Постанова

від 18.04.2023 по справі 922/1308/20

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 квітня 2023 року м. Харків Справа № 922/1308/20

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Слободін М.М., суддя Гребенюк Н.В. , суддя Шутенко І.А.

при секретарі Соляник Н.В.

за участю представників сторін:

позивача - Павловський Р.О.

1-го відповідача Андросов А.О.

2- го відповідача Нев`яводомський Д.В.

3-го відповідача Слєпуха О.С.

4-го відповідача не з`явився

розглянувши апеляційну скаргу ФОП Каркач Є.Ю. (вх.№298Х/1) на рішення господарського суду Харківської області від 18.01.2023 у справі № 922/1308/20, повний текст якого складено та підписано у приміщенні господарського суду Харківської області 24.01.2023 суддею Добрелею Н.С.

за позовом ФОП Каркач Євгенії Юріївни, м. Харків,

до відповідачів:

1) ФОП Колєснікова Льва Миколайовича

2) ОСОБА_1

3) ОСОБА_2

4) ОСОБА_3

про переведення прав і обов`язків покупця та визнання недійсними договорів

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Східного апеляційного господарського суду перебуває справа № 922/1308/20 за апеляційною скаргою ФОП Каркач Є.Ю. (вх.№298Х/1) на рішення Господарського суду Харківської області від 18.01.2023, розгляд якої призначено на 18.04.2023 на 15:30 год.

В судове засідання, призначене на 18.04.2023, з`явились представники позивача, 1-го, 2-го, 3-го відповідачів, представник 4-го відповідача не з`явися, хоча був належним чином повідомлений про час та місце проведення судового засідання.

Відповідно до ч.ч. 12, 13 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Враховуючи те, що участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності зазначеного представника, за наявними у матеріалах справи доказами.

Позивач, фізична особа підприємець Каркач Євгенія Юріївна звернулася до Господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідачів: 1.Фізичної особи підприємця Колєснікова Льва Миколайовича, 2. ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , в якій, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просила суд:

- перевести на фізичну особу - підприємця Каркач Євгенію Юріївну права і обов`язки покупця за Договором купівлі-продажу нерухомого майна укладеного між ОСОБА_5 і ОСОБА_1 , посвідченим приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Бистрицькою А.П. "10" квітня 2020 року, серія та номер: 428;

- визнати недійсним з моменту укладення договір про розірвання договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідчений 10.04.2020 Бистрицькою А.П., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу за реєстровим №428 від 04.05.2020, посвідчений Бистрицькою А.П., приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу, реєстровий № 446;

- визнати недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідчений 13.10.2020 приватним нотаріусом ХМНО Трубніковим С.О., реєстровий № 1611;

- визнати недійсним з моменту укладення договір дарування від 31.01.2022 року.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 рокупо справі № 9221308/20 у прийнятті до розгляду заяви позивача від 23.06.2020 вх.№ 14369 відмовлено, клопотання відповідачів про закриття провадження у справі задоволено. Закрито провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) у зв`язку з відсутністю предмета спору.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 12.08.2020 по справі № 9221308/20 ухвалу Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 залишено без змін.

Апеляційний господарський суд, залишаючи ухвалу суду першої інстанції без змін, зазначив, що на момент прийняття позовної заяви, переважне право позивача не існувало, оскільки не існував сам договір та не існували правовідносини між сторонами.

Скасовуючи ухвалу Господарського суду Харківської області від 25.06.2020 року та постанову Східного апеляційного господарського суду від 12.08.2020 року і направляючи справу для продовження розгляду до Господарського суду Харківської області, Верховний Суд у постанові від 12.01.2021 року зазначив про помилковість підстав для закриття провадження у праві

Рішенням Господарського суду Харківської області від 12.05.2021 року відмовлено в задоволенні позовних вимог. Зазначено, що встановлені під час розгляду даної справи обставини, а саме відсутність у позивача переважного права, свідчать про те, що договір купівлі-продажу № 1611 не порушує та не зачіпає права та законні інтереси ФОП Каркач.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 09.09.2021 року залишено без змін рішення Господарського суду Харківської області від 12.05.2021 року.

Залишаючи рішення без змін, Східний апеляційний господарський суд зазначив, що встановлена під час розгляду вказаної справи відсутності у позивача переважного права свідчать про те, що договір купівлі-продажу № 1611 не порушує права та законні інтереси ФОП Каркач Є.Ю., що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог про визнання спірного договору недійсним.

Постановою Верховного Суду від 08.02.2022 року рішення господарського суду Харківської області від 12.05.2021 року і постанову Східного апеляційного господарського суду від 09.09.2021 року скасовано. Справу № 922/1308/20 направлено на новий розгляд до Господарського суду Харківської області, оскільки судами попередніх інстанції не було з`ясовано суб`єктний склад та юрисдикцію для розгляду справи.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 16.06.2022 року справу прийнято до розгляду та призначено підготовче засідання на 12.07.2022 року.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 18.01.2023 року в задоволенні позову відмовлено повністю.

ФОП Каркач Є.Ю. із вказаним рішенням суду першої інстанції не погодилась та звернулась до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги (з урахуванням заяви про зміну предмету позову) задовольнити у повному обсязі. Здійснити перерозподіл судових витрат.

В своїй апеляційній скарзі та в ході судового засідання 11.04.2023 року представник позивача підтримав позовні вимоги, просив скасувати рішення господарського суду Харківської області від 18.01.2023, посилаючись на неповне та неправильне встановлення судом першої інстанції обставин справи, порушення відповідачем 1 під час продажу спірного нерухомого майна переважного права позивача, як орендаря на придбання у власність об`єкта оренди, у зв`язку з чим просив суд перевести на останнього права і обов`язків покупця за Договором купівлі-продажу нерухомого майна укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 від 10.04.2020, а також визнати подальші договори про розірвання договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідчений 10.04.2020, договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідченого 13.10.2020 та договору дарування недійсними з моменту їх укладення. В обґрунтування вимог послався на те, що належне виконання позивачкою договору оренди встановлено в ході розгляду іншої справи № 922/1498/21, крім того, заявив про безпідставність заперечень відповідачів щодо порушення порядку повернення орендованого майна.

Представник відповідача 1 у своєму відзиві на апеляційну скаргу та в судовому засіданні 11.04.2023 проти апеляційної скарги та позову заперечував, посилаючись на те, що позивачем порушувались умови договору оренди, у зв`язку з чим позивач втратив переважне право на придбання у власність об`єкта оренди, права позивача не порушувались, оскільки договір купівлі-продажу від 10.04.2020 року був розірваний внаслідок укладення договору про його розірвання, позивач, маючи можливість придбати спірне майно за реальну ціну, діяв недобросовісно, намагаючись заволодіти майном за ціну, яка в рази менше реальної вартості. У зв`язку з цим просив залишити рішення Господарського суду Харківської області від 18.01.2023 року без змін.

Представник відповідача 2 у своєму відзиві на апеляційну скаргу та в судовому засіданні 11.04.2023 року проти позову заперечував, посилаючись на те, що договір про розірвання договору від 04.05.2020 року був укладений з додержанням вимог, які встановлені ч.1. 3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, ФОП Каркач Є.Ю., яка не є стороною цього договору, не визначила, яке її право порушене договором про розірвання договору від 04.05.2020 року та в який спосіб воно має бути захищене судом. У зв`язку з цим просив залишити рішення Господарського суду Харківської області від 18.01.2023 року без змін.

Представник відповідача 3 у своєму відзиві на апеляційну скаргу та в судовому засіданні 11.04.2023 року проти апеляційної скарги заперечував, посилаючись на недоведеність позивачем факту порушення прав та законних інтересів ФОП Каркач Є.Ю. спірним правочином та відсутність підстав для визнання договору купівлі-продажу від 13.10.2021 року недійсним. У зв`язку з цим просив залишити рішення Господарського суду Харківської області від 18.01.2023 року без змін.

Відповідач 4 у своєму відзиві на апеляційну скаргу проти апеляційної скарги та позову заперечував, просив залишити рішення Господарського суду Харківської області від 18.01.2023 року без змін, в судове засідання 11.04.2023 року та 18.04.2023 року не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

Згідно рішення Господарського суду Харківської області від 18.01.2023 року, судом було встановлено:

Фізичній особі Колєснікову Л.М. на праві власності належало нерухоме майно: нежитлові приміщення 1-го поверху №54-1-:-54-8 площею 72,2 кв.м в житловому будинку літера А-6, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .

07 квітня 2017 року між ФОП Колєсніковим Левом Миколайовичем (Орендодавець, відповідач 1) та ФОП Каркач Євгенією Юріївною (Орендар, позивач) укладено договір оренди нежитлових приміщень (далі - Договір оренди), відповідно до умов якого Орендодавець передає, а Орендар приймає у строкове платне користування нежитлові приміщення першого поверху, загальною площею 72,2 кв.м в літері "А-6", розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (далі - орендоване майно).

07 квітня 2017 року орендоване майно було передано Орендарю у строкове платне користування, що підтверджується відповідним актом приймання-передачі орендованого майна.

За користування орендованим майном встановлено щомісячну орендну плату в розмірі 20000,00 грн без ПДВ, (п. 3.2. Договору оренди).

Пунктом 3.4. Договору оренди передбачено, що в термін до 10 квітня 2017 року Орендар сплачує Орендодавцю суму в розмірі 20000,00 грн., без ПДВ.

Строк дії Договору встановлено до 30.04.2018 року або до події встановленої п. 6.7. Договору (п. 6.2. Договору оренди).

30 квітня 2018 року було укладено додаткову угоду до Договору оренди (т.с. 1 а.с. 12), та сторони з 01 травня 2018 року встановили щомісячний розмір орендної плати в розмірі 28000,00 грн.

Додатковою угодою сторони внесли зміни до п. 3.4. Договору оренди та визначили, що 10 травня 2018 року Орендар сплачує Орендодавцю суму в розмірі 28000,00 грн, без ПДВ.

Сторони додатковою угодою також продовжили строк дії Договору оренди до 30.04.2020 року включно або до події встановленої п. 6.7. Договору.

Пунктом 6.7. Договору оренди передбачено, що цей Договір припиняється у разі продажу власником будь-якого з приміщень переданих Орендарю в оренду, новий договір оренди може бути укладений з новим власником на тих самих або інших умовах.

10 квітня 2020 року між ОСОБА_5 (продавець, відповідач 1) та ОСОБА_1 (покупець, відповідач 2) укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень 1-го поверху № 54-1-:-54-8 площею 72,2 кв.м в житловому будинку літера "А-6" за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Бистрицькою А.П. за реєстровим номером № 428 (далі - Договір купівлі-продажу № 428).

10.04.2020 року, тобто до закінчення строку дії Договору Оренди, орендоване майно було відчужено Орендодавцем ОСОБА_5 за Договором купівлі-продажу № 428, у п. 6. Договору купівлі-продажу № 428 сторони погодили, що продавець зобов`язаний звільнити майно в строк до 10 квітня 2020 року.

Пунктом 8. Договору купівлі-продажу № 428 передбачено, що він може бути розірваний за взаємною згодою сторін.

Після укладення Договору купівлі-продажу № 428 ОСОБА_1 звернувся до ФОП Каркач Є.Ю. з пропозицією укласти новий договір оренди з ним.

Втім, ФОП Каркач Є.Ю. так і не уклала договір оренди із ОСОБА_1 , а також не звільнила приміщення, продовжуючи користуватись ним.

04 травня 2020 року у зв`язку з тим, що ОСОБА_5 не виконав передбачений договором купівлі-продажу від 10.04.2020 обов`язок фізично передати приміщення покупцю, між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір про розірвання договору купівлі - продажу від 10 квітня 2020 року (далі - Договір про розірвання договору), що було передбачено умовами договору купівлі-продажу від 10.04.2020 року.

13 жовтня 2020 року між ОСОБА_5 (продавець, відповідач 1) та ОСОБА_6 (покупець, відповідач 3) було укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень 1-го поверху № 54-1-:-54-8 площею 72,2 кв.м в житловому будинку літера "А-6" за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Трубніковим С.О. за реєстровим номером № 1611 (далі - Договір купівлі-продажу № 1611; том 3 а.с. 175).

31.01.2022 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування нежитлових приміщень, відповідно до якого новим власником нежитлових приміщень першого поверху № 54-1-;-54-8 площею 72,2 кв.м. в житловому будинку літ. А-6, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 стала ОСОБА_3 .

Постановляючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що між позивачкою та відповідачем 1 склалися господарські правовідносини та виникли зустрічні права та обов`язки на підставі договору оренди нежитлових приміщень від 07.04.2017 року, який за своєю правовою природою є договором оренди, та підпадає під правове регулювання глави 58 ЦК України.

Відповідно до до ч.2 ст.777 ЦК України наймач, який належно виконує свої обов`язки за договором найму, у разі продажу речі, переданої у найм, має переважне право перед іншими особами на її придбання.

Пунктом 4.1. Договору оренди також передбачено, що у разі належного виконання своїх обов`язків за договором, орендар має переважне право перед іншими особами після закінчення строку цього договору укладати новий договір оренди майна, а також має переважне право перед іншими особами на придбання орендованого майна, у разі його продажу Орендодавцем.

Судом зазначено, що тільки належне виконання обов`язків орендарем (позивачкою) є підставою для набуття переважного права на придбання спірного приміщення.

Наявність встановлених судом порушень умов договору оренди, які виразились у невиконанні вимог пункту 4.2 щодо обов`язкового укладення договору протипожежного захисту за період з 07.04.2017 року по 01.01.2020 року та неповернення орендованого майна орендодавцю у відповідності до п.6.7 та 4.2 договору оренди, позбавило позивача переважного права на придбання спірного майна. Решту підстав, які б свідчили про порушення позивачем умов договору оренди, суд визнав безпідставними.

Так з метою забезпечення протипожежного захисту об`єкта оренди та на виконання п. 4.2 договору, позивачем мав бути укладений договір на технічне обслуговування системи протипожежного захисту.

Як вже було зазначено вище, договір оренди було укладено між позивачем та відповідачем 1 07.04.2017 року.

В той же час в матеріалах справи наявний договір № 2331 між позивачем та ДП "Харківспецнагляд" на обслуговування системи протипожежного захисту від 05.12.2019 року.

Відповідно до п. 6.1 цей договір набирає чинності та діє з 01.01.2020 року по 31.12.2020 року.

В свою чергу матеріали справи не містять доказів укладення договору протипожежного захисту за період з моменту укладення договору оренди - 07.04.2017 року по 01.01.2020 року.

Як свідчать матеріали справи, після укладення договору купівлі-продажу від 10.04.2020 року, відповідач 1 листом попередив позивача про необхідність повернення орендованого майна.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що в матеріалах справи відсутні докази повернення спірного майна за актом приймання-передач орендодавцю.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що право позивачки не є порушеним, оскільки договір купівлі-продажу від 10.0.2020 був розірваний укладенням відповідного договору від 04.05.2020 і позивач мала можливість придбати спірне майно, проте, відмовилась від цього, оскільки мала намір отримати його за ціну, яка в декілька разів менша, за реальну. Такі дії позивача суд першої інстанції вірно розцінив, як недобросовісні.

Суд першої інстанції зробив висновок про відсутність підстав для переведення прав покупця на позивача і скасування усіх похідних договорів, за якими переходило право власності до відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Крім того, судом першої інстанції встановлено, що 04 травня 2020 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір про розірвання Договору купівлі - продажу № 428 (Договір про розірвання договору) на підставі п.8 Договору купівлі - продажу, яким передбачено право сторін розірвати договір за взаємною згодою сторін. Позивач не є стороною оскаржуваного правочину та звертаючись до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним, останній мав довести в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси.

Як вбачається, після розірвання договору купівлі-продажу нерухомого майна від 10 квітня 2020 року, відповідачем 1 було надіслано позивачу лист щодо можливості придбання спірного приміщення.

Проте позивач відмовився від придбання спірного приміщення, у зв`язку з тим, що останнього не влаштовувала ціна, за якою відповідач 1 мав намір здійснити продаж нежитлового приміщення.

Також суд звернув увагу, що відповідно до умов договору купівлі-продажу нерухомого майна від 10 квітня 2020 року вартість об`єкта становила 397100,00 грн.

В той час, як у п. 1.3 договору оренди від 07.04.2017 року вартість спірного об`єкта становила 2925000,00 грн.

Тобто позивач був обізнаний про дійсну вартість спірного приміщення, яка навіть на момент оренди становила більше 2925000 ,00 грн.

Крім того, відповідачем 1 надано до суду звіт про оцінку спірного об`єкта майна від 28.09.2022 року, відповідно до якого ринкова вартість спірного майна станом на 01.04.2020 року становить 3191691,00 грн.

Суд зазначив, що наміри позивача свідчать про недобросовісність поведінки останнього, оскільки договір, за яким позивач просить суд перевести на нього обов`язки покупця, на момент звернення до суду з даним позовом вже був розірваний, у позивача була фактична можливість придбати у власність бажане приміщення за ринковою вартістю, проте останній висловив лише намір перевести на себе обов`язки покупця за розірваним договором ціна якого в декілька разів нижче ринкової вартості приміщення.

Також судом зазначено, що позивач жодним чином не навів та не довів наявність чинників, необхідних для визнання Договору про розірвання договору недійсним, а саме не спростував, що: зміст правочину відповідає чинним законодавчим нормам; особи, які його вчиняли, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасників правочину є вільними і відповідали їх внутрішній волі; правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Місцевий господарський суд дійшов висновку, що позивачкою неналежним чином виконувались обов`язки за договором оренди, у зв`язку з чим остання була позбавлена переваженого права перед іншими особами на придбання орендованого майна, у разі його продажу відповідачем 1, а також враховуючи не доведення позивачем порушення її прав розірванням договору купівлі-продажу від 10.04.2020 року, у зв`язку з чим вимоги позивача про переведення на позивачку прав і обов`язків покупця за Договором купівлі-продажу №428 та визнання недійсним договору від 04.05.2020 року про розірвання договору купівлі-продажу є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Щодо вимоги про визнання недійсним Договору купівлі-продажу № 1611 та договору дарування від 31.01.2022 року, суд зазначив, що 13 жовтня 2020 року між ОСОБА_5 (продавець, відповідач 1) та ОСОБА_2 (покупець, відповідач 3) було укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень 1-го поверху № 54-1-:-54-8 площею 72,2 кв.м в житловому будинку літера "А-6" за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Трубніковим С.О. за реєстровим номером № 1611 (Договір купівлі-продажу № 1611).

31.01.2022 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування нежитлових приміщень, відповідно до якого новим власником нежитлових приміщень першого поверху № 54-1-;-54-8 площею 72,2 кв.м. в житловому будинку літ. А-6, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 стала ОСОБА_3 .

В даному випадку, вимоги про визнання недійсними вказаних вище договорів є похідними від вимог про переведення прав покупця та про визнання недійсним договору про розірвання купівлі-продажу від 10.04.2020 року .

Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для переведення прав покупця у відповідності до ст.777 ЦК України та для визнання недійсними договору про розірвання договору купівлі-продажу від 10.04.2020 року, та оскільки вимоги про визнання недійсним Договору купівлі-продажу № 1611 та договору дарування від 31.01.2022 року є похідними від цих вимог, суд відмовляє в задоволені позову в частині визнання недійсним Договору купівлі-продажу № 1611 та договору дарування від 31.01.2022 року.

Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлених місцевим господарським судом обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до приписів ст. 316 ГПК України обов`язком судів, які розглядають дану справу, є виконання вказівок ВС, зокрема, у даній справі - викладених у постанові Верховного Суду від 08.02.2022 року, якою рішення господарського суду Харківської області від 12.05.2021 року і постанову Східного апеляційного господарського суду від 09.09.2021 року скасовано, а справу № 922/1308/20 направлено на новий розгляд до Господарського суду Харківської області для з`ясування суб`єктного складу та визначення юрисдикції даного спору.

Згідно ч.1 ст. 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; справи у спорах щодо цінних паперів, в тому числі пов`язані з правами на цінні папери та правами, що виникають з них, емісією, розміщенням, обігом та погашенням цінних паперів, обліком прав на цінні папери, зобов`язаннями за цінними паперами, крім боргових цінних паперів, власником яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та векселів, що використовуються у податкових та митних правовідносинах; справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах, що виникають з відносин, пов`язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов`язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а також справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законом до їх компетенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності; справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, у тому числі справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених Податковим кодексом України; справи за заявами про затвердження планів санації боржника до відкриття провадження у справі про банкрутство; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб`єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб`єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; справи про оскарження рішень третейських судів та про видачу наказу на примусове виконання рішень третейських судів, утворених відповідно до Закону України "Про третейські суди", якщо такі рішення ухвалені у спорах, зазначених у цій статті; справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (учасника, акціонера) такої юридичної особи, поданим в її інтересах; вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами; справи у спорах про захист ділової репутації, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем або самозайнятою особою; інші справи у спорах між суб`єктами господарювання; справи за заявами про видачу судового наказу, якщо заявником та боржником є юридична особа або фізична особа - підприємець.

Враховуючи положення наведеної норми, можна дійти висновку, що спір підвідомчий господарському суду за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, урегульованих Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

В свою чергу, Конституційний Суд України визначає юрисдикцію судів як їх повноваження вирішувати спори про право й інші правові питання (рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) від 7 травня 2002 року у справі №1-1/2002 ). У схожому розумінні вживається і поняття «компетенція господарських судів», яку визначають як повноваження щодо розв`язання спорів і розгляду справ, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності.

В ході вирішення даного спору колегією суддів встановлено, що відповідач4 ОСОБА_7 є фізичною особою без статусу ФОП, відповідний витяг про статус особи залучений до матеріалів справи.

Також цього факту не заперечував жодний з учасників спору і він був відомий суду першої інстанції, оскільки прямо випливає з матеріалів справи.

Таким чином, суд першої інстанції повинен був визначити підвідомчість даного спору із урахуванням статусу ОСОБА_3 як фізичної особи, яка не зареєстрована в якості суб`єкта підприємницької діяльності.

В цій частині колегія суддів звертає увагу, що обставина залучення ОСОБА_3 відповідачкою вже при повторному вирішенні спору (після направлення справи на повторний розгляд постановою ВС від 08.02.2022) не скасовує обов`язку суду визначити підвідомчість спору і не звільняє суд від обов`язку проводити такий аналіз при залученні нового відповідача.

Так, право позивача об`єднати декілька позовних вимог у одному позові гарантовано положеннями ч.1 ст. 173 ГПК України. Загалом, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача.

Об`єднання в одне провадження вимог різної юрисдикції заборонено законом.

В той же час процесуальний закон не містить прямого визначення процесуальних наслідків порушення позивачем приписів ст. 21, ч.4 ст. 173 ГПК України щодо заборони об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства.

Ухвалою суду першої інстанції від 20.09.2022 ОСОБА_3 була залучена до участі у справі в якості відповідача. Аналізу підвідомчості позовної вимоги до ОСОБА_3 зазначена ухвала не містить; чи вирішував суд це питання при винесенні ухвали - невідомо.

При цьому процесуальне законодавство не передбачає компетенції суду щодо роз`єднання позовних вимог з підстав непідвідомчості, тому з огляду на приписи ч.2 ст. 6, ч.2 ст. 19 Конституції України така процесуальна дія суду є юридично неможливою.

Враховуючи, що ухвала суду першої інстанції від 20.09.2022 щодо залучення ОСОБА_3 в якості відповідача є чинною, тобто має здатність до створення правових наслідків, і не є предметом апеляційного перегляду у даній справі, враховуючи неможливість розділення позовних вимог з причини непідвідомчості, приймаючи до уваги той факт, що ОСОБА_3 приймала і приймає участь у спорі в якості відповідача, колегія суддів констатує статус Базієвої З.І. як відповідача у даній справі і необхідність визначення підвідомчості справи із урахуванням даного факту.

Колегії суддів очевидно, що дана справа не відноситься до компетенції господарських судів, оскільки не містить поєднання предметного і суб`єктного критеріїв, як того вимагає процесуальний закон.

Як зазначалось вище, ОСОБА_3 не є підприємцем, а цей спір не відноситься до окремих категорій справ за участю фізичних осіб, які процесуальний закон відносить до компетенції господарських судів, що свідчить про відсутність суб`єктного критерію.

Аналогічно відсутній предметний критерій: вчинення правочину придбання ОСОБА_3 об`єкта нежитлової нерухомості із комерційним призначенням (салону краси) не є безспірним свідченням існування господарських правовідносин.

По-перше, такий висновок суду першої інстанції суперечить принципу розумності (п.6 ч.1 ст. 3 ЦК України) та принципу res judicata, який є складовою комплексного принципу верховенства права.

Зокрема, якщо визнавати правочин купівлі фізичною особою комерційного майна вичерпним доказом існування господарських правовідносин, то слід відносити до компетенції господарських судів спори з усіх аналогічних правочинів, в тому числі придбання фізичними особами без статусу ФОП промислових сільськогосподарських земель, комерційних вантажних автомобілів тощо. Однак, як ми бачимо, усталена і одноманітна судова практика відкидає такий підхід.

По-друге, такий висновок суду першої інстанції прямо суперечить правовій позиції ВП ВС з даного питання, висловленій в численній кількості постанов.

Так, колегія суддів в цій частині опирається на останню правову позицію, зазначену у постанові ВП ВС від 23.11.21 у справі № 641/5523/19. Вказана справа у значній мірі подібна даному спору, оскільки вимоги були заявлені як юридичній особі, яка зареєструвала за собою право власності на спірне майно, так і фізичній особі, яка придбала спірне майно в наступному. В частині оскарження останнього правочину угоди купівлі-продажу між юридичною та фізичною особами, ВП ВС зазначила, що він підвідомчий загальним судам. Крім того, ВП ВС констатувала неможливість роз`єднання позовних вимог з причини непідвідомчості і направила справу в цілому до суду загальної юрисдикції.

Аналогічно у цій справі колегія суддів, опираючись на аналіз суб`єктного та предметного критеріїв у даному спорі, вважає, що як вимога до відповідача 4, так і позов в цілому, не підвідомчі господарським судам.

В цій частині колегія висновків суддів вважає за необхідне зупинитись на запереченнях відповідача 3, викладених у письмових поясненнях від 17.04.2023, які обґрунтовані посиланням на постанову ВС від 02.11.2022 у справі №752/10037/18.

Дійсно, цією постановою ВС визнав, що спір з приводу орендних правовідносин, які існували між юридичною особою та фізичною особою, відноситься до компетенції господарського суду. Однак колегія суддів звертає увагу учасників спору на наступні обставини: нерелевантність вказаної правової позиції даному спору; конфлікт із принципом res judicata; недоцільність «розмиття» суб`єктного критерію з огляду на ризик втрати правом своєї функціональності.

Нерелевантність позиції даному спору полягає в тому, що підставою висновку ВС у зазначеній постанові слугував той факт, що між сторонами існували тривалі відносини оренди, які крім того, продовжувалися сторонами на наступні терміни. Саме тривалість цих відносин дала Верховному Суду підстави стверджувати, що діяльність відповідача є систематичною і відповідає визначенню підприємницької діяльності навіть у разі, якщо стороною відносин є звичайна фізична особа. Однак у даній справі спірні правовідносини полягають у однократному придбанні нежитлового об`єкту фізичною особою, що ніяк не дає підстав стверджувати про довготривалість і систематичність. Ця суттєва різниця свідчить про неподібність правовідносин і неможливість застосування висновків вказаної постанови до обставин даного спору.

Конфлікт із принципом res judicata полягає у прямий суперечності наведеної відповідачем постанови ВС із правовою позицією ВП ВС, викладеній у постанові ВП ВС від 23.11.21 у справі № 641/5523/19. За таких умов колегія суддів застосовує до спірних правовідносин саме висновки ВП ВС, які у повній мірі відповідають суті даного спору.

Останнім, але, можливо, найбільш важливим міркуванням колегії суддів є те, що наведена відповідачем правова позиція «розмиває» суб`єктний критерій підвідомчості спорів і тим самим створює значну невизначеність для визначення юрисдикції спорів в цілому. Між тим, функціональність права полягає у можливості застосування права усіма фізичними та юридичними особами на підставі прямого і зрозумілого тексту законів. Як зазначив ЄСПЛ у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom, рішення від 13 липня 1995 року), закон повинен бути сформульований таким чином, щоб будь-яка особа, ознайомившись із його текстом та скориставшись за необхідності порадою юриста, могла зрозуміти його зміст та застосовувати його. Очевидно, що існування контроверсійних правових позицій вищих судів унеможливлює успішне застосування законів фізичними і юридичними особами, оскільки закон не покладає на них обов`язків знати правові позиції, правила їх застосування та засади вирішення конфліктів між правовими позиціями. Кожен раз, коли правова позиція не полегшує, а ускладнює застосування фізичними і юридичними особами норм права, функціональність права потерпає.

На переконання колегії суддів, у кожній такий ситуації суд повинен вирішувати колізію на користь того тлумачення, яке найбільш повно відповідає прямому і зрозумілому тексту закону.

Тому у даному випадку колегія суддів віддає перевагу тому тлумаченню норм про підвідомчість, яке у повній мірі враховує як предметний, так і суб`єктний критерій. Таке тлумачення ґрунтується на законі, є усталеним і зрозумілим суб`єктам застосування права.

Таким чином, на переконання колегії суддів, наведена відповідачем правова позиція не підлягає застосуванню у даному спорі і не впливає на висновки колегії суддів щодо непідвідомчості спору господарським судам.

Аналізуючи питання щодо можливості вирішення спору в частині підвідомчих вимог, колегія суддів зазначає, що така дія за своєю суттю аналогічна (еквівалентна) роз`єднанню позовних вимог з причини непідвідомчості, що, як зазначено вище, є юридично неможливою дією.

Крім того, з приводу неможливості роз`єднання позовних вимог з причини непідвідомчості існує уніфікована позиція вищих судових інстанцій, викладена у постановах ВС від 7 вересня 2016 року у справі 6-1593цс16, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-2974цс15, від 01 липня 2015 року у справі № 6-467цс15, від 6 квітня 2016 р. справу № 6-77цс16 та від 7 вересня 2016 року у справі № 6-1593цс16 тощо.

Також в цій частині колегія суддів зазначає, що роз`єднання вимог в умовах даного спору суперечить завданням правосуддя: позивач в принципі позбавляється можливості отримання судового захисту, оскільки розгляд господарським судом спору в обсязі вимог до відповідачів 1-3 жодним чином не впливає на статус останнього набувача ( ОСОБА_3 ), тому в принципі не може служити меті захисту порушеного права позивача.

Таким чином, здійснений колегією суддів аналіз даного казусу показує, що:

1)вимоги до відповідача 4 (Базієвої З.І.) не підвідомчі господарському суду, а відносяться до юрисдикції загального суду;

2)суд першої інстанції залучив Базієву З.І. як відповідача без урахування заборон, встановлених ст. 21, ч.4 ст. 173 ГПК України;

3)на даний час усунути цей процесуальний дефект юридично неможливо, а крім того, роз`єднання позовних вимог суперечить суті судочинства,

в силу чого завданням суду апеляційної інстанції у даній справі є визначення правових наслідків описаного дефекту і забезпечення розгляду справи судом, створеним відповідно до закону.

Опираючись на цей аналіз, колегія суддів вважає, що продовження вирішення спору господарським судом не відповідає критерію вирішення спору судом, створеним відповідно до закону.

Так, Європейський суд з прав людини у справі «Zand v. Austria» у рішенні від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, в тому числі юрисдикцію. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів ». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Згідно практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Ветштайн проти Швейцарії» від 28.10.1998 р.) важливим питанням є довіра, яку суди повинні вселяти у громадськість у демократичному суспільстві. Судді зобов`язані викликати довіру в учасників судового розгляду, а тому будь-який суддя, стосовно якого є підстави для підозри у недостатній неупередженості, повинен брати самовідвід або бути відведений.

Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини у справах «Сокуренко і Стригун проти України» зазначається, що термін «судом, встановленим законом» у п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що судовий захист прав позивача в межах висвітлених у даному спорі обставин має здійснюватися саме в порядку, встановленому ЦПК України.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

З огляду на встановлені обставини, апеляційний суд приходить висновку про те, що провадження у справі №922/1308/20 підлягає закриттю на підставі п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України.

Оскільки суд першої інстанції розглянув справу з порушенням правил юрисдикції господарських судів, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення із закриттям провадження у справі.

Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 231 ГПК України якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.

З урахуванням наведеного, колегія суддів роз`яснює позивачу, що розгляд цієї справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та що він має право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Східного апеляційного господарського суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Керуючись ст. ст. 253-254, 269, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ФОП Каркач Є.Ю. на рішення господарського суду Харківської області від 18.01.2023 у справі № 922/1308/20 задовольнити частково.

Рішення господарського суду Харківської області від 18.01.2023 у справі № 922/1308/20 скасувати.

Провадження у справі № 922/1308/20 закрити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови виготовлено та підписано 27.04.2023.

Головуючий суддя М.М. Слободін

Суддя Н.В. Гребенюк

Суддя І.А. Шутенко