Постанова

від 14.02.2024 по справі 363/3873/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 363/3873/17

провадження № 61-7445св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України,

відповідачі: Головне управління Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

треті особи: державне підприємство «Вищедубечанське лісове господарство», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 04 лютого 2022 року у складі судді Рудюка О. Д. та постанову Київського апеляційного суду від 22 березня 2023 року у складі колегії суддів: Шкоріної О. І., Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів Українизвернувся до суду з позовом до ГУ Держгеокадастру у Київській області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання недійсними наказів, витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння.

Позов обґрунтовано тим, що державне підприємство «Вищедубечанське лісове господарство» (далі - ДП «Вищедубечанське лісове господарство») є постійним користувачем земельних ділянок для ведення лісового господарства на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району загальною площею 14 446,5 га відповідно до державного акту на право постійного користування землею від 24 вересня 1998 року серії ІІ-КВ № 003309 та матеріалів лісовпорядкування (планшетів, таксаційних описів тощо).

На підставі наказів ГУ Держгеокадастру у Київській області громадянам надано у приватну власність земельні ділянки для індивідуального садівництва на території Лебедівської сільської ради, а саме: наказом від 19 серпня 2015 року - ОСОБА_3 , площею 0,1032 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7004; від 04 вересня 2015 року № 81-10-7777.3-5142/0/38/-15-СГ - ОСОБА_4 , площею 0,1032 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7002; від 19 серпня 2015 року № 10-1516/36-15-СГ - ОСОБА_5 , площею 0,1060 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7001; від 01 вересня 2015 року № 10-2102/36-15-СГ - ОСОБА_6 , площею 0,1170 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7003; від 04 вересня 2015 року № 81-10-7777.3-5140/0/38-15-СГ - ОСОБА_7 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7008; від 04 вересня 2015 року № 81-10-7777.3-5138/0/38-15-СГ - ОСОБА_8 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:020:7002; від 08 вересня 2015 року № 10-2681/36-15-СГ - ОСОБА_9 , площею 0,1195 га, кадастровий номер 3221884000:33:010:7001; від 04 вересня 2015 року № 81-10-7777.3-5139/0/38-15-СГ - ОСОБА_10 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:022:7005; від 04 вересня 2015 року № 81-10-7777.3-5147/0/38-15-СГ - ОСОБА_11 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:020:7001; від 04 вересня 2015 року № 81-10-7777.3-5137/0/38-15-СГ - ОСОБА_12 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:027:7001.

В подальшому ОСОБА_12 здійснив поділ належної йому ділянки з кадастровим номером 3221884000:33:027:7001, у зв`язку з чим набув право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3221884000:33:027:7003, площею 0,0132 га, та 3221884000:33:027:7004, площею 0,1056 га. Після цього на підставі ряду цивільно-правових угод ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 відчужили всі вказані ділянки на користь ОСОБА_13 .

Набуті ОСОБА_13 земельні ділянки 04 січня 2017 року об`єднано в одну земельну ділянку з кадастровим номером 3221884000:33:022:6010, площею 1,1477 га. 12 жовтня 2017 року щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3221884000:33:022:6010, площею 1,1477 га, здійснено поділ, в результаті якого утворились нові земельні ділянки з кадастровими номерами: 3221884000:33:022:6011, площею 0,1 га, 3221884000:33:022:6012, площею 0,3 га, 3221884000:33:022:6013, площею 0,4377 га, 3221884000:33:022:6014, площею 0,1 га, 3221884000:33:022:6015, площею 0,1 га, 3221884000:33:022:6016, площею 0,11 га.

В подальшому ОСОБА_13 відчужено на користь третіх осіб вказані земельні ділянки, у зв`язку з чим право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3221884000:33:022:6011, 3221884000:33:022:6012 та 3221884000:33:022:6013 перейшло до ОСОБА_14 , а право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3221884000:33:022:6014 та 3221884000:33:022:6015 - до ОСОБА_15 , а право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3221884000:33:022:6016 - до ОСОБА_16 .

Спірні земельні ділянки перебувають у постійному користуванні ДП «Вищедубечанське лісове господарство», повністю накладаються на ці землі та набуті відповідачами у приватну власність всупереч статті 84, частинам четвертої і сьомої статті 122, частини п`ятої статті 116, частини дев`ятої статті 149 ЗК України та статей 16, 27 ЛК України, без згоди постійного землекористувача, без вилучення їх з постійного користування, в порядку передбаченому законом, а також порушено порядок зміни цільового призначення земельних ділянок всупереч статті 20 ЗК України, статті 57 ЛК України, без погодження відповідними органами лісового господарства. Крім того, спірні земельні ділянки набуті відповідачами всупереч вимог статей 186, 186-1 ЗК України, статей 9, 95 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації», розпорядженню Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2008 року № 610-р., тобто без проведення землевпорядної експертизи та погодження проекту органами лісового господарства. У зв`язку з цим, прийняті накази ГУ Держгеокадастру у Київській області підлягають визнанню недійсними на підставі статей 152, 155 ЗК України та статей 16, 21, 393 ЦК України та лише повернення земельних ділянок їх належному власнику - Кабінету Міністрів України забезпечить інтереси держави та відновить порушені права ДП «Вищедубечанське лісове господарство».

В ході судового розгляду за клопотанням позивача ухвалою суду залучено до участі у справі як відповідача ОСОБА_1 та замінено відповідача у справі ОСОБА_17 на ОСОБА_1 , відповідача ОСОБА_16 на ОСОБА_2 .

Просив суд:

визнати недійсними накази ГУ Держгеокадастру у Київській області про надання у приватну власність земельних ділянок для індивідуального садівництва на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області, а саме: від 19 серпня 2015 року - ОСОБА_3 , площею 0,1032 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7004; від 04 вересня 2015 року № 81-10-7777.3-5142/0/38/-15-СГ - ОСОБА_4 , площею 0,1032 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7002; від 19 серпня 2015 року № 10-1516/36-15-СГ - ОСОБА_5 , площею 0,1060 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7001; від 01 вересня 2015 року № 10-2102/36-15-СГ - ОСОБА_6 , площею 0,1170 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7003; від 04 вересня 2015 року № 81-10-7777.3-5140/0/38-15-СГ - ОСОБА_7 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7008; від 04 вересня 2015 року № 81-10-7777.3-5138/0/38-15-СГ - ОСОБА_8 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:020:7002; від 08 вересня 2015 року № 10-2681/36-15-СГ - ОСОБА_9 , площею 0,1195 га, кадастровий номер 3221884000:33:010:7001; від 04 вересня 2015 року № 81-10-7777.3-5139/0/38-15-СГ - ОСОБА_10 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:022:7005; від 04 вересня 2015 року № 81-10-7777.3-5147/0/38-15-СГ - ОСОБА_11 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:020:7001; від 04 вересня 2015 року № 81-10-7777.3-5137/0/38-15-СГ - ОСОБА_12 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:027:7001;

витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України з чужого незаконного володіння:

ОСОБА_1 земельні ділянки, площею 0,1 га, з кадастровим номером 3221884000:33:022:6011, площею 0,3 га, з кадастровим номером 3221884000:33:022:6012 та площею 0,4377 га, з кадастровим номером 3221884000:33:022:6013;

ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1000 га, з кадастровим номером 3221884000:33:022:6014, площею 0,1000 га, з кадастровим номером 3221884000:33:022:6015, площею 0,1100 га, з кадастровим номером 3221884000:33:022:6016, які розташовані на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області.

стягнути з відповідачів на користь прокуратури Київської області витрати по сплаті судового збору.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 04 лютого 2022 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 22 березня 2023 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що судом вбачаються порушення порядку виділення земельної ділянки.На підтвердження факту віднесення спірних земельних ділянок, до земель лісогосподарського призначення надано лист КДП «Київгеоінформатика» від 23.06.2017 року з схемою накладення спірних земельних ділянок на землі, що перебувають у постійному користування ДП «Вищедубечанське лісове господарство» згідно Державного акту на право постійного користування землею від 24.09.1998 року серії ІІ-КВ № 003309, листом ДП «Вищедубечанське лісове господарство» від 21.06.2017 року з доданими копіями планшету № 1 та таксаційними описами, листом ВО «Укрдержліспроект» від 23.09.2019 року № 542 з фрагментами з публічної карти з нанесеними межами кварталів 710.711 Дебечанського лісовпорядкування відповідно до матеріалів лісовпорядкування та межами земельних ділянок згідно з поданими кадастровими номерами, а тому є належними доказами підтвердження факту належності спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення.

Договори купівлі-продажу земельних ділянок ніким не оспорювалися та суду не надано доказів, щодо визнання вказаних договорів недійсними або нікчемними. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було набуто право власності на спірні земельні ділянки за цивільно-правовою угодою, яка була посвідчена не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, який установлений законом - договорами купівлі продажу, а тому останні є добросовісними набувачами права власності на вказані земельні ділянки.За таких обставин, позбавлення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 права власності на земельні ділянки, на думку суду, буде мати ознаки непропорційного втручання держави у її право власності, оскільки вказані особи набули права власності на підставі оплатних договорів купівлі продажу.

Первісне безвідплатне відчуження майна здійснено державою шляхом прийняття рішень державним органом, тобто внаслідок реалізації волі держави на розпорядження державною власністю. В подальшому майно набуто за відплатними правочинами у особи, яка мала право на його відчуження, про що свідчить нотаріальний порядок укладання правочинів та їх визнання державними органами, про що свідчить державна реєстрація цих правочинів.

Апеляційний суд погодився з такими висновками суду першої інстанції та зазначив, що спірні земельні ділянки Кабінетом Міністрів України не вилучалися і ДП «Вищедубечанське лісове господарство» відповідне погодження не надавало, зміна їх цільового призначення у порядку, передбаченому статтею 20 ЗК України, не проводилась. З урахуванням встановлених обставин справи, вказані земельні ділянки неправомірно вибули із володіння держави, оскільки не дотримано вимог статей 20, 141, 149 ЗК України (в редакції чинній на час видачі оспорюваних наказів)

Разом з тим, при вирішенні цієї справи судом першої інстанції належним чином перевірено добросовісність/недобросовісність набувачів оспорюваних ділянок - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та правильно оцінено критерій пропорційності втручання у право набувачів майна.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачі в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для лісу (статті 1 ЛК України), природних ознак (наявності лісової (деревної) рослинності) спірних земельних ділянок знали або, проявивши розумну обачність, могли знати про те, що ліс і ділянки вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх добросовісність під час набуття спірних ділянок у власність під обґрунтований сумнів, не заслуговують на увагу. У пунктах 6.44., 6.45., 6.46. постанови від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію пропорційності втручання у право набувача майна, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду згідно зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19, пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19, пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження

№ 12-44гс20, пункти 7.15, 7.16).

На час укладення відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договорів купівлі-продажу від 03 квітня 2020 року та 13 квітня 2020 року було запроваджено Державний реєстр речових прав на нерухоме майно. Відповідачі набули право власності на спірні земельні ділянки у передбачений законодавством України спосіб за відплатними нотаріально посвідченими договорами купівлі-продажу. Відповідачі, які є добросовісними набувачами, не можуть відповідати за правомірність рішень державного органу, за якими відбулось первісне безвідплатне відчуження майна. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 20 листопада 2011 року Рисовський проти України ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Відповідачі, які є добросовісними набувачами, не можуть відповідати за правомірність рішень державного органу, за якими відбулось первісне безвідплатне відчуження майна.

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар (пункт 6.53. постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).

Отже, в цій справі втручання у право власності відповідачів порушуватиме статтю 1 Першого протоколу до Конвенції Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Тому за встановлених обставин майно у відповідачів не може бути витребувано в порядку статей 387, 388 ЦК України, а права позивача в зв`язку з цим захисту не підлягають.

Аргументи учасників справи

У травні 2023 року заступник керівника Київської обласної прокуратури звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив скасувати рішення судів і ухвалити нове про задоволення позову. Судові витрати стягнути з відповідачів на рахунок Київської обласної прокуратури.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди зробили помилковий висновок про неможливість витребування у кінцевих набувачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спірних земельних ділянок лісогосподарського призначення у зв`язку із неоскарженням підстав набуття такого права.

Помилковими є і висновки судів щодо непропорційного втручання держави у право власності відповідачів на спірні земельні ділянки лісогосподарського призначення. У спірних правовідносинах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набули право власності на земельні ділянки, які відносяться до земель лісогосподарського призначення, вкриті лісовою рослинністю та використовуються спеціалізованим лісогосподарським підприємством для ведення лісового господарства. Відповідачі в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих, характерних для лісу природних ознак (наявності лісової (деревної) рослинності) спірних земельних ділянок знали або, проявивши розумну обачність, могли знати про те, що ліс І ділянки вибули з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх добросовісність під час набуття спірних ділянок у власність під обґрунтований сумнів.

Звернення до суду з позовом у цій справі по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу.

У липні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_1 , поданий представником ОСОБА_18 , у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Судові витрати покласти на скаржника.

Зазначає, що 03 квітня 2020 року між ним та ОСОБА_17 (первісний відповідач, якого було замінено ухвалою від 12 січня 2022 року) було укладено три договори купівлі-продажу земельних ділянок, які є дійсними, чинними та ніким не оспорюваними. Відтак, суд першої інстанції, з яким обґрунтовано погодився апеляційний суд, в оскаржених рішеннях зробили правильний висновок про те, що, зокрема, ОСОБА_1 набув права власності на спірні земельні ділянки у передбачений законом спосіб. Посилання скаржника на правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду, є нерелевантними до спірних правовідносин.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 29 вересня 2020 року у справі № 988/2908/16-ц, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16, від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20; від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц; у постановах Верховного Суду: від 05 квітня 2023 року у справі № 2-570/12, від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц; у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2510ц15).

Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2024 року відмовлено заступнику керівника Київської обласної прокуратури у задоволенні клопотання про участь у судовому засіданні, справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що на підставі наказів ГУ Держгеокадастру у Київській області громадянам надано у приватну власність земельні ділянки для індивідуального садівництва на території Лебедівської сільської ради, а саме: наказом від 19 серпня 2015 року - ОСОБА_3 , площею 0,1032 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7004; від 04 вересня 2015 року № 81-10-7777.3-5142/0/38/-15-СГ - ОСОБА_4 , площею 0,1032 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7002; від 19 серпня 2015 року № 10-1516/36-15-СГ - ОСОБА_5 , площею 0,1060 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7001; від 01 вересня 2015 року № 10-2102/36-15-СГ - ОСОБА_6 , площею 0,1170 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7003; від 04 вересня 2015 року № 81-10-7777.3-5140/0/38-15-СГ - ОСОБА_7 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:016:7008; від 04 вересня 2015 року № 81-10-7777.3-5138/0/38-15-СГ - ОСОБА_8 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:020:7002; від 08 вересня 2015 року № 10-2681/36-15-СГ - ОСОБА_9 , площею 0,1195 га, кадастровий номер 3221884000:33:010:7001; від 04 вересня 2015 року № 81-10-7777.3-5139/0/38-15-СГ - ОСОБА_10 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:022:7005; від 04 вересня 2015 року № 81-10-7777.3-5147/0/38-15-СГ - ОСОБА_11 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:020:7001; від 04 вересня 2015 року № 81-10-7777.3-5137/0/38-15-СГ - ОСОБА_12 , площею 0,12 га, кадастровий номер 3221884000:33:027:7001.

В подальшому ОСОБА_12 здійснив поділ належної йому ділянки з кадастровим номером 3221884000:33:027:7001, у зв`язку з чим набув право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3221884000:33:027:7003 площею 0,0132 га та 3221884000:33:027:7004, площею 0,1056 га.

На підставі договорів купівлі-продажу від 15 грудня 2016 року ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 відчужили вказані ділянки на користь ОСОБА_13 .

Набуті ОСОБА_13 земельні ділянки 04 січня 2017 року об`єднано в одну земельну ділянку з кадастровим номером 3221884000:33:022:6010, площею 1,1477 га. В подальшому щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3221884000:33:022:6010, площею 1,1477 га, здійснено поділ, в результаті чого утворились нові земельні ділянки з кадастровими номерами: 3221884000:33:022:6011, площею 0,1 га, 3221884000:33:022:6012, площею 0,3 га, 3221884000:33:022:6013, площею 0,4377 га, 3221884000:33:022:6014, площею 0,1 га, 3221884000:33:022:6015, площею 0,1 га, 3221884000:33:022:6016, площею 0,11 га.

ОСОБА_13 відчужив на користь третіх осіб вказані земельні ділянки у зв`язку з чим, право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3221884000:33:022:6011, 3221884000:33:022:6012 та 3221884000:33:022:6013 перейшло до ОСОБА_14 , право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3221884000:33:022:6014 та 3221884000:33:022:6015 - до ОСОБА_15 , право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3221884000:33:022:6016 - до ОСОБА_16

29 серпня 2017 року на підставі договорів купівлі-продажу за № № 4816, 4819 та 4822 ОСОБА_14 відчужив належні йому земельні ділянки з кадастровими номерами 3221884000:33:022:6011, 3221884000:33:022:6012 та 3221884000:33:022:6013 на користь ОСОБА_17

03 квітня 2020 року ОСОБА_17 на підставі договорів купівлі-продажу за № № 308, 309 та 310 відчужив належні йому земельні ділянки з кадастровими номерами 3221884000:33:022:6011, 3221884000:33:022:6012 та 3221884000:33:022:6013 на користь ОСОБА_1

13 квітня 2020 року ОСОБА_16 на підставі договору купівлі-продажу за № 342 відчужив належну йому земельну ділянку з кадастровим номером 3221884000:33:022:6016, площею 0,1100 га, на користь ОСОБА_2

ДП «Вищедубечанське лісове господарство» є постійним користувачем земельних ділянок для ведення лісового господарства на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району, загальною площею 14 446,5 га, відповідно до державного акту на право постійного користування землею від 24 вересня 1998 року серії ІІ-КВ № 003309 та матеріалів лісовпорядкування (планшетів, таксаційних описів тощо).

Відповідно до листа Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем «Київгеоінформатика» від 23 червня 2017 року № 01-01/393 з доданими схемами, зазначено, що земельні ділянки з кадастровими номерами 3221884000:33:016:6001, 3221884000:33:022:6011, 3221884000:33:022:6012, 3221884000:33:022:6013, 3221884000:33:022:6014, 3221884000:33:022:6015 та 3221884000:33:022:6016 повністю накладаються на землі ДП «Вищедубечанське лісове господарство», згідно державного акту на право постійного користування землею від 24 вересня 1998 року серії ІІ-КВ № 003309.

Відповідно до листа ДП «Вищедубечанське лісове господарство» від 21 червня 2017 року № 09-01/342, земельні ділянки з кадастровими номерами 3221884000:33:016:6001, 3221884000:33:022:6011, 3221884000:33:022:6012, 3221884000:33:022:6013, 3221884000:33:022:6014, 3221884000:33:022:6015 та 3221884000:33:022:6016 знаходяться в постійному користуванні ДП «Вищедубечанське лісове господарство» у кварталі 813 виділ 7, 8 Хотянівського лісництва та квартал 711 виділ 6 Дубечанського лісництва в адміністративних межах Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області. Наведені земельні ділянки відведені у приватну власність без відома та погодження ДП «Вищедубечанське лісове господарство».

Спірні земельні ділянки Кабінетом Міністрів України не вилучалися і ДП «Вищедубечанське лісове господарство» відповідне погодження не надавало, зміна їх цільового призначення у порядку, передбаченому статтею 20 ЗК України, не проводилась.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог прокурора до ГУ Держгеокадастру у Київській області про визнання недійсними наказів

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23)).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), на яку посилається особа, яка подала касаційну скаргу, вказано, що:

«56. Тому Велика Палата Верховного Суду підтверджує свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності. Такий висновок випливає з постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18), на яку посилається Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, постанов Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, розділ 1.5.4).

109. Водночас Велика Палата Верховного Суду знову звертає увагу, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження № 12-95гс19, пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 35), від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19, пункт 52)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони» (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 50), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункт 84), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення.

146. Велика Палата Верховного Суду знов нагадує, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256 цс 18, пункти 95-98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86, 115), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункти 63, 74) та інших.

147. Таким чином, належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). І такі вимоги позивачем пред`явлені (див. наступний розділ цієї постанови).

148. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження

№ 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших.

150. Так, для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86)). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19)).

155. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 52), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 76)».

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

У пункті 7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 922/1830/19 (провадження № 12-91гс20) вказано, що:

«Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що в разі якщо держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, зокрема, у цивільних (господарських) відносинах розглядається як поведінка держави у цих відносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава (зокрема, цивільних, господарських), органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах (пункти 6.21, 6.22 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 5023/10655/11 від 20 листопада 2018 року, пункти 4.19, 4.20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що і в судовому процесі, зокрема в цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (пункт 35 постанови ВП від 27 лютого 2019 року, справа № 761/3884/18). Такий же висновок справедливий щодо господарського процесу. Отже, під час розгляду спору в суді фактичною стороною у справі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган. Законодавство передбачає два випадки представництва прокурором у суді законних інтересів держави у разі їх порушення або загрози порушення: захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; відсутній орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту інтересів держави. Водночас в обох цих випадках прокурор здійснює представництво держави, яка і є фактичною стороною у справі.

У цій справі прокурор пред`явив, зокрема, вимогу про визнання незаконним та скасування наказу ГУ Держземагентства у Харківській області, відповідачем визначив ГУ Держгеокадастру у Харківській області. Отже, в частині цієї позовної вимоги позов фактично пред`явлений державою (в особі прокурора) до неї самої (в особі ГУ Держгеокадастру у Харківській області). Зазначене не відповідає частині першій статті 45 ГПК України, відповідно до якої сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Отже, позивач і відповідач не можуть збігатися, оскільки такий збіг унеможливлює наявність спору. Подібних висновків, але щодо участі органів державної влади в адміністративному процесі Велика Палата Верховного Суду дійшла в постанові від 13 листопада 2019 року у справі № 826/3115/17.

Разом з тим позивач у межах розгляду справи може посилатися, зокрема, на незаконність зазначеного наказу без заявлення вимоги про визнання його незаконними та скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не зумовлюють правових наслідків, на які вони спрямовані (див. пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19. Подібні за змістом висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, також у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18))».

У справі, що переглядається:

позивач пред`явив, зокрема, вимоги про визнання недійсними наказів ГУ Держгеокадастру у Київській області про надання у приватну власність земельних ділянок, цей орган державної влади визначив відповідачем. Отже, в частині цих позовних вимог позов фактично пред`явлений державою (в особі прокурора) до неї самої (в особі ГУ Держгеокадастру у Київській області). Зазначене не відповідає частині першій статті 48 ЦПК України, відповідно до якої сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Отже, позивач і відповідач не можуть збігатися;

позивач - держава, інтереси якої представляє прокурор, вважаючи себе власником спірних земельних ділянок лісогосподарського призначення, прагне витребувати своє майно від осіб, які заволоділи ним (статті 387, 388 ЦК України). Тому позивач у межах розгляду справи у спорі за віндикаційним позовом може посилатися, зокрема, на незаконність зазначених наказів ГУ Держгеокадастру у Київській областібез заявлення вимоги про визнання їх недійсними та/або скасування, оскільки такі рішення за умови їх невідповідності закону не зумовлюють правових наслідків, на які вони спрямовані. Суд має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення.

За таких обставин суди зробили правильний висновок про відмову у задоволення позовних вимог в зазначеній частині, проте помилилися щодо мотивів такої відмови. Тому оскаржені рішення в цій частині належить змінити в мотивувальній частині.

Щодо позовних вимог прокурора до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. Лісова ділянка - ділянка лісового фонду України з визначеними межами, виділена відповідно до цього кодексу для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів без вилучення її у землекористувача або власника землі (частини друга - четверта статті 1 ЛК України, тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).

У державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону (стаття 8 ЛК України).

За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 ЗК України).

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет: складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб (пункт «б» частини першої статті 164 ЗК України).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17)).

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. пункт 58 постанови Великої Палати від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), на яку посилається особа, яка подала касаційну скаргу, вказано, що:

«55. Отже, всилу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою.

64. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

168. Тому відмова в задоволенні віндикаційного позову з тих підстав, що підстави набуття відповідачами права власності на земельні ділянки не визнані недійсними, або що вони не оскаржені, відповідні позовні вимоги не пред`явлені, не допускається, а висновок, що зазначене свідчить про відсутність права власності позивача, є помилковим. Отже, суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про відсутність права власності позивача на спірні земельні ділянки.

179. З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду вважає, що особи, яким були відчужені земельні ділянки рішенням Сільради від 27 травня 2010 року № 1052-35-V, проявивши розумну обачність, не могли не знати про незаконність набуття ними цих земельних ділянок, які були заліснені. Тому ці особи не можуть вважатися такими, які покладалися на легітимність добросовісних дій органу місцевого самоврядування. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 61)).

189. Повернення державі земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

190. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

211. На підставі наявних у справі матеріалів суду слід зробити висновки про можливість витребування від відповідачів земельних ділянок, про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду про необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна, викладені, зокрема, у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (провадження № 12-127гс19), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19); а також про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 61))».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20), на яку є посилання в касаційній скарзі, зазначено, що:

«143. Заволодіння приватними особами земельними ділянками лісогосподарського призначення всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

144. У справі, рішення в якій переглядаються, суспільний інтерес спрямований на витребування спірної земельної ділянки з володіння кінцевої набувачки на користь держави для задоволення соціальної потреби у відновленні становища, яке існувало до порушення права власності держави на цю ділянку, а саме: у збереженні лісового фонду; у недопущенні передання земель лісогосподарського призначення у приватну власність усупереч чинному законодавству; у недопущенні маніпуляцій із цільовим призначенням таких земель шляхом їхнього виділення для будівництва й обслуговування житлового будинку та господарських споруд.

145. Вирішуючи питання про витребування земельної ділянки, суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності, насамперед, володільця цього майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що відсутність договірних відносин між сторонами до моменту укладення договору не означає, що на переддоговірній стадії сторони не несуть жодних обов`язків. Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема, добросовісно. Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункти 37, 38), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 52), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20(пункт 40)).

146. Звернення особи до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з метою отримання земельної ділянки лісогосподарського призначення у власність зумовлене інтересом особи в отриманні цієї земельної ділянки за відсутності для цього визначених законом перешкод. Наявність останніх має унеможливлювати реалізацію відповідного інтересу. Крім того, пропозиція нерозумних умов, тобто таких, які завідомо є неприйнятними через існування законодавчих заборон і обмежень, а також прийняття іншою стороною таких умов може підтверджувати недобросовісність поведінки обох сторін.

147. Суд апеляційної інстанції, задовольняючи вимогу про витребування спірної земельної ділянки, не оцінив поведінку кінцевої набувачки як недобросовісну, зокрема не встановив, що вона в силу об`єктивних, видимих природних властивостей спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, могла та повинна були знати про те, що ця ділянка належить до земель лісогосподарського призначення, тобто не може бути призначеною для будівництва й обслуговування житлового будинку (див. близькі за змістом висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункт 90), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 108), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 55, 179)). Крім того, апеляційний суд не оцінив поведінку кінцевої набувачки і як добросовісну.

148. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що для дотримання вимоги пропорційності витребування спірної земельної ділянки легітимній меті застосування такого обмеження права на мирне володіння майном під час нового розгляду справи апеляційний суд має, зокрема, звернути увагу на те, чи була або могла бути кінцева набувачка на момент придбання спірної земельної ділянки обізнаною з її фактичним місцезнаходженням, природними властивостями, доступною для ознайомлення документацією тощо».

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін,кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Докази у справі, надані сторонами, суд оцінює за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (частини перша та друга статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

суди встановили, що спірні земельні ділянки належать до земель лісогосподарського призначення, які Кабінетом Міністрів України з державної власності не вилучалися і ДП «Вищедубечанське лісове господарство» відповідне погодження не надавало, зміна їх цільового призначення у порядку, передбаченому статтею 20 ЗК України, не проводилась. За встановлених обставин суди зробили висновок, що вказані земельні ділянки неправомірно вибули із володіння держави. Висновки судів в цій частині в касаційному порядку не оскаржені;

суди, відмовляючи у задоволенні вимог про витребування спірних земельних ділянок, не оцінили поведінку кінцевих набувачів, зокрема не встановили, чи могли вони знати, проявивши розумну обачність, що ці ділянки належать до земель лісогосподарського призначення в силу об`єктивних, видимих природних властивостей спірних земельних ділянок, тобто їх заліснення, не з`ясували, чи були або могли бути відповідачі на момент придбання спірних земельних ділянок лісогосподарського призначення обізнаними з їх фактичним місцезнаходженням, природними властивостями, доступною для ознайомлення документацією тощо. Натомість зробили висновок про їх добросовісну поведінку лише з посиланням на те, що вказані особи набули права власності на підставі оплатних договорів купівлі-продажу, а добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно;

вказуючи на неможливість витребування спірних земельних ділянок у їх добросовісних набувачів, суди послались на те, що позбавлення відповідачів права на земельні ділянки буде мати ознаки непропорційного втручання держави у їх право власності, що порушуватиме статтю 1 Першого протоколу до Конвенції Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Проте такий висновок суди належним чином не мотивували, не врахували, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. Проте повернення державі земельної ділянки, що неправомірно вибула із володіння держави, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення;

відмова в задоволенні віндикаційного позову з тих підстав, що підстави набуття відповідачами права власності на земельні ділянки не визнані недійсними, або що вони не оскаржені, відповідні позовні вимоги не пред`явлені, не допускається. Тому помилковим є посилання, як на підставу відмови у позові прокурора, що договори купівлі-продажу земельних ділянок ніким не оспорювалися та суду не надано доказів щодо визнання вказаних договорів недійсними або нікчемними.

За таких обставин суди зробили передчасний висновок про відсутність підстав для задоволення позову в частині про витребування спірних земельних ділянок.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Тому судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про витребування земельних ділянок слід скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, рішення судів в частині відмови у задоволенні позовних вимог до ГУ Держгеокадастру у Київській області про скасування наказів змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині - справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Порядок розподілу судових витратвирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18)).

Керуючись статтями 400, 402, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задовольнити частково.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 04 лютого 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 березня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння скасувати.

Справу № 363/3873/17 в указаній частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 04 лютого 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 березня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України про визнання недійсними наказів змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Вишгородського районного суду Київської області від 04 лютого 2022 року та постанова Київського апеляційного суду від 22 березня 2023 року в скасованій частині втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук