Постанова

від 12.04.2023 по справі 334/10263/21

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 12.04.2023 Справа № 334/10263/21

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 334/10263/21 Головуючий у 1 інстанції: Турбіна Т.Ф.

Провадження № 22-ц/807/256/23 Суддя-доповідач: Маловічко С.В.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 квітня 2023 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого: Маловічко С.В.

суддів: Гончар М.С.

Подліянової Г.С.

за участі секретаря: Остащенко О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 липня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Запорізького міського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу,

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Запорізького міського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позову вказала, що наказом № 99/к від 25.04.2019 вона була прийнята на посаду соціального робітника відділення соціальної допомоги вдома Олександрівського району. 17 листопада 2021 року їй було доведено до відома наказ № 425 від 17.11.2021, в якому викладено попередження про відсторонення від роботи з 09.12.2021 у разі, якщо до цієї дати не буде надано документ, який підтверджує наявність профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 або медичний висновок про наявність абсолютних протипоказань проти такого щеплення. Наказом № 291 від 09.12.2021 її було відсторонено від роботи без збереження заробітної плати у зв`язку з відсутністю профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, строк відсторонення визначено до усунення причин, які зумовили таке відсторонення.

Відсторонення від роботи позивач вважає незаконним, оскільки відповідно до Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 не є обов`язковим. Таким відстороненням від роботи грубо порушуються її права, зокрема, право на працю, передбачене ст. 43 Конституції України. Вказує, що її відсторонення від роботи відбулося без дотримання вимог ч. 2 ст. 12 Закону «Про захист населення від інфекційних хвороб», ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення». Зазначає, що відповідачем не враховано, що вакцинація від COVID-19 може бути протипоказана тимчасово або взагалі, а наказом МОЗ № 2153 від 04.10.2021 зі змінами і доповненнями, внесеними наказом МОЗ України від 01.11.2021 № 2393, також закріплено, що обов`язковим щепленням підлягають всі визначені категорії працівників тільки в разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, що безпідставно було не враховано відповідачем і свідчить про незаконність наказу про відсторонення позивачки від роботи.

Також, на думку позивача, вимога щодо пред`явлення даних про щеплення від COVID-19, суперечить ст. 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», відповідно до якої людина має право на таємницю про стан свого здоров`я.

Крім того, зазначає, що стаття 46 КЗпПУ такої підстави як ненадання документу про щеплення від COVID-19 або висновку про протипоказання до щеплення для відсторонення від роботи не передбачає, а тому відсторонення від роботи згідно наказу МОЗ № 2153 від 04.10.2021 «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковому профілактичному щепленню» є незаконним.

Просить врахувати, що відповідач поставив її як працівника, що має на утриманні малолітню дитину, в скрутне матеріальне становище, залишивши без засобів існування.

Посилаючись на вказані доводи та обставини, позивач просила визнати незаконним та скасувати виданий відповідачем наказ № 291 від 09.12.2021, яким її було відсторонено від роботи без збереження заробітної плати, та стягнути середню заробітну плату за час вимушеного прогулу станом на 29.12.2021 в розмірі 7 236,20 грн.

Рішенням Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 липня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, просить рішення суду скасувати, та постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги у первісній редакції позивач зазначила лише норми матеріального і процесуального права, які, на її думку, порушив або не врахував суд при вирішенні справи.

Після виправлення недоліків щодо викладу змісту скарги у її оновленій редакції обґрунтування незаконності рішення суду містяться лише у її пунктах 5-17, у яких позивач зазначає наступне: згідно з наказом МОЗ від 24.12.2020р., яким була затверджена Дорожня карта, вакцинація від гострої респіраторної хвороби COVID-19 є добровільною; законодавством не передбачена така підстава для відсторонення працівника від роботи без збереження заробітної плати як відсутність щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, або відмова від вакцинації. Вважає, що роботодавець не може застосовувати до працівника, який не бажає вакцинуватись, будь-яких заходів впливу.

Також у скарзі наводяться справи, рішеннями у яких у подібних правовідносинах поновлені права працівників, з чим погодився Верховний Суд при їх перегляді в касаційному порядку.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач в особі адвоката Пономаренка О.О. зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з`ясовано їх правову природу та, як наслідок, ухвалено обгрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необгрунтованими. В зв`язку з наведеним, просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 03 жовтня 2022р. відкрито апеляційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 липня 2022р. в цій справі та визначено розглядати справу у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання.

Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 03 листопада 2022 року провадження у цій справі зупинялось до перегляду судового рішення у справі ЄУН 130/3548/21 у подібних відносинах Великою Палатою Верховного Суду.

Після оприлюднення 21.02.2023р. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у вказаній справі ухвалою Запорізького апеляційного суду від 23 лютого 2023 року провадження в цій цивільній справі було поновлено, справу призначено до розгляду в судовому засіданні на 12.04.2023р.

Колегія наголошує, що в ЦПК в якості належного способу повідомлення закріплено направлення повідомлення на офіційну електронну пошту. «Під офіційною електронною поштою» розуміється адреса електронної пошти, яка вказана користувачем в ЄСІТС, що складається з ідентифікатора, позначки «@» та доменного імені. Тобто, зазвичай ці адреси закінчуються «mail.gov.ua». У тому випадку, якщо в матеріалах справи наявна довідка про те, що документи доставлені до електронного кабінету, вважається, що таким чином особа отримала інформацію на свою офіційну електронну пошту, тобто, належним чином повідомлена про час та місце розгляду справи,

У апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 указала свою адресу електронної пошти: zupanskaat@gmail.сom, та її було зареєстровано як користувача ЄС, тому судова повістка з викликом в судове засідання на 12.04.2023р. була спрямована їй до її електронного кабінету, куди була доставлена 24.02.2023р. о 16:14:32, про що складено та долучено до матеріалів справи відповідну довідку.

Отже, позивач ОСОБА_1 була належним чином повідомлена, але до судового засідання апеляційного суду 12.04.2023р. не з`явилась, клопотань про відкладення справи не подала, про причини неявки не повідомила.

До судового засідання апеляційного суду 12.04.2023р. з`явився представник Запо-різького міського територіального центру соціального обслуговування - адвокат Понома-ренко О.О., який заперечував проти скарги, а також надав пояснення щодо виконуваних позивачем трудових функцій та її допуску до роботи, надавши відповідну письмову інформацію та копію наказу № 54/к від 01.03.2022р.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення представника відпо-відача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши трудові функції позивача і характер виконуваної нею роботи, наказ про допуск позивача до роботи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Судом першої інстанції встановлено, що наказом № 99/к від 25.04.2019 ОСОБА_1 прийнята на посаду соціального робітника відділення соціальної допомоги вдома Олександрівського району, яку обіймає по теперішній час, що підтверджується копією

трудової книжки ОСОБА_1 .

Протоколом оперативної наради № 13 від 09.11.2021, затвердженим заступником директора Запорізького міського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг), зафіксовано рішення про проведення роз`яснювальної роботи з працівниками відділень щодо вимог законодавства про обов`язковість вакцинації проти COVID-19 відповідно до розширеного списку професій, який оприлюднено 09.11.2021. Після ознайомлення з протоколом ОСОБА_1 висловила свою незгоду, що засвідчила своїм підписом під протоколом.

Наказом № 425 від 17.11.2021 «Про вжиття заходів щодо забезпечення обов`язко-вого щеплення проти COVID-19» встановлено обов`язок для керівників структурних підрозділів з повідомлення всіх працівників Запорізького міського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) про: необхідність отримання обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19; можливих місцях (пунктах) проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19; правові наслідки у разі відмови або ухилення від обов`язкового проведення профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 (відсторонення від роботи).

17.11.2021р. ОСОБА_1 було доведено до відома зміст наказу № 425 від 17.11.2021, в якому викладено попередження про відсторонення від роботи з 09.12.2021 у разі, якщо не буде надано документ, який підтверджує наявність профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 або медичного висновку про наявність абсолютних протипоказань проти такого щеплення.

26.11.2021 ОСОБА_1 отримала особисте повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19, правові наслідки у разі відмови або ухилення від обов`язкового проведення профілактичного щеплення проти COVID-19, про що свідчить її підпис на повідомленні та заперечення.

Повідомлення від 26.11.2021, наказ № 425 від 17.11.2021 обґрунтовані ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2021 № 1096 «Про внесення змін до Постанови КМУ від 09.12.2020р. № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з урахуванням змін до «Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021р. № 2153 (зі змінами, внесеними наказом Міністерства охорони здоров`я України від 01.11.2021 № 2393).

Позивачка не надала у встановлений строк відповідні підтверджуючі документи, визначені наказом № 425 від 17.11.2021.

Наказом № 291 від 09.12.2021 ОСОБА_1 як таку що станом на 09.12.2021 не має документу про профілактичне щеплення проти COVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання до профілактичних щеплень проти COVID-19, було відсторонено від роботи без збереження заробітної плати на строк до усунення причин, які зумовили таке відсторонення, але не більше ніж до закінчення дії карантину, встановленого КМУ.

Підстави наказу: наказ Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021р. № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» зі змінами від 01.11.2021; копія наказу від 17.11.2021 № 425; акт щодо осіб, які не надали документ про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 або довідки про абсолютні протипоказання до профілактичних щеплень проти COVID-19.

Ознайомившись з наказом № 291 від 09.12.2021, ОСОБА_1 проставила відмітку, що з наказом не згодна.

Встановивши вказані обставини, суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог.

Судом в ході розгляду справи не було встановлено підстав для визнання незаконним та скасування наказу відповідача про відсторонення позивача від роботи, оскільки такий наказ прийнятий на підставі діючого законодавства, що регулює трудові відносини. Нормативно-правові акти, які регулюють вказані правовідносини, чинні і в установленому законом порядку не скасовані та не визнані протиправними. Оскільки суд відмовив у задоволенні позовних вимог позивача про визнання незаконним та скасування наказу відповідача про відсторонення її від роботи, то дійшов й висновку, що не підлягає задоволенню також позовна вимога щодо виплати заробітної плати за фактичний час відсторонення від роботи за займаною посадою, оскільки така позовна вимога є похідною від вимоги позивача про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення. Також у спірних правовідносинах суд не вбачав порушення права позивача на працю, визначеного статтею 43 Конституції України, оскільки за позивачем зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, а обмеження позивача було правомірним, оскільки відбулось задля забезпечення безпеки життя і здоров`я людей.

Надаючи оцінку правильності мотивів рішення районного суду та доводам апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.

Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Конституційний Суд України у Рішеннях від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004, від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007 та від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначав, що визначене статтею 43 Конституції України право на працю розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене.

Згідно з частиною 1 статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до статті 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до п.п. а, б ст. 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» встановлено обов`язки громадян у сфері охорони здоров`я, зокрема, піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

У статті 30 «Основ законодавства України про охорону здоров`я» від 19 листопада 1992 року № 2801-XII закріплена можливість запровадження щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань проведення обов`язкових медичних оглядів, профілактичних щеплень, карантинних заходів в порядку, встановленому законами України.

Стаття 46 КЗпП України передбачає можливість відсторонення працівників від роботи лише у випадках, прямо передбачених законодавством.

Згідно з приписами статті 5 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» громадяни, серед іншого, зобов`язані проходити обов`язкові медичні огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках.

Спеціальним законом у цій сфері є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ.

Частинами першою та другою статті 12 цього Закону визначено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до: зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухиле-ння від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Відтак, ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06 квітня 2000 року регулює кілька важливих у цій справі питань:

1) до обов`язкових профілактичних щеплень віднесені ті, які включені до календаря щеплень, а також ті, що запроваджені проти поширення інфекційних хвороб;

2) перелік працівників, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, тобто Міністерством охорони здоров`я;

3) працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт: у разі ухилення чи відмови від обов`язкового щеплення та у порядку, встановленому законом.

Наказом Міністерства охорони здоров`я від 25 лютого 2020 року № 521 до Переліку особливо небезпечних інфекційних хвороб, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 липня 1995 року № 133, включений COVID-19.

Згідно із наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілак-тичним щепленням» обов`язковій вакцинації проти COVID-19» підлягають, серед інших, працівники установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів.

Отже, згідно з вказаним наказом щеплення є обов`язковим в разі відсутності абсолю-

тних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку № 2153 медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16.09.2011р. № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10.10.2011р. за № 1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11.10.2019р. № 2070).

Міністерство юстиції України зробило висновок, що наказ Міністерства охорони здоров`я України № 2153 відповідає Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема статті 8 Конвенції «Право на повагу до приватного і сімейного життя», а також практиці Європейського суду з прав людини, свідченням чого є реєстрація цього наказу Міністерством юстиції України.

Пунктом 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (згідно постанови Кабінету Міністрів України № 1096 від 20 жовтня 2021 року) керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій визначено забезпечити:

- контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

-відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена Переліком № 2153 та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; а також

- взяти до відома, що на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома осіб, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Відсторонення працівника від роботи слід розуміти як один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов`язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільненні роботодавця від обов`язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання.

Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов`язків в поряд-

ку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, встановлених законодавством, по суті не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання

своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то за загальним правилом такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.

Відповідач, видавши оспорюваний наказ, застосував відсторонення позивача від роботи, оскільки це прямо передбачено законодавством, та відповідно до вимог п. 41-6 постанови Кабінету Міністрів України № 1236 в оновленій редакції.

Бездіяльність роботодавця з відсторонення працівників може мати негативні нас- лідки для нього, оскільки статтею 44-3 Кодексу України про адміністративні правопору-шення «Порушення правил щодо карантину людей» визначено, що за порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами, він може бути притягнений до адміністративної відповідальності.

Працівники мають право на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством (ст. 2 КЗпП України).

За змістом п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного життя. Поняття приватного життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру. Тому обмеження, накладені, зокрема, на доступ до трудової діяльності, впливають на приватне життя людини та є втручанням у право на повагу до такого життя. З огляду на вказане спірні правовідносини, пов`язані з оцінкою правомірності відсторонення позивача, підлягають під дію ст. 8 Конвенції.

Критерії правомірного втручання держави у право на повагу до приватного життя людини викладені в п. 2 ст. 8 Конвенції, відповідно до якого органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідни у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

З огляду на цей припис міжнародного акту, врахування якого є обов`язковим при розгляді справ судами України, критеріями сумісності заходу втручання у право на повагу до приватного життя з гарантіями ст. 8 Конвенції є такі: 1) чи грунтувалося таке втручання на національному законі, який відповідає вимогам до якості ( доступність, чіткість і зрозумілість, передбачуваність застосування з метою уникнення ризику свавілля); 2) чи переслідувало легітимну мету, що впливає саме зі змісту п.2 вказаної статті; 3) чи є відповідний захід нагально потрібним і пропорційним цій меті (необхідним у демократичному суспільстві), тобто, чи є він у ситуації конкретної людини найменш обтяжливим засобом, що дозволяє досягнути визначеної в п. 2 ст. 8 Конвенції мети.

Втручання становитиме порушення гарантій ст. 8 Конвенції, якщо воно не відповідатиме будь-якому з означених критеріїв.

Частиноюдругою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Згідно ст. 286 ЦК України фізична особа має право на таємнитцю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, дівагноз, а також про відомості одержані при її медичному обстеженні. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання, інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституцій України).

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (статті 21 КЗпП України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).

Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта стаття 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі N 130/3548/21 (провадження N 14-82цс22) зазначено, що: «нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення

сприяло досягненню зазначеної легітимної мети. За змістом Переліку N 2153 обов`язковим

профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 № 595. Отже, Перелік N 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку N 2153 останній не містить.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надом-

ної роботи тощо.

Застосування до позивачки передбачених Переліком N 2153 та Законом № 1645-ІІІ заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Суди не встановили жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи. Відповідач не стверджував, що, обіймаючи посаду чергової по переїзду, позивачка могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо. Її відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що вона працювала в АТ «Укрзалізниця», всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки.

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку N 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивіль-

ного суду у постанові від 17 квітня 2019 року у справі N 682/1692/17 дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об`єктивні підстави та є виправданим. Аналогічний висновок зробив Верховний Суд і в постановах від 10 березня 2021 року у справі N 331/5291/19 (провадження N 61-17335св20), від 20 березня 2018 року у справі N 337/3087/17 (провадження N К/9901/283/18), від 08 лютого 2021 року у справі N 630/554/19 (провадження N 61-6307св20).

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що при розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті)".

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що наразі переглядається апеляційним судом, при зверненні із позовом ОСОБА_1 посилалась на те, що її відсторонення від роботи з 09 грудня 2021 року без збереження заробітної плати на строк до проведення щеплення та надання сертифікату про вакцинацію від COVID-19 або висновку про протипоказання до вакцинації, є незаконним та таким, що порушує її право на працю і супутні соціальні права, гарантовані Конституцією України.

Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_1 працює соціальним робітником відділення соціальної допомоги вдома Олександрівського району, але не перевірив, які трудові функції виконує позивач та які соціальні контакти відбуваються при їх виконанні.

В суді апеляційної інстанції представник відповідача - адвокат Пономаренко О.О. надавав пояснення, що позивач обслуговує пенсіонерів та інвалідів вдома, надаючи їм побутову допомогу, що є її основними трудовими функціями.

Вказане підтверджується наданою Запорізьким міським територіальним центром соціального обслуговування (надання соціальних послуг) письмовою інформацією, згідно з якою ОСОБА_1 надає соціальні послуги догляду вдома та натуральної допомоги, що включають у себе заходи по підтримці життєдіяльності осіб похилого віку зі зниженою руховою активністю, а також осіб з інвалідністю. Дільниця, яку обслуговує

ОСОБА_1 , складає 12 осіб: дві людини похилого віку, одна з яких прикута до ліжка, отримують від неї послуги щодня; ще дві людини похилого віку - тричі на тиждень; шість осіб - двічі на тиждень; дві особи - один раз на тиждень, що разом складає 27 відвідувань за тиждень. За один робочий день вона надає послуги 5-6 отримувачам. Допомога, яку отримують особи похилого віку та з інвалідністю полягає у веденні домашнього господарства, зокрема, приготуванні їжі, підготовки продуктів для приготування їжі, митті овочів, фруктів, посуду, винесенні сміття, прибиранні житла, придбанні і доставці продовольчих, промислових та господарських товарів, медикаментів та інше. Також надається допомога в самообслуговуванні: вмивання, обтирання, обмивання, вдягання, роздягання, зміна постільної білизни, зміна підгузок, надання допомоги при купанні, миття голови, розчісування, годування. Допомога в організації взаємодії з іншими фахівцями та службами: виклик лікаря, працівників комунальних служб, транспортних служб тощо.

У вказаній інформаційній довідці зазначається також, що бувають періоди, коли навантаження по кількості осіб, яким надається соціальна допомога вдома, зростає на час відпустки або тимчасової працездатності інших соціальних робітників. Тож в серпні-липні 2022р. дільниця ОСОБА_1 складала 17 осіб, що потребують соціальної допомоги.

З аналізу вказаних функціональних обов`язків позивача слідує, що підтверджуються доводи відповідача, що вона працює переважно з людьми, які до того ж є особами похилого віку, інвалідами, яким надає послуги у їх домівках. У такому разі вона не може виконувати свої трудові функції дистанційно або без таких відповідних особистих контактів з цими людьми.

Зазначені обставини не були спростовані позивачем.

Апеляційний суд дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Тобто в цьому питанні принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами позивача, а втручання (відсторонення від роботи) має об`єктивні підстави, тобто є виправданим.

З урахуванням вказаного посилу та аналізу функціональних обов`язків позивача, колегія вважає, що умови праці позивача, у яких вона виконує трудові обов`язки, збільшують вірогідність зараження COVID-19 самої позивачки та людей, яким нею надаються послуги та які є більш вразливими до цієї хвороби в силу свого віку та наявності інших хронічних хвороб.

Отже, вирішуючи питання про співвідношення права позивача на працю та права на безпеку людей, надання соціальної допомоги яким здійснює позивач, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя і здоров`я людини над правом на працю. Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні безпеки життя і здоров`я її громадян.

За вказаних обставин, колегія вважає, що суд першої інстанції зробив правильний висновок, що відсторонення позивача від роботи було законним та обгрунтованим.

Встановлено, що наказом № 54/к від 01.03.2022р. Запорізького міського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) у зв`язку з зупиненням дії наказу МОЗ від 04.10.2021р. № 2153 всіх відсторонених працівників, зокрема, ОСОБА_1 було допущено до роботи з 01.03.2022р.

Отже, позивач наразі продовжує працювати, але не має права на оплату вимушеного прогулу з 09.12.2021р. по 28,02.2022р., оскільки судом вірно визнано законним наказ про її відсторонення від роботи. Та наявність в неї на утриманні неповнолітньої дитини не створює підстав для визнання відсторонення від роботи незаконним, оскільки таке відстороненні було правильним заходом у тій ситуації, яка склалась станом на 09.12.2021р., та з урахуванням характеру роботи. Зокрема, в такий спосіб обмеження контактів позивача, убезпечено й її власну дитину від можливого зараження на ковід.

Посилання ОСОБА_1 в скарзі на постанови судів, якими поновлювались права працівників у аналогічних ситуаціях, не приймаються апеляційним судом до уваги, оскільки у тих справах позиції судів суперечать висновками ВП ВС у постанові від 14.12,2022р. у справі N 130/3548/21 (провадження N 14-82цс22), а трудові функції відсторонених працівників взагалі не досліджувались, на нагальну необхідність чого наголосила Велика Палата у вказаній справі.

Беручи до уваги все вище наведене, колегія вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильних висновків суду, а тому відповідно до приписів статті 375 ЦПК України апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 липня 2022 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 17 квітня 2023 року.

Головуючий: С.В. Маловічко

Судді: М.С. Гончар

Г.С. Подліянова