площею 0,4377 га, 3221884000:33:022:6014 площею 0,1 га, 3221884000:33:022:6015 площею 0,1 га, 3221884000:33:022:6016 площею 0,11 га.

В подальшому, ОСОБА_13 відчужено на користь третіх осіб вказані вище земельні ділянки у зв`язку з чим, на даний час право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3221884000:33:022:6011, 3221884000:33:022:6012 та 3221884000:33:022:6013 перейшло до ОСОБА_14 , а право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3221884000:33:022:6014 та 3221884000:33:022:6015 до ОСОБА_15 , а право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3221884000:33:022:6016 - до ОСОБА_16 .

Позивач вказує, що спірні земельні ділянки перебувають у постійному користуванні ДП «Вищедубечанське лісове господарство» та повністю накладаються на землі ДП та набуті відповідачами у приватну власність всупереч вимог ст. 84, ч. 4, 7 ст. 122, ч. 5 ст. 116, ч. 9 ст. 149 Земельного Кодексу України та ст.ст. 16, 27 Лісового кодексу України, без згоди постійного землекористувача, без вилучення їх з постійного користування, в порядку передбаченому законом, а також порушено порядок зміни цільового призначення земельних ділянок, всупереч ст. 20 ЗК України, ст. 57 ЛК України без погодження відповідними органами лісового господарства. Крім того, спірні земельні ділянки набуті відповідачами, всупереч вимог ст.ст. 186, 186-1 ЗК України, ст.ст. 9, 95 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації», тобто без проведення землевпорядної експертизи та погодження проекту органами лісового господарства та всупереч розпорядженню Кабінету Міністрів України від 10.04.2008 року № 610-р. У зв`язку з цим, позивач вважає, що прийняті накази Головного управління Держгеокадастру у Київській області підлягають визнанню недійсними на підставі ст.ст. 152, 155 ЗК України та ст.ст. 16, 21, 393 ЦК України та лише повернення земельних ділянок їх належному власнику - Кабінету Міністрів України забезпечить інтереси держави та відновить порушені права ДП «Вищедубечанське лісове господарство».

Посилаючись на вказані обставини, позивач просив суд визнати недійсними накази Головного управління Держгеокадастру у Київській області про надання у приватну власність земельних ділянок для індивідуального садівництва на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області, а саме: від 19.08.2015 року ОСОБА_3 площею 0,1032 га кадастровий номер 3221884000:33:016:7004; від 04.09.2015 року № 81-10-7777.3-5142/0/38/-15-СГ; ОСОБА_4 площею 0,1032 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7002; від 19.08.2015 року № 10-1516/36-15-СГ; ОСОБА_5 , площею 0,1060 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7001; від 01.09.2015 року № 10-2102/36-15-СГ; ОСОБА_6 , площею 0,1170 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7003; від 04.09.2015 року № 81-10-7777.3-5140/0/38-15-СГ; ОСОБА_7 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7008; від 04.09.2015 року № 81-10-7777.3-5138/0/38-15-СГ; ОСОБА_8 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:020:7002; від 08.09.2015 року № 10-2681/36-15-СГ; ОСОБА_9 , площею 0,1195 га, кадастровий номер 3221884000:33:010:7001; від 04.09.2015 року № 81-10-7777.3-5139/0/38-15-СГ; ОСОБА_10 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:022:7005; від 04.09.2015 року № 81-10-7777.3-5147/0/38-15-СГ; ОСОБА_11 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:020:7001; від 04.09.2015 року № 81-10-7777.3-5137/0/38-15-СГ; ОСОБА_12 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:027:7001.

В ході судового розгляду даної справи за клопотанням позивача ухвалою суду залучено до участі у справі в якості відповідача ОСОБА_1 та замінено відповідача у справі ОСОБА_17 на ОСОБА_1 ; відповідача у справі ОСОБА_16 на ОСОБА_2 .

Позивач просив витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з чужого незаконного володіння: ОСОБА_1 земельні ділянки площею 0,1 га з кадастровим номером 3221884000:33:022:6011, площею 0,3 га з кадастровим номером 3221884000:33:022:6012 та площею 0,4377 га з кадастровим номером 3221884000:33:022:6013; ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221884000:33:022:6014, площею 0,1000 га з кадастровим номером 3221884000:33:022:6015, площею 0,1100 га з кадастровим номером 3221884000:33:022:6016, які розташовані на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області. Крім того, просив стягнути з відповідачів на користь прокуратури Київської області, витрати по сплаті судового збору.

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 4 лютого 2022 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням заступник керівника Київської обласної прокуратури подав апеляційну скаргу, в який просив скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

В апеляційній скарзі зазначає про помилковість висновків суду першої інстанції про неможливість витребування у кінцевих набувачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спірних земельних ділянок лісогосподарського призначення у зв`язку із не оскарженням підстав набуття такого права власності. Також помилковими є висновки суду першої інстанції щодо непропорційного втручання держави у право власності відповідачів на спірні земельні ділянки лісогосподарського призначення.

Апелянт зазначає, що звернення до суду з позовом до відповідачів по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у ст.1 Першого протоколу, оскільки відповідачі в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для лісу (ст.1 ЛК України) природних ознак (наявності лісової (деревної) рослинності) спірних земельних ділянок знали або, проявивши розумну обачність, могли знати про те, що ліс і ділянки вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх добросовісність під час набуття спірних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Також апелянт звертає увагу апеляційного суду на те, що відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції не виклав мотивів стосовно обґрунтованості кожної матеріально-правової вимоги прокурора окремо, обмежившись доводами виключно щодо заявленої вимоги про витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння. Тобто, суд першої інстанції фактично проігнорував необхідність надання оцінки вимогам прокурора щодо визнання недійсним наказів Головного управління Держгеокадастру у Київській області про відведення у власність спірних земельних ділянок.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 , адвокат Танцюра Ю.Б., просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

В судовому засіданні прокурор просив апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Представник ОСОБА_1 адвокат Танцюра Ю.Б. проти доводів апеляційної скарги заперечувала і просила рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про день та час розгляду справи були повідомлені, причини своєї неявки суду не повідомили, у зв`язку з чим колегія сукддів вважала за можливе розглянути справу у їх відсутність

Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., вислухавши пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення в межах доводів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом при розгляді справи встановлено, що на підставі наказів Головного управління Держгеокадастру у Київській області громадянам надано у приватну власність земельні ділянки для індивідуального садівництва на території Лебедівської сільської ради, а саме: наказом від 19.08.2015 року ОСОБА_3 площею 0,1032 га кадастровий номер 3221884000:33:016:7004; від 04.09.2015 року № 81-10-7777.3-5142/0/38/-15-СГ; ОСОБА_4 площею 0,1032 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7002; від 19.08.2015 року № 10-1516/36-15-СГ; ОСОБА_5 , площею 0,1060 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7001; від 01.09.2015 року № 10-2102/36-15-СГ; ОСОБА_6 , площею 0,1170 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7003; від 04.09.2015 року № 81-10-7777.3-5140/0/38-15-СГ; ОСОБА_7 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7008; від 04.09.2015 року № 81-10-7777.3-5138/0/38-15-СГ; ОСОБА_8 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:020:7002; від 08.09.2015 року № 10-2681/36-15-СГ; ОСОБА_9 , площею 0,1195 га, кадастровий номер 3221884000:33:010:7001; від 04.09.2015 року № 81-10-7777.3-5139/0/38-15-СГ; ОСОБА_10 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:022:7005; від 04.09.2015 року № 81-10-7777.3-5147/0/38-15-СГ; ОСОБА_11 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:020:7001; від 04.09.2015 року № 81-10-7777.3-5137/0/38-15-СГ; ОСОБА_12 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:027:7001. В подальшому ОСОБА_12 здійснив поділ належної йому ділянки з кадастровим номером 3221884000:33:027:7001, у зв`язку з чим набув право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3221884000:33:027:7003 площею 0,0132 га та 3221884000:33:027:7004 площею 0,1056 га, що підтверджується копіями вказаних наказів (а.с. 35-44 т. 1).

Після цього на підставі договорів купівлі-продажу від 15.12.2016 року ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 відчужили всі вказані вище ділянки на користь ОСОБА_13 , що підтверджується копіями інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно (а.с. 48-82 т. 1).

Набуті ОСОБА_13 земельні ділянки 04.01.2017 року об`єднано в одну земельну ділянку з кадастровим номером 3221884000:33:022:6010 площею 1,1477 га, що підтверджується копіями інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно (а.с. 83-85 т. 1).

Крім того, 12.10.2017 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3221884000:33:022:6010 площею 1,1477 га здійснено поділ, в результаті якого утворились нові земельні ділянки з кадастровими номерами: 3221884000:33:022:6011 площею 0,1 га, 3221884000:33:022:6012 площею 0,3 га, 3221884000:33:022:6013 площею 0,4377 га, 3221884000:33:022:6014 площею 0,1га, 3221884000:33:022:6015 площею 0,1 га, 3221884000:33:022:6016 площею 0,11 га.

В подальшому, ОСОБА_13 відчужено на користь третіх осіб вказані вище земельні ділянки у зв`язку з чим, право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3221884000:33:022:6011, 3221884000:33:022:6012 та 3221884000:33:022:6013 перейшло до ОСОБА_14 , а право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3221884000:33:022:6014 та 3221884000:33:022:6015 до ОСОБА_15 , а право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3221884000:33:022:6016 - до ОСОБА_16 , що підтверджується копіями інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно (а.с. 86-103 т. 1).

29.08.2017 року на підставі договорів купівлі-продажу за №№ 4816, 4819 та 4822 ОСОБА_14 відчужив належні йому земельні ділянки з кадастровими номерами 3221884000:33:022:6011, 3221884000:33:022:6012 та 3221884000:33:022:6013 на користь ОСОБА_17 , що підтверджується копіями інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно (а.с. 133-146 т. 1).

03.04.2020 року ОСОБА_17 на підставі договорів купівлі-продажу за №№ 308, 309 та 310 відчужив належні йому земельні ділянки з кадастровими номерами 3221884000:33:022:6011, 3221884000:33:022:6012 та 3221884000:33:022:6013 на користь ОСОБА_1 , що підтверджується копіями інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно (а.с. 115 т. 4).

13.04.2020 року ОСОБА_16 на підставі договору купівлі-продажу за № 342 відчужив належну йому земельну ділянку з кадастровим номером 3221884000:33:022:6016 площею 0,1100 га на користь ОСОБА_2 , що підтверджується копіями інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно (а.с. 115 т. 4).

ДП «Вищедубечанське лісове господарство» є постійним користувачем земельних ділянок для ведення лісового господарства на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району загальною площею 14 446,5 га відповідно до державного акту на право постійного користування землею від 24.09.1998 серії ІІ-КВ № 003309 та матеріалів лісовпорядкування (планшетів, таксаційних описів тощо).

Відповідно до листа Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем «Київгеоінформатика» від 23.06.2017 року № 01-01/393 з доданими схемами, зазначено, що земельні ділянки з кадастровими номерами 3221884000:33:016:6001, 3221884000:33:022:6011, 3221884000:33:022:6012, 3221884000:33:022:6013, 3221884000:33:022:6014, 3221884000:33:022:6015 та 3221884000:33:022:6016 повністю накладаються на землі ДП «Вищедубечанське лісове господарство», згідно державного акту на право постійного користування землею від 24.09.1998 серії ІІ-КВ № 003309 (а.с. 33-34 т. 1).

Відповідно до листа ДП «Вищедубечанське лісове господарство» від 21.06.2017 року № 09-01/342 вбачається, що земельні ділянки з кадастровими номерами 3221884000:33:016:6001, 3221884000:33:022:6011, 3221884000:33:022:6012, 3221884000:33:022:6013, 3221884000:33:022:6014, 3221884000:33:022:6015 та 3221884000:33:022:6016 знаходяться в постійному користуванні ДП «Вищедубечанське лісове господарство» у кварталі 813 виділ 7, 8 Хотянівського лісництва та квартал 711 виділ 6 Дубечанського лісництва в адміністративних межах Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області. Вище наведені земельні ділянки відведені у приватну власність без відома та погодження ДП «Вищедубечанське лісове господарство» (а.с. 24 т. 1).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що хоча оспорювані земельні ділянки відведені у приватну власність без відома та погодження ДП «Вищедубечанське лісове господарство», тобто з порушенням порядку виділення земельної ділянки, вони не підлягають витребуванню від відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки останні є добросовісними набувачами земельних ділянок, набули права власності на земельні ділянки у встановлений законом спосіб, шляхом укладання правочину, який визнаний держаними органами.

При цьому судом враховано, що первісне безвідплатне відчуження майна здійснено державою шляхом прийняття рішень державним органом, тобто внаслідок реалізації волі держави на розпорядження державною власністю. В подальшому майно набуто за відплатними правочинами у особи, яка мала право на його відчуження, про що свідчить нотаріальний порядок укладання правочинів та їх визнання державними органами, про що свідчить державна реєстрація цих правочинів.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Правовий статус лісів та земельних ділянок, на яких розташовані ліси, визначається Конституцією України та законами України.

Згідно зі статтею 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Відповідно до статті 1 ЗК України (в редакції чинній на час видачі оспорюваних наказів) земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Статтею 19 ЗК України (в редакції чинній на час видачі оспорюваних наказів) встановлено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, зокрема, землі лісогосподарського призначення.

Відповідно до частини 7 статті 20 ЗК України (в редакції чинній на час видачі оспорюваних наказів) зміна цільового призначення земельних ділянок природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення, історико-культурного, лісогосподарського призначення, що перебувають у державній чи комунальній власності, здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини 2 статті 3 ЗК України (в редакції чинній на час видачі оспорюваних наказів) Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу..

Водночас статтею 5 ЛК України (в редакції чинній на час видачі оспорюваних наказів) передбачено, що До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства.

Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Згідно зі статтями 7, 8 ЛК України (в редакції чинній на час видачі оспорюваних наказів) ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи. У державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Частинами 1, 2 статті 84 ЗК України (в редакції чинній на час видачі оспорюваних наказів) встановлено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать зокрема і землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (частина 4 статті 84 ЗК України).

Відповідно до частин 1, 2 статті 92 ЗК України (в редакції чинній на час видачі оспорюваних наказів) право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають зокрема і підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності.

За змістом статті 13 ЗК України (в редакції чинній на час видачі оспорюваних наказів) до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Згідно із статтею 141 ЗК Українип ідставами припинення права користування земельною ділянкою є:

а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;

б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом;

в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій;

г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;

ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

д) систематична несплата земельного податку або орендної плати;

е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці;

є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Відповідно до статті 149 ЗК України (в редакції чинній на час видачі оспорюваних наказів) земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку.

У цій справі прокурор в інтересах держави оспорює правомірність наказів Головного управління Держгеокадастру у Київській області, виданих у 2015 році про надання громадянам у приватну власність земельних ділянок для індивідуального садівництва на території Лебедівської сільської ради, які перебували у державній власності та право користування якими належало Державному підприємству «Вищедубечанське лісове господарство», що підтверджується державним актом на право постійного користування землею від 24.09.1998 серії ІІ-КВ № 003309 (а.с. 33-34 т. 1), та як наслідок набуття ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності на землі лісогосподарського призначення.

З матеріалів справи вбачається, що оспорювані земельні ділянки Кабінетом Міністрів України не вилучалися і Державне підприємство «Вищедубечанське лісове господарство» відповідне погодження не надавало, зміна їх цільового призначення у порядку передбачному статтею 20 ЗК України не проводилась.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З урахуванням встановлених обставин справи та наведених положень закону, колегія суддів приходить до висновку, що оспорювані земельні ділянки неправомірно вибули із володіння держави, оскільки не дотримано вимог статей 20,141, 149 ЗК України (в редакції чинній на час видачі оспорюваних наказів)

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 16 цього Кодексу передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом зазначених норм права, суд, шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права та охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17).

Власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, низки договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших.

Водночас відповідно до частини 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Верховний Суд у постанові від 26.01.2022 у справі № 367/8744/16-ц у подібних правовідносинахзауважив, що під час розгляду справи, суду необхідно перевірити добросовісність/недобросовісність набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, і в залежності від встановлених обставин ухвалювати судове рішення.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року).

Вирішуючи спір, суд має належним чином з`ясувати обставини справи та надати їм правову оцінку, з урахуванням встановлених обставин справи за допомогою «трискладового тесту» як юридичної конструкції, який є засобом перевірки необхідності втручання в права особи, вирішити конфлікт між правами та інтересами держави як власника лісів та фізичних осіб, які набули ці земельні ділянки у власність.

Верховний Суд зауважив, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Отже, критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року).

ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України).

На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у пункті 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19).

Колегія суддів вважає, що при вирішенні цієї справи судом першої інстанції належним чином перевірено добросовісність/недобросовісність набувачів оспорюваних ділянок - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , та правильно оцінено критерій пропорційності втручання у право набувачів майна.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачі в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для лісу (ст.1 ЛК України) природних ознак (наявності лісової (деревної) рослинності) спірних земельних ділянок знали або, проявивши розумну обачність, могли знати про те, що ліс і ділянки вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх добросовісність під час набуття спірних ділянок у власність під обґрунтований сумнів, на увагу не заслуговують з наступних підстав.

У пунктах 6.44., 6.45., 6.46. постанови від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.

Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).

На час укладення відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договорів купівлі-продажу від 03.04.2020 року та 13.04.2020 року було запроваджено Державний реєстр речових прав на нерухоме майно.

Відомості з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей (пункт 6.50. постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

Відповідачі набули право власності на спірні земельні ділянки у передбачений законодавством України спосіб за відплатними нотаріально посвідченими договорами купівлі-продажу, що підтверджується витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 20.11.2011 року Рисовський проти України визначено, що ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

За змістом статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини у справі "Стретч проти Сполученого Королівства" від 24 червня 2003 року самі по собі допущені органами влади порушення при передачі майна у власність особи не можуть бути безумовною підставою для повернення цього майна державі, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого набувача майна.

Відповідачі, які є добросовісними набувачами не можуть відповідати за правомірність рішень державного органу, за якими відбулось первісне безвідплатне відчуження майна.

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар (пункт 6.53. постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

Отже, в цій справі втручання у право власності відповідачів порушуватиме статтю 1 Першого протоколу до Конвенції Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Враховуючи викладене, судове рішення у цій справі є законним та обгрунтованим, оскільки за встановлених обставин майно у відповідачів не може бути витребувано в порядку статей 387, 388 ЦК України, а права позивача в зв`язку з цим захисту не підлягають.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 4 лютого 2022 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повна постанова складена 14 квітня 2023 року.

Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна

Судді: Л.Д. Поливач

А.М. Стрижеус