Ухвала

від 19.04.2023 по справі 160/14095/21

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

19 квітня 2023 року

м. Київ

Справа № 160/14095/21

Провадження № 11-61апп23

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідачки Чумаченко Т. А.,

суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Мартєва С. Ю., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Штелик С. П.,

перевіривши наявність підстав для прийняття до розгляду справи № 160/14095/21 за позовом Головного управління ДПС у Київській області до Товариства з обмеженою відповідальністю «ФЛЕКСАЙ», Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «ЩЕДРО» про стягнення коштів,

за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «ЩЕДРО» на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2022 року,

УСТАНОВИЛА:

У серпні 2021 року Головне управління ДПС у Київській області, утворене як відокремлений підрозділ Державної податкової служби (далі - позивач, ГУ ДПС), звернулося до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ФЛЕКСАЙ», Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «ЩЕДРО» (далі - відповідачі, ТОВ «ФЛЕКСАЙ», ТОВ «ТД «ЩЕДРО» відповідно), в якому просило:

- застосувати наслідки, визначені частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), шляхом стягнення з ТОВ «ФЛЕКСАЙ» (код ЄДРПОУ 40405897) на користь ТОВ «ТД «ЩЕДРО» (код ЄДРПОУ 36094135) коштів у сумі 84 285 252,00 грн, як були отримані за недійсним правочином;

- застосувати наслідки, визначені частиною третьою статті 228 ЦК України, шляхом стягнення з ТОВ «ТД «ЩЕДРО» (код ЄДРПОУ 36094135) коштів у сумі 84 285 252,00 грн у дохід держави як таких, що були отримані за недійсним правочином.

На обґрунтування своїх вимог ГУ ДПС посилалося на те, що в судовому порядку (справа № 810/3647/17) визнано недійсним договір, укладений між ТОВ «ФЛЕКСАЙ» та ТОВ «ТД «ЩЕДРО», у зв`язку із чим наявні підстави для застосування наслідків недійсності правочину, які встановлені статтею 228 ЦК України.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21 грудня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції врахував висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 20 червня 2018 року у справі № 802/470/17-а, від 16 жовтня 2019 року у справі № 2а-1670/8497/11, від 03 вересня 2020 року у справі № 2А/0370/3414/12, згідно з якими санкції, встановлені частиною першою статті 208 Господарського кодексу України (далі - ГК України), є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в дохід держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, не є цивільно-правовими, а адміністративно-господарськими, тобто такими, що відповідають визначенню частини першої статті 238 ГК України, тому такі санкції можуть застосовуватися лише протягом строків, установлених статтею 250 ГК України.

Суд зазначив, що податкові накладні були складені за результатами недійсного правочину, укладеного між відповідачами у період із липня по жовтень 2016 року. Однак із цим позовом ГУ ДПС звернулося лише 11 серпня 2021 року, тобто поза межами граничного річного строку від вчинення правопорушення, встановленого статтею 250 ГК України.

За таких обставин суд дійшов висновку, що це унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину, передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України, та стягнення коштів.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 27 вересня 2022 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове судове рішення про задоволення позову.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції щодо правової природи запропонованих у цій справі до застосування санкцій, передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України, однак дійшов висновку, що ГУ ДПС не пропустило строку звернення до суду.

Свою позицію апеляційний суд мотивував тим, що захист законних інтересів держави, від імені якої діє податковий орган, не може нівелюватися тривалим періодом розгляду справи. При цьому під розглядом справи у спірному випадку слід розуміти кримінальне провадження, наслідком якого є ухвалений вирок, який у подальшому став підставою для ухвалення судом рішення про недійсність правочину.

Суд зазначив, що рішення суду, яким визнано недійсним укладений правочин, набрало законної сили 19 липня 2021 року, а тому лише після встановлення недійсності правочину в судовому порядку можна застосовувати наслідки недійсності правочину. ГУ ДПС подало позов про застосування наслідків, передбачених частиною третьою статті 228 ЦК України, в найкоротший термін після встановлення недійсності правочину - у серпні 2021 року.

Дії, вчинені контролюючим органом послідовно та в межах річного строку до подання позовної заяви про застосування наслідків недійсності правочину, були обов`язковими та необхідними для захисту прав та законних інтересів, у зв`язку із чим неможливо стверджувати про те, що у спірному випадку сплили строки для застосування адміністративно-господарських санкцій. Таке тлумачення, на думку суду апеляційної інстанції, відповідає легітимній меті законодавця уникнути як звільнення особи від відповідальності у вигляді застосування санкцій, так і нівелювання прав чи законних інтересів особи, яка звертається з позовом про застосування таких санкцій. Інше тлумачення не відповідало б як принципам функціонування податкової системи, так і завданням адміністративного судочинства.

Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, ТОВ «ТД «ЩЕДРО» подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, просить скасувати постанову апеляційного суду і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків Верховного Суду, відповідно до яких санкції, які є предметом розгляду у цій справі, можуть застосовуватися лише протягом строків, установлених статтею 250 ГК України, а відтак суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ГУ ДПС.

Скаржник звертає увагу, що ГУ ДПС ставить питання про те, що TOB «ФЛЕКСАЙ» зобов`язане повернути на користь ТОВ «ТД «ЩЕДРО» отримані грошові кошти, а ТОВ «ТД «ЩЕДРО» зобов`язане передати на користь держави отриманий товар. Однак у справі № 804/2455/18 суди дійшли висновку про нереальність господарських операцій ТОВ «ТД «ЩЕДРО» з ТОВ «ФЛЕКСАЙ», тобто ТОВ «ТД «ЩЕДРО» не отримувало жодного товару від ТОВ «ФЛЕКСАЙ».

За таких умов, на переконання скаржника, зобов`язання з передачі майна на користь держави є безпідставним. Тому й рішення про стягнення грошових коштів ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду з питання застосування статті 208 ГК України або частини третьої статті 228 ЦК України у подібних правовідносинах (за умови наявності вини лише однієї зі сторін та встановленого факту відсутності поставки товару невинуватій стороні).

Ухвалою Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду від 15 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження за поданою скаргою на підставі пунктів 1 і 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) з метою перевірки вищезазначених доводів ТОВ «ТД «ЩЕДРО».

Ухвалою Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду від 05 квітня 2023 року справу № 160/14095/21 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України.

Відповідно до підпункту 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Рішення касаційного суду про передачу цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду мотивоване необхідністю відступити від правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постановах від 26 вересня 2006 року у справі № 21-460во06, від 09 лютого 2010 року у справі № 21-1547во09, щодо правильності застосування частини першої статті 208 та частини першої статті 250 ГК України у питанні дотримання позивачем строку звернення до суду з позовом про застосування наслідків недійсності правочину у випадку, якщо така вимога заявлена не одночасно з вимогою про визнання правочину недійсним.

Перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду не вбачає передумов для використання своїх повноважень для касаційного перегляду судового рішення у цій справі з огляду на таке.

Виходячи із загальної теорії права елементами правовідносин є суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст - взаємні права й обов`язки цих суб`єктів.

Отже, з метою застосування приписів процесуального закону, в яких вживається термін «подібні правовідносини», таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт. Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).

Так, правова позиція, викладена Верховним Судом України в постановах від 09 лютого 2010 року у справі № 21-1547во09 та від 26 вересня 2006 року у справі № 21-460во06, від висновків у яких висловив намір відступити Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, стосується строків накладення адміністративно-господарських санкцій у контексті застосування частини першої статті 208 та частини першої статті 250 ГК України, а також застосування приписів указаних норм під час установлення судом обґрунтованих доводів податкового органу про нікчемність господарського зобов`язання (наявність складу правопорушення в діях хоча б однієї зі сторін зобов`язання правочину, договору, угоди), що є підставою для застосування санкцій.

У цій постанові не сформовано висновків щодо строку звернення до суду з позовом.

Питання, порушене судом касаційної інстанції у справі № 160/14095/21, щодо відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України, пов`язане з визначенням процесуального питання щодо строку звернення до суду з позовом про застосування наслідків недійсності правочину у випадку, якщо така вимога заявлена не одночасно з вимогою про визнання правочину недійсним, що врегульовано статтею 122 КАС України, яка набула чинності 15 грудня 2017 року і на момент винесення цих постанов в 2006 і 2010 роках не існувала.

Отже, у зв`язку із відсутністю різних правових позицій в аналогічних справах зі схожою підставою та предметом позову процесуальне законодавство надає всі можливості суду касаційної інстанції узгодити чинну практику в межах своєї юрисдикції або ж заповнити її прогалини.

Крім того, зміни до процесуального законодавства щодо обов`язкового врахування висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права при розгляді інших справ були запроваджені Законом України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон про судоустрій 2010 року), який, за винятком окремих його положень, набрав чинності 03 серпня 2010 року.

Частина п`ята статті 13 Закону про судоустрій 2010 року передбачала, що висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду України, враховуються іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Таким чином, висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду України в адміністративних справах, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права коли вони висловлені Верховним Судом України після набрання чинності Законом про судоустрій 2010 року за результатами перегляду судових рішень Вищого адміністративного суду України з підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм права чи невідповідності судового рішення Вищого адміністративного суду України викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо норм права, або ж за результатами перегляду судових рішень у адміністративних справах з підстав встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом (подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 233/3676/19, провадження № 14-65цс20).

Отже, правові позиції, викладені в постановах Верховного Суду України від 09 лютого 2010 року у справі № 21-1547во09 та від 26 вересня 2006 року у справі № 21-460во06, які хоча і висловлені Верховним Судом України в порядку перегляду у зв`язку з винятковими обставинами, не були на момент розгляду цієї справи обов`язковими для врахування судами.

Такі правові позиції можуть бути свідченням практики Верховного Суду України, однак не створюють для судів процесуального обов`язку щодо їх врахування чи необхідності відступу від них.

Тому порушене питання належить до повноважень Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду не може погодитися з тим, що існують достатні, переконливі й об`єктивно спроможні чинники для прийняття справи до свого розгляду із запропонованих колегією суддів касаційного суду підстав.

Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. У його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень («що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності»). Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів доброго врядування і належної адміністрації (встановлення процедури і її дотримання), частково збігається з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року в справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року «Парафія греко-католицької церкви міста Люпені та інші проти Румунії» (Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania), № 76943/11, § 123). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року «С.В. проти Сполученого Королівства» (S.W. v. Тhе United Kingdom), № 20166/92, § 36).

Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», № 20372/11, § 65; від 21 жовтня 2013 року у справі «Дель Ріо Прада проти Іспанії» (Del Rio Prada v. Spain), № 42750/09, § 93).

Відповідно до абзацу 2 підпункту 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України якщо Велика Палата Верховного Суду дійде висновку про відсутність підстав для передачі справи на її розгляд, справа повертається (передається) відповідній колегії суддів або палаті (об`єднаній палаті) для розгляду, про що постановляється ухвала. Справа, повернута на розгляд колегії суддів (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 248, 346, 347, 355, 359, підпунктом 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

УХВАЛИЛА:

Справу № 160/14095/21 за позовом Головного управління ДПС у Київській області до Товариства з обмеженою відповідальністю «ФЛЕКСАЙ», Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «ЩЕДРО» про стягнення коштів повернути до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду для розгляду у відповідній колегії.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідачка Т. А. Чумаченко Судді В. В. Британчук Л. М. Лобойко Ю. Л. Власов С. Ю. Мартєв І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко М. І. Гриців О. М. Ситнік Д. А. Гудима І. В. Ткач Ж. М. Єленіна О. С. Ткачук В. В. Желєзний В. Ю. Уркевич Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик В. С. Князєв